Раїса Гончарова
КОХАНЕЦЬ З ВІТРИНИ
(містична комедія на одну дію)
Не бажай більшого, ніж у тебе є...
Дійові особи:
Люся Оберемок ‒ жінка сорока років з залишками дошлюбного оптимізму на обличчі та непоганою, як на її роки, статурою. За фахом інженер, але зараз працює прибиральницею у бутику
Донато ‒ красунчик-манекен, що ожив
Анатолій Шнурок ‒ дільничий, капітан поліції, іноді в розмові вставляє цілі фрази службового характеру на російські мові
Катька ‒ сусідка Люсі. Сорокалітня дружина полковника-п'яниці з манерами і статурою вантажника, розмовляє на суржику
Вольдемар ‒ поет-римолог ‒ лисіючий парубок років за сорок, іноді висловлюється на суржику.
Сцена перша
Квартира Люсі Оберемок. Просте, навіть бідне умеблювання: старезна шафа, сервант радянських часів, продавлений диван, круглий стіл, старовинний настінний годинник в дерев'яній оправі, пара стільців та ще й великий абажур з китицями знизу.
У передпокої чути приглушені голоси. Через мить до кімнати стрімко заходить Люся, тягнучи за собою велику китайську сумку. Слідом за Люсею в кімнату заходить Катька.
ЛЮСЯ. Ти, Катька, зовсім з глузду з'їхала? Тут тобі не будинок розпусти!
Люся підходить до дивану і снопом падає на нього і простягає вперед ноги.
ЛЮСЯ. Боже, як же я ненавиджу свої чоботи! Мої ноги!
КАТЬКА. Купи інші. Дєлов купа.
ЛЮСЯ. Ноги?
КАТЬКА. Чоботи. Ну, то як? Я телефоную Вольдемару?
ЛЮСЯ. Я вже сказала: ні!
КАТЬКА. Нє, нормально? У мене любов аж через вуха з самого ранку пре, а краща подруга відмовляється допомогти! Ти ж через день знову припрешся до мене, начепивши на свій фейс вираз сироти! І знову проситимеш грошей до зарплати! А я тобі ‒ дулю! Як ти мені!
ЛЮСЯ. Я просто боюся твого чоловіка. Твій Микола дізнається і мене приб'є.
КАТЬКА. А чого б це він дізнався? Я ж не зовсім тупа. Я ось дві пляшки горілки купила. Одну нам з Вольдемаром... Ну, може ти для годиться чарчину вип'єш, а другу я зараз Миколі виставлю. І його вже через десять хвилин можна прямо у морг везти ‒ не поворухнеться. Чи я не знаю...
Катька підходить до дивану і сідає поряд з Люсею.
КАТЬКА (ображено). Ліжка їй шкода.
ЛЮСЯ. Ніякого ліжка! На дивані перекантуєтесь.
КАТЬКА. Так тут же он, дивись, твій диван в потрібному місці продавлений.
ЛЮСЯ. А ви ногами в інший бік лягайте. Причину вона шукає.
КАТЬКА. Добре, домовились. Вже не шукаю. (Дістає з ліфчика телефон, набирає номер). Привіт, муркотик! (Люся, прикривши долонею рота, заходиться зо сміху). Говори голосніше, бо тут поряд якась тітка ненормальна зі свого пальця заходиться. (Показує Люсі палець і та починає реготати ще голосніше). Код на дверях двадцять шість, тринадцять. Четвертий поверх, квартира чотирнадцять. Повтори. (Слухає). Ага. Все правильно. Тобі Люся відкриє, а я через мить буду. Ага. Цьомчики. (Вимикає телефон, засовує його знову у ліфчик, дивиться на подругу). І от чого ти ржеш?
ЛЮСЯ (витирає сльози, ікає). Муркотик!!! (Знову заходиться в реготі).
КАТЬКА. От тупе село. Мужчінє ласка потрібна. Категорично. Це як тобі твої неіснуючі брови домалювати. А вона рже. Сама навіть на такого вошивого коханця як Вольдемар, роздуплитися не може, а інших на сміх виставляє. Давай, закінчуй. Я піду свого, рахітного на всю голову, пригощу. (Посміхається). Кажуть, що коли твій чоловік випив і спить, то роги у нього ростуть непомітніше...
Катька, посміхаючись, швидко виходить з кімнати, прихопивши з підлоги свою сумку. Люся перестає сміятися, підтягує до себе китайську сумку.
ЛЮСЯ. А на який ляд мені вошивий коханець? Он їх скільки тиняється по місту! Гривня за пучок. Ну, підбереш його з вулиці, відмиєш, даси борщу... А потім мокрим віником не зженеш з дивана... (Пауза). В мужика повинна бути порода! Іноді йдеш по вулиці і око само вириває такого мужика з натовпу. Навіть якщо на ньому одежина сирітська, плечі опущені, волосся нестрижене і немите, а порода все одно крізь щетину проглядає... Такому і борщу дати не шкода. Але такі на борщ не ведуться... І якщо у тебе за душею немає десяток прочитаних тобою потрібних книжок, або ж твій світогляд не ширший за твої парадні труси, тоді тобі не світить нічого... А це вже проблема. (Відкриває на сумці блискавку і починає діставати з сумки яскраві фірмові пакети з одягом і продовжує сама із собою говорити). Оце, сама собі слово даю: це було останній раз. (Зазирає в кожен пакет). Приданого натягала більше ніж потрібно. Клептоманія в моєму випадку, хоч і вимушена, річ корисна, допоки тебе не спіймають... А спійманою бути ой як не хочеться... З іншого боку, чому я цим займаюсь... Не народилась же я така. Коли брала кредит на свою двокімнатну, долар був по п'ять гривень, а зараз треба повертати банку аж по двадцять сім! А чи хто запитав у мене, звідки я візьму такі гроші? Аби знайти десь глечик на городі... з золотими червінцями... З другого боку, якби я знайшла глечик з червінцями, навіщо тоді мені ця квартира?
Люся складає пакети знову до сумки і несе сумку до спальні. Через хвилину повертається в модному платті і якийсь час крутиться перед дзеркалом.
ЛЮСЯ (дивиться на цінник). Ого! Ця краса коштує аж шість моїх зарплат! Продавчині будуть в шоці, але то вже їх проблеми. А хазяїн бутику не збідніє. Ще вкраде. Такий собі кругообіг речей у природі... Поповзав би він, як я, по тих вентиляційних трубах... Страшно, бо можна реально застрягти. На ліктях вже мозолі, як на п'ятах...
Люся йде до спальні і через хвилину повертається в кімнату в тому ж одязі, що прийшла.
Чути дзвінок у двері. Люся дістає з кишені ключ і закриває двері до спальні.
ЛЮСЯ. Це, щоб Катька не померла від заздрощів...
Люся йде до вхідних дверей і через мить повертається до кімнати у супроводі Вольдемара. В руці у Вольдемара не дуже свіжа троянда. З кишені піджака стирчить пляшка.
ВОЛЬДЕМАР (оглядає кімнату). Кльова хата!
ЛЮСЯ. Що?
ВОЛЬДЕМАР. А, пардон. Ти нє шарішь. Гарна квартира, кажу. Прикольно. Одразу царизмом повіяло. Мебля антикварна.
ЛЮСЯ. Ну, яка хазяйка, така і мебля.
ВОЛЬДЕМАР. Та ладно тєбє. Под вінішко очєнь даже нічого ще. Шутка.
ЛЮСЯ. Я так і зрозуміла, що жарт. Давно тебе не було видно у дворі. Де пропадав? Ти тільки не кажи Катьці, що ми знайомі. Вона засмутиться. Навчився нарешті кохатися?
ВОЛЬДЕМАР. Так я ж умів...
ЛЮСЯ. Звичайно умів. Це тільки у тебе зі мною на старій квартирі не виходило... Гаразд. Забули. Дєла давно прошедших лєт... Як ти любиш висловлюватися. Так де пропадав?
ВОЛЬДЕМАР. Трохи сидів.
ЛЮСЯ. Трохи, це скільки?
ВОЛЬДЕМАР. Три і вісім місяців.
ЛЮСЯ. Цікаво як! Мужики на зоні не ображали? Тобто, заміж не кликали?
ВОЛЬДЕМАР. Ти давай, Люська, без намьоков. Тим більше, що я на поселенні був, а там ці номери не проходять.
ЛЮСЯ. А за що загримів?
ВОЛЬДЕМАР. Вєліка спер по п'яні. Дорогого. А виявилось, що вєлік був прокурорського синка...
ЛЮСЯ. Ти ба... колєга.
ВОЛЬДЕМАР. Нє понял. Ти що, на прокурора вчишся? Позновато, як на мене...
ЛЮСЯ. Та ні. Це я про своє, про жіноче... (Чути дзвінок у двері). А ось і твоя красапета прийшла. Про нас мовчи. Навіть коли вип'єш, бо голову відірву. Або щось більш потрібніше. Ти мене знаєш...
Люся йде відкривати, повертається до кімнати з розпашілою Катькою.
КАТЬКА. Вже познайомились? (до Люсі). Скажи нічого? Га?
ЛЮСЯ. Нічого. Неочікувано класний. Закусити принесла? Бо у мене по-бідності тільки холодець і оселедець без шуби. Знаєш такий жарт? А чому у вас оселедець не під шубою? Чому не під шубою? Тому, що він бідний! (Сміється).
КАТЬКА. Звичайно принесла. А ще постільну білизну. Муха не сиділа.
Катька йде до Вольдемара і припадає до його грудей, зігнувши ніжку в коліні.
КАТЬКА. Ти такий мачо! Ця троянда мені? Це так мило з твого боку. Обожнюю квіти. Навіть трохи зів'ялі. (Цілує його в щоку). Так зворушливо...
Люся бере з руки Катьки пакет і викладає його вміст на стіл. Білизну кладе на диван. Потім приносить з кухні чарки, тарілки, виделки, розкладає їжу з пакета по тарілках.
ЛЮСЯ. Готово! Давайте до столу, молоді люди. (Дивиться на годинник, що висить на стіні).
Всі троє переміщаються до столу, сідають.
ЛЮСЯ. На жаль, мені потрібно йти... незабаром. Змушена буду залишити вас самих. Справи. Невідкладні.
КАТЬКА (награно). Дуже шкода... Давай хоч чарку хильнемо за нашого гостя.
ЛЮСЯ. Якщо тільки одну...
КАТЬКА. Вольдемар у нас поет. Це так збуджує. Як ти казав, який ти поет?
ВОЛЬДЕМАР. Поет-римолог.
ЛЮСЯ. А це як?
ВОЛЬДЕМАР. Ну, якщо коротко, то це поетика старої школи. З римуванням.
ЛЮСЯ. А що, хіба можна якось інакше?
ВОЛЬДЕМАР. Звичайно. Часи міняються. Зараз, якщо ти складаєш букви по-горизонталі, то ти називаєшся прозаїком. А якщо ти складаєш букви у рядки, один під одним, то ти ‒ поет. Вважається, що рима зараз не потрібна. Логіка і здоровий глузд також. Це-рудименти.
КАТЬКА. Точно. Я десь читала подібну дурню. (Наморщивши лоба і закотивши догори очі, декламує).
і небо розродилося тремтінням
і чорні крила затулили душу
а я лежу серед могил безкрайніх
з багнетом в грудях попіл на губах
Гарно, але ні чорта не зрозуміло. Голова може тріснути...
ЛЮСЯ. Точно, бо навіть розділових знаків не ставлять.
КАТЬКА. Давайте вип'ємо за поетів і за знайомство! Муркотику, наливай, бо я вже не можу.
Вольдемар хвацько розливає горілку по чарках і, скоса поглядаючи на Люсю, цокається по черзі з жінками.
ВОЛЬДЕМАР. Давайте. Щоб не поперечилась!
Всі п'ють, закушують, Катька, облизавши губи, притягує Вольдемара до себе.
КАТЬКА. Шкода, Люся, що ти вже йдеш. Ти ж вже йдеш?
ЛЮСЯ (собі під ніс). От же стерво. І загризти не дасть.
Люся піднімається з-за столу та йде до дверей.
ЛЮСЯ. І не проводжайте мене!
Щойно Люся грюкає вхідними дверима, Катька хапає Вольдемара в оберемок і з левиним ревом кидає його на диван.
Сцена друга
Катька випроваджує п'яненького Вольдемара. Простоволоса, замотана у простирадло. У передпокої чути шум , грюкають вхідні двері і через мить до кімнати заходить Люся.
ЛЮСЯ. Ти не повіриш, Катька, але щойно ти зателефонувала, як у мене справи скінчилися. Так класно співпало! Навіть не встигла на лаві змерзнути. Гарно поспілкувалися? Вольдемар, мабуть, весь час віршами своїми розмову пересипав? (Непереконливо). Заздрю. Шалено.
КАТЬКА (штовхаючи Вольдемара до дверей). Не заздри.
Катька виштовхує Вольдемара з кімнати, грюкає вхідними дверима, повертається до кімнати.
КАТЬКА. Не заздри. Поет ‒ сущєство нєжноє в усіх смислах.
ЛЮСЯ. Що, все настільки погано?
КАТЬКА. Ну, не те щоб зовсім погано. Два рази по п'ять хвилин. Перший раз з наскоку, а другий раз ‒ нєжно.
ЛЮСЯ. А це як?
КАТЬКА. Краще не питай, бо зараз піду і своєму чоловікові морду подряпаю. Вижену до чортової матері, куплю собі силіконового мужика за п'ять штук баксів і заживу, як цариця морская! Коли захотіла, тоді і воплотіла свою мєчту, як то кажуть, в натурі.
ЛЮСЯ. У тебе є п'ять тисяч баксів?
КАТЬКА. Ну то й що? Назбираю!
ЛЮСЯ. Назбирає вона... Почнеш збирати, мене поклич. Я віника прихоплю та совок... А взагалі, ти заспокойся. Незабаром в твоєму житті з'явиться конкретний мужчина. Спокійний, виважений.
КАТЬКА. Вангуєш[1]? (Сміється). Може ще й ім'я скажеш? (Закотивши очі, мрійливо). Мені подобається ім'я Макс!
ЛЮСЯ. Ти ба! Майже вгадала. Але не Макс, а клімакс! Він до всіх приходить і тебе не мине... Будь спок.
КАТЬКА (ображено). Дурепа. Ми ще побачимо, до кого швидше прийде. Ти всього на два роки молодша за мене. (Дивиться на стіл). Доп'ємо? Бо той глистяра ні випити, ні... (Пауза, сідає на стілець, наливає у чарки). Сідай. В ногах правди нєт. Вона в іншому місці тєла. Трохи вище. (Випивають, закушують). А ти чого це спальню на ключ закриваєш? Я було потягла поета у спальню, сподіваючись на те, що від вигляду нормального ліжка він воспрянєт духом і потрібними частями тіла, а дзуськи. Зачинено. І бражкою у тебе смердить.
ЛЮСЯ. Ну, так... Виживати якось потрібно. Купила апарат у нашого дільничного. Він у нього рік на складі пролежав, як речовий доказ. Тепер он у мене булькотить...
КАТЬКА. А якщо мій пронюхає?
ЛЮСЯ. Ага. Розігнався! Він у тебе на балансі баластом лежить. А не у мене. Ти і забезпечуй вогненою водою свого Чінгачгука. Коли з сокирою за вами по двору ганяється ‒ викапаний вождь апачів. Залишилося тільки перо в одне місце вставити! Полетить стопудово.
КАТЬКА. Вже не бігатиме.
ЛЮСЯ. Що так? Невже звивина запрацювала?
КАТЬКА. Та ні. Виявляється синок підріс, а я й не помітила... Микола на днях знову надумав з допомогою кухонного топірця "построїти" нас з сином. Так Юрко не довго думаючи, схопив папаню за шию, притяг на кухню, відібрав топірець, притис руку глави сім'ї до столу, та як уцідить топірцем в сантиметрі від його пальців! Тут з Миколи все й вийшло... Конфуз ‒ не передать. Тепер, коли Юрко вдома, ходить по кімнаті і не дише. А ти кажеш...
ЛЮСЯ. Поздоровляю. Давно не бачила твого героя. Привіт йому.
КАТЬКА (встає). Передам. Спасибі, подруго, що виручила. Не знаю, як ти оце перебиваєшся без мужика...
ЛЮСЯ. Можна подумати, що у нас в Океанплазі в нічну зміну тільки прибиральниці працюють... Все нормально. Процес іде.
КАТЬКА. Ну, от і добре, що іде. Так я побігла?
ЛЮСЯ. Що, прямо ось так? У простирадлі? На місці Миколи я би щось запідозрила...
КАТЬКА. Ой, точно. Не повіриш, була б сама, то так би й пішла. (Підхоплює з дивана свої речі і біжить у ванну кімнату). Між іншим (Голосно). самогон де збуваєш? Можу підігнати тобі таксиста знайомого. Свій у дошку. Оптом бере.
ЛЮСЯ. Спасибі. Обіцяю подумати. (Катька виходить з ванної кімнати). Він ще клієнтів по повіях розвозить. Нормальний мужик. Не здасть.
ЛЮСЯ. Це не проблема, бо до мене по самогон наш дільничний приходить. Дах, так би мовити.
КАТЬКА. Ну, дивись. Але мій таксист не тільки повій по клієнтах розвозить. Він ще і старим дівам молодих хлопців доставляє. Вкурила, подруго? Мало що. А вдруг кров так загуляє, що аж нємагу! А тут тобі молоденький, справненький. За процес відповідає своїм гонораром. Тобто, якість гарантовано.
ЛЮСЯ. Чого ж тоді ти на поета повелася?
КАТЬКА. Все просто, подруго. Малобюджетний варіант підвернувся. Я з дому гроші не виношу. Я бджілка.
ЛЮСЯ. Проте якість китайська у малобюджетного варіанта виявилась... А що бджілка, то це добре. Дивись, не почни бухати зі своїм коханим, бо з часом перетворишся на "білочку".
КАТЬКА (йде до дверей). Я твою об'яву внизу читала. Хочеш здати кімнату?
ЛЮСЯ. Здаю. Все одно порожня стоїть. А так, хоч якась жива душа буде поряд. Ну і, звісно ж, які-не які, а гроші. Скоріше тобі борг поверну. У тебе он у Миколи яка пенсія: пенсія цілого полковника.
КАТЬКА. Не заздри.
ЛЮСЯ. Не буду.
Сцена третя
Квартира Люсі Оберемок. Старовинний годинник на стіні показує о пів на восьму. Чути як відчиняються вхідні двері і через мить до кімнати заходить захекана Люся з чоловічим манекеном у руках. Люся ставить манекен коло стола, а сама снопом падає на стілець.
ЛЮСЯ. Важкий, зараза... (Важко дихає). І яка це собака на ніч наш ліфт знову відключила? А що коли кому погано зробиться? Спробуй знеси хворого з дев'ятого поверху! Завтра ж піду в ЖЕК і розтулю там рота. Як я вмію. Скільки можна терпіти це самоуправство. Економія повинна бути економною, а не дебільною. Як там якесь дурило не так давно по тєліку шавкотіло: "Ліфти випрацьовують свій ресурс". Звісно ж випрацьовують! Але на те вони і залізяки, щоб працювати. Це ж нормально. Мовчатимемо, так скоро і вдень ліфти почнуть включати, як гарячу воду. На годину. А потім вхідні двері зроблять вужчими, щоб товсті люди в будинку перевелися. (Дивиться на манекен). Чого мовчиш, красунчику? Бачиш, якби не я, поїхав би ти сьогодні на смітник. Втім, як на мене, ті манекени з нової партії зовсім ніякі. Замість голів з плечей якісь диньки стирчать. Поставлю тебе у передпокої. По обіді куплю майку і труси в елітному бутику "Сеалайн" і будеш ти у мене прикольним вішаком. (Чутно дзвінок у двері). Якого чорта! (Дивиться на годинник). Ще восьмої немає.
Люся важко піднімається та йде відчиняти. Повертається з Катькою. Катька, побачивши манекен, підозріло дивиться на подругу.
КАТЬКА. Так я і знала!
ЛЮСЯ. Що ти знала?
КАТЬКА. Що у тебе дах зрештою поїде. Заміж вийди і все пройде.
ЛЮСЯ. Ага. От по тобі видно, що заміжжя тобі допомогло. Ще диван від вчорашнього не охолов.
КАТЬКА. У мене особливий случай! Просто Микола навчився пити горілку раніше ніж почав ходити.
ЛЮСЯ. Я от тільки одного не розумію, а як же він у тебе до полковника дослужився?
КАТЬКА. Доки свекор був живий, доти і просували. А як тільки свекор "ласти відкинув", так одразу мого "настоящєго полковніка" виперли на пенсію. Отвєт понятєн, товариш прибиральниця?
ЛЮСЯ. Так точно... (Пауза). Сьогодні в двох бутиках манекени міняли. На більш, як їм здається, просунуті. А цих хлопців та дівчат ‒ на смітник. Хоча вони не старі і гарної якості. Маде ін Італія. От я собі цього красунчика і забрала. Буде тепер у мене прикольний вішак у передпокої. Як вважаєш?
КАТЬКА. Ти точно дурна. Купи вішак і всі діла. Так і "перекинутися" можна, якщо не знаєш.
ЛЮСЯ. Позичити тобі на ніч? Поставиш у туалеті. Микола встане вночі до вітру, а там голий мужик стоїть. Опа ‒ і ти вдова!
КАТЬКА. Ага. А Миколину пенсію і всі діла ти мені платитимеш? (Дивиться на манекен). Ти б на нього хоч якісь труси натягла, а то стоїть тут голяка. Змерз, напевно.
ЛЮСЯ. А що там у нього замерзне? Немає у мене чоловічої білизни. Пізніше щось придумаю. Чого прийшла? Не спиться?
КАТЬКА. На рибалку зібралося моє нещастя. А синок ‒ у свій інститут на дев'яту.
ЛЮСЯ. І? Не бачу зв'язку...
КАТЬКА. Дай пляшку самограйки. Поета покличу. Душа бажає тепла. Вірші слухать буду.
ЛЮСЯ. Що значить: Дай? Десятка! Ти знаєш який у мене самогон? Після першої чарки очі розкриваються ось так, (Вирячивши очі). а після другої ‒ випадають на стіл. Якість!
КАТЬКА. Добре. Тоді на список. А я тобі від твого боргу відмінусую. По руках? Але повинна тобі сказать: могла би і так дати своїй подрузі. Пляшка туди, пляшка сюди. Не збіднієш.
ЛЮСЯ. Сказала вдова питущого полковника...
КАТЬКА. Яка ще вдова! Ти давай не наганяй. Він вже тисячу разів їздив на свою риболовлю і нічого. Живий приїжджає. Правда, без риби, але врєзаний.
ЛЮСЯ. Жартую. Зараз наллю.
Люся йде в напрямку кухні, хтось дзвонить у двері.
ЛЮСЯ. А це ще кого чорти в таку рань? Піди, відчини, а я поки наготую пляшку.
Люся зникає на кухні, а в кімнату заходить Катька з Анатолієм Шнурком ‒ дільничим капітаном.
ШНУРОК (обводячи не зовсім тверезим поглядом кімнату). А Люся де?
ЛЮСЯ (з кухні). Зараз прийду!
Люся виходить з кухні з пляшкою в руці.
ЛЮСЯ. О, пан поліцай! В такую рань, такую дрянь, як співав Висоцький. Що, всю ніч за злочинцями полювали? Відос ніякий. (Співає). Наша служба і опасна і трудна... Бо приходиться нам пити все до дна...
ШНУРОК. Отставіть, громадянка Оберемок. По-перше, я не поліцай, а поліцейський. А по-друге, субординацію соблюдай, да?
Шнурок бере з рук Люсі пляшку і йде на кухню. Чути, як він наливає рідину в посудину, смачно п'є, виходить з кухні, закушуючи огірком. Обидві жінки мовчки спостерігають за цим неподобством.
ШНУРОК. І по-третє: Чому це у тебе посторонній манекен знаходиться в квартирі? Не знав, що ти збоченка.
ЛЮСЯ. Сам такий. Ходиш до Гаврилихи, а їй вже під вісімдесят. Геронтофіл чортів.
ШНУРОК. Отставіть! Я до Соломії Гаврилівни по службє ходжу. Як дільничий.
КАТЬКА. Воно-то так, але навіщо Гаврилиха тижнів зо два тому в бутику дорогу білизну вибирала? Я поряд випадково стояла і чула, що вона дівчинині казала: "Підбери мені, люба, таке, щоб було яскравеньке. Мій яскраве любить і з рюшами". Нічого, що вона вдова з минулого століття?
ШНУРОК. Та брехня! Я тут при яких ділах? Може до неї дідок якийсь прибився? Не пробувала розробляти цю тему?
КАТЬКА. Пробувала, але у тебе кітель у помаді, а ти катастрофічно не жонатий...
ШНУРОК. Гнила версія. У мене дівчат, як зірок на небі. Я молодий, перспективний.
КАТЬКА. Ага. З такою пам'яттю з капітанів не вилізеш... ніколи! Ти вже років п'ять, як з моїм Миколою по п'ятницях на кухні бухаєш.
ШНУРОК. А що тут кримінального? Культурно відпочиваємо після трудового тижня. Не бачу проблем.
КАТЬКА. Проблема у тому, що ти п'ять років кожного разу питаєш мого дурня чи він тебе поважає. Невже не можна було з першого разу запам'ятати?
ШНУРОК. Правду кажуть люди: Можна привезти дівчину з села у столицю, але село з дівчини вивезти неможливо... Це ж ритуал такий. (Повертається до Люсі). Так ти не відповіла: навіщо тобі манекен? Сподіваюсь, він не крадений?
ЛЮСЯ. Скажеш таке. Списаний він. Буде у мене замість вішака у передпокої стояти. Прикольно. А ти чого зранку приперся несвіжий на всю голову?
ШНУРОК. Начальство приїздило вчора. Генерал Прохоров. Та ти його знаєш. Він у паралельному з нами класі вчився. Здоровий такий. Костя. Пам'ятаєш? Постійно на обліку у міліції стояв. Бандюган. Проходу нікому не давав. Тепер от генерал. Довелося виставлятися, як це прийнято у нас. Короче: всі вєщдоки повипивали. Костя ж здоровий, як кінь. В ньому ящик горілки запросто поміщається, разом з ящиком... Вранці прокинувся в кабінеті, а всі вєщдоки, як корова язиком злизала... Тепер доведеться злочинця випускати, бо як же без вєщєственних доказатєльств? Ми ж не якісь там дикуни. У нас все по закону. (Дивиться на годинник). Забалакався я тут з вами. Піду. Служба. Хто ж, як не ми.
Шнурок залишає кімнату.
КАТЬКА. І отаке нещастя стереже наш спокій?
Люся йде на кухню і повертається з новою пляшкою самогону.
ЛЮСЯ. На, тримай. З Вальдемаром (Коливає пляшку). сильно не налягайте, бо два по п'ять може і не вийти... Хіба що з наскоку...
КАТЬКА. Не переживай. Все буде нормально. Якщо вціліє, то можу його до тебе транспортувати. (Сміється).
ЛЮСЯ. Дякую, але я недоїдками не харчуюся. На свій окраєць щастя сама якось зароблю... Зараз трохи посплю після нічної. А ти давай, веселись на повну, допоки можеш. Допоки твій "настоящій полковнік" не здогадався, що він ‒ рогатий мухожук.
Люся, посміхаючись, виштовхує Катьку з кімнати. Чутно, як закриваються за нею вхідні двері. Повернувшись до кімнати, Люся підходить до манекена, грайливо проводить рукою по його грудях, животу, а потім зненацька обнімає його за шию і цілує в губи. Через мить збентежена Люся відсахується від манекена і сідає на диван.
ЛЮСЯ. Що це зі мною... Зовсім здуріла? Може Катька має рацію і у мене таки дах їде?
Довга пауза, розмірковує далі, скоса поглядаючи на манекен.
Та ні, дурня. Дах на місці. Це, мабуть, просто весняне загострення, як кажуть лікарі. Зараз посплю і все пройде. (Піднімається і йде до спальні). І не таке проходило...
Сцена четверта
Квартира Люсі Оберемок. Зміни в інтер'єрі. Манекен стоїть до зали спиною. В спальні дзвонить будильник.
ЛЮСЯ (заспаним голосом). І не здохнеш ти, залізяко! Тільки ж задрімала!
Через хвилину, солодко потягуючись, виходить зі спальні, йде повз манекен. Пройшовши декілька кроків, застигає на місці, озирається, зазирає під стіл, потім навшпиньках йде на кухню, повертається з кухні з великим ножем у руці, навшпиньках йде до дверей, зазирає до передпокою, потім ‒ у ванну кімнату.
ЛЮСЯ. Що за маячня? Нікого. Містика якась... Хто розвернув манекен? Я точно пам'ятаю, що я манекен ставила обличчям до зали.
Люся кладе ніж на стіл і обережно підходить до манекена, бере його за руку, відчуває, що вона тепла, як у живої людини, кричить від переляку, тікає за стіл, хапає зі столу ніж. Манекен повільно розвертається до Люсі, і видно, що він прикривається від неї рушником. Люся кричить ще голосніше.
ЛЮСЯ. Ти хто?!!! Як ти сюди потрапив?! Голий!
МАНЕКЕН (далі ДОНАТО). Перепрошую, синьйорино, але ви самі мене принесли до цього помешкання.
ЛЮСЯ (мало не втрачаючи свідомість). Боже... він ще й говорить... Рятуйте!!!
ДОНАТО. Перепрошую, синьйорино, ви би могли кричати трохи тихіше? Мені також страшно.
ЛЮСЯ. Останній раз питаю тебе: ти хто? Ти гвалтівник? Тоді тобі не поталанило. Зараз, (Показує ножем на годинник). прийде мій чоловік і відпанахає тобі всі твої причандали!
ДОНАТО. Але синьйорино, ви ж самі витягли мене за ноги з купи манекенів і принесли у своє помешкання! Негайно віднесіть мене назад. Це порушення моїх прав. Крім того, мене виготовили на італійській фабриці, а це означає, що я іноземець. У вас можуть бути неприємності. І останнє. Дайте мені, будь ласка, якийсь одяг, бо у вас погано працює опалення.
ЛЮСЯ (механічно). А це вже не до мене. Це до ЖЕКу. (Повертається до реальності). Стоп!!! Я зрозуміла. У мене дійсно поїхав дах. Катька була права. Я зійшла з розуму. Так мені й треба!
ДОНАТО. Синьйорино, це ваші проблеми. Мене вони не стосуються. Мені холодно.
Донато рішуче йде до спальні і через мить повертається до кімнати в халаті Люсі. Халат короткий, ледве прикриває коліна Донато. Підперезавшись паском, Донато повертається на своє місце. Весь цей час Люся зачаровано дивиться на нього.
ЛЮСЯ. Мені завжди здавалося, що божевілля це щось страшне. А воно он як... Нічого не болить, навіть думки поодинокі в голові літають... По обіді прийде Катька ділитися враженнями і мене доправлять до лікарні...
ДОНАТО. Я хочу їсти, синьйорино.
ЛЮСЯ. Ти не можеш їсти, бо ти пластиковий манекен. У тебе немає рота, а губи намальовані. Боже... А може це добре, що я збожеволіла? Сиджу, розмовляю з манекеном...
ДОНАТО. Мене звуть Донато. І у мене є не тільки рот, але й усе інше. Не потрібно було мене цілувати.
ЛЮСЯ. Прикольно. Потрібно було зійти з розуму раніше... Так класно. (Підходить до Донато, торкається його руки). М'який. (Запускає руку нижче пояса Донато, різко висмикує її). Ого!
ДОНАТО. Я ж казав, що у мене все в наявності. У вас є їжа, синьйорино? (Пауза). Добре, тоді я, з вашого дозволу, чи без нього, пошукаю їжу сам.
Донато йде на кухню.
ЛЮСЯ. Дідько мене забирай... (Підходить до серванту, дістає з полиці відкорковану пляшку коньяку і робить кілька великих ковтків). Дідько мене забирай... (Дивиться на свою руку). Але ж у нього там нічого не було! А тепер ‒ ого!
До кімнати заходить Донато з кастрюлькою в руці.
ДОНАТО. Що це за гидота?
ЛЮСЯ (через силу). Холодець. Не-е-е-е подобається?
ДОНАТО. Ні. Але там є шпроти. Так. Я поїм шпроти.
Донато йде знову на кухню.
ЛЮСЯ. Ти ба яке цабе! Холодець воно не їсть... Я ж для себе варила. Всі кісточки повибирала. А він каже, що гидота... Боже, про що це я? Про те, що манекен не хоче їсти мій холодець? (Озирається). Кажуть, що коли людина божеволіє, то повинні ангели прийти. Розрадити, втішити... Може ще прийдуть? (Проводить рукою по обличчю, сідає на стілець). О... я таки п'яна! Гарний коньяк. У нас такого не роблять. (Нюхає повітря). Каву варить. Матінко рідна... Приверзеться ж таке. Манекен варить каву...
ДОНАТО (з кухні). Ви яку каву любите, синьйорино? З цукром, чи без цукру? О! Я здається знайшов вершки! Вам з вершками?
ЛЮСЯ (п'яно закочує очі). З вершками! Оце мене вставило! Цікаво, попустить, чи це вже назавжди?
До кімнати заходить Донато з тацею в руках. На таці стоять дві філіжанки кави. Донато ставить тацю на стіл, сідає на стілець поряд з Люсею.
ДОНАТО. Ви мені обіцяли купити спідню білизну.
ЛЮСЯ (бере тремтячою рукою філіжанку і, обпікаючись, робить декілька ковтків). Таки я вгадала. Я з'їхала з глузду. (Повертає голову до Донато). Ти не міг цього чути, бо стояв пластмасовим бовдуром посеред кімнати. Робимо висновок: я ку-ку... Потрібно буде записати на диктофон свої відчуття. Для науки, так би мовити. Он собаці Павлова пам'ятника поставили. І ще якійсь мавпі. Правда, на пам'ятаю зараз, де. Гарна кава, красунчику. Дякую.
ДОНАТО. Ви не відповіли на моє запитання відносно білизни. Не можу ж я ходити в такому вигляді! В бутику мене доволі пристойно вдягали.
ЛЮСЯ. Ти ж бачиш, що я трохи п'яна і у мене дах поїхав?
ДОНАТО. От завжди у людей так. Правду ж кажуть: бійтеся своїх бажань. І коли бажання здійснюються, ви нерідко робите задній хід.
ЛЮСЯ. Розшифруйте, будь ласка. Коли це я про таке думала? (Показує на нього рукою). От про таке?
ДОНАТО. От саме про таке не думали. Бо у вас фантазія бідна.
ЛЮСЯ. Що?!
ДОНАТО. Саме так. Шість разів ви, миючи поряд зі мною підлогу, навіть не червоніючи, думали про одне й теж.
ЛЮСЯ. І цікаво, про що я таке думала?
ДОНАТО. Цитую. "Ось проб'є годинник дванадцяту, цей красунчик оживе і я потягну його у підсобку до ранку, бо електрик Дмитро ‒ повний відстій!"
ЛЮСЯ. Це наклеп. Я такого не думала.
ДОНАТО. Це ще не все. Коли ви мене несли по сходах, то подумали: шкода, що манекенам не роблять геніталій. Було б за що вхопитися, бо занадто важкий.
ЛЮСЯ. Можна подумати, що я не права. Ліфт не працює. Сім потів зійшло, доки тебе дотягла.
ДОНАТО. І останнє. Коли ви мене цілували, то подумали наступне: був би у мене такий красунчик, я б його зі спальні тиждень не випускала.
ЛЮСЯ. Це випадково... Не рахується.
ДОНАТО. От я й кажу: самі надумаєте чорт знає що, а потім ‒ у кущі. (Пауза). То як із моїм одягом? Бо факт мого існування заперечити вже не можливо.
ЛЮСЯ. Це повний атас. І я що, не здуріла?
ДОНАТО. Здається, ні. Втім, я не знаю. Вам же не кортить зарізати мене ось цим ножем?
ЛЮСЯ. Не кортить. Я взагалі боюся крові. (Пауза, розтирає пальцями скроні). Тобто, ми щойно вияснили, що я не божевільна. Гаразд, можу погодитися, бо я в певній мірі контролюю свої думки. В такому разі, у мене є єдина відповідь на всю цю дурню, яка зараз відбувається. Я зараз просто сплю.
ДОНАТО. Гаразд.. Мені байдуже, що ти про це думаєш, але мені потрібен одяг.
ЛЮСЯ. Ти просто нестерпний! (Дістає мобільний телефон, набирає номер). Катька, привіт. Твій поет вже пішов? Ні, телефоную не за тим. На чорта мені твої об'їдки? Слухай, ти можеш мені позичити штани, туфлі та сорочку твого Миколи? На кілька годин. (Дивиться на Донато). А ще шкарпетки і труси. От тобі все потрібно знати! Мужик у мене голий сидить. Поверхом нижче живе. Чи двома. Ключі забув у квартирі, а двері зачинилися. Виносив сміття в сміттєпровід. Що значить: прийду? Мужика голого не бачила? Самиця! Він соромиться. Тим більше, що це моя здобич. Вибачай. Так я зайду? Спасибі. (Вимикає телефон). Зараз принесу тобі одяг пана полковника і ми з тобою підемо до магазину. Сиди рівно. Я швидко.
Люся виходить з кімнати, грюкає вхідними дверима.
Донато бере з журнального столика журнал, механічно гортає.
ДОНАТО (через хвилину піднімає очі до стелі, відкладає журнал, складає долоні човником). Я, звичайно, дякую падре за цікаву можливість, але...
ГОЛОС ЗГОРИ. Але що?
ДОНАТО. Вибач, падре, але це не зовсім справедливо. Невже ця жінка не заслужила нормального, живого чоловіка?
ГОЛОС ЗГОРИ. А ти хіба не живий?
ДОНАТО. Живий, але і вона, і я знаємо, що я пластиковий манекен.
ГОЛОС ЗГОРИ. Добре. Ти правий. Що ж, тепер ні ти, ні вона не знаєте цього. Щасти вам!
Донато хотів ще щось сказати, але в цей час грюкають вхідні двері, Люся повертається.
ЛЮСЯ. Дідько! Навіщо я взяла у Катьки цей одяг? (Люся заходить до кімнати, бачить що Донато, сильно лякається). Ви хто? Що ви робите у моїй квартирі? У моєму халаті?
ДОНАТО. Вірогідно, я ваш сусіда знизу. Я забув ключі, коли виносив сміття в сміттєпровід.
ЛЮСЯ. Голий? Це тепер така мода голяка сміття виносити?
ДОНАТО. А я весь свій одяг закинув в пральну машину.
ЛЮСЯ. А я вас впустила?
ДОНАТО. Виходить, що так.
ЛЮСЯ. Які дикі провали у пам'яті! Це нікуди не годиться. Беріть, вдягайтеся. (Подає йому одяг). Як вас звуть?
ДОНАТО. Моє імя Донато. (Йде до ванної кімнати). Я італієць.
ЛЮСЯ. Прикольно. Фєлічіта?
ДОНАТО. Десь так, приблизно...
ЛЮСЯ. А що означає ваше ім'я?
ДОНАТО. Даний Богом. А що? Це важливо?
ЛЮСЯ. Ні, просто цікаво. Голий мужик, даний Богом. Якийсь натяк?
ДОНАТО (виходить з ванної кімнати вже переодягнутий). Не перебільшуйте. Просто так сталося. Дякую, що виручили мене. Тепер я ваш боржник. Можу я дізнатися, як вас звуть?
ЛЮСЯ. Взагалі, по метриці, мене звуть Людмила. Але можна просто Люся.
ДОНАТО. Люся... Люція. Луція, Лучія, Лусія, Лючія, Люсія. Означає світло, сяйво. Теж гарно звучить. (Пауза). Я думаю, мені потрібно викликати слюсаря і відчинити двері моєї квартири. Бо там ввімкнена пральна машина. Мені так здається... Ви мені допоможете? Я маю на увазі телефон.
ЛЮСЯ. Допоможу. Але вам не потрібно викликати слюсаря. Він вам всі двері понищить. У мене є краща пропонова.
ДОНАТО. Яка?
ЛЮСЯ. У нас на поверсі, через стіну, (Показує рукою). живе квартирний злодій. Дуже кваліфікований. Шість ходок у тюрму.
ДОНАТО. Ви жартуєте?
ЛЮСЯ (посміхається). Це цілком безпечно. Зараз він на пенсії. Консультує охоронні фірми міста. Він вашу квартиру відкриє за п'ять секунд. Я телефоную?
Хтось дзвонить у двері. Люся мовчки йде відчиняти. Повертається до кімнати з Катькою. Катька, побачивши живого манекена, зойкнувши, снопом валиться на підлогу.
Люся біжить на кухню, через мить повертається зі склянкою води, набирає води в рот і обприскує обличчя Катьки, яка через мить приходить до тями.
Катька, побачивши біля себе Донато, що підтримує їй голову, кричить від переляку і відповзає за диван.
ЛЮСЯ (до Катьки). Ти чого, подруго? Перепила з поетом? Біла гарячка?
КАТЬКА (виглядаючи з-за дивана). Це ж він!
ЛЮСЯ. Хто, він?
КАТЬКА (тицяє пальцем в Донато). Твій манекен!
ЛЮСЯ. Який манекен? Що ти верзеш! Це наш сусід двома поверхами нижче. Я ж тобі пояснювала. Вийшов сміття винести у сміттєпровід. А двері того... Самі зачинилися.
КАТЬКА. Ти мені баки не забивай! Це той манекен, що ти притягла з роботи. Але живий!!! А так не буває!
ЛЮСЯ. От бачиш, сама ж кажеш, що так не буває.
КАТЬКА. Але це так! Я ж не дурна!
ЛЮСЯ. Ну звісно, ти не зовсім дурна. Ти могла просто збожеволіти від щастя, котре щойно ділила з хирлявим поетом. Як він там, прогрес є?
КАТЬКА (все ще боїться виповзти з-за дивану). Не мороч мені голову! Що тут відбувається? Чому манекен живий?
ДОНАТО. Мабуть тому, що я не манекен.
КАТЬКА. Ви щось зі мною зробили, але в психлікарню я не поїду! (Починає плакати).
ЛЮСЯ (втрачаючи терпіння). Та що ж це з тобою! Дістала вже своїм ревом!
КАТЬКА. Зі мною нічого. Просто двома поверхами нижче цей манекен не живе. Весь сьомий поверх скупив якийсь лисий бандит. А це ‒ манекен. Подивись на його ліве плече. Там повинно бути заводське клеймо.
ГОЛОС ЗГОРИ. Що, дуже зряча? (Всі троє перелякано завмирають і дивляться на стелю). Можу виправити цей дефект.
КАТЬКА (висуває голову з-за дивана). А-а-а-а-а ви хто?
ГОЛОС ЗГОРИ. Дід піхто! Патякало нещасне. Поламало таку історію!
ЛЮСЯ. Я зрозуміла...У нас у трьох колективний психоз!
ГОЛОС ЗГОРИ. Гаразд, якщо ти наполягаєш...
ДОНАТО. Почекай! Я, здається, згадав. Ви падре?
ГОЛОС ЗГОРИ. Добре, що згадав. Бачиш, як класно, коли голова не забита всіляким сміттям, тобто думками. (Пауза). Гаразд, визнаю. Я таки трохи напартачив у цій історії. Тут, на небі, таке теж трапляється. Розваг ніяких, а кортить. Така фігня, любі хлопчики та дівчатка... Щасти.
ДОНАТО (сідає на стілець). Ма-не-кен... Я просто ма-не-кен.
КАТЬКА (переповзає ближче до Люсі). Хто це був? (Показує пальцем на стелю).
ЛЮСЯ. Дід Панас.
КАТЬКА. Ти мені правду скажи, я ще жива?
ЛЮСЯ. Не знаю. Не впевнена. Втім, навіщо нам з тобою таке життя. У тебе Микола, у мене взагалі тільки кактус.
КАТЬКА (встає з підлоги). І що ж ми тепер будем дєлать?
ДОНАТО. Я згадав. Ми збиралися купляти мені одяг. А потім, як подумала синьйорина Люся, цілуючи мене в губи, коли я ще був пластиковим манекеном, ми на тиждень зачинимося в спальні.
КАТЬКА (дивиться на Люсю). Він шо, серйозно? (Сміється). Психопати. Збоченці. Все, я більше не п'ю твого самогону. Бо у мене глюки. В спальні вони зачиняться! З чим?! Йому ж на фабриці нічого цікавого не причепили!
ЛЮСЯ (показує на стелю). Ти голос чула?
КАТЬКА. Чула. А може і не чула. Може я вже померла і ти також. І ми просто стоїмо і ждьом, доки ангели за нами прилетять. (Пауза). Чи ще там хтось... Я читала...
ЛЮСЯ. У Донато все по-чесному.
КАТЬКА. Та ладно! Нафіга йому (Показує пальцем на стелю). вся ця дурня?
ГОЛОС ЗГОРИ. У тебе не спитали! По-перше, не дурня, а промисел Божий. По-друге, мухою біжи в церкву і постав ящик свічок во славу мою, бо я вже задовбався десять років витягати твого п'яного Миколу з води на риболовлі. Он, знову він догори ногами стирчить із води, наче поплавок. Я дохідливо пояснив? А тепер тихо мені тут! У мене пообідній сон.
КАТЬКА. Як поплавок? (Дивиться на Люсю). Ти теж це чула?
ЛЮСЯ. Прикольно. То ти вже вдова?
ГОЛОС ЗВЕРХУ. Ага... Спішу, зараз... Оце щоб в озері вся риба поздихала, якщо він потоне? Я за екологію. Грінпіс, так би мовити. Кінець зв'язку. (Чути гудки).
ДОНАТО (до Люсі). Так ми йдемо? Мене не цікавлять проблеми синьйори. У мене своїх достатньо.
ЛЮСЯ. Це ж яких? Коли я прокинуся, а я впевнена, що сплю, я просто поставлю тебе в передпокої в якості вішака. І всі проблеми вирішаться самі собою, пане манекен.
ДОНАТО. Гаразд. Без проблем.
Донато підходить до дивану, бере сумочку Люсі, витрушує її вміст на стіл, витягує з гаманця гроші, перераховує їх.
ДОНАТО. Так, на пристойний одяг тут не вистачить, але я щось придумаю. Прикинусь манекеном у "Плазі". Мені ж не звикати. А вночі щось собі підберу.
ЛЮСЯ. Стоп. Так не піде. Це мої гроші.
ДОНАТО. Але це сон. Ви ж самі щойно сказали.
ЛЮСЯ. Ну то й що? Мені і у вісні шкода моїх грошей. Віддай.
ДОНАТО. Не віддам. Якщо вам подобається ходити без трусів, то мені ‒ ні!
Донато йде до дверей.
ДОНАТО. Чао! Зустрінемся пізніше! (Грюкає вхідними дверима).
КАТЬКА. А якщо це не сон? Тоді що? Чао бамбіно, сорі?
Не змовляючись, Катька та Люся біжать геть.
Сцена п'ята
Квартира Люся Оберемок. На старовинному годиннику восьма ранку.
Зі спальні, тримаючись руками за стіну, виходить Донато в одних трусах. Обережно обминає сервант і зникає у ванній кімнаті.
Через хвилину зі спальні виходить Люся в нічній сорочці, смачно потягується.
ЛЮСЯ. Любий! Ти де? Я вже скучила!
ДОНАТО (чутно, як спускає воду в унітазі). Зараз, люба.
Донато виходить з ванної кімнати, заходить до спальні, втомлено сідає на диван.
ДОНАТО. Я вже тут. Поснідаємо?
ЛЮСЯ (сідає поруч, обнімає його за шию). А може ще один забіг, любий?
ДОНАТО. Без проблем! Але бігун, так би мовити, у нас я, а ти ‒ пасивний спостерігач. Тому, якщо бігуна не годувати, то рекорду не буде. На ватяних ногах далеко не побіжиш. Це зрозуміло?
ЛЮСЯ (невдоволено встає). Як завжди макарони?
ДОНАТО. Звичайно. Я ж італієць.
ЛЮСЯ (йде на кухню). За тиждень ти вже з'їв мішок макаронів і двадцять банок тунця! Невже не можна їсти нормальну їжу?
ДОНАТО. Можна. Але ж тобі потрібні гарні результати забігів, а не аби що.
(Чутно дзвінок у двері). Я відчиню.
Донато встає і йде до передпокою. За мить повертається з Катькою.
КАТЬКА (ображено). Нарешті застала вас вдома. Де пропадали цілий тиждень? Їздили до Італії? До тата Карло, котрий по п'янці вистругав нашого Донато? Де були, питаю?
ЛЮСЯ (заходить у кімнату, показує пальцем на двері спальні). Там.
КАТЬКА. Що там?
ЛЮСЯ. Я обіцяла Донато, що ми тиждень не будемо виходити зі спальної кімнати. Второпала?
КАТЬКА. Ну, і що можна тиждень робити в спальні?
ЛЮСЯ. Можна просто спати. А можна кохатися.
КАТЬКА. Кохатися... тиждень... Ага. Бреши, та знай міру! Мені не шістнадцять років. Пожила, дякувати богу, на цьому світі...
ЛЮСЯ. Значить, не з тим жила. Твій Микола фанат "Динамо"?
КАТЬКА. То й що?
ЛЮСЯ. От він тебе і продинамив. А тут ‒ чиста тобі Італія. (Розчепірює пальці на руках). Знаєш що це?
КАТЬКА. Звісно. Пальці. За дурочку мене счітаєш?
ЛЮСЯ. Це не пальці, а рази. На руках ‒ до обіду, а по обіді ‒ на ногах. (Катька дивиться на ноги Люсі і дурнувато рахує, переводить очі з ніг на руки, потім ще раз).
КАТЬКА (довга пауза). Я теж так хочу! (Розчепірює пальці на своїх руках, потім переводить погляд на свої ноги).
ЛЮСЯ. Хотіти не шкідливо. Бери свого Миколу за ніздрі і тягни в спальню.
КАТЬКА. Пробувала. Впирається!
ЛЮСЯ. Нічим не можу допомогти, подруго.
КАТЬКА (на вухо Люсі). Позич. Га?
ЛЮСЯ. Що значить, позич. Він тобі що, річ?
КАТЬКА. Звичайно. Він же манекен.
ЛЮСЯ. Дурепа. Донато ‒ людина. Кохається і їсть макарони з тунцем. В туалет ходить. Каву п'є.
КАТЬКА. Все одно позич. А я тобі борг спишу.
ЛЮСЯ. Так не можна, подруго. (Повертає голову до Донато). Красунчику, тобі подобається Катька?
ДОНАТО. Питання не коректне. У синьйори є чоловік. Думати про одружену жінку аморально.
ЛЮСЯ. З'їла? А ти манекен, та манекен. Людина він. Насильно милою не будеш.
КАТЬКА. Ну ти ж розумієш, що після всього цього мені тепер і кусок хліба в горло не полізе. Що я ночами не спатиму і можу реально задихнутися. Бо мене моя жаба задавить...
ДОНАТО. Прошу мене вибачити, синьйора Катька, але я зголоднів і нам час обідати. Ви би не могли зайти іншого разу? Звісно, якщо до того часу вас жаба дійсно не задавить...
КАТЬКА (наморщивши лоба). Ладно. Якщо не можна зайти з парадного входу, зайдемо з чорного.
ЛЮСЯ. Це ж як?
КАТЬКА (радіючи з власної винахідливості). Лєгко. Будемо жити втрьох. Нормальною такою шведською сім'єю. Я читала. В Європі це модно. Шо ми гірші за них? Тобі, подруго, (Показує долоні). десять зранку, а мені ‒ те, що залишиться. (Дивиться на свої ноги).
ДОНАТО. У вас вуса, сеньйоро.
КАТЬКА. Що?
ДОНАТО. У вас ростуть вуса.
КАТЬКА. А, ти про це... (Торкається пальцями верхньої губи). Я вискубу. Скрізь все повискубую! Навіть можу голову побрити, якщо тебе дратує моя зачіска! Ну то як, сім'я?
ЛЮСЯ. Тему закрито, подруго. Не божеволій.
КАТЬКА. Як це: не божеволій? Принесла додому вживаного манекена, з витрат ‒ тільки разовий проїзд у метро. І всьо! І у неї є мужик! А як же я? Двадцять років готувала ті кляті борщі, прала, прасувала, не досипала,бо воно хропе, наче у нього не горлянка, а турбореактивний двигун. Навіть втопитися по-нормальному не може. Не по-людськи це якось.
ЛЮСЯ. Ну так в чому проблема. Принеси і ти собі. Навіщо на чуже зазіхати?
ГОЛОС ЗГОРИ. Між іншим, вірно підмічено...
Всі завмирають, дивлячись у стелю. Потім Катька зривається з місця і прожогом вискакує з квартири Люсі.
Сцена шоста
Квартира Люсі Оберемок. Донато і Люся сидять за столом, п'ють каву.
Чути дзвінок у двері. Донато йде відчиняти, повертається до кімнати з Катькою.
У Катьки в руках одягнений в дорогий костюм манекен чорного кольору. Катька ставить манекен на підлогу, видихає повітря.
КАТЬКА. Ось! Тепер і у мене є! І не голий злидень, як у тебе, а прилічно вдягнений мужчина негритянської наружності.
ЛЮСЯ. А чому чорний?
КАТЬКА. Інших ближче до виходу не було. А, з другого боку, у них же (Підходить до Люсі і щось шепоче їй на вухо). Розумієш?
ЛЮСЯ. Не факт. А що означає це твоє ближче до виходу? Ти що, вкрала манекен?
КАТЬКА. Що значить: вкрала? Не вкрала, а позичила в долговрємєнное користування. Відчуваєш різницю?
ЛЮСЯ. На термін ув'язнення це не вплине...
КАТЬКА (не звертаючи увагу на репліку). Я навіть йому ім'я придумала. Буде він у мене Негрислав. Правда класно? Бабуні під парадним від заздрощів повмирають...
ЛЮСЯ. Не повмирають. Відколи наше підвальне приміщення взяла в оренду ритуальна служба, мешканці в нашому будинку перестали помирати. Навіть ті, хто роками з квартири не виходив, почали з лижними палицями по скверу гасати, як лосі. Гарно намальована труна на твоєму під'їзді, суттєво подовжує життя пересічного мешканця. Може варто відкрити філії ритуальної служби в кожному будинку? (Хтось дзвонить у двері). Мабуть зараз тобі проспівають "колисанку в кайданках".
Люся йде відчиняти двері, повертається з капітаном Шнурком і Вольдемаром.
ШНУРОК (до Катьки). Захват злочинця, так би мовити, з полічним. Як добре, що я такий розумний. Я навіть понятого прихопив. Все одно сидить на лаві і пиво ссе з банки. Катерино Аполінарієвно... тьху, прости господи! Де ви таких імен набрали! Катько, якого біса ти це зробила? (Показує рукою на манекен).
КАТЬКА. Ти, Шнурок, не зрозумієш. Тому, що ти босяк, а пізнати душу жінки може тільки високоморальна людина! Усьок?
ШНУРОК. Ти давай без образ. Добре, що я був поряд, коли ти вчинила цей злочин. А не хтось інший. Сиділа б зараз у "мавпятнику" з синцем бід оком.
КАТЬКА. Чому це одразу с синцем?
ШНУРОК. Аякже! Небезпечний злочинець, при затриманні чинила активний опір. Десяток таких протоколів і в когось нові зірочки на погонах. Крутимось, як можемо. То як? Будемо колотися?
ВОЛЬДЕМАР. Я знаю причину! Вірогідно у Каті, з відомих причин, з'явились нові фантазії.
ШНУРОК. Що ще за фантазії?
ВОЛЬДЕМАР. Сексуальні.
ШНУРОК. Ого! А ти звідки це знаєш?
ВОЛЬДЕМАР. Ну, у нас з Катьою непоганий секс.
КАТЬКА. Якої ми про себе думки! Ти не повіриш, Шнурок...
ШНУРОК. Капітан Шнурок!
КАТЬКА. Як скажеш... Ти не повіриш, але це просто справа принципу. Бачиш Люськіного кавалера?
ШНУРОК (щойно помітив Донато). Ну, той самий манекен. Ви зробили так, щоб він складався і міг сидіти? Тоді ви точно збоченки.
ДОНАТО (встає). А ще я вмію стояти...
Шнурок, зойкнувши, кулею летить до ванної кімнати, через мить чути, як він спускає воду в туалеті.
КАТЬКА. Шнурок, виходь! Чи може у тебе проблема з білизною?
Шнурок обережно виходить з ванної кімнати.
ШНУРОК. Таке сказала... Я крєпкій орєшек. Просто захотілося сполоснути обличчя. Жарко у вас тут...
КАТЬКА. Слабка версія, але піде. Так от. Якоїсь холєри цей шматок пластику ожив.
ГОЛОС ЗГОРИ. Ти давай, слова вибирай...
Шнурок знову миттєво опиняється в ванній кімнаті.
ЛЮСЯ. Наша поліція нас береже. "Брюс Виліз", виходь! Бо це вже ганьба якась.
Шнурок виходить з ванної кімнати, тримаючись за живіт.
ШНУРОК. Мабуть щось з'їв... (Показує очима на стелю). Що це було?
ДОНАТО. Це падре.
КАТЬКА. Ти, Шнурок, можеш дослухати без раптових рейсів до туалету?
(Шнурок киває головою). Так от. Я також хочу, щоб мій Негрислав, ожив.
(Дивиться на стелю). Ти ж допоможеш мені, падре? Чи як там тебе?
ГОЛОС ЗГОРИ. Ні. Не допоможу.
КАТЬКА. Тобто?
ГОЛОС ЗГОРИ. Чудо, воно тоді чудо, коли воно в єдиному екземплярі. Штучна робота. Тоді це класно. А ти хочеш, щоб ми тут ширпотребом займалися. Віднеси свого Негрислава назад і заспокойся. І взагалі. Не бажай більшого, ніж у тебе є. Бо постарієш біля розбитого корита.
КАТЬКА. Та пішов ти!
ГОЛОС ЗГОРИ. Що?! Добре, сама напросилася... вдова...
В кімнаті зникає світло, гримить грім, кімнату розрізають блискавки. З часом все стихає.
Сцена сьома
Квартира Люсі Оберемок. Люся спить на дивані. Не роздягнена. На столі пуста пляшка від коньяку, в тарілках яка-не-яка закуска.
Дзвінок у вхідні двері. Люся важко відриває голову від подушки, кілька секунд згадує, де вона, бере у руки пляшку, перевертає її догори дном, виливає пару крапель на долоню і злизує. В двері настійливо дзвонять.
ЛЮСЯ. Боже, як болить голова!!! І який чудернацький сон! Добрий коньяк.
Люся, опираючись на диван, встає і, похитуючись, йде відчиняти. Через мить, зовсім твереза від подиву, задкує до кімнати, не зводячи погляду з гостя (Донато).
ДОНАТО. Щось не так, синьйорино? Я, власне, до вас по оголошенню. Ви ще здаєте кімнату?
ЛЮСЯ (заворожено дивиться на гостя). Донато...
ДОНАТО (посміхається). Так, моє ім'я Донато. А звідки... Знаєте, я в Києві не так давно... Іноді ходжу до клубу.... неподалік звідси. Можливо, ми...
ЛЮСЯ (ніби заворожена). Донато...
ДОНАТО. Що з вами, синьйорино? Можливо я невчасно... Я можу піти... Якщо щось не так. Я по оголошенню. Мені конче потрібна кімната. Я пишу докторську, а у вас тут тихо...
ЛЮСЯ. Боже, я не вірю... Донато... У тебе є шрам від апендициту?
ДОНАТО. Є... але я, мабуть, все ж піду. Втім, ні. Не піду. Мені також здається, ніби я знаю, що у вас родимка на правому плечі... Вибачте. (Роздивляється). О, цей старий годинник на стіні... І та заплакана жінка на площадці в чорній хустці і з траурним вінком у руках... Мама мія! Що ж це таке?
ГОЛОС ЗГОРИ. Таке, не таке! Яка різниця? Головне, що чудо ‒ ось воно! Завтра щоб по ящику свічок во славу мою поставили! Зрозуміло? Ні, який же я все ж таки до біса розумний! Аж не віриться. Піду похвалюся перед ангелами. Щасти вам! Обом!
ДОНАТО і ЛЮСЯ (разом). Падре?!
Примітки:
Вангуєш[1] ‒ передбачаєш майбутнє, як Ванга.
Кінець
Завантажити твір у форматі doc.zip
Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.
Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась в періодиці, в ж-лі "Дніпро", вид-ві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році в Дебют-газеті видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс.