Сергій Губерначук. «Природа» (роздуми, цитати, вірші)

 

 

 

Сергій Губерначук

ПРИРОДА
(роздуми, цитати, вірші)

 

* * *
Своє натхнення людство завжди шукало в природі.
У щонайменшій краплинці роси, яка спинила свій плин
на білосніжній пелюстці ромашки, можна побачити,
як віддзеркалюється цілий світ, як обертається планета.

 

* * *
Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу.

 

* * *
Природа, як і людина, змінюється.
Пори року накладають неповторну печать на кожен її фібр,
як і людина, коли вона народжується, шукає, зріє і відходить.

 

* * *
Інколи буває: біжиш вулицею, і в якийсь момент,
мабуть, потойбічна сила спиняє тебе, примушуючи
озирнутися, роздивитися уважно довкола, дійти висновку,
що ти тут не один. Є ще дерева, кущі, трава, квіти. Всі вони,
як і ти, живі: дихають, пускають коріння вглиб до води,
долонями листочків ловлять сонячне проміння,
поспішають вирости, хворіють, вмирають. Вони є.
Чому ми, люди, так рідко звертаємося до природи?
Адже це наші витоки, наша атмосфера.
Від нашої нікчемності природа стає схожою на нас, гине.

 

 

 

* * *
Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

 

* * *
Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

 

* * *
Єдине, що ще вічне поміж нас – природа.

 

* * *
Природа й любов. Вони завжди поруч.
Вони однаково вразливі й сильні.

 

* * *
Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.

 

* * *
Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг…

 

* * *
Явища у природі неминучі.

 

* * *
Три блискавки, звиваючись в одну,
вдаряли в неба сніжну глибину,
валяли ліс, на річці лід трощили,
хрестили цей безбожний світ щосили.

 

* * *
Сновигають блискавиці, мов підстрелені лисиці.

 

* * *
Десь за майже розталою прозоро-світанковою межею
сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь
рожевого, стомленого сутінками обрію, мовби ненароком,
поволі виринали перші вранішні промені.
Роздратований веселковими кольорами марева обрій
нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної
світлом темної громади землі з’явився розпечений окраєць
ранкового сонця, з кожним променем поповнюючи світ
дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона,
знесилена вчорашньою грою, відспівала вже всі пісні;
та ні – знову солов’їний щебет розірвав тенета темряви,
знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши
людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятись за перо.

 

 

 

* * *
Весна настає…
Весна ганяє кров по жилах оркестрово.
І світ навколо – вічнозелений,
світ звуків і мелодій.

 

* * *
Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

 

* * *
Як багато моральних мутацій
у сезон весняних ізоляцій!

 

* * *
Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

 

* * *
Як люблю я квіти весняні!
Сонце їх плекає до кондиції.
Запахи тонкі і чарівні
втихомирять всі мої амбіції.

 

 

* * *
Весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку ангелам готуй.

 

 

 

 

 

* * *
Моїй весні – мої аплодисменти!

 

* * *
Синє небо глибше океану.

 

* * *
Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі міражі.
Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива,
навіть вітер гріє мрію у душі.

 

* * *
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.

 

* * *

 

Що зробити

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

 

 

 

 

* * *
Літо посміхалося сонцем,
плакало дощами і ридало грозами.

 

* * *
Я так люблю грозу, якби ви тільки знали.
Вона мене тривожить.

 

* * *
Дощ...
Нехай дощ…
Але ми пройдемо між крапельками дощу.

 

* * *
Дощ цілує нам кінчики пальців.

 

* * *
Ти, як і я, дощем заплакана.

 

* * *
Дощ фарбує вікна нотами.

 

* * *
Вітер заколисує листя перед бурею.

 

 

 

* * *
Осінь золотом листи писала…
А я ж знаю, що у тих листах
осінь вірші золотом писала.

 

* * *
Осінь вірші писала на кожнім листку
і з дерев посилала їх кожній людині.

 

* * *
Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко…
Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: «Ов-ва-аа́!»

 

* * *
Небо осіннє ще трішечки синє
й смолисте у зоряну ніч.

 

* * *
Серпень – тупезний серп.
Вересень – вереда.
Жовтень – кленовий герб
ли́стом канадським спада.́

 

* * *
В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.
Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

 

* * *
Осінні дива́ злива змива́,
барви плутає вітер.

 

* * *
Хліб для художника – осінь.

 

* * *
Віддає все сповна нам земля восени.

 

* * *
Осінь не любить ледачих.

 

* * *
Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори...
Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів…
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

 

 

 

* * *
Ставши останками денного праху,
крапали зорі Чумацького Шля́ху.
Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
так прокидається місяць хоробрий.

 

* * *
Вітер – мій художник.

 

* * *
Де знайти свої загублені вітри?

 

* * *
На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма́
та з кишень розтрушує сніжинки.

 

* * *

 

Зимова замальовочка

Чорно́зем узявся шкарлупою льоду,
снігами обтяжені бебехи хмар,
горобчик, поснідавши кетягом глоду,
сидить, випускаючи дзьобиком пар.

 

* * *
Стужа утюжить.

 

* * *
Зле літо – добра зима.

 

* * *
Зима до літа залицяється.
Зима до літа повертається.

 

* * *
Наш старий явір, калина і навіть проста трава,
по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, –
наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них –
значить самого себе образити.

 

У розділі використано картини сучасного українського художника
з Рахова Юрія Писаря.

Публікацію створено за літературними даними сайту «Цифрова бібліотека "Київ"»

 

 

Більше творів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." — поезії Сергія Губерначука