Ольга Шарко. Як інтегрувати українську мову в життя. Друга порада: позбуваймося людського ока

Ольга Шарко

Як інтегрувати українську мову в життя: порада № 2 – позбуваймося людського ока

"Велике лукавство багато шкодить і викликає відразу."

Усім добрий день. Перш ніж написати цю статтю, попередньо дякую Дмитру Луняці за те, що він помітив у моїй попередній статті помилку щодо "прейскуранту цін". Це тавтологія, треба просто "прейскурант". Дмитре, дякую. А я вже довчилася й допрацювалася,  що не помічаю очевидного.

Надалі вся інформація, яку ви читаєте,  взята з мого особистого досвіду. Проте, гадаю, мій випадок не поодинокий. Імена та назва навчального закладу опущені з метою безпеки редакції сайту та моєї вчительки англійської. Але ця історія вже була раніше опублікована в групі "Громадська ініціатива "Я спілкуюся українською мовою", тож дізнатися, що саме за ліцей, ви можете там. Або ж можете  спитати особисто мене в мережах Instagram – helgasharko94 – та Facebook – Helga Sharko.
Заодно звертаюся й до шановних представників і випускників ліцею: Ваші сторінки я заблокувала, щойно зареєструвалася на "Фейсбуці". Маєте претензії, вважаєте, що це наклеп і все таке  –  ідіть на телебачення чи радіо й мене кличте, подискутуємо. Кулуарно вирішувати жодні питання із викликанням батьків на килим й іншими освітніми замашками я більше не буду. Не погрожуйте Південному Централу, сьорбаючи сік у своєму кварталі.

Історія, яку я зараз переповідаю, - реальна й відбувалася у 2009-2012 роках (я тоді навчалася в 9-11 класах). Вступала до ліцею за порадою знайомих батька, свято вірячи, що тут дають якісну базову й профільну освіту (свята-наївна - я, і святий-наївний - мій тато). Два козирі ліцею – це так звана "еліта нації" та "патріотизм і україноцентричність".

Яким чином я туди вступила? Є два шляхи. Перший – довгий і нудний – складати вступні випробування з кількох предметів на кшталт класичного комбінованого іспиту в інституті. Другий – виграти предметну олімпіаду, яку проводить ліцей, із чотирьох пропонованих дисциплін – українська мова та література, математика, історія України та всесвітня історія, англійська мова. Я посіла друге місце з україністики. Далі в обох випадках треба подати атестат за восьмий клас, де оцінки з усіх предметів мають бути не нижче, ніж 8 балів, із якимись іншими документами та скласти  психологічний тест на визначення креативності й логіки. Все, вас зараховано.
Важливий нюанс:  спочатку вас зараховують до закладу, а вже потім вас ненав'язливо змушують підписувати всілякі документи.
Такий документ попросили підписати й мене та моїх однокласників (чи все ж одногрупників, бо в нас були не класи, а групи), де був один показовий пункт: "Спілкування російською заборонено. Один раз заговориш – догана. Вдруге заговориш – друга догана. Дві догани – відрахування".  Тоді всім новоспеченим вступникам здавалося, що це формальність, адже хто може таке утнути – виписувати догани за те, що діти між собою на перерві спілкуватимуться російською? Святі-наївні. Читала у відгуках на різних освітніх сайтах, що в буремні 90-і, якщо поблизу почують, як ліцеїст_ка спілкується російською, то могли й донести до керівництва й виписати тобі догану.
Майже всі ліцеїсти так чи інакше все ж нею спілкувалися, доки вчителі не чули. На моїй пам'яті догани були, однак за мову спілкування їх виписали лише двічі: одного разу, коли одна моя одногрупниця “на автоматі” відповіла на уроці іншій однокласниці російською реплікою, а вчитель літератури протягнув їй чистий аркуш і надиктовував текст заяви: "Прошу виписати мені догану, оскільки я, Буніна Катерина Батьківна, розмовляла на уроці російською мовою".
Обставини іншого випадку не знаю, оскільки не була присутня. Знаю лише, що людині виписали догану, оскільки хтось із "патріотичних" учителів почув, як учень спілкується російською й доніс директорці.
Поширеною також була практика з назвою "Да – два": якщо ви на запитання вчителя стверджуєте словом "да" замість "так", то маєте 2 бали з 12 у класному журналі з української літератури.
У більшості випадків, щоправда, обходилися без двійок і доган загальним осудом і приниженням при оточенні. Хоча, подібні приниження застосовувалися не лише у випадках спілкування російською. Проте відрахувань конкретно за мову не було. На моїй пам'яті відрахували людей п'ять після десятого класу за неуспішність (мали річні оцінки від 1 до 3 балів), та один раз за розпивання алкогольних напоїв та куріння в потязі під час екскурсії до Львова. Винних тоді, як і зрозуміла, так і не покарали, бо зізналися лише дві особи, з яких вигнали лише одну дівчину, що за перші два місяці навчання ще ніяк не встигла хоч десь себе показати й не мала за попередні роки якихось вагомих досягнень. Одним словом, її вигнали для проформи й щоб решті науку показати. Навіть не пам’ятаю її імені, хоча дівчинку шкода, з усіх одногрупників була чи не найбільш адекватна.
Справедливості заради слід визнати, що майже ніхто з моїх однокурсників не вступав до цього ліцею з великої любові до України, українства, україніки чи україністики. Майже всі вступали заради престижної освіти (святі-наївні), фахової підготовки до ЗНО (святі-наївні) та всебічного розвитку завдяки численним гурткам, програмам обміну тощо (святі-наївні).  Тож якихось  великих патріотів (чи «великих патріотів»?), які носять щодня на навчання вишиванки, засуджують інших учнів, які потайки розмовляють російською, чи на кожному кроці кажуть про любов до Батьківщини, не було. Були такі ж двомовні учні, як і я, які розмовляли на уроках українською, бо так треба – так заведено, такі правила, інакше викликають батьків, випишуть догану й виженуть . Щойно вчителі зникали – кожен спілкувався тою мовою, що й поза межами школи.  Тобто і з завданням патріотичного виховання директорка й команда не впоралися – ліцеїсти вступали або вже з патріотизмом у голові й серці, або ні, і такими ж і випускалися. Наприклад, зі мною випускалася чудова захисниця української мови Ярина Чорногузю Але її українолюбство – це старання її родини бандуристів, і аж ніяк не працівників навчального закладу. Ярина була такою завжди, де б вона не навчалася. Навчалася зі мною й інша Ярина – донька Марії Бурмаки. Так-от і вона була патріотично налаштована завжди, бо її мати брала з собою ще на перший Майдан.
А тепер “сметанка на борщику”. Після випадку в 11-му класі з доганою якомусь ліцеїсту за вживання російської мови наша англійка (зі шкільного сленгу: “англійка”  – то вчителька англійської мови, а не лише мешканка Англії) нам каже: «Мені прикро за Вас, що вона (директорка – О. Ш.) оце вас муштрує. Усіх змушує в ліцеї говорити українською, а як ми педколективом виїжджаємо на симпозіуми чи інші колективні зібрання, всі абсолютно, окрім мене, говорять російською. То для чого оце все?». Ми тоді ще здивувалися: «А що, і наші викладачі української мови та літератури (імена опущено – О. Ш.) ?» – «Так, усі, і вони теж. Геть усі».

Найбільше мене, звісно, обурює не стільки сама ситуація з показухою в цьому «навчальному з закладі», скільки реакція нашого суспільства. Лише погляньте на коментарі (імена я затерла, не будемо тикати пальцями, акцентуємо лише на проблемі й сподіваємося на її подальше усвідомлення цими людьми), хоча серед них зрідка траплялися й однодумці. Коментарі не за темою я полишила.

У цій статті я опустила інші проблеми показового патріотизму, оскільки мій блог усе ж про мову, а також інші проблеми цього навчального закладу. І здавалося б, що вся ця показуха не повинна мене зачіпати – я подібного за 25 років бачила вдосталь.  Діти вдають перед дорослими, що вони великі патріоти. Дорослі вдають перед дітьми, що вони великі патріоти. Історія стара, як світ. Але тепер - знову “сметанка на борщику”. Офіційно й документально ліцей є державним закладом (не приватним). Отже, навчання в ньому має бути безоплатним. Наскільки ж він безоплатний, я порахувала (ціни за 2009-2012 роки):
- внесок до музейного фонду ліцею на картину чи статуетку – від 2 до 3 тис. гривень;
- три дні «допомоги» від батьків чи родичів учнів – поробити якісь ремонтні роботи, так би мовити, підготувати школу до нового начального року;
- щомісячні «добровільні» «благодійні» внески на розвиток ліцею у розмірі 500 гривень (за 3 роки, якщо брати з вересня по червень – це 15 тис. гривень). Яким чином ці внески робилися: староста роздає класу бланки, які ми (тоді ще неповнолітні) маємо заповнити від імені наших батьків: Я, (ПІБ одного з батьків), прошу прийняти від мене добровільний внесок у фонд ліцею у розмірі («Там, де прочерк, пишіть «500») гривень. Дата, підпис». Неповнолітні особи ставлять свої підписи замість підписів батьків;
- невідомі мені суми на заробітну плату прибиральницям (хоча класи ми потім прибирали самі, а наша керівниця казала, що в ліцею нема грошей, аби взяти більше, ніж двох прибиральниць).
- Приблизно 1200-1500 на випускний (так, знаю, випускний – це не навчання, але – увага! – половина цієї суми пішла на – увага! – прикрашання зали для урочистого вручення атестатів випускникам, яке, за словами директорки – абсолютно безоплатне).
Шановні читачі,  це сума на утримання в закладі одної мене. Зі мною включно випускалися 140 осіб. Щоправда, ми тоді були рекордним випуском – 5 класів (груп). Якщо взяти тільки ті мінімальні цифри, які я знаю – (600 + 2000 + 15 000) * 140  - то це за один випуск ліцеїстів за три роки заробітку на 2 мільйони 464 тисяч гривень. А з 1994 року випускається щонайменше 115 осіб.
І це гроші фактично з повітря. Із ідей про українську мову, українолюбство, великий гуманізм, акме-технології, елітарну освіту. Чи полюбив хтось в ліцеї щось українське – ні. Чи став більшим патріотом – ні. Чи став хтось освіченішим – дуже хочеться на це сподіватися, але радше ні, ніж так.
Однак задля справедливості хочу подякувати своїм викладачам україністики, які принаймні хоч чесно виконували свою роботу й намагалися навчити мене україністиці, а не кричали про любов до батьківщини  – Сапізі Людмилі Іванівні, Хворостяному Ігорю Григоровичу, Головай Ірині Андріївні та покійній Пацук Юлії Юріївні (світла пам’ять). Ці люди справді заслуговують на увагу й повагу, оскільки вони викладали, а не пропагували. Наскільки мені відомо, перші двоє такі з часом стомилися від показовості й змінили місце роботи. А пані Ірині (мабуть, останній патріотці в цьому закладі) я бажаю наснаги, витримки й два мішки здоров’я.

Які висновки я зробила для себе з цієї ситуації й пропоную як рекомендації громадськості:

1. Платіть за готовий продукт, а не ідею. Справжні патріоти пропонують якісь конкретні (хай і не завжди безоплатні) послуги й товари. Більш того, ці товари й послуги мають бути ІНФОРМАТИВНІ ТА НАВЧАЛЬНІ. Це може бути підручник з українознавства, української мови, української літератури, історії України чи просто якась художня книжка. Приклад: Галина Марчук (викладала в нас алгебру й геометрію) написала дві чудові книжки рустикальної тематики про життя пересічних українців доби радянщини – «Три долі» та «Борозною любові». Обидві чомусь мені подарувала. Ці книжки фіксують враження оповідачки та побут українства 20 століття.  Це також може бути курс (онлайн чи офлайн), де вас НАВЧАТИМУТЬ мови, історії, культури тощо. Тобто в підсумку ви маєте набути знання й навички – опанувати мову, знати основні віхи історії, розумітися в українському кіно, образотворчому мистецтві тощо. Якщо нічого нового, окрім постулатів «Як треба рідну землю любити», ви не почули – не витрачайте свій час і гроші.
2. Ігноруйте будь-яку абстрактну агітацію партійного штибу. Правити теревені про важливість української мови й патріотичного виховання – це не підручник видати й не дітей тої мови навчати. Агітація й пропаганда – це швидко, легко й дешево (чи взагалі безоплатно). Якість же вимагає часу. Й інвестицій, на жаль.
3. Відмовляйтеся від показухи й проформ. Єдині приписи, яких справді слід дотримуватися – це чинне законодавство України. Усе решта, що робиться з примусу – це «Бу-Ба-Бу»: бурлеск, балаган, буфонада. І кому воно треба?
4. Не продавайте й не пропагуйте те, чим не послуговуєтеся самі. Усвідомте, що виконання правил – ще не патріотизм. Спілкування українською мовою на роботі, бо так треба – теж не патріотизм. Патріотизм – це коли ви спілкуєтеся українською, хоча від вас цього ніхто й не вимагає. Можна засуджувати учнів за порушення статуту ліцею, і це бодай логічно, але засуджувати за спілкування російською мовою, якою самі ж викладачі в житті послуговуються – це лицемірство. Корчити з себе україномовних патріотів на роботі – це теж лицемірно.
5. Якщо ви непослідовні в своїх діях і принципах, майте сміливість зізнатися.
6. Усвідомте, що патріотизм, зокрема й мовний – це ваш особистий свідомий вибір. Ви це робите для себе, для мови, для держави, для прийдешніх поколінь. Якщо ж ваша мета – показати всім, який ви патріот, і які решта манкурти – то ви або нещадно експлуатуєте ідеї патріотизму задля власної прибуткової чи неприбуткової вигоди, або відчуваєте свою меншовартість.
7. Привертайте увагу громадськості до випадків експлуатації ідей патріотизму й патріотичної показухи.
8. Припиняйте пустопорожні балачки про важливість мови. Так псевдопатріотів буде легше впізнати.

Дивіться також на нашому сайті: 

У цьому розділі читаймо поради від мовниці Ольги Шарко про те, як можна інтегрувати рідну мову у життя:

– Як інтегрувати українську мову в життя: порада № 1 – глобалізуймося!

– Як інтегрувати українську мову в життя. Друга порада: позбуваймося людського ока

– Як інтегрувати українську мову в життя: порада № 3 – підтримуємо вітчизняних виробників

Майже тридцять років не стихають розмови про те, яка українська мова солов’їна та калинова. За останню п’ятирічку особливо акцентують на її збереженні й відродженні. Не заперечую, що варто заглядати у словник, аби поновити в пам’яті скарби тисячоліть. Проте як щодо сьогодення? Адже мова, яка не реагує на виклик часу й не відображає повною мірою сучасність – мертва мова. У цьому блозі я намагатимуся довести протилежне, збираючи випадки лексичного та словотвірного потенціалу української мови часів незалежності, зафіксовані у рекламі, фільмах та серіалах, піснях різноманітних виконавців, соцмережах та друкованих чи електронних виданнях.

Helga Sharko: "Шановні друзі, товариші, колеги та просто небайдужі люди - усі, хто чекав разом із нами. Глосарій нарешті опубліковано у вільному доступі. У файлі pdf можна здійснити пошук необхідного Вам слова." 

 

 

 

Ольга Шарко. Художні переклади

Ольга Шарко - перекладачка літературних творів, мовознавець - народилася 13 квітня 1994 року в Києві. Закінчила з відзнакою у 2018 році Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Українська мова та література, іноземна мова». Того ж року посіла 1 місце у фінальному етапі Всеукраїнського мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Двічі посідала третє місце в конкурсі художніх перекладів від Факультету іноземних мов ЦДПУ ім. Володимира Винниченка (2017, 2018 ).  Публікувалася в альманахах «Сполучник» (випуск 8 за 2013 рік) та «Стиль і переклад» (випуск 3 за 2016 рік, випуск 4 за 2017). Авторка «Глосарія типових та рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови»