На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Мамине серденько. Казка Ірини Мацко


Мамине серденько
Казка

Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько?
Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії?
Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку.
А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ…
Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина.
Саме діти є господарями маминого серденька.
 І лише вони його можуть розбити.


Жив собі хлопчик Андрійко. Чудовий хлопчик, розумний, але зовсім не шанував своїх рідних.
«А що? – думав він. – Коли я народився, батьки вже були, Отже, вони так і будуть. Та й є вони лише для того, щоб мене доглядати, мені догоджати…»
І так був переконаний у цьому, що почав говорити погані слова до мами, а одного разу навіть ударив її.
Побачивши це, мамин ангел-охоронець, який завжди сидів на плечі й терпів усі вибрики малого Андрійка, розуміючи, що це дитина, яка займає майже все мамине серденько, не стримався.
– Отак, Андрійку! – скрикнув він про себе. – Не знаєш ти, що таке серце мамине! От зачекай, перетворю я його на тонкий кришталь, і тепер від кожного поганого слова на серці буде тріщинка, а з часом воно може розбитися…
Як сказав, так і зробив. Коли наступного ранку Андрійко прокинувся, біля його ліжка стояло у розкішній вазі незвичайної краси кришталеве серце. А всередині він побачив своє фото – велике-велике, майже на все серце, і багато інших речей. «Напевне, це нова прикраса для дому» – подумав Андрійко.
– Синку, до школи пора збиратись, одягайся, прошу тебе. Ти ж запізнишся, – вкотре просила мама.
– Не хочу в школу! Ти мені вже набридла з тою школою!
– Андрійку, та ж усім треба вчитися. Збирайсь, я вже їсти тобі приготувала, – продовжувала просити мама.
– Фу, не люблю я такого їсти, воно недобре! Що за мама така? Кажу ж, не хочу! Відчепися від мене!
Раптом почулося легеньке «хрусь». На кришталевому серці з’явилася тріщина. «Чого б це?» - подумав Андрійко. – «Адже ніхто його не зачіпав». Але за мить уже забув про це.
Викрикаючи різні нечемні слова, Андрійко таки зібравсь у школу.
– Сину, простудишся! – мама протягнула Андрійкові шарфик.
– Та ну тебе! – вдаривши кулачком маму по руці, хлопчик вибіг із дому.
Дуже боліло мамине сердечко, обливалося кров’ю, а потріскане від попередніх злих та недобрих слів кришталеве серце від цього удару сина розкололося на маленькі шматочки.
Коли Андрійко повернувся зі школи, мами вдома не було. Якась чужа жінка ходила по кімнатах, переставляла меблі, поралася на кухні.
– А мама де? – запитав злякано хлопчик.
– Мама? А хто така мама? Тепер господиня тут – я, – холодно, наче робот, відповіла вона.
– Мама… Мама – це… «Як же їй пояснити, хто така мама?».
– Мама мене дуже любить, вона мене народила і …
- І що? Досить базікати. Швидко мити руки – і на кухню! – скомандувала жінка крижаним голосом.
Андрійко попрямував мити руки, зі жахом думаючи, що ж трапилося, де мама і хто ця жінка. «Напевно, мама ще на роботі. От прийде додому, і все буде добре. А ця жінка тут, поки мами нема».
Після обіду Андрійко почав, як завжди, гратися. Знав, що мама раз у раз нагадувала йому робити уроки відразу після школи, а не відкладати на вечір. Але ж навіщо? Мама прийде, знову попросить, він знову трошки покапризує… Так весело, коли мама просить, а ти не слухаєш, вона така доросла і велика, а просить малого. «От який я сильний! Що там!» – думав хлопчик.
Настав час вечері. Сумно, самотньо. Чужа жінка продовжувала, пораючись, ходити по хаті, батько у відрядженні, а мама… мами чомусь довго нема. Андрійко вже почав хвилюватися, прислухаючись до кроків на сходах. То до вікна підбіжить, то на телефон погляне. Та ні, тихо, нема нікого. Нарешті почув кроки. «От, іде вже. Зараз я знову щось вигадаю. Як весело, коли мама щось довго-довго просить. Цікава гра! Що ж придумати? А кроки вже ближче і ближче. Скажу, що живіт болить, тому уроки не буду робити. От!»
Так вирішив Андрійко. Але раптом почув, що кроки минули їхню квартиру і піднялися вище поверхом. Озвався дверний дзвінок. «Хто там?» «Мама, відчиніть».
– Мама… А моя мама? Де ж вона? – ледь не плакав, ходячи кімнатою. Раптом щось різонуло хлопчину в ступню. Глянувши вниз, побачив ущент розбите кришталеве серце і свою фотографію, що випала з нього.
– Ай! – скрикнув він. – Хто ж це розбив серце?
– Подивися на фото, – почув Андрійко голос. Це ангелик вирішив усе розповісти. – Його розбила людина, зображена на світлині. Її дуже любила твоя мама.
– Та це ж я! Але я не зачіпав його!
– Усі твої погані слова робили на серці тріщинки, а коли ти ще й ударив свою маму, воно розбилось. І ота жінка тепер буде жити поруч із тобою. Вона вміло куховарить, прибирає. Зробить усе це, як належить, тільки любити не вміє. А мамине серденько ти розбив.
– Ангелику, я хочу до мами… – зі сльозами мовив хлопчик.
– Не можна, дитино, у неї ж розбите серце…
– А що мені зробити, щоб серце мами стало таким, як було раніше?
– Не знаю. Це ти сам маєш зрозуміти. Шукай, що ще на світі є таке тепле, любляче, гаряче, велике, як мамине серце, де б ти помістився… – сказав ангелик, збираючись летіти.
– Я віднайду, обов’язково віднайду!
– Коли щиро так вирішив, я допоможу тобі. Віднайти ти мусиш сам, а я оживлю його, – повернувшись і сідаючи на плече хлопчика, мовив ангелик.
Що тільки не робив хлопчина для того, щоб мамине серденько знову було колишнім! І квіточку приміряв, і жаринку пробував, дзеркальце, промінчик, коштовний камінчик, а серденько ніяк не гріло.
– А далі що? – засумував Андрійко. Прийшов до тітоньки, яка хазяйнувала тепер у домі, й усе щиро розповів. Аж сльози від жалю за вчиненим виступили. Розповів, як погано поводився, образливі слова говорив, як ударив маму і як хоче тепер усе повернути, щоб мамине серденько знову гріло його… 
І трапилося диво! Чужа й холодна тітонька раптом наче прокинулась, її очі заблищали від сліз щастя, вона лагідно всміхнулася й протягнула руки до синочка. Це знову була мама Андрійка. Така сама добра, любляча і лагідна. Найкраща в світі!
- Ніколи не розбивай матусі серце! – мовив тихенько ангел на вушко Андрійкові.
- Не буду більше, ангелику! Ніколи-ніколи…

-----------------------------------------------------------------------------------------------
Ірина Мацко - письменниця, ілюстратор дитячих видань, публіцист, видавець.
Авторка численних творів для дітей та дорослих, фіналіст першого конкурсу малої прози „Сила малого”, призер конкурсу творів для дітей "Мистецької Сторінки" та часопису "Захід-Схід" (казка „Пригоди дубового листочка”).


Останні коментарі до сторінки
«Мамине серденько. Казка Ірини Мацко»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар