Сергій Ґуберначук
(1969–2017)
"Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце
й малюнком – майстерня".
(Сергій Ґуберначук)
Сергій Ґуберначук
«МОЄ НА ПІДМОСТКАХ ЖИТТЯ…»
І. Вірші та присвяти
колегам, друзям, вчителям
На відео: Сергій Губерначук, "Етичний експромт".
Народний аматорський молодіжний театр "Пілігрим"
Центру культури Глухівської міської ради.
Керівниця — Ірина Ільясова.
Етичний експромт
Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.
Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.
Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!
Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.
Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.
Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!
То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.
(24 серпня 2003 р., Богдани́ )
***
Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.
Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.
Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.
Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – має буть?*
20 грудня 2005 р., Київ
____________________________
* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить»
* * *
Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.
Актор вимагає себе, а інших – дратує.
З актором трапляються дивні метаморфози.
Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
себе калічить – вас демократує.
Бо щастя від горя рятує.
29 березня 2004 р., Київ
Директору театру
від актора
Пояснювальна записка
Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.
Хай вони – хто помер,
чи хто сяє в майбутньому часі:
їхні грубі тіла
чи зманіжені душі я вчу.
Беручи їх слова
й несучи в діафрагмовій чаші,
я крізь серце пускаю історію ду́мки
й звучу.
Ти сидиш у партері
чи мнешся, мов кіт, на балконі –
я не хочу тебе,
але можу й тебе обійнять.
Мій театр і любов,
возз'єднавшись в одному законі,
мають право моє
на підмостках життя розіп’ять.
Безнатхненно
Возлетіла птаха
сама
не у вирій.
Розгойдала крила
і лягла на небо.
Возлетіла птаха…
Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер
коси травам чеше,
за мої пристріти
ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде –
де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі,
вирви мені серце –
сам пісень наврочив
серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо:
сам не заспіваю,
як немає птахи –
то й пісень не маю.
* * *
Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.
Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.
Моєму театральному педагогові
Борисові Петровичу Ставицькому
Ставицькому
Не встиг Ти цей день зачепити
прожогим жестом, сценкою з життя.
До забуття погорджене знаття
не в стані Твої навички вхопити.
То друзі Твоєї кончини,
невинні – зовні, внутрішньо – праві.
Є легковажна фраза «се ля ві»,
з якої висновків, їй-Богу, до причини…
Спинилося стомлене серце,
геть зникли нерви, ясно мозок згас.
Але, насправді, смерть – то тільки час,
який лише для нас тече й не рветься.
У вічності, Вчителю, нині
Тобі видніше, чи життя – театр
і чи театру присвятити варт
усе життя, як нені чи дитині.
За колом малим і великим
Твоя увага, більша, ніж любов,
переглядає наші ролі знов
тим про́зиром живим, багатоликим.
Хай пам’ятним словом для Тебе
слугує короте́нький епізод,
коли Твій учень після всіх гризот
іде на сцену, бо веде потреба.
Хай пізно, хай прі́сно – він «мушу», –
і поринає в таїнство старе.
Лише актор на щоглі сцени вмре,
підкинувши до неба грішну душу!..
Прощай..!..
27 серпня 2003 р., Богдани́
* * *
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних віч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
З ніку́ди йде в ніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.
26 жовтня 1996 р., Київ
Імпровіз
Точиться той імпровіз
крізь натомлені очі акторів –
та бачимо рухи сталеві.
До́вжиться ідіотизм
поза затиск тілес, вух та щелеп –
так змій сучить яблуко Єві.
Жаль, декорацій нема.
Чорна сцена з дрючком замість свічки.
Художник, напевно, Малевич?
Довго голосить імам
над розбитими ночвами ночі –
то йде на Царград цісаревич!
От уже, братці, спектакль!
Безстроко́ві рулади-рулети –
полощуть мізки слухачеві!
Здох драматурґ-птеродактиль!
Щось не видно за ним режисера!
Ці оплески всі – Глядачеві!
Він-бо лишився один...
Аж завіса принижено впала –
від оплесків цих Глядачеві!
25 травня 2004 р., Київ
Режисура
Різкий штрих. О́браз.
Герой, доведений до конвульсій,
втрачає все.
Оглядна зала озирається на мене.
Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.
Актор встає і кланяється.
Взяти таке за руку – гидко.
Однаково, що цілувати покійника – противно.
Хай пишуть, чия заслуга.
* * *
Хліб артиста.
Сіль актора.
Фільм досвідченого майстра.
Титри йдуть по тлах прозорих.
Кожне прізвище – шахрайство.
Іменини.
Ностальґія.
Плебісцит думок великих.
Анґел, мов стара повія,
візажує в різних ликах.
Добрий день.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.
Той, хто зрадив –
став артистом.
Хто ще вірний – є актором.
Пан, який з найгіршим хистом,
стане ґеніальним скоро.
Дві руки
Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.
Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти́, після якої – злет!
Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.
2 січня 2004 р., Київ
На відео: Сергій Губерначук, «Коли ти тепер і зараз».
Читає Артур Войцеховський.
* * *
Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,
я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.
Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?
Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…
Акторові чи композитору…
* * *
Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.
Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу, протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.
Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.
Ви – єдиний, хто Все
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.
Вогонь
Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…
Я
Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина мене зоренить…
Благання
О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не відвертай – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Cвою глибоку суть…
* * *
Дай, я буду таким, як хочу,
Щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..
* * *
Люблю парадокси.
На кожному кроці
шукаю чогось…
й не знаходжу…
І в цім – парадокс!
* * *
– Я не…
– Не?
– Не!
– Не…
– Бо?:..
– Небо.
– Га?
– Небога.
– Я!
– Коли?
– Ха! Всей вік…
– Не Бога я колихав сей вік:
Я небо гасив – і в крик!
Я небо гасив…
Та й в Бога просив:
Най темне вогнем сяйне.
Най небо сяйне!..
А небо не я.
Я, небо, – не я:
Я – Не.
Фенікс
Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.
З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.
Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш потім: «Це я, чи не я? »
і народишся вдруге за спомином.
2 серпня 2001 р., Богдани́
* * *
Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!
Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!
Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.
Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!
10 квітня 2003 р., Київ
Місячна пісня
Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…
Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.
На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.
І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…
Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…
Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…
Ярославові Ґранкові
* * *
Так яро славу здобуває хтось,
що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
А Ви, чиє ім’я збулось,
знов сипте зерна у тривожну осінь.
Чекайте знову сходів молодих,
тих усмішок, які Вас щиро гріють,
щоб мати щастя вжинків золотих
у зорях липня, коли очі мріють.
Поет лишає Вам один пароль:
той День, коли Ви ра́зом народились,
єдиний Смак і, навіть, спільну Роль,
і Світ, як Фільм, який не додивились...
Крізь цей цинічний світ проходячи щодня,
знімайте оплески що далі, то рясніші!
Вас яро славить не лише ім’я,
а й добрі справи, й дні ще цікаві́ші!
4 січня 2005 р., Київ
Цяткою світла була
На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.
У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси це і є звукоцехи;
як фон – голоси, голоси, голоси,
як тема – бездумно зазубрені шпрехи.
Але та мовчала, і кожен партнер
був ладен її за таке розшматати –
коли упірнула душею в партер,
щоб свій монолог краєм вуст прошептати.
«Я – чайка мертовна. Я – гола струна.
Не можна чіпати це тіло руками…»
Актриса стара, як її старина,
стояла без ролі з моїми думками.
Довкола боянив зірок антураж,
хапались за голови маріонетки.
Писали газети про цей епатаж,
вона ж – у антракті ковтала таблетки.
Айстра
Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.
На Байковому: бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.
Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.
Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.
Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.
Інший ракурс
Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.
Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.
Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.
Дія перша! «Сьогодні трава зелена,» –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.
Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.
З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.
Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!
«Ти ревнуєш?!» – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!
У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.
Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.
Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.
Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.
* * *
Завіса з дивної тканини
оберне сцену – на вівтар,
хвилини хрещення дитини
на ймення – Цар.
А ти вже впала на коліна
перед безтямним немовлям,
ти сурогатна мати сина.
Я не віддам!
10 листопада 1995 р., Київ
На відео: Сергій Губерначук, «Рампа часу».
Читає Поліна Ворона (Театр "Пілігрим").
Рампа Часу
Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.
О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!
Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.
В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!
25 березня 2003 р., Київ
Садко
У рожевому трико
з шлейфом сонної пастелі
плівся фуетист Садко
по мальованій пустелі.
Сам, як зморщений кажан,
кинутий з польоту – в старість.
Ніс, мов синій баклажан.
Грим. Костюм. Недосконалість.
16 лютого 2004 р., Київ
* * *
Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.
Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,
як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.
Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: «Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть».
І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.
* * *
Розбавляється барва бірюзова
амадеусовим сонячним рондо.
Блаженна музика біла.
Біла, як світ.
Тут кожна пауза –
птах на моєму плечі.
Птах білий,
що довго дивиться на сонце.
І не сліпне.
Злети,
хай буде музика біла.
Біла, як світ.
Як бузку наламаю
білого.
І запахи розбавляються, як небо
амадеусовим сонячним рондо.
О! О! О! Букет – мов скрипковий оркестр!
Кожну квіточку відщипну,
мов од струни ноту.
Злети,
хай буде музика біла!
Біла, як світ!
Тамріко Ґвердцителі
* * *
Чуєш?
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
людину –
хор
між суєти.
31 липня 1994 р., Київ
* * *
Моцарт.
Серенада тоді замовчаного серця,
коли по венах варикоз нещастя
пнеться.
Щастя прозора сутінь
виявляється…
Віола
На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.
Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.
Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?
Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!
19 квітня 2001 р., Київ
Фальшиве solo… noi
Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.
Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.
Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.
Альбіна духова
в осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.
Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.
То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!
* * *
І.
Увертюра
Ти?
Ти?
Ти?
Запити віолончелі.
Немає кого їсти.
Немає кого пити –
сьорбаю наступні ноти…
ретельні допити.
ІІ.
Тема
Ау…
Улито…
у…
у нього на пульті чи пюпітрі
листи,
умотивовані листи-партитури –
успішні тури,
мандри ти...,
мандри ти…
ІІІ.
Після теми і увертюри.
Тихі
тортури
концерту номер три…
з оркестром.
Арфа в оркестрі
Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по краплі
весь світ проковтнула.
Оркестр задрижав,
тільки арфа ранкова мовчала,
снували смички,
мов у темному вулику бджоли,
гудів контрабас,
ніби джміль переорює поле,
і сакси, як оси, –
й в усіх інструментів по жалу.
Страшна увертюра,
де ноти струминками меду
в пітьмі обсотали
невдалу поверхню планети.
У хорі бриніли
таємні вселенські куплети,
і в кожній строфі
протилежно мінялося кредо.
Виходив балет,
але гнів стосувався арфістки,
яка серед бурі
у ложі своїм спочивала,
возлігши душею крізь струни
на теплі овали
й щипаючи се́рденьком сни,
мов духмяні любистки.
Пустою литаврою
місяць упав на дорогу.
Нічні чумаки
набрели на карбованець срібний,
сховали на возі у сіль
та й поплентались дрібно
у край,
де любистки духмяні їм вистудять ноги…
Арфістку щасливу
флейтисти сумні розбудили –
в оркестрі розвіялись сутінки
й море гриміло.
Вона здивувалася
й струни вхопила невміло,
й усі інструменти
в орнаменті дня заходи́ли.
Постали в її переливах
високі сюїти,
казки пропливали
на сцені зеленого замку.
У світлій постлюдії моря
спливали уламки
і брались докупи
в нови́й корабель нерозбитий.
Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
Усе поверталось
від арфи
повз арфу
до арфи.
* * *
Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.
Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.
Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.
Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.
Бо люблю твої ноги в пуантах
до щеміння натомлених ніг,
бо стаю що не мить протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.
Білі квіти
Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.
Оксані Швець
З ювілеєм
Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.
А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!
Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.
Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.
Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!
І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.
Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.
Ярославові Ґранкові
* * *
Ярий Славе мій дивний!
Наспіваймо пісень
у пралипень чарі́вний
і в один той же день!
28-ої ночі,
28-го дня
ра́зом зді́ймемо очі
до Всевишнього «Я»!
Я без тебе у тузі –
часом, інший зовсі́м.
Невідомо, хто друзі,
хоч прощаємо їм...
...чорну правду чи пам’ять,
накопичено злу.
А, однаково, з нами
хай поборють імлу!
Ярославе мій любий!
Друже многості сцен!
Найдушевніші труби
пропускаю в Едем!
Голос їхній про тебе –
тільки тему згадай!
За лаштунками неба
за́вжди сховано рай.
4 січня 2005 р., Київ
Олені Хижній
* * *
Народилася та́!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!
Хто, як я, чатував
на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?
Їм далеко до нас.
Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.
Обійнявшись, ми йшли
по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в,
ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.
Ми ступали в життя,
в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.
Підкупають когось
діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.
Народилася та́!
Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.
Андрію Басі
* * *
У день тяжкий,
народжуючи гнів,
Тобі, мій друже, шлю легкі
привіти!
Бо Ти один, хто так любити
вмів
крізь сон і втіху
крізь зими на літо…
Хай не мене, а ту обожнив Ти,
хто є Театр,
хто честі –
вічна злука!
Тепер щезай, як є,
однак лети…
і знай, що всю Любов
з’єднає мука –
Це Твій великий дар!
А Ти – володар!
Ґротеску цар
й Одвічності господар!
2 листопада 2015 р., Київ
Ользі Радчук
* * *
Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності,
що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого каміння.
Хто зміг би так бездумно покохати?
не знаю я….
Мов поплавок на хвилях,
купався я в твоїй п’янкій принаді,
корали, перли, скрині золоті
щодня стрічав,
я дихати не думав навіть,
бо вічна ти, а я такий, як всі –
однаковий тобі…
На глибині, на дні
я сліз своїх солоних не відрізню
і не відчую, мабуть,
виблискування срібною лускою
у кожній хвильці місяця сумного,
що ти його щоночі зустрічала.
Така глибінь, русалко, наді мною,
такі тенета і така байдужість!
Я зосереджусь на своїй провині –
у кожній римі,
що колись стулила
тебе й мене в одну рожеву казку…
Хай завтра й ти відмовишся від ролі:
твій океан великий, як безумство,
як Всесвіт поміж мною і тобою.
Його любов’ю звати я не смію,
він – скоєна луна мойого болю.
В.І. Шептекіті
* * *
Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!
Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!
Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!
Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!
Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!
20 грудня 2000 р., Київ
Олені Узлюк
Діамантове кольє
Зимове діамантове кольє,
холодних почуттів ясні крижинки.
Усе, що на рахунку в тебе є, –
це сміх і сльози звільненої жінки.
Давно я не така, як ця зима.
Терпіти сил уже давно нема.
Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!
Усе, що ти мені подарував,
я вже давно на видноті́ поклала.
Ти набагато більше обікрав,
мою любов, яку я в серці мала.
Кольє несе у дзьобі синій птах.
Найкраще відбувається у снах.
Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!
Ярославові Ґранкові
* * *
Ярославе! Мій друже!
Мій сильний – великий!
Перемножений ро́лями вщент!
Не гнітися байду́же –
хай світ многоликий
перетворює час на портрет.
Ти – найвища ціна
розлиття золотого
серед тих незакріплених меж,
де пануюче чудо
причастя святого
як пророк на останок даєш!
Вік, як за́вше,
вминатиме тіло в могилу,
викликаючи «пам’ять» і «час».
Я не дам, Ярославе,
розтратити силу!
Я не дам покалічити нас!
24 березня 2004 р., Київ
Євгену Леонову…
* * *
Отже, помер актор ніби.
І поховали його ніби за цвинтарем.
І окремі могили видніються.
І люди приносять квіти.
Шанувальники творчих моментів,
любителі сцени і прихильники тих ролей,
герої яких уночі сходяться,
сідають довкола могили
і мило про щось перешіптуються…
31 січня 1994 р., Київ
Жаку Преверу
* * *
По колії ходить картате пальто,
немов по канату.
Утіште дівчинку,
яку на трамвайну зупинку
викинув тато.
Утіште дівчинку,
яка на трамвайній зупинці балансує –
і не може утримати рівновагу.
Утіште дівчинку,
яка без упереджень торгує
перед вами своїм божевільним благом.
Не карамеллю, не морозивом –
утіште дівчинку.
Якщо ви живете десь над озером –
заберіть дівчинку.
Якщо ви живете біля самого моря –
теж дайте їй притулок.
Покажіть їй пеліканів,
а якщо вони хворі,
то сходіть у Аптечний провулок,
накупуйте там ліків і мікстур,
подякуйте сестрі милосердя…
Там старий антиквар
вам продасть абажур,
під яким вона гратиме Верді.
Тільки альт і комфорт,
тільки ноти і тиша,
мов заключний акорд,
бідну дівчинку втішать.
Заздрість
Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
Бентежно напружені жести.
Заточено очі в німій глибині.
Претензій жахливі інцести.
Холоне душа, як за кавою чай.
Дивуюся знову і знову.
Ти ж ніби й не ворог мені, зачекай?
Навіщо ця дивна відмова?
Пора б наздогнати вітри голубі,
як подих цей теплий і м’ятний!
Виходить, що винен я сам у собі.
Мій успіх такий неприйнятний!
8 квітня 2004 р., Київ
Штучні анґели
По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.
Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.
Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!
Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…
14 червня 2006 р., Київ
Бетон
Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть-стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.
Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій бетон.
3 листопада 2005 р., Богдани́
* * *
Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це золоте руно,
це яблуко вагоме,
яке за день один
так налилось вином,
що як його надпить! –
лише мені відомо,
що як його розбить! –
лише мені дано.
Зоря вечірня йде
у колодках в темницю.
Повз яблуньку стару
з вуаллю павутин
дивлюсь на обрій я,
де не спіймав жар-птицю,
а жив для горобців,
які вже відпустив.
Пітьма – хороший час
для сліз моїх і поту,
і поки мить моя
протя́гнеться ще мить,
я пригадаю вас,
хто дав мені роботу,
де дух врятовано,
і серце вік щемить.
Ремонт
І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.
Але
мале лишається «але».
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається «але».
Комусь
я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..
20 липня 2005 р., Київ
* * *
Перед великим завмирає час,
де кожна мить – скупенька панахида…
А, може, я забігши перед вас,
відзначу до годинника огиду?
Перед любов’ю завмирає час,
наповсякчас і ще на повсякчас.
19 вересня 1993 р., Київ
Аґонія
або
етюд з невипалих снігів
Дійду до крапки на дні калюжі.
Заграю на флейті етюд.
Так мені крихітно, так мені тужно
під сонцем уранових руд!
Там, у ногах, небезпека мурашить
останню із двох смертей.
Не догодивши ні вашим, ні нашим:
життя – то брудний Бродвей…
Якби хоча жменьку снігу в руки,
а то все пече, пече…
Не флейта зламалась – зламались звуки,
не кров – а душа тече…
Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
Усім вистачає квитків?
Я більше нічого вам не зіграю.
Завіса навіки-віків!..
* * *
Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.
Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.
Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.
* * *
Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим виноградом…
* * *
Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…
Олені Узлюк
Акустика у грубі
Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.
Ці рими націлені Римом
на варварство прози строкатої,
але все одно – мимо.
Я був під стріхатою хатою
роззявою волохатою.
Там очі мені не випекла
химерна гора діамантів.
Там з мозку мого не витекло
й струмочка у гирло талантів.
Жодного кроку
за цілий спокій!
Є й плюскле насіння
в моїм вознесінні.
Де правда, де гріх? – відрізни,
серйозно чи смішно,
але вже як вийшли
мого непрозріння сни.
По-друге,
я в світі нічого не бачу;
по-перше, не бачу себе,
я б, може, коханню свому завдячив,
але не люблю на «бе».
Смолою стріляє з багряної груби
у мене якийсь маніяк,
от стану я сірим, легким, не трупом,
а попелом ніби як…
І буду у марах
собою-собою,
вримую таємні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав!
Як день приступає
поволі-поволі –
сенсорність така з димаря!
Хмаринки повзуть,
наче коники кволі;
а сонце – гніздо глухаря…
Ярославові Гаврилюкові
(дружній шарж з нагоди
50-річчя творчої діяльності)
Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за "лаве"
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!
4 листопада 2001 р., Київ
Блазень
Не вистачало вільних місць
в апартаментах царських тих,
де був охоч усякий гість
до сну, обіду чи до втіх.
Де нализався спирту цар
і свита з шестисот господ,
там спорожнився кожний бар
і з’ївся кожний бутерброд.
Під дев’яностий свій романс
циганки розвалились сном.
Дворяни грали в преферанс
години зо три під столом.
Блукала привидів сім’я
по замку серед п’яних тіл.
Там жах розгублено стояв,
лякаючись усіх довкіл.
І тільки блазень молодий
тієї ночі не заснув,
зірвавши свій ковпак рудий,
він матюки на себе гнув.
Він грав свою найгіршу роль,
бо правда більш гірка в брехні,
бо жив на світі цар-король,
йому вкорочуючи дні.
Бо смів над ним стояти цар,
дурний, як бла́зневе вбрання,
дурний, як серед дня ліхтар,
і ще дурніший, бо щодня.
Тверезий блазень озвірів,
царівну п’яну зґвалтував,
на трон посів та й так здурів,
що ґав до смерті рахував.
А вранці пробудився цар,
і в свити з шестисот господ
він попросив крізь перегар –
горілки, блазня й бутерброд.
Мав би покровителя…
(пісня для театральної вечірки
з самодіяльними жартівливими номерами)
Бездоганна усмішка
має буть у мене.
Я повинен з криком
вибігать на сцену.
Я мушу бути за́вжди
у найкращій формі.
Піжо́нів дивувати,
давати всім фо́ри.
Ні́, пано́ве, блага́ю вас –
краще не лізьте в душу!
Не марнуйте, панове, час –
застерегти вас мушу.
Приспів:
Мав би покровителя,
що мене одягне,
і тоді байдуже,
що́ душа́ моя прагне.
Шмато́к би він зі столу
кидав, як собаці.
І я тала́нт свій скоро
втопив би у чарці.
Ні, панове, благаю вас –
не лізьте в мою душу!
Не марнуйте, панове, час –
застерегти вас мушу.
Пісенька-біль театрального актора
(пісня для капусника)
Ой, на сцені, як в житті,
хтось на кого кличе.
А у залі жінка
вся в сльозах кигиче.
Може, їй, як чайці,
хтось надрізав крила.
А чи, може, може, жінка
світом занудила.
Приспів 1:
Жінко-жінко, ти ж свята!
Працю всю переробила!
І в оглядній залі
світом занудила!
Подивись на мене –
я роблю в театрі!
В мене є натхнення,
а нема зарплати!
Режисери-сери
мною попихають,
а на всі прем’єри
хваворіток пхають!
(Пхають! Пхають!)
Приспів 2:
Жінко-жінко, ти ж свята!
Дома все переробила!
І в оглядній залі
просто занудила!
Жінко-жінко пресвята!
Жінко, все переробила!
Чом ти, моя жінко,
світом занудила?!
На зоряній естраді
Коли стою на зоряній естраді,
то все одно, що в небесах лечу.
І бачу світ, що в сонячнім параді
збирає всі вогні – в одну свічу.
Не поспішай! о музико в оркестрі,
палка, як гнів, холодна, як неон,
спіймати світ, що мчить на всіх колесах
за піснею – у зоряний полон!
Приспів:
На зоряній естраді
я обіймаю цілий світ!
На зоряній естраді
колись і я зали́шу слід.
На зоряній естраді
життя споко́ю не дає!
На зоряній естраді
кохання піснею стає!
Співаю вам, а сам іду в тумані
по ледь помітній мовчазній землі.
А навздогін, на зоряній естраді
нові пісні з’являються в імлі.
Здійми свічу, щоб скруту перебути!
Нехай помножать радістю серця
пісні, з якими можна ввись майнути
і небо осягнути до кінця!
Приспів.
Вітальне Слово «З Днем Студента!»
Дійові особи:
1 – Ведучий
2 – Підбріхувач
3 – Гуляка
4 – Бравий
1 – Студентське братство! Ось той День,
коли, з піснями й без пісень,
увійдемо в святковий раж!
2 (потираючи долоні)
– А часу є до ранку аж!
3 – Мені до ранку мало буде.
(Мене не зрозуміють люди!)
Ще має бути дядько Бахус,
без нього (ляскає по підборіддю)
не «Ґаудеамус»!
4 – Це вже не творчі теревені,
щоб їх розводити на сцені!
Давно говорять, що студент – …
2 – то «елемент», то «алімент».
1 – Режим наш мовний нам не псуй!
і мову швидше унормуй!
Бо знають добре й братство (вказує
на студентські лави), й панство (на ректорат) –
студент розбудить сонне царство!
4 – Лише студент у бій ішов
на барикади, смерть і кров!
2 – Але й на лекціях не був!
4 – То ти історію забув!
3 – Ну що робитимемо далі?
(потираючи долоні)
Знов участь беремо́ в скандалі?
1 – Студентське братство! День у день…
2 – Ми гриземо́ науки пень!
3 – А педагоги нас гризуть,
повиганяють, засміють…
4 – Не бійся, не повиганяють.
1 – Вони таку роботу мають.
2 – Ну, треба ж вигнати когось,
щоб спокійні́ше всім жилось.
4 – І цікаві́ше.
2 – Цікаві́ше.
Життя іде – контора пише!
3 – Якщо ж йдемо́ ми у актори,
то, ма́буть, закривайте збори!
Адже театр – одна сім’я,
де кожен має творче «Я»!
1 – Студентське братство, не цураймось!
(усі) – Студенти всіх країн, єднаймось!
4 – Єднаймось серцем – з вчителями,
3 – з батьками й друзями – думками,
2 – а з глядачем – аплодисментом!
1 – Згадайте
4 – ви
2, 3 – були
(усі) – Студентом!!!
12 листопада 2001 р., Київ
Сон-сонет
Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!
Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!
Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?
Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..
15 червня 2006 р., Київ
* * *
Ґеніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…
напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…
Ґеніальний спосіб був і є
Книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..
мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.
Талант і ґеній
Хай час прочинить двері після мене
для золотих беззахисних дітей.
Хай хоч один, але крилатий, ґеній
між ними буде зватись – Прометей.
Мій дух нестиме ягоди для нього
в руках його бабусі чи сестри,
коли замкнуть бешкетника малого,
щоб він уроки Всесвіту зубрив.
І ягід з’їсть – і буде знати всує
у покровительстві Всесвітнього Знання.
Що не довчить – нехай дофантазує,
бо так і станеться, бо ґарантую я.
Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
яка оберігатиме від зла.
Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
ця аура є, буде і була.
Коли кохання матиме й загубить,
і жити не захоче Прометей –
тут при́йде Бог: якого Він полюбить,
розсіявшись любов’ю між людей…
Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог…
Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.
Висновки
Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті
на мапах острова «Свій»;
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності єдності
в покоях тюрми низів;
анекдотичність ситуації
в невинності презумпції;
римовані новації
на кшталт кривої вулиці;
гоній за побігеньками
малює ілюстрації,
а геній за опеньками
не бачить декорації…
Дотичність даній вічності
призводить до трагічності.
25 грудня 1992 р., Київ
(Сокровенно)
Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.
Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.
Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.
Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.
Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.
21 липня 2001 р., Богдани́
За матеріалами: Сергій Ґуберначук. Моє на підмостках життя…: вірші, роздуми, спогади, цитати. Київ: Видавництво «Тропеа», 2024 р., 132 с.
Читаймо також на нашому сайті:
«Моє на підмостках життя... Вірші, роздуми, спогади, цитати» — збірка є багатосторонньою розвідкою, яка присвячена поетові, акторові, драматургу Сергію Ґуберначуку. Основний фокус уваги – його акторський шлях, театральні роздуми та відкриті питання, які автор ставить до себе, до мистецтва, до друзів і колег. Перший розділ складено з поезій, присвячених театру, акторам, друзям, вчителям, і відображають почасти враження, почуття і життєві події автора. Друга частина – вибрані цитати і роздуми, в основі яких – думки про мистецтво. Окремий розділ – спогади митців, які відтворюють період знайомства з Сергієм Ґуберначуком. Зібраний матеріал приваблює щирістю, повною відвертістю поета, оригінальністю його мислення, теплим ставленням до творчості і мистецтва, любов’ю до світу і людей, загальним оптимістичним настроєм, а інколи – і тонким дружнім гумором. Збірка розрахована на широке коло читачів.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена..."
"Дай, я буду таким, як хочу,