Оповідання «Радість польоту» було написано у 2017-му році та опубліковано вперше у альманаху літературної школи «litosvita». В 2018-му році на конкурсі «Фант-фест» авторка отримала за твір приз глядацьких симпатій та була нагороджена дипломом третього ступеня.
Софія Мельник
Радість польоту
Завантажити казку Софії Мельник "Радість польоту" (txt.zip)
Я народився п’ятого березня. Був теплий весняний ранок, і мої батьки вже принесли їжу у наше гніздо. Щойно розплющивши очі, я з цікавістю розглядав усе навколо. Дерево, на якому ми жили, було таке гарне і таке велике! Мама і тато без кінця милувалися мною та радісно цвірінькали. Я народився найпершим серед п’яти моїх братів та сестер, котрі на той момент ще не вилупилися з яєць.
Через деякий час на світ з’явилися і вони. Протягом найближчого тижня батьки старанно годували нас та опікувалися усіма нашими потребами. Ми лише сиділи у гнізді та влаштовували невеличкі бійки під час годування, адже кожен із нас намагався першим вихопити смачного жука, якого татко приносив нам у своєму дзьобі. Так спливав час, ми потрохи дорослішали, і одного дня батьки сказали, що нам вже потрібно вчитися літати. Як же ми зраділи!
Першими намагалися злетіти мої брати та обидві сестрички, але у них це вийшло лише за другим разом.
– Твоя черга! – крикнув мені тато.
Я спробував розправити крила. Ліве крило одразу розігнулось, але праве чомусь не захотіло. Я зібрав усі свої сили та спробував зробити це ще раз, але у мене знову нічого не вийшло.
– Чого ти там зволікаєш? – крикнув один з братів, – лети до нас, тут добре!
– Не можу! – процвірінькав я у відповідь. – Моє праве крило не хоче мене слухати!
Батьки підлетіли до мене в гніздо, намагаючись допомогти, але їх зусилля виявилися марними.
– Мамо, чому воно не хоче мене слухати? – з тремтінням у голосі запитав я.
– Думаю, що це минеться, просто потрібно трохи почекати любий, – заспокоїла мене мама.
– Вочевидь, у тебе ще недостатньо розвинулися кістки у крилах – серйозно промовив батько.
– Але ж я народився раніше за всіх, – здивувався я.
– Не хвилюйся синку, спробуєш ще завтра, а сьогодні ще посидь у гнізді, – сказали батьки.
Протягом усього дня мої брати з сестрами вчилися літати, і їхнє радісне цвірінькання посилювало мій смуток та викликало у мене заздрість. Звичайно, батьки були впевнені, що завтра це минеться, але мені так хотілося літати саме тепер!
Нарешті, уся сім’я повернулася до гнізда. Брати та сестри намагалися мене втішити, розповідаючи про радість польотів, і я, надихаючись їхніми словами, повірив, що завтра також літатиму разом із ними.
Наступного ранку я прокинувся найпершим. Сонце щойно почало підніматися з-за обрію, і настрій у мене був пречудовий. Після пробудження усіх членів сім’ї ми поснідали, а потім батьки сказали, що ми можемо приступати до польотів. Як і вчора, першими злетіли мої брати та сестри. Перелетівши на одну з гілок нашого дерева, вони почали підбадьорювати мене, очікуючи мого вильоту з гнізда.
Як і вчора, спочатку я розправив ліве крило, потім, побоюючись невдачі, спробував розправити праве. Крило знову не слухалось мене. Я аж заплакав від люті та відчуття власного безсилля.
“Це несправедливо!” – подумав я. Мама з татом підлетіли у гніздо та почали втішати мене, але впевненості у тому, «що завтра я почну літати», у їх словах я не почув.
Протягом першої половини дня мої брати та сестри пустували, літали наввипередки, не звертаючи на мене уваги. Батьки, натомість, сиділи на гілці навпроти гнізда та про щось схвильовано балакали.
Опівдні тато кудись відлетів, а мама принесла мені їжі, і ми разом пообідали.
Вже почало вечоріти, коли до гнізда повернувся тато. Він був не один. Разом з ним прилетів поважного виду горобець, і тато відрекомендував його нам як відомого пташиного лікаря.
Лікар діловито підлетів до мене і почав оглядати моє праве крило. Увесь цей час, поки тривав огляд, він хмурився, і мене це насторожило.
Через якийсь час він покликав батьків і, перелетівши разом з ними на сусідню гілку, сказав:
– Я не можу зрозуміти, у чому причина цієї хвороби. Побоююсь, що крило у вашого сина може бути паралізованим до кінця його життя.
– Що це означає? – зі сльозами на очах запитала мама, – те, що наш син…
– Ніколи не буде літати, – промовив лікар, і ці слова прозвучали для мене, як смертний вирок.
– Ні!!! – закричав я щосили у нестямі від жаху…
Мама і тато підлетіли до мене, але моє горе було нестерпним. Я бачив, як із маминих очей котилися сльози. Я був у відчаї. Я не хотів, не міг повірити в те, що ніколи не зможу літати! Лікарі теж інколи помиляються. Ні, я БУДУ літати! Я неодмінно буду літати!
– Мені дуже шкода, – з сумом у голосі промовив лікар-горобець.
– Але, все ж таки, може є якісь ліки від цієї хвороби? – запитав тато.
– Ну, є одна мазь, яку можна спробувати застосувати, але вона допомагає у десяти випадках із ста, – невпевнено промовив лікар.
– І що це за мазь? Кажіть, ми її обов’язково знайдемо! – вигукнула мама.
– Ось вам мазь на основі масла грецького горіха, – сказав лікар, протягуючи мамі маленьку баночку, – мажте нею крило один раз на день, і, можливо, це йому допоможе.
Батьки подякували лікарю, і він полетів від нас. А у мене з’явилася нова надія, хоча внутрішній голос підказував, що сподівання мої марні. Я відганяв погані думки, як міг. Уся моя сім’я зібралася навколо мене і майже одночасно наперебій всі заторохкотіли:
– Я впевнена, ліки допоможуть…
– Не хвилюйся, усе буде добре…
– Братику, не впадай у відчай…
– Лікар сказав, що прилетить до нас за тиждень…
– Добре, дякую усім, – сказав я тихим голосом, – але зараз я втомився, можна, я ляжу спати?
– Так, любий, – заметушилася мама.
Ми швидко повечеряли та лягли спати.
Наступні сім днів я провів у гнізді з намазаним крилом, і далі спостерігаючи за своїми братами та сестрами, котрі, як і раніше, літали та гралися в повітрі. За весь цей час я не відчув змін у своєму крилі. Очевидно, мазь не допомагала. Кожного дня я прокидався з новою надією, і кожного дня відчував гірке розчарування. Як я не старався, але моє крило так само не хотіло мене слухатись. Уся сім’я переживала за мене і кожен намагався якось мене втішити: принести в дзьобі квітку, листок, або посидіти разом зі мною у гнізді. Однак, минув тиждень, а праве крило і далі залишалося паралізованим. Коли до нас вдруге прилетів лікар, він знову ретельно оглянув мене, похитав головою і сказав, що мазь більше не потрібно використовувати, оскільки, «якби вона допомогла, ми б вже побачили результат». Після візиту лікаря я плакав від відчаю та розчарування: «Ну чому, чому я не можу літати!? Ну чому я змушений щодня сидіти у гнізді, замість того, аби літати разом з моїми братами?»
Щодня, вранці, поки усі спали, я намагався поворушити крилом, розправити його, але все було марно. Крило залишалося нерухомим, як завжди. Минали дні, які були нестерпно одноманітними. Після того, як усі прокидалися, брати та сестри літали, гралися та радісно цвірінькали. Я щодня із сумом спостерігав за їхніми польотами та мріяв злетіти в повітря разом з ними. Я страшенно хотів літати як вони, кружляти у повітрі, гратися та бешкетувати разом з ними. Я марив польотами. Я уявляв собі, як літаю і мені снилося, як я літаю!
Але для мене все залишалося незмінним. Минали тижні. Мої браття та сестри вже стали дорослими, а батьки помітно постарішали. Вони і далі старанно піклувалися про мене, приносили їжу, співчували та щоразу допомагали переміститися з одного краю гнізда на інший. І, хоча інколи вони із сумом дивилися на свого бідолашного сина, але частіше намагалися розвеселити та підбадьорити мене. Їхня любов, а ще мої мрії про польоти, були для мене єдиною розрадою. Кожного дня я намагався поворушити паралізованим крилом, і з упертістю продовжував вірити в те, що коли-небудь піднімусь у повітря.
Час спливав дуже повільно. Мені виповнився рік, і на той момент усі мої брати знайшли собі жінок, а сестри – чоловіків. Усі вони покинули батьківську оселю, звили власні гнізда, та розпочали самостійне доросле життя. Тато з мамою були вже старенькі і все рідше покидали гніздо, та й літали вони вже набагато повільніше. Мої брати іноді прилітали до мене та розповідали про те, який безмежний та прекрасний навколишній світ. Вони розповідали про гори та моря, про кам’яні скелі на узбережжі, про великі дерева і про сонячні галявини в лісах. І хоча мене завжди цікавили їхні оповіді – я слухав такі історії з болем у серці.
Після візитів братів моє бажання літати ставало всеосяжним, – нова хвиля надії підносила мене, затоплювала весь мій розум, але швидко розбивалася об прибережне каміння. В результаті, моя безпорадність приносила мені ще більше страждань. Здавалося, що моє праве крило насправді було зроблене з каменю, точнісінько, як ті скелі на березі моря. Бували моменти, коли я впадав у відчай і замислювався про самогубство, але кожного разу швидко відганяв ці думки. У той час я почав регулярно виконувати особливі фізичні вправи з пташиної йоги, яким мене виучив один мудрий горобець. Це допомагало мені не втрачати віру у власні сили, і згодом принесло свої плоди – я нарешті зміг поворушити правим крилом.
Для мене та моїх батьків це була надзвичайно радісна подія! Батьки плакали від щастя, а у моєму сірому та одноманітному житті з’явився новий промінь надії. Щодня я тренував своє крило та повторював за татом рухи, яким потрібно було навчитись для того, аби літати. З кожним новим днем мої успіхи ставали помітнішими і з кожним днем я наближався до реалізації своєї заповітної мрії. Іноді, вночі я прокидався та не міг дочекатися ранку, думаючи про те, що наступний день і стане тим днем, коли нарешті здійсниться неймовірне…
І ось цей день настав.
Від дня мого народження минув рік і три місяці. Був сонячний ранок червня. Мої батьки ще спали. Я ледве дочекався ранку і, коли перші промені сонця освітили вершини дерев, почав своє тренування. Того дня я відчував у обох своїх крилах якусь особливу силу, незнайому мені до того часу. Як завжди під час тренувань, я розправив обидва крила і почав ними тріпотіти. Потім я склав крила і раптом у мене виникло абсолютно непохитне відчуття того, що зараз я полечу. В ту ж мить, перестрибнувши через голови тата і мами, які до цього часу ще спали, я опинився на краю гнізда. Я навіть скрикнув від радості, замахав крилами, та … злетів!
Це було неначе у казці – я піднявся у повітря! На мить я вирішив, що це сон! Але це відбувалося НАСПРАВДІ! Затамувавши подих, я злетів високо вгору, а потім спустився до свого рідного дерева і, облетівши його навколо, прокричав щодуху:
– Мамо, тато, я літаю!
Від мого крику батьки прокинулись. Вони підняли голови та не повірили своїм очам.
– Синку, ти … дійсно літаєш! – закричала мама, – о диво, синку, о диво!
З її очей текли сльози щастя. Батько також був у нестямі від радості.
– Це неймовірно! – кричав він, – це справжнє диво!
Я відлітаю – сказав я. – Я відлітаю у мандри. Усе своє життя я провів у гнізді, а тепер мені хочеться побачити красу цього світу. Прощавайте, рідні мої, дякую вам за любов та терпіння, я відлітаю. Прощавайте!
– Прощавай! – майже в унісон прокричали мені батьки.
Я злетів у повітря та полетів назустріч новому, радісному та незвіданому майбутньому.
За матеріалами: https://storinka-m.kiev.ua/.
Читайте також на "Малій Сторінці":
