"Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега". Подається у трьох перекладах: Леоніда Махновця, Максима Рильського та Віталія Скляренка (завантажити, читати, слухати)


Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега

 

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ,
ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА

(Ритмічний переклад Леоніда Махновця)

 

Завантажити текст "Слова про похід Ігорів" у перекладі Леоніда Махновця (txt.zip)

 

 

Чи не гоже було б нам, браття,
почати старими словами ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого,
а не за вимислом Бояна.
Боян бо віщий,
якщо кому хотів пісню творити,
то розтікався мислю по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами.
Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —
тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць:
котру сокіл доганяє,
та перша пісні співає
старому Ярославу,
хороброму Мстиславу,
який зарізав Редедю перед полками касозькими,
красному Романові Святославичу.
Боян же, браття,
не десять соколів на стадо лебедиць пускає,
а свої віщії персти на живії струни накладає,
і вони самі князям славу рокотали.
Почнем же, браття, повість оцю
від старого Володимира до нинішнього Ігоря,
який укріпив ум силою своєю
і вигострив серця свойого мужністю;
сповнившись ратного духу,
навів свої хоробрі полки
на землю Половецькую
за землю Руськую.

О Бояне, соловію часу давнього!
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжучи тропою Трояна через поля на гори!
Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку:
«Не буря соколів занесла через поля широкії —
галки стадами біжать до Дону великого».
А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче:
«Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять в Новгороді —
стоять стяги в Путивлі».

Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому буй-тур Всеволод:
«Один брат,
один світ світлий — ти, Ігорю!
Обидва ми Святославичі!
Сідлай, брате, свої бистрії коні,
а мої вже готові,
осідлані під Курськом, попереду.
А мої ті куряни — воїни вправні:
під трубами сповиті,
під шоломами злеліяні,
кінцем списа згодовані,
путі їм відомі,
яруги їм знайомі,
луки у них напружені,
сайдаки отворені,
шаблі вигострені;
самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князю — слави».

Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив
від нього тьмою всі свої вої прикриті.
І сказав Ігор до дружини своєї:
«Браття і дружино!
Лучче ж би потятим бути,
аніж полоненим бути.
Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні
та на Дін синій поглянем».
Спала князю на ум охота —
і жадоба спробувати Дону великого
знамення йому заступила.
«Хочу бо, — сказав, —
списа переломити кінець поля Половецького;
з вами, русичі,
хочу голову свою положити
або напитися шоломом з Дону!»

Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено
і поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступало;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;
свист дикий встав поблизу:
див кличе з верху дерева —
велить прислухатись землі незнаємій:
Волзі, і Поморію, і Посуллю,
і Сурожу, і Корсуню,
і тобі, тмутороканський ідол!
І половці небитими дорогами
побігли до Дону великого;
кричать вози їх опівночі,
мов лебеді сполохані.

Ігор на Дін воїв веде!
Уже бо біди його птаство по дубах пильнує,
вовки жах наводять по яругах,
орли клектом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черленії щити.
О Руськая земле, уже за горою єси!
Довго ніч меркне.
Зоря-світ запалала.
Мла поля покрила.
Щебіт солов’їв заснув,
говір галок пробудивсь.
Русичі великії поля черленими
щитами перегородили,
шукаючи собі честі,
а князю — слави.
З зарання у п’ятницю
потоптали погані полки половецькії
і, сипнувшись стрілами по полю,
помчали красних дівчат половецьких,
а з ними злото, і паволоки,
і дорогі оксамити.
Покривалами, і опанчами, і кожухами
почали мости мостити
по болотах і багнистих місцях, —
і всякими узороччями половецькими.
Черлен стяг, біла хоругов,
черлена чілка, срібне ратище —
хороброму Святославичу.
Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно на кривду породжене
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний ворон,
поганий половчине!

Гзак біжить сірим вовком,
Кончак йому вслід править до Дону великого.

Другого дня вельми рано
кривавії зорі світ провіщають;
чорнії тучі з моря ідуть,
хочуть прикрити чотири сонця,
а в них трепечуть блискавки синії.
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам поломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькії,
на ріці на Каялі,
біля Дону великого!

О Руськая земле, уже за горою еси!

Ось вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде.
Ріки мутно течуть.
Порохи поля покривають.
Стяги говорять:
половці ідуть від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.

Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прищеш на воїв стрілами,
гримиш об шоломи мечами харалужними.
Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом
посвічуючи,
там і лежать поганії голови половецькії.
Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії
тобою, яр-туре Всеволоде!
Він завдав ці рани, дороге браття,
забувши почесть і життя,
і города Чернігова отчий золотий стіл,
і своєї милої жони, красної Глібівни,
звичаї і обичаї!

Були віки Трояна,
минули літа Ярослава;
були походи Олегові,
Олега Святославича.
А той Олег мечем крамолу кував
і стріли по землі сіяв.
Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, —
той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод,
а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові.
Бориса ж Вячеславича
хвальба на суд привела
і на зелений покров Канини поклала
За обиду Олегову,
хороброго і молодого князя.
З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого
поміж угорськими іноходцями
до святої Софії, до Києва.
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялося й виростало усобицями,
гинуло добро Даждьбожого внука,
в княжих крамолах віки вкоротилися людям.
Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали,
та часто ворони крякали,
трупи собі ділячи,
а галки свою річ говорили,
на поживу летіти збираючись.

То було в ті битви і в ті походи,
а такої битви — не чувано!
З зарання до вечора,
З вечора до світа
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужнії
у полі незнаємім,
серед землі Половецької.
Чорна земля під копитьми
кістьми була засіяна,
а кров’ю полита:

тугою зійшли вони по Руській землі!

Що там шумить,
що там дзвенить
вдалині рано перед зорями?
Ігор полки завертає:
жаль бо йому милого брата Всеволода.
Билися день,
билися другий;
третього дня під полудень упали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;
тут кривавого вина недостало;
тут пир докінчили хоробрі русичі:
сватів напоїли
і самі полягли
за землю Руськую.
Никне трава жалощами,
а дерево з тугою к землі приклонилось.
Уже бо, браття, невеселая година настала,
уже пустиня силу прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого внука,
ступила дівою на землю Трояна,
Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;
плещучи, прогнала багаті часи.
Припинились походи князів на поганих,
сказав бо брат брату:
«Се моє, і те — теж моє».
І почали князі про малеє — «се великеє» мовити
і самі на себе крамолу кувати.
А погані з усіх сторін приходили з побідами
на землю Руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи, — к морю!
А Ігоря хороброго полку — не воскресити!
За ним кликнули Карна і Жля,
поскакали по Руській землі,
вогонь людям мечучи в полум’янім розі.
Жони руські заплакали, примовляючи:
«Уже нам своїх милих лад
ні мислю помислити,
ні думою здумати,
ні очима оглядіти,
а злота і срібла того не мало загубити».

І застогнав же, браття, Київ тугою,
а Чернігів напастьми.
Горе розлилося по Руській землі,
печаль буйна пішла серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,
брали данину по білці з двора.

Тії бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
вже біду розбудили,
що її приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський.
Грозою був він:
розгромив своїми сильними полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецькую,
притоптав горби і яруги,
Змутив ріки і озера,
висушив потоки і болота.
А поганого Кобяка
із лукомор’я,
од залізних великих полків половецьких,
як вихор, вихопив.
І упав той Кобяк
в граді Києві,
в гридниці Святослава.

Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
співають славу Святославу,
корять князя Ігоря,
що потопив добро на дні Каяли,
ріки половецької, —
руського злота насипали.
Тут Ігор князь пересів із сідла золотого
у сідло невольниче.
Засмутились в містах забрала,
а веселість поникла.

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах.
«В цю ніч з вечора одягали мене, — рече, —
чорним покривалом на кроваті тисовій,
черпали мені сине вино з горем змішане,
сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих
великий жемчуг на лоно
і ніжили мене.
Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.
Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на болонні,
були в дебрі Кияні
і неслися до синього моря».
І сказали бояри князю:
«Уже, княже, туга ум полонила;
се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого
пошукати града Тмутороканя
або напитися шоломом з Дону.
Уже соколам крильця повтинали поганих шаблями,
а їх самих опутали у пута залізні.
Темно бо було в третій день:
два сонця затемнились,
оба багрянії стовпи погасились
і з ними молоді два місяці,
Олег і Святослав,
тьмою огорнулись,
і в морі потонули,
і велику зухвалість подали хинові.
На ріці Каялі тьма світ покрила:
по Руській землі простерлися половці,
наче пардуже гніздо.
Уже упала хула на хвалу,
уже вдарило насильство на волю,
уже кинувся див на землю.
І от готськії красні дівчата
заспівали на березі синього моря:
дзвонячи руським злотом,
оспівують часи Бусові,
леліють помсту за Шарукана.
А нам уже, дружині, жодних веселощів!»
Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,
З сльозами змішане,
і прорік:
«О мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!
Рано есте почали Половецькую землю мечами разити,
а собі слави шукати.
Та без честі одоліли,
без честі бо кров погану ви пролили.
Ваші хоробрі серця в жорстокім
харалузі сковані,
а в одвазі загартовані.
Що ж натворили ви моїй срібній сідині?
І уже не бачу влади сильного,
і багатого, і многоратного
брата мого Ярослава
З чернігівськими вельможами,
З воєводами, і з татранами,
і з шельбирами, і з топчаками,
і з ревугами, і з ольберами.
Це ж вони без щитів
З ножами захалявними
кликом полки побивають,
дзвонячи в прадідівську славу.
Ви ж сказали: «Мужаймося самі —
минулу славу самі заберем
і прийдешню самі поділим!»
А чи диво се, браття, старому помолодіти?
Коли сокіл линяє —
високо птиць ганяє:
не дасть гнізда свойого в обиду.
Та се зле: князі мені — не пособники,
нінащо година обернулась.
Се в Римові кричать під шаблями половецькими,
а Володимир під ранами.
Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде!
Не мислю б тобі прилетіти іздалека —
отчий золотий стіл постерегти!
Ти бо можеш Волгу веслами розкропити,
а Дін шоломами вилляти!
Коли б ти тут був —
то була б рабиня по ногаті,
а бранець — по різані.
Ти бо можеш посуху живими самострілами стріляти
удалими синами Глібовими!
Ти, буй Рюриче, і Давиде!
Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?
Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,
ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?
Вступіте, господарі, в золоті стремена
за обиду часу нашого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,
підпер гори угорськії своїми залізними полками,
заступивши королеві путь,
зачинивши Дунаю ворота,
метаючи тягарі через хмари,
суди рядячи до Дунаю.
Грози твої по землях течуть,
одчиняєш ти Києву ворота,
стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями.
Стріляй, господарю, Кончака,
раба поганого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе!
Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,
наче сокіл на вітрах ширяючи,
хотячи птицю в смілості здолати.
Єсть бо у вас залізні молодці
під шоломами латинськими.
Од них загула земля, і багато країн —
Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,
і половці сулиці свої покидали,
а голови свої підклонили
під тії мечі харалужнії.
Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,
а дерево поронило листя не з добра:
по Росі і по Сулі городи поділили.
А Ігоря хороброго полку — не воскресити!
Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.
Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод,
і всі три Мстиславичі,
не лихого гнізда шестикрильці!
Ви не правом переможців володіння собі захопили!
Нащо ж ваші золоті шоломи,
і сулиці ляськії, і щити?
Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава,
і Двина болотом тече для тих грізних полочанів
під кликом поганих.
Один лиш Ізяслав,
син Васильків,
подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії,
погубив славу діда свого Всеслава,
а сам під черленими щитами
на кривавій траві
погублений литовськими мечами.
Ісходить юна кров, і сказав він:
«Дружину твою, княже, птиці крильми одягли,
а звірі кров полизали!»
Не було тут брата Брячислава,
ні другого, Всеволода.
Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла
через золоте ожерелля.
Посмутніли голоси,
поникли веселощі,
труби трублять городенськії.

Ярославе і всі внуки Всеславові!
Уже понизіть стяги свої,
вкладіть свої мечі пощерблені:
уже бо вискочили ви з дідівської слави!
Ви бо своїми крамолами
почали наводити поганих
на землю Руську,
на добро Всеслава.
Через незгоду бо настало насильство
од землі Половецької!

На сьомім віці Трояна
кинув Всеслав жереб на дівицю собі любу.
Він обманом обперся на коней
і скочив до града Києва
і діткнувся ратищем золотого стола київського.
Скочив од них лютим звірем опівночі з Білгорода,
окутався в синю млу;
він урвав щастя тричі:
одчинив ворота Новгороду,
розбив славу Ярославу,
скочив вовком до Немиги з Дудуток.

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.
Немиги криваві береги не добром були засіяні —
засіяні кістьми руських синів.

Всеслав князь людям суд чинив,
князям городи рядив,
а сам вночі вовком бігав:
із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,
великому Хорсові вовком путь перебігав.
Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії у дзвони,
а він в Києві дзвін той чув.
Хоч була й віща душа в смілім тілі,
та часто біду терпів він.
Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав:
«Ні хитрому,
ні вмілому,
ні чаклуну вмілому —
суда божого не минути».

О, стогнати Руській землі,
спом’янувши колишню годину
й колишніх князів!
Того старого Володимира
ніяк було прикувати до гір київських;
ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові,
і другії — Давидові,
та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

На Дунаї Ярославнин голос чути,
зозулею, незнаєма, рано кує:
«Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві,
омочу шовковий рукав у Каялі ріці,
утру князю кривавії його рани
на дужому його тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:
«О вітре, вітрило!
Чому, господине, так сильно вієш ти?
Чому мечеш ти хиновськії стрілки
на своїх легесеньких крильцях
на моєї лади воїв?
Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,
леліючи кораблі на синім морі?
Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:
«О Дніпре Словутичу!
Ти пробив єси кам’янії гори
через землю Половецькую.
Ти леліяв єси на собі Святослава насади
до полку Кобякового.
Прилелій, господине, мою ладу мені,
щоб я не слала йому сліз на море рано».

Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:
«Світлеє і трисвітлеє сонце!
Всім тепле і красне еси!
Чому, господине, простерло гарячі промені свої
на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело,

тугою їм сайдаки стягло?»

Заграло море опівночі,
ідуть смерчі млою:
Ігореві князю бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому золотому столу.
Позгасали вечірні зорі.
Ігор спить,
Ігор не спить,
Ігор мислю поля мірить
од великого Дону
до малого Дінця.
Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою,
велить князю розуміти:
князю Ігорю не бути кликаним!
Загула земля,
зашуміла трава,
вежі половецькі сколихнулися.
А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші
і білим гоголем на воду.
Упав на бистрого коня
і скочив з нього сірим вовком.
І помчав до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою,
забиваючи гусей і лебедів
на сніданок, на обід і на вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
тоді Влур вовком помчав,
струшуючи собою студену росу:
підірвали бо своїх бистрих коней.

Донець рече:
«Княже Ігорю!
Не мало тобі величі,
а Кончакові — прикрості,
а Руській землі — веселості!»
Ігор рече:
«О Донче!
Не мало тобі величі,
що леліяв ти князя на хвилях,
слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних,
одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева,
стеріг ти його гоголем на воді,
чайками на струмках,
чернядьми на вітрах».

Не така ж, говорять, ріка Стугна;
мало води маючи,
пожерши чужі ручаї і струмки,
розширена в усті,
вона юнака князя Ростислава скрила
на дні при темнім березі.
Плаче мати Ростиславова
по юнаку князю Ростиславу.
Поникли квіти жалобою,
і дерево з тугою к землі приклонилось.

То не сороки заскрекотали —
по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.
Тоді вóрони не крякали,
галки позмовкали,
сороки не скрекотали,
полози повзали тільки.
Дятли стукотом путь до ріки вказують,
солов’ї веселими піснями світ провіщають.


Мовить Гзак Кончакові:
«Коли сокіл до гнізда летить —
соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами».
Каже Кончак до Гзи:
«Коли сокіл до гнізда летить —
то ми сокільця опутаємо красною дівицею».
І каже Гзак Кончакові:
«Коли його опутаємо красною дівицею,
не буде нам ні сокільця,
ні нам красної дівиці,
і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім».

Сказав Боян про походи Святослава,
піснетворець часу давнього —
Ярослава, Олега, княжого:
«Хоч і тяжко голові без плечей —
Зле й тілу без голови», —
Руській землі без Ігоря.

«Сонце світиться на небесах —
Ігор князь в Руській землі», —
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричевім до святої богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі.
Заспівавши пісню старим князям,
потім і молодим співати:
«Слава Ігорю Святославичу,
буй-туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!»
Здоров’я князям і дружині,
що борються за християн проти поганих полків!
Князям слава і дружині!
Амінь.

 

За матеріалами: «Слово о полку Ігоревім». Ритмічний переклад Л.Є.Махновця. Упорядкування і підготовка тексту В. Л. Микитася, Київ, «Радянський письменник», 1955 р., стор. 47 — 69 (Бібліотека поета).

 

 

* * *

 

 

На відео: аудіокнига "Слово про похід Ігорів". Читає - Михайло Барнич.

 

 

Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святославового, внука Олегового

(у перекладі Віталія Скляренка)

 

Завантажити текст "Слова про похід Ігорів" у перекладі Віталія Скляренка (txt.zip)

 

 

Чи не годилося б нам, браття,
почати старими словами ратних повістей
повість про похід Ігорів, Ігоря Святославича?
Початися ж цій пісні за подіями нашого часу,
а не за думкою Бояновою.
Боян-бо мудрий,
якщо кому хотів пісню творити,
то розливався думкою по дереву,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами, —
пам'ятав-бо, як сказав він, «давніх часів битви».
Тоді пускав десять соколів на зграйку лебедів:
котрого [лебедя] наздоганяє,
той далі пісню співає
старому Ярославу,
хороброму Мстиславу,
який зарізав Редедю перед полками касозькими,
красному Романові Святославичу.
Боян же, браття,
не десять соколів на зграйку лебедів пускав,
а свої мудрі персти на живі струни накладав, —
вони ж самі князям славу рокотали.

Почнем же, браття, повість цю
від старого Володимира до нинішнього Ігоря,
який відтягнув ум твердістю своєю
і погострив серця свого мужністю.
Сповнившись ратного духу,
навів свої хоробрі полки
на землю Половецьку
за землю Руську.
Тоді Ігор глянув на світле сонце й побачив
від нього тьмою всіх своїх воїнів прикритими.
І сказав Ігор до дружини своєї:
«Браття і дружино!
Краще ж потятим би бути,
ніж полоненим бути.
То ж сядьмо, браття, на своїх борзих коней
та побачимо синього Дону!».
Спало князю на ум бажання
(і жадання йому знамення заступило)
скуштувати Дону великого.
«Хочу-бо, — сказав, — списа переломити
кінець поля Половецького,
з вами, русичі,
хочу голову свою покласти
або попити шоломом з Дону».

О, Бояне, солов'ю старого часу!
Коли б ти ці походи ощебетав,
скачучи, солов'ю, по мисленому дереву,
літаючи розумом попід хмарами,
звиваючи слави обох половин цього часу,
линучи стежкою Трояновою через поля на гори!
Співати треба пісню Ігореві, того (Велеса) внуку:
«Не буря соколів занесла через поля широкі —
галки стадами біжать до Дону великого».
Або заспівати треба, мудрий Бояне, Велесів внуче:
«Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять у Новгороді —
стоять стяги в Путивлі».

Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому відважний тур Всеволод:
«Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю!
Обидва ми Святославичі!
Сідлай, брате, своїх борзих коней,
а мої ж готові,
осідлані під Курськом раніше.
А мої ж куряни — досвідчені воїни:
під трубами повиті,
під шоломами виплекані,
кінцем списа згодовані,
путі їм відомі,
яруги їм знайомі,
луки у них тугі,
сагайдаки відкриті,
шаблі вигострені;
самі скачуть, як сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі, а князю — слави».

Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено
і поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступало;
ніч, стогнучи йому битвою, птахів розбудила;
свист звіриний піднявся:
потривожений Див кричить на верху дерева,
велить послухати землі незнаній Волзі,
і Помор'ю, і Посуллю,
і Сурожу, і Корсуню,
і тобі, тмутороканський ідоле!
А половці невторованими дорогами
побігли до Дону великого;
кричать вози опівночі,
мов лебеді розполохані.

Ігор до Дону воїнів веде.
Уже-бо біду його стережуть птахи по дуб'ю,
вовки битву підстерігають по яругах,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черлені щити.
О руська земле, уже ти за горою!

Довго ніч темніє:
ранкова зоря сховалася,
туман поля покрив.
Щебет солов'їв заснув,
гамір галок пробудився.
Русичі великі поля черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю — слави.

З раннього ранку в п'ятницю
потоптали вони поганські полки половецькі
і, розлетівшись стрілами по полю,
помчали красних дівчат половецьких,
а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити.
Покривалами, і опанчами, і кожухами
почали мости мостити
по болотах і багнистих місцях, —
і всякими узорчастими тканинами половецькими.
Черлений стяг, біла хоругов,
черлений бунчук, срібне древко списа —
хороброму Святославичу.
Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно для кривди породжене
ні соколу, ні кречету,
ні тобі, чорний вороне, поганський половчине!
Гзак біжить сірим вовком,
Кончак йому дорогу показує
до Дону великого.
Другого дня вельми рано
криваві зорі світанок провіщають;
чорні хмари з моря ідуть,
хочуть прикрити чотири сонця,
а в них тріпочуть сині блискавки.
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Тут списам поламатися,
тут шаблям погриміти
об шоломи половецькі
на річці на Каялі,
біля Дону великого!
О руська земле, уже ти не за горою!

Ось вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами
на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде.
Ріки каламутно течуть.
Порохи поля прикривають.
Стяги розвіваються.
Половці йдуть від Дону
і від моря,
і з усіх сторін
руські полки обступили.
Діти бісові
гучним криком поля перегородили,
а хоробрі русичі
перегородили черленими щитами.

Смілий туре Всеволоде!
Ти стоїш в обороні,
прискаєш на воїнів стрілами,
гримиш об шоломи мечами харалужними.
Куди тур поскакав,
своїм золотим шоломом посвічуючи,
там лежать поганські голови половецькі.
Поскіпані щаблями гартованими шоломи оварські
тобою, смілий туре Всеволоде!
Нехтуючи рани, дороге браття,
забувши почесті і життя, і міста Чернігова отчого золотого стола,
і своєї милої жони красної Глібівни
звички і вдачу.

Були віки Троянові,
минули літа Ярославові;
були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег мечем крамолу кував
і стріли по землі сіяв.
Вступає він у золоте стремено
в місті Тмуторокані, —
і той дзвін чув давній великий
Ярославів син Всеволод,
а Володимир кожного ранку
вуха закладав у Чернігові.
Бориса ж В'ячеславича
слава на суд привела
і на зелений килим Канина поклала
за кривду Олегову,
хороброго й молодого князя.
З тієї ж Каяли Святополк
погойдав отця свого
межи угорськими інохідцями
до святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,
сіялося і проростало усобицями,
гинуло надбання Дажбожого внука,
у княжих крамолах
віки людям укорочувалися.
Тоді по руській землі
рідко ратаї покрикували,
але часто ворони каркали,
трупи між собою ділячи,
а галки свою розмову вели:
хочуть полетіти на поживу.

То було в ті битви і в ті походи,
а такої битви — не чувано!
З раннього ранку до вечора,
з вечора до світанку
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужні
у полі незнанім,
серед землі Половецької.
Чорна земля під копитами
кістьми була засіяна,
а кров'ю полита —
тугою зійшли вони по Руській землі.

Що там шумить,
що там дзвенить
рано-вранці перед зорями?
Ігор полки завертає,
бо жаль йому милого брата Всеволода.
Билися день, билися другий,
третього дня під полудень
упали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучилися
на березі бистрої Каяли;
тут кривавого вина не вистачило,
тут пир скінчили хоробрі русичі:
сватів напоїли, а самі полягли
за землю Руську.
Никне трава із жалощів,
а дерево з тугою до землі схилилося.

Бо вже, браття, невесела година настала,
уже пустиня військо поглинула.
Постала обида у військах Дажбожого внука,
вступила дівою на землю Троянову,
захлопала лебединими крилами.
На синьому морі біля Дону хлопаючи,
розбуди добрі часи!

Боротьба князів із поганцями минулася,
сказав-бо брат брату:
«Це — моє, а те — моє також».
І почали князі про мале — «це велике» мовити,
і самі на себе крамолу кувати,
а поганці з усіх сторін приходили з перемогами
на землю Руську.

О, далеко зайшов сокіл,
птахів б'ючи, — до моря!
А Ігоревого хороброго полку не воскресити!
За ним заголосила Плачниця,
і плач поскакав по Руській землі,
печаль людям розкидаючи.
При полум'яному розі
жони руські заголосили, промовляючи:
«Уже нам своїх милих лад
ні мислею змислити,
ні думою здумати,
ні очима зглядіти,
а золота і срібла того
ні трохи не поголубити».

І застогнав-бо, браття, Київ тугою,
а Чернігів напастями.
Горе розлилося по Руській землі,
печаль велика тече серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганці самі,
з перемогами набігаючи на Руську землю,
брали дань — по білці від двора.

Тії-бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
уже насилля розбудили,
яке приспав був отець їхній Святослав
грізний великий київський битвою.
Він приборкав його своїми сильними полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецьку,
притоптав горби і яруги,
скаламутив ріки і озера,
висушив потоки і болота,
а поганського Коб'яка із лукомор'я
від залізних великих полків половецьких,
як вихор, вихопив.
І упав Коб'як у місті Києві,
у гридниці Святославовій.
Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
співають славу Святославу,
осуджують князя Ігоря,
який потопив здобуте
на дні Каяли, річки половецької.
Руського золота насипали!
Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого
та в сідло невільниче.
Засмутилися по містах заборола,
і веселощі поникли.

А Святослав мутний сон бачив у Києві на горах.
«У цю ніч, з вечора, вкривали мене, — сказав, —
чорним покривалом на кроваті тисовій,
черпали мені синє вино, з отрутою змішане,
сипали мені з порожніх сагайдаків поганців-союзників
великі перли на груди
і пестили мене.
Уже дошки без стовпа
в моїм теремі золотоверхім.
Усю ніч з вечора
Бусові ворони каркали біля Пліснеська.
На вільному раніше просторі
були непрохідні хащі із зміями,
і неслися вони до синього моря».

І сказали бояри князю:
«Уже, княже, туга ум полонила.
Бо два соколи злетіли
з отчого стола золотого
пошукати міста Тмутороканя
або попити шоломом з Дону.
Уже соколам крильця підрізали поганців шаблями,
а самих опутали в пута залізні.
Бо темно було.
Позавчора два сонця померкли
і в море опустилися,
обидва багряні стовпи погасли
і з ними молоді два місяці.
Олег і Святослав тьмою заволоклися.
На річці Каялі тьма світло покрила:
по Руській землі простерлися половці,
як гепардове гніздо,
і великої сміливості надали хинові.
Уже спустилася хула на хвалу,
уже вдарило, як грім, насилля на волю,
уже кинувся Див на землю.
Бо готські красні діви
оспівали [помсту] на березі синього моря:
«Дзвонячи руським золотом,
оспівують часи Бусові,
плекають помсту Шаруканову».
А ми — уже дружина, жадаюча веселощів».

Тоді великий Святослав зронив золоте слово
із сльозами змішане,
і сказав: «О мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!
Рано ви почали Половецьку землю мечами сікти,
а собі слави шукати.
Але без честі ви одоліли,
без честі-бо кров поганську пролили.
Ваші хоробрі серця в міцному харалузі викувані,
а у відвазі загартовані.
Що ж ви сотворили моїй срібній сивині?
А вже не бачу влади
сильного, і багатого, і з великим воїнством
брата мого Ярослава
з чернігівськими вельможами,
з володарями, і з татранами,
і з шельбирами, і з топчаками,
і з ревугами, і з ольберами.
Тії-бо без щитів
з захалявними ножами
гучним криком полки перемагають,
дзвонячи в прадідівську славу.
Але ви сказали: «Мужаймося самі!
Попередню славу самі візьмемо,
а прийдешньою самі поділимося!»
А чи диво, браття, старому помолодіти?
Коли сокіл у літах буває,
високо птахів ганяє,
не дасть гнізда свого скривдити.
Але ось зло: княже мені несприяння.
В ніщо добрі часи обернулися.
Ось у Римові кричать під шаблями половецькими,
а Володимир під ранами.
Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде!
Не думкою б тобі прилетіти здалеку
отчий золотий стіл постерегти!
Ти-бо можеш Волгу веслами розплескати,
а Дін шоломами вилляти!
Коли б ти був,
то була б полонянка по ногаті,
а полонянин — по різані.
Бо ти можеш по сухому
живими вогненними стрілами стріляти —
хоробрими синами Глібовими!

Ти, відважний Рюриче, і Давиде!
Чи не ви золоченими шоломами по крові плавали?
Чи не у вас хоробра дружина рикає яко тури,
поранені шаблями гартованими на полі незнанім?
Вступіте, володарі, в золоті стремена за кривду цього часу,
за землю Руську,
за рани Ігореві,
відважного Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш на своїм золотокованім столі,
підпер гори Угорські
своїми залізними полками,
заступив королеві путь,
зачинив Дунаю ворота,
метаючи времена-листи через хмари,
суди чинячи до Дунаю.
Грізьби твої по землях течуть,
відчиняєш Києву ворота,
стріляєш з отчого золотого стола
салтанів за землями.
Стріляй, володарю, Кончака,
поганського розбійника,
за землю Руську,
за рани Ігореві,
відважного Святославича!

А ти, відважний Романе, і Мстиславе!
Хоробра думка носить вас на розумне діло.
Високо пливеш на діло у відвазі,
як сокіл на вітрах ширяючи,
прагнучи птаха в сміливості перевершити.
Бо у вас залізні навіть зав'язки
під шоломами латинськими тими.
Загриміла земля, і багато народів —
Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і половці —
сулиці свої повергли,
а голови свої нахилили
під ті мечі харалужні.
Але вже, княже, Ігорю померкло сонця світло,
а дерево не добром листя скинуло.
По Росі і по Сулі міста поділили,
а Ігоревого хороброго полку не воскресити!
Дін тебе, княже, кличе
і зове князів на перемогу.
Ольговичі, хоробрі князі, встигли на брань.

Інгваре і Всеволоде,
і всі три Мстиславичі!
Не поганого гнізда витязі!
Не переможними жеребами собі уділи здобули!
Де ваші золоті шоломи,
і сулиці ляські, і щити?
Загородіте Полю ворота
своїми гострими стрілами
за землю Руську,
за рани Ігореві,
відважного Святославича!

Уже-бо Сула не тече срібними струменями
до міста Переяславля,
і Двина болотом тече
отим грізним полочанам
під криком поганців.
Один лише Ізяслав,
син Васильків,
подзвонив своїми гострими мечами
об шоломи литовські,
прим'яв славу дідові своєму Всеславу,
а сам під черленими щитами
на кривавій траві,
прим'ятий литовськими мечами,
узяв Ті (славу) на криваве ложе.
І сказав він (Боян):
«Дружину твою, князю,
птахи крилами приодягли,
а звірі кров полизали».
Не було тут брата Брячислава,
ні другого — Всеволода,
один же зронив перлинну душу
з хороброго тіла
через золоте ожерелля.
Засмутилися голоси,
поникли веселощі,
труби трублять городенські.

Ярославові і всі внуки Всеславові!
Уже опустіть стяги свої,
устроміть свої мечі пощерблені!
Бо ви вже вискочили з дідівської слави.
Бо ви своїми крамолами
почали наводити поганців
на землю Руську,
на володіння Всеславове.
Бо яке було насилля
від землі Половецької
на сьомому віці Трояновому?
Кинув Всеслав жереб
про дівицю собі любу.
Той хитрощами обперся об спис,
скочив до міста Києва
і доторкнувся древком списа
до золотого престола київського.
Скочив від них лютим звіром
опівночі з Білгорода,
злився із синьою імлою,
уранці ж з'явився,
з трьох спроб відчинив ворота Новгороду -
розбив славу Ярославу.
Скочив вовком до Немиги з Дудуток.
«На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу від тіла».
Немиги криваві береги
не добром були засіяні —
засіяні кістьми руських синів.

Всеслав-князь людям суд чинив,
князям міста роздавав,
а сам уночі вовком бігав,
із Києва добігав до півнів до Тмуторокані,
великому Хорсові вовком путь перебігав.

Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії в дзвони,
а він у Києві дзвін чув.
Хоч і мудра душа в сміливім тілі,
але часто біди терпів.
Тому мудрий Боян ще раніше
приспівку, розумний, сказав:
«Ні хитрому, ні вмілому»,
ні співцю вмілому,
«суду Божого не минути».

О, стогнати Руській землі,
спом'янувши давні часи і давніх князів!
Того старого Володимира
неможливо було пришпилити до гір київських,
його-бо стяги нині стали Рюрикові,
а другії — Давидові,
але нарізно в них бунчуки розвіваються,
списи співають.

На Дунаї Ярославнин голос чути.
Зозулею, незнана, рано тужить:
«Полечу, — сказала, — зозулею по Дунаю,
омочу шовковий рукав у Каялі-річці,
утру князю криваві його рани
на міцному його тілі».
Ярославна рано плаче
в Путивлі на заборолі, промовляючи:
«О вітре, вітрило!
Чому, володарю, так сильно вієш?
Чому мечеш хинівські стрілки
на двох своїх легких крильцях
на мого лада воїнів?
Хіба мало тобі було вгорі
під хмарами віяти,
гойдаючи кораблі на синім морі?
Чому, володарю, мої веселощі
по ковилю розвіяв?»
Ярославна рано плаче
в Путивлі-місті на заборолі, промовляючи:
«О Дніпре-Славутичу!
Ти пробив кам'яні гори
через землю Половецьку.
Ти гойдав на собі Святославові насади
до полку Коб'якового.
Пригойдай, володарю, мого лада до мене,
щоб не слала до нього сліз на море рано».
Ярославна рано плаче
в Путивлі на заборолі, промовляючи:
«Світле і пресвітле сонце!
Усім тепле і красне ти є!
Чому, володарю, простерло гарячі свої промені
на лада воїнів,
у полі безводнім спрагою їм луки зігнуло,
тугою їм сагайдаки заткнуло?».

Приснуло море опівночі:
ідуть смерчі хмарами.
Ігореві-князю Бог путь показує
із землі Половецької
на землю Руську
до отчого золотого столу.

Погасли увечері зорі.
Ігор спить, Ігор не спить,
Ігор думкою поля міряє
від великого Дону
до малого Дінця.
Коня опівночі
Овлур свиснув за рікою,
велить князю розуміти,
«Князю Ігорю не бути!» — гукнув.
Загриміла земля, зашуміла трава,
вежі половецькі захиталися.

А Ігор-князь поскакав горностаєм до очерету
і білим гоголем на воду.
Зметнувся на борзого коня
і зіскочив з нього білоногим вовком,
і побіг до лугу Дінця.
І полетів соколом під хмарами,
забиваючи гусей і лебедів
на сніданок, і на обід, і на вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
тоді Овлур вовком побіг,
струшуючи собою студену росу,
бо обидва загнали своїх борзих коней.

Донець сказав:
«Княже Ігорю!
Немало тобі величі,
а Кончаку прикрощів,
а Руській землі веселощів!».
Ігор сказав:
«О Донче!
Немало тобі величі,
ти гойдав князя на хвилях,
стелив йому зелену траву
на своїх срібних берегах,
вкривав його теплими туманами
під покровом зелених дерев,
оберігав його гоголем на воді,
чайками на струменях,
чернюками на вітрах».

Не така ж, як сказав він (Боян), річка Стугна:
малий струмінь маючи,
поглинувши чужі струмки і потоки,
розширена до гирла,
юнака князя Ростислава закрила
на дні коло темного берега.
Плаче мати Ростиславова
по юнаку князю Ростиславу.
Поникли квіти в жалобі,
і дерево з тугою до землі схилилося.

А не сороки заскрекотали?
По сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком.
Тоді ворони не каркали,
галки замовкли,
сороки не скрекотали по лозах,
повзали тільки дятли:
стуком путь до річки показують.
Солов'ї веселими піснями
світанок провіщають.
Мовить Гзак Кончакові:
«Коли сокіл до гнізда летить,
соколя розстріляємо
своїми золоченими стрілами».
Сказав Кончак до Гзака:
«Коли сокіл до гнізда летить,
то ми соколя опутаємо красною дівицею».
І сказав Гзак Кончакові:
«Коли його опутаємо красною дівицею,
ні соколяти у нас не буде,
ні красної дівиці у нас,
і почнуть нас птахи бити
в полі Половецькім».

Сказав Боян на кончині Святослава,
піснетворець старого часу
Ярославового — Олегового,
жоні князя:
«Тяжко тобі, голові, без пліч,
погано тобі, тілу, без голови»,
Руській землі без Ігоря.

Сонце світиться на небі —
Ігор-князь у Руській землі.
Дівиці співають на Дунаї,
в'ються голоси через море до Києва.
Ігор іде по Боричевім
до святої Богородиці Пирогощої.
Народи раді, міста веселі.
Проспівавши пісню старим князям,
слід і молодим співати.
Слава Ігорю Святославичу,
відважному туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!
Здорові будьте, князі і дружина,
що б'ються за християн
проти поганських полків!
Князям слава і дружині!

Амінь.


Джерело: http://litopys.org.ua/

 

 

 

* * *

 

 

Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега

 

Слово о полку Ігоревім

Переклад Максима Рильського

 

Завантажити текст "Слова про похід Ігорів" у перекладі Максима Рильського (txt.zip)

 

 

Чи не гоже було б нам, браття,
Розпочати давніми словами
Скорбну повість про Ігорів похід,
Ігоря Святославовича?
А зачати нам отую пісню
По сьогоденних бувальщинах,
Не по намислу Бояновім,
Боян-бо наш віщий,
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
Спогадає перших днів усобиці —
Випускає він десять соколів
А на зграю лебединую:
Котру сокіл доганяє,
Та перша і пісню зачинає —
Чи старому князю Ярославові,
Чи Мстиславові хороброму,
Що зарізав Редедю
Перед полками касозькими,
А чи красному Роману Святославовичу.
Боян же, браття, не десять соколів
Напускав на зграю лебединую, —
Накладав він на живі струни
Віщі персти свої,
І самі вони славу князям рокотали.

Зачнемо ж ми, браття,
Від старого Володимира
До Ігоря сьогоденного.
Ігор сей, славен князь,
Міццю розуму оперезав,
Мужністю сердечною нагострив,
Ратного духу виповнився
Та й повів полки свої хоробрі
На землю Половецьку,
За землю Руську.

О Бояне, солов’ю наш давній!
Тобі б сей похід ощебетати,
По дереву мислі пурхаючи,
Розумом ширяючи під хмарами,
Давню славу звиваючи з новою,
Летючи тропою Трояновою
Через степи на море.
Тобі б співати пісню Ігореві,
Ігореві, Олега внукові:
«Не буря ясних соколів
Занесла через поля широкі, —
Галич лине зграями
К Дону великому».
А чи так би заспівати тут,
Віщий Бояне, внуче Велесів:
«Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві,
Сурми сурмлять в Новгороді,
Стяги мають у Путивлі-граді,
Дожидає Ігор брата Всеволода.
Каже йому буй-тур Всеволод:
«Один брат, один світ світлий, Ігорю,
Обидва ми Святославовичі.
Сідлай, брате, свої коні бистрі,
Мої-бо вже готові стоять,
Під Курськом осідлані.
А мої куряни — вправні воїни,
Під сурмами сповиті,
Під шоломом викохані,
З кінця списа годовані.
Всі путі їм відомі,
Яруги їм знайомі,
Луки в них напружені,
Сагайдаки відкриті,
Шаблі нагострені;
Самі скачуть, як вовки сірі в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави».

* * *

Глянув Ігор на ясне сонце
Та й побачив — військо тьма покрила,
І сказав до дружини-вояцтва:

«Браття мої, друзі вірні!
Лучче нам порубаними бути,
Ніж полону зазнати!
А сядьмо, браття,
На бистрі свої коні,
На синій Дон погляньмо».
Зажадалося князеві
На провіщання не зважати,
Пошукати долі на Дону великім.
«Хочу, — каже, — з вами, русичі,
Чи списа зломити
При полі Половецькому
Та й наложити головою,
Чи шоломом пити воду з Дону».

Ой же ступив та Ігор-князь
У золоте стремено
Та й поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою шлях закрило,
Буря розбудила птаство,
Звіра в табуни ізбила свистом.
Див кричить на верху дерева,
Велить послухати землі незнаній –
Волзі та й морю,
Сулі та й Сурожу,
Корсуню ще й тобі,
Тмутороканський ідоле!

А половці дорогами небитими
Помчалися к Дону великому.
Риплять вози опівночі,
Мов ті лебеді ячать сполохані.
Ігор на Дон війська веде,
А вже лихо його тяжкеє
Підстерігають птахи на дубах,
Вовки грозу в ярах навивають,
Орли-білозерці клекотом
Звірину скликають на кості,
Лисиці брешуть на щити багряні.
О Руська земле, уже ти за могилою!

Довго ніч темніє.
Зоря світ запалала.
Сивий туман покриває поле,
Примовкає солов’їний щебет,
Галчиний гомін здіймається.
Загородили русичі
Поле щитами багряними,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.

* * *

У п’ятницю рано-пораненьку
Розтоптали вони полки погані,
Полки половецькі,
Стрілами у полі розсипались,
Умикали красних дівчат половецьких,
Тканинами, оксамитами та кожухами,
Ще й уборами пишними половецькими
Мости по болотах вимощували.
Багряне древко, а корогва біла,
Багрян бунчук, а держало срібне
Відважному Святославовичу!

Дрімає в чистому полі
Олегове гніздо хоробре,
Далеко залетіло-залинуло!

Не вродилось воно кривду терпіти
Ні від сокола, ні від кречета,
Ані від чорного того ворона,
Від поганого половчанина!
Біжить Гзак, сірим вовком стелеться,
Кончак слід йому показує
К Дону великому.

Ой рано вранці-пораненьку
Кривава зоря світ-день ізвістує,
Чорні хмари находять з моря,
Чотири сонця закрити хочуть.
Трепече в них синя блискавка —
Бути грому великому,
Литися дощеві стрілами
З Дону великого.

Тут же то списам поламатися,
Тут же то шаблям пощербитися
Об шоломи половецькі
На річці Каялі
Близько Дону великого!
О Руська земле,
Уже ти за могилою!

Се вітри, внуки Стрибогові,
Віють з моря стрілами
На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,
Вода в ріках каламутиться,
Порохи поле вкривають,
Гомонять стяги,
Половці наступають від Дону,
Від Дону, та й від моря,
І відо всіх сторін широких,
Обступили полки руські.
Діти бісові поле чисте
Криком перегородили,
А хоробросильні русичі
Своїми щитами багряними.

Славний яр-тур Всеволоде!
Стоїш ти на полі ратному,
Сиплеш на воїнів стрілами,
Гримиш об шоломи половецькі
Мечами гартованими.
Де тільки тур виросте,
Золотим своїм шоломом посвічуючи,
Там і лежать зітнуті
Нечестиві голови половецькі,
Ще й шоломи аварські,
Шаблею посічені булатною —
Твоєю, яр-тур Всеволоде!
Чи то на рани зважати йому,
Що забув і почесті, й життя своє,
І веселий Чернігів-город,
І отецький золотий престол,
І всі звичаї та обичаї
Красної своєї дружини Глібівни!

Були віки Троянові,
Минулися літа Ярославові,
Одгули війни Олегові,
Олега Святославовича.
Той-бо Олег мечем незгоду кував,
Стріли розсівав по землі.

Як ступав він в золоте стремено
У Тмуторокані, —
Дзвін той чув син Ярославів,
Великий Всеволод,
А Володимир-князь у Чернігові
Уші собі щоранку затикав.
Бориса ж Вячеславовича
Хвальба на суд привела,
На тирсі зеленій
Погребний покров слала,
Карала за кривду Олегову,
Молодого князя відважного.
Тож із Каяли тієї
Ізвелів князь Святополк
Тіло батька свого взяти,
Між іноходцями угорськими покласти,
Везти до святої Софії київської.

Отоді за Олега Гориславовича
Сіялись-росли усобиці,
Гинули внуки Даждьбогові,
В княжих чварах віку позбавлялися,
Отоді в землі Руській
Не так ратаї гукали-покликали,
Як ворони крякали-кричали,
За трупи перекір маючи,
Чорні галки одна одну кликали,
На поживу вилітаючи у поле.
Так було за битв колишніх,
А такого побою ще не чувано!
З ранку красного до вечора,
З вечора до світу ясного

Летять стріли гартовані,
Гримлять шаблі об шоломи,
Тріщать списи булатні
У полі невідомому,
Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами
Кістьми засіяна,
Кров’ю полита, —
Тугою зійшли тії кості
На Руській землі!

Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?
Ігор полки свої повертає:
Жаль йому брата любого Всеволода.

Бились день та бились і другий,
А на третій, в південну годину,
Похилились Ігореві стяги!
Тут брати розлучились
Над рікою Каялою бистрою.
Не стало вина кривавого,
Закінчили своє погуляння русичі,
Сватів своїх добре напоїли,
Самі полягли за землю Руську.

Никне трава жалощами,
Древо з туги к землі клониться.
Невесела, браття, настала година,
А що силу руську пустиня вкрила!

Встала тоді обида
В силах Даждьбожого внука,
Дівою ступила на землю Троянову,

Сплеснула крильми лебединими,
На синьому морі
Біля Дону плещучись,
Прогнала часи достатку.
Перестали князі невірних воювати,
Стали один одному казати:
«Се моє, а се теж моє, брате!»
Стали вони діла дрібні
Вважати за великі,
На себе самих підіймати чвари, —
А невірні з усіх сторін находили,
Землю Руську долали.
Ох, далеко ж ти злетів,
Ясен соколе,
Птиць край моря побиваючи!
Ігоревого війська преславного
Довіку вже не воскресити!

* * *

Зайшов тоді стогін великий,
Розтялися тяжкі прокльони
По Землі Руській.
Ой покликнули Карна і Жля,
Побігли по Руській землі,
Огонь роздмухуючи
В розі полум’яному.
Жони руські заплакали,
Словами промовляючи:
«Вже ж нам про милих своїх
Ні мислю не помислити,
Ні в думці не подумати,
Ні очима їх не побачити,
Вже ж нам серебром-золотом
Довіку не тішитись!»

Застогнав тоді Київ тугою,
Заголосив Чернігів напастями,
Журба розлилась по Руській землі,
Печаль гірка розтеклася.
А князі самі на себе
Незгоду взяли кувати,
А невірні набігали на Руську землю,
По білиці з двору данини брали.

Тож-бо два хоробрі Святославовичі,
Ігор та Всеволод,
Розбудили лихо недобре,
Що приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський.
Був же він грозою на ворога,
Приборкав його полками сильними,
Ще й мечами булатними,
Наступив на землю Половецьку,
Потоптав гори та яруги,
Скаламутив ріки й озера,
Висушив болота і потоки,
А невірного Кобяка з лукомор’я
Од залізних полків половецьких
Мовби той вихор вихопив, —
І упав Кобяк у Києві,
У світлиці Святославовій.

Тут німці і венеційці,
Тут греки і морав’яни
Славу співають Святославові,
Гудять Ігоря Святославовича,
Що потопив скарби в Каялі половецькій,

Руського золота в неї насипав.
Пересів Ігор-князь із сідла золотого
В сідло невольницьке.
Мури в містах засмутилися,
Померкли веселощі.

* * *

Смутен сон приснився Святославові
На горах київських.
«Укрили мене, — каже, — звечора
Чорним запиналом на ліжку тисовому,
Черпали мені синього вина,
З отрутою мішаного,
Сипали мені на лоно
Сагайдаками порожніми поганськими
Перли великі,
Та ще й мене голубили, —
А вже в моїм теремі злотоверхім
Покрівля розвалена,
З вечора до ранку самого
Сизокрилі ворони крякали
Коло Плісненська на оболоні,
Похоронні сани їхали
До синього моря».

І сказали бояри князеві:
«Туга, князю, ум полонила!
Се ж бо злетіли два соколи
З отецького столу золотого
Пошукати города Тмуторокані,
А ще й з Дону шоломом напитись.
Повтинали поганці їм крила,
Закували їх самих у залізо.
Темно було того дня:
Померкли два сонця,
Два багряні стовпи погасли,
Ще й два молоді місяці,
Олег і Святослав,
Тьмою огорнулись.
На ріці Каялі мла світ закрила,
Розсипались по землі половці,
Мов та зграя лютих пардусів,
Потопили наших у морі,
Хану своєму велику дали потугу.
Уже ганьба славу поборола,
Уже насильство побило волю,
Уже див шугнув на землю.
Заспівали готські діви красні
На березі синього моря,
Руським золотом видзвонюють,
Співають про часи недавні,
Славлять помсту Шароканову.
А нам тепер, друзі-дружино,
Не до веселощів!»

Зронив тоді великий Святослав
Золоте слово, зо слізьми змішане:
«Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!
Рано взялись ви землю Половецьку
Мечами разити,
А собі слави шукати.
Не з честю ви ворога подолали,
Не з честю пролили кров поганську.
Серця ваші хоробрі
З булата міцного викуті,
Буйною відвагою гартовані.

Що ж бо зробили ви
З сивиною моєю срібною?
Уже не бачу я влади сильного,
На війська багатого
Брата мого Ярослава
З чернігівськими боярами,
З могутами і з горянами,
З зайдиголовами та з похожанами, —
Ті без щитів,
Із ножами захалявними
Криком війська побивають,
Прадідною славою видзвонюючи.
Ви ж сказали:
«Самі мужаймось,
Самі візьмем славу прийдешню,
Колишньою самі поділимось».
Чи то диво, браття,
Старому помолодіти?
Коли сокіл перелиняє,
Високо він птахів ганяє,
Не дає гніздо своє скривдити.
Тільки ж лихо: не маю підмоги
Від князівства, братів моїх кревних, –
Невесела година настала!
Уже Римів кричить
Під шаблями половецькими,
А Володимир поранений-порубаний,
Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде!
Чи не прилинув ти здалека
Отчий золотий престол покріпити?
Твої-бо воїни можуть
Волгу веслами розплескати,
А Дон шоломами вилити,
Коли б ти був, —
Продавалась би невільниця по ногаті,
А невільник — по різані.
Ти-бо можеш на суходолі
Живими стріляти самострілами —
Завзятими синами Глібовими!

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!
Чи не ваші воїни
Золотими шоломами
У крові ворожій плавали?
Чи не ваша хоробра дружина
Рикає, мов ті тури,
Ранені шаблями гартованими
В полі незнаному?
А вступіть же,
Панове-браття,
В золотеє стремено
За кривду сьогочасну,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти
На своїм золотокованім престолі,
Підперши гори угорські
Своїми залізними військами,
Заступивши королеві дорогу,
Зачинивши ворота на Дунаї,
Через хмари каміння кидаючи,
Суд по Дунай рядячи.
Грози твої по землях течуть.
Одчиняєш ти браму Києву,
Стріляєш із отчого столу золотого
На султанів у далеких землях.
Стріляй, господарю, Кончака,
Раба поганого,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!

А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!
Мисль одважна
Покликає ваш розум на діло.
Високо плаваєш ти, Романе,
В подвигах ратних,
Як той сокіл на вітрі ширяючи,
Птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудники
Під шоломами латинськими.
Та й не одна країна гуннська,
Литва ще й ятвіги,
Деремела й половці
Списи свої покидали,
А голови преклонили
Під тими мечами булатними!
Та вже князю тому Ігореві
Світ-сонце померкло,
А дерево не на добро
Листя своє зронило,
Понад Россю та й понад Сулою
Городи поділено!
Уже Ігоревого війська славного
Не воскресити!

Дон тебе, князю, кличе,
Князів на подолання ззиває.
Хоробрі князі Ольговичі
Готові до бою!

Інгвар, і Всеволод,
І всі ви, три Мстиславовичі,
Не лихого гнізда кречети, —
Чи не в битвах,
Не в звитягах славетних
Здобули ви собі володіння?
Де ж ваші золоті шоломи,
Щити добрі і списи ляські?
Загородіть полю ворота
Гострими своїми стрілами
За землю Руську, за рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!»

Уже Сула бистрая
Не рине срібними струмнями
До города Переяслава,
Двіна-ріка тече болотами
Назустріч грізним половчанам,
Крик поганих розтинається!
Сам тільки Ізяслав, син Васильків,
Подзвонив мечами своїми гострими
У шоломи литовські.
Приголубив він славу ратну
Діда свого Всеслава,
А самого його під щитами багряними
Литовські мечі приголубили.
І сходив він кров’ю юною,
Сам собі слово промовляючи:
«Дружину твою, княже,
Укрили птиці крилами,
Звірі її кров полизали».
Не було там брата Брячислава
Ані другого, Всеволода,
Сам-один зронив він перлову душу
Крізь золоте намисто.
Голоси жалобою лунають,
Навкруги веселощі примовкли,
Трублять труби городенські.
Ярославе і всі внуки Всеславові!
Преклоніть ви свої корогви,
Укладіте в піхви мечі оганьблені:
Втратили-бо ви дідівську славу!
Ви своїми чварами
Зачали наводити невірних
На землю Руську,
На життя Всеславове!
Що ж то була за наруга
Через лихі усобиці
Від землі Половецької!

На сьомім віці Трояновім
Метнув князь Всеслав жереб
На дівчину, йому любу.
Сів він на бистрого коня,
Помчався до Києва-города,
Діткнувся кінцем списа
До золотого столу київського.
Поринув він лютим звіром
Серед ночі темної
Із города Білгорода,
Окрився млою синьою,
А вранці-рано
Відчинив сокирами браму новгородську,
Розбив славу Ярославову,
Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

Не снопи кладуть на Немизі, —
Кладуть голови молодецькі,
Молотять ціпами булатними,
Стелять на току життя,
Одвівають душу від тіла.
Береги криваві немизькі
Не добром-збіжжям засіяні, —
Засіяні кістьми синів руських.

Всеслав-князь людей судив,
Городи мирив із князями,
А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва,
До півнів сягав Тмутороканя,
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові.

Йому в місті Полоцьку
Дзвонили дзвони до заутрені,
У святій Софії раннім-рано,
А вже в Києві він чув той дзвін.
Віща душа була
В тілі його молодецькому,
А не раз, не два біди зазнавала.
Тим же то Боян віщий
І склав колись мудру приповідку:
«Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суда божого не минути!»

Ой і стогнати землі Руській,
Колишні часи і князів колишніх
Пригадуючи!
Не можна ж було прикути
Того старого Володимира
До гір київських!
Стали-бо корогви
Одні Рюрикові, інші — Давидові,
В різні боки вони розвіваються,
Списи співають на Дунаї!

* * *

Ярославни-княгині чути голос.
Як та чайка-жалібниця,
Стогне вона вранці-рано:
«Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю,
Умочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!»
Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи:
«О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
Чи то мало тобі шугати під хмарами,
Кораблі на синім морі гойдаючи?
Чому, господарю, по ковилі срібній
Розсіяв ти мої радощі?»

Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи: ,
«О Дніпре-Славуто!
Пробив ти кам’яні гори
Крізь землю Половецьку,
Гойдаєш кораблі Святославові,
До полків несучи Кобякових.
Принеси ж ти, господарю,
До мене мого милого,
А не слала б я сліз йому ревних
На море пораненьку!»

Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи:
«Сонце світле, трисвітле!
Для всіх ти тепле і красне!
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого
У полі безводному,
Спрагою їм луки посушило,
Тугою сагайдаки склепило!»

* * *

Опівночі море заграло,
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську,
До отецького золотого престолу.

Погасла зоря вечорова,
Ігор спить, Ігор не спить,
Ігор мислю поле міряє
Од великого Дону
Та й до Дінця малого.
Овлур свиснув на коня за річкою:
Подає вістку князеві…

І нема вже князя Ігоря!
Стогне-гуде земля,
Шелестить трава,
Намети половецькі сколихнулися.
А Ігор-князь поскочив горностаєм
Між очерети високі,
Білим гоголем на воду полинув.
Іспав же він на коня бистрого
Ще й помчався вовком-сіроманцем
До лугу донецького,
Ще й полетів ясним соколом,
Гуси-лебеді в тумані сизому
На підживок собі забиваючи.
Коли Ігор соколом летить,
Овлур сірим вовком стелеться,
Студену росу струшуючи:
Заморили ж вони бистрі свої коні.

Каже Донець: «Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові — досади лютої,
А Руській землі веселощів!»
Каже Ігор: «О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних.
Окривав теплим туманом
У затінку зеленого дерева,
Стеріг на воді гоголем,
На хвилі птахом-рибалкою,
На вітрі качкою-чорнухою!»

Не така ж та річка Стугна,
Що мало води в собі має,
Та чужі збирав собі потоки,
Широко в гирлі розливаючись!
Потопила вона край темного берега
Юнака князя Ростислава.

Плаче мати Ростиславова
По юнакові Ростиславу-князеві!
Никли квіти жалощами,
Дерево з туги к землі клонилося!

Не сороки заскрекотали, —
Їдуть Гзак і Кончак
Слідом Ігоревим.
Тоді ворони не крякали,
І галич примовкла,
І сороки не скрекотали, —
Тільки полози повзали,
Тільки дятли стукотом
Шлях до річки показували,
А ще соловейки співом веселим
Ясен світ віщували.

Каже Гзак Кончакові:
«Коли сокіл до гнізда відлітає, —
Не пустім молодого соколяти,
Золотими стрілами застрельмо».

Каже Кончак Гзакові:
«Коли сокіл до гнізда відлітає, —
То опутаймо соколя його
Красною дівчиною».

Каже Гзак Кончакові:
«Як опутаєм його
Красною дівчиною,
То не бачити нам ні соколяти,
Ані дівчини тієї красної,
Тоді нас птахи почнуть бити
В полі нашому половецькому!»

* * *

Сказав Боян, піснетворець давній
Часу Олега ще й Ярослава,
Про дні сказав Святославові:
«Тяжко голові без плечей,
А зле тілу без голови».
Так само тяжко й Руській землі
Без князя Ігоря.
Сонце сяє в небі ясному,
Ігор-князь — у Руській землі!
Дівчата співають на Дунаї,
В’ються голоси через море
До Києва-города.
Їде Ігор Боричевим
До святої богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі,
Співають вони про давніх князів.
Про молодих виспівують.
Слава славна Ігорю Святославовичу,
Буй-турові Всеволоду,
Володимирові Ігоревичу!
Здоров’я князеві й дружині,
Що борються за народ християнський
Із військами поганими!
Князям і дружині слава!
Амінь.

Джерело: http://zno.if.ua/

 

 

Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега. Малюнок Василя Лопати. Переклад Максима Рильського. Переклад Віталія Скляренка. Ритмічний переклад Леоніда Махновця

Ілюстрація Василя Лопати.

 

 

Дивіться також:

Слово про Ігорів похід, Героїчна поема, Переспів Василя Шевчука"Почнемо, браття, пісню невеселу
Словами призабутими старими
Про Ігорів згорьований похід.
Почнемо не за вимислом Бояна,
А просто, як насправді все було..."

(Василь Шевчук)


Останні коментарі до сторінки
«"Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега". Подається у трьох перекладах: Леоніда Махновця, Максима Рильського та Віталія Скляренка (завантажити, читати, слухати)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka