Ольга Зубер. "Подорож на Край Світу" (казкова повість для дітей)


 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

 

Ольга Зубер
 

Подорож на Край Світу

 

Завантажити зміст повісті Ольги Зубер "Подорож на Край Світу" (txt.zip)

 

 

 

Зміст повісті:

1. Подорож починається…
2. Дивовижне перевтілення
3. Лора проти Вітру
4. Лора на висоті
5. Якщо не спиться...
6. Як вівця стала бджолою
7. В гостях у Вітра
8. Зимова історія
9. Забавки в морозяну ніч
10. Фіалки для Фіалки
11. Мій друг Вітер
12. Таємниця Лори

 

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.


 
1.   Подорож починається…

   А чи траплялося вам коли-небудь побувати на Краю Світу? Ні? Отже, ви нічого не знаєте про те, що тут, на Краю Світу, Сонце інколи світить через рожеві хмаринки так низько, що при бажанні, його можна легко обійняти на знак вдячності за його тепло і світло (звісно, що якби воно не було таким гарячим!), а коли воно сідає, то йдучи під ним, треба бути дуже обережним, щоб не зачепитися об нього головою. Бачте, а ви й не знали про це! Та це ще що! На Краю Світу потрібно побувати для того, щоб хоч раз помилуватися зорями, що танцюють! Так-так! Танцюють цілісіньку ніч! Звісно, за гарної погоди. Рано-вранці все навкруг вкрите срібними іскрами, які зорі струшують під час своїх запальних танців. Вони танцюють, водячи хороводи по всьому небу, співаючи колискові. Їх заохочує Золотий Місяць, сидячи на хмаринці, і час від часу, плескаючи в долоні.
   А якщо, ви пройдете попід горою, що своїм вершечком проштрикує хмари, і спуститеся вниз по хвилястій стежечці, то перед вами розіллється блакитними хвилями красень Океан. Його гладенька поверхня час від часу береться  тендітними хвильками, помережана білою піною з країв. В Океані живе багато дельфінів. Особливо це помітно вночі, коли дельфіни слухають, як веселяться Зорі, і собі не можуть всидіти на місці, й з вереском вистрибують з води. Оскільки Зорі знаходяться дуже низько над Океаном, то частенько буває, що підстрибуючи, дельфін зачіпає хвостом Зірку і та, зриваючись, летить униз, прямісінько в Океан. Коли Зірка вдосталь нахлюпається, Дельфін підчеплює її знову хвостом і підкидає у височінь, на небо. Інші зірки тим часом сміються, струшуючи з себе океанські бризки. Після того, як зірка покупається, хвилі в Океані розходяться срібними колами, а на березі блищить пісок.
   А що ще цікаво, то це те, що знаходячись на самому Краєчку Світу, жодна крапля Океану не розбризкується й не переливається. І хлюпочеться собі той Океан від початку світу.
    Біля Океану розкинулися височенні гори. Вони такі високі, що Місяцю доводиться оминати їх, коли настає час обходити свої володіння.
   За цими горами живе пан Вітер. Він непосидючий та бешкетливий. В нього часто міняється настрій. Він то лагідний, тихий. А буває, як розізлиться, то все летить шкереберть. Тоді зірки міцно хапаються за хмари, а квіти пригинаються до землі.
   Зате Океану до вподоби такі пустощі Вітру. Він піниться хвилями й бризкається ними, на радощах, в усі боки. Разом вони утворюють таку силу-силенну, що ніщо не може їх зупинити.
   Набавившись досхочу, й вибившись із сил, вони задоволено затихають. В Океані поступово зменшуються хвилі, а Вітер іде додому спати. Під горою, на м’якенькій галявині він вмощується клубочком і тихенько засинає.  А прокинувшись, поводить себе , наче й нічого не сталося. Віє собі, повіває. Наче, то не він ще зовсім недавно змітав усе на своєму шляху.
   Особливо гарно тут, на Краю Світу, рано-вранці, коли все навкруг вкрите сріблястою росою. Авжеж! Де ви ще зможете взяти крапельку роси й покачати її в долонях?! А можете, навіть, підкинути її вгору, наче кульку, і вона повернеться до вас цілою й неушкодженою. А потім можна буде покласти її назад на квіточку і вона пролежить там аж до сходу Сонця.
   А коли перший промінь сонечка, ласкаво торкнеться цієї диво-росинки, вона розіллється водичкою по квіточці і напоїть її живильною вологою.
    Квіточка, в свою чергу, розкриє свої пелюсточки, змахне ними, наче віями й посміхнеться до сонечка. І так кожна квіточка прокинеться, умиється сріблинкою-росою і забуяють долини й галявини квітучою красою!
   А квітів тут дуже багато! Куди не глянеш – усюди квіти. Наче застелив хтось все навкруг різнокольоровими килимами.
   Частенько на Край Світу, щоб порозважатися заглядають в гості Грім з Блискавкою. І можу вам сказати, що вони не просто веселі, а такі жартуни та реготуни, що всі мешканці Краю Світу намагаються якомога швидше сховатися від їхніх жартів у своїх домівках.
   Що вони тільки не вигадують! Грім гримить з такою силою, що під ногами тремтить земля, а  із гір скочується каміння. А Блискавка хизується своїми стрілами, стріляючи ними в усі боки, наче стрілами з лука.
   А коли до них приєднується пан Вітер, щоб розім’ятися, так би мовити, зробити зарядку, то на Краю Світу настає кінець світу.
   Добре, що їхні пустощі тривають недовго і тому, не приносять нікому лиха.
   Інколи, до речі, Грім з Блискавкою поводяться тихо й чемно. Але це буває лише тоді, коли Блискавці забажається помилуватися собою в дзеркальній воді Океану. Милуючись собою, Блискавка непомітно для Грому підморгує Океану, а той у відповідь, здіймає високо хвилі.
   Грім, тим часом, сидить на Високій Горі, бесідуючи з Вітром, не підозрюючи про те, Блискавка заграє до свого давнього друга.
   Потім ця жартівлива парочка непомітно зникає за обрієм.
   З протилежного боку Океану розкинувся густий-прегустий ліс. Пишні ялинки  й стрункі сосни наповнюють повітря чистотою та свіжістю. Поміж ними любить прогулюватися пан Вітер. Він спритно кружляє поміж стовбурами й шелестить у верхівках дерев, хитаючи їх в різні боки.
   Сосни в лісі такі високі, що за них частенько зачіпаються хмари, що пропливають над Краєм Світу. Інколи вони опускаються зовсім низько, та так, що якщо добряче підстрибнути, або вилізти по драбині на дах, їх можна погладити, або полоскотати. Хмари від таких пестощів, наче коти вигинаються та задоволено мурчать. Хмари дуже гарні: різнокольорові й пухнасті. Вони бувають і блакитні й біленькі, а також рожеві, жовті, помаранчеві та бузкові. Дощові хмари зазвичай сині й фіолетові, а снігові – білі й блискучі.
    Так, на Краю Світу також буває зима. Взимку тут, на диво гарно. Сніжинки, що падають зі снігової хмари не лише білі, а й блакитні й сріблясті. Тому гори, стежки й долини блистять-переливаються срібними іскрами.
   Океаном туди-сюди плавають крижини-льодовики, а вітер гострий та колючий. Подує-подує, покаже свою силу й ховається за гору грітися.
  Що ще цікаво, то це те, що тут є такі квіти, що взимку не в’януть, а стоять собі, як і влітку, зачаровані морозними обіймами. На них сидять снігові метелики, ворушачи прозорими льодяними крильцями.
 За горою, поруч із паном Вітром живе красуня-веселка. І коли вона, втрачаючи терпіння, виглядає в очікуванні весни, тоді зі Снігової Хмари рясно сиплються різнокольорові сніжинки. Жовті, червоні, сині, зелені, рожеві й фіолетові. Всі кольори веселки мають свої сніжинки. Вони, на відміну від звичайних, пахнуть весною й довго не розтають.
   Якщо вам таки пощастить побувати на Краю Світу, то ви матимете змогу поспостерігати за тим, як тут дивовижно настає вечір.
   Хмари поступово темнішають, а Сонце, позіхаючи й махаючи промінчиками «на добраніч», вмощується спати на велетенській рожевій хмарі-перині. Всі жителі Краю Світу також махають «на добраніч» у відповідь, виглядаючи у віконечка зі своїх хатинок.
   Коли Сонце зникає за обрієм, з-за синьої хмари несміливо визирає Золотий Місяць.
   Впевнившись, що вже час, він підморгує блискучим оком Зіркам, і ті, діждавшись, нарешті дозволу, поспіхом з’являються з-за хмари.
   Зірки дуже веселі та непосидючі, і тому, одразу ж сплітаючись у віночки, починають водити хороводи. І як тільки з них починають сипатися сріблясті іскри, настає час колискової пісні.
   Співає все: і ліс, і квіти, і небо, й зорі, а також жителі цього дивовижного краю:

 

 

        Сонце спало на хмаринці,
        На м’якесенькій перинці.
        Цілий день воно трудилось
        Й дуже-дуже натомилось.
        А тепер на небесах зіроньки сіяють
        Разом з місяцем вони
        Пісеньку співають.
        Заколисують усіх, і траву і вітер,      
        Сплять і сосни і птахи,
        І дорослі й діти.

 

       
  Послухавши колискову, жителі Краю Світу солодко засинають, а Зорі з Місяцем продовжують веселитися до самого ранку.
   До речі, а хто ж це такі, жителі Краю Світу? О! Вони чудові, незбагненні та чарівні!
 Якщо ви колись таки опинитеся на Краю Світу, то обов’язково познайомитеся з ними особисто. А зараз я просто розкажу вам, які вони незвичайні та дивовижні.
  Отже, знайомтеся: корова Фіалка, коза Марта, Кіт Лютик, віслючок Жоржик та вівця Лора.
   Всі вони опинилися тут не просто так і не самі по собі, а завдяки маленькій дівчинці на ім’я Моллі.


 
  
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.


 
2.  Дивовижне перевтілення

   У великому, гамірному місті, де безліч високих будинків та метушливих автомобілів, жила дівчинка Моллі. Вона вже не була зовсім маленькою, але ще й не стала дорослою. І тому дуже любила іграшки. В неї було їх дуже багато, як, мабуть , і в кожної дівчинки.
   Особливо до вподоби їй були м’які іграшки. З ними вона полюбляла спати, обкладаючи себе ними з усіх боків.
   Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.Спочатку, коли Моллі була ще зовсім маленькою, іграшки їй здебільшого дарували на свята мама з татом. Але, коли Моллі підросла, то навчилася сама створювати собі такі іграшки, шиючи їх з кольорових клаптиків тканин. Згодом, пошиття іграшок стало для неї улюбленим заняттям, за яким вона проводила весь свій вільний час.
   Одного разу, уві сні вона побачила, як всі пошиті нею іграшки раптом ожили, і стали пастися собі на луках, наче справжні.
  З того часу Моллі жила надією, що її сон скоро здійсниться. Та іграшки не оживали, і Моллі через це дуже засмучувалася.
    Та одного разу, сталося ось що. Моллі написала листа своєму Дідусю, в якому розповіла про свою заповітну мрію. А ви знаєте, де живе Дідусь Моллі? Ні? Так от, знайте, він живе далеко-далеко – на Краю Світу! Там немає ні телефонів, ні телевізорів, ні автомобілів. Тому Моллі й писала йому листи, які можна було переслати лише одним потягом, маршрут якого так і називався: «На Край Світу». Моллі Дідуся дуже любила і часто писала йому листи. Адже, на Краю Світу, окрім Дідуся ніхто не живе, і тому йому буває сумно й самотньо.
   Через деякий час Моллі отримала листа від Дідуся. І, коли вона його прочитала, то щаслива посмішка заграла на її обличчі. «Моя люба, онучко! – писав Дідусь. Не переймайся через іграшки і не переживай! Краще візьми їх з собою, коли приїдеш до мене в гості , на канікули. Тут, на Краю Світу, вони обов’язково оживуть! Навіть не сумнівайся!» – запевнив Дідусь.
  Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.Дівчинка радо застрибала по кімнаті.
-      Авжеж! Як це я сама не здогадалася! – раділа вона.
  Тепер залишилося дочекатися канікул. А літо вже й не за горами!
-      Кого ж з вас узяти? – роздумувала Моллі. – Вас так багато ! Вибачте, але я не зможу взяти вас усіх! – вибачалася вона перед іграшками.
-      Тебе, Лютику, візьму обов’язково! – промовила вона до чорно-білого кота, якого пошила із маминої спідниці.
-      Сиди ось тут, у кошику… Так, кого ще? А! тебе також, моя Фіалочко! Моя корівко! – сказала Моллі і поклала її до Лютика, в кошик.
-      І тебе, Марточко! – посміхнулася вона до іграшкової кози. – Ну, ще когось одного… Ось, тебе, Жоржику! Мій гарненький віслючок! Сиди в кошику. Скоро поїдемо з вами в далеку подорож, аж на Край Світу!...ну, ось і вибрала. Скоро ви станете справжніми, і будете пастися на луках. А ти, Фіалко, будеш давати запашне молочко! Ха-ха-ха! – засміялася Моллі.
-      А може, ще когось взяти? Хто хоче поїхати з нами на Край Світу? – запитала в іграшок Моллі.
І тут, зненацька, з полички, прямісінько під ноги Моллі, впала ще одна іграшка – маленька вівця, на ім’я Лора.
-      Лорочко! Ти хочеш з нами? Але ж ти така маленька! Ти ще загубишся там, на Краю Світу!
  Лора й дійсно була маленькою. Адже Моллі пошила її зі своєї старої шкарпетки, яку носила ще в п’ять рочків. А оскільки ніжка в Моллі була тоді ще маленька, то й шкарпетка була такою ж маленькою. І , відповідно, Лора вийшла такою ж крихітною і легко могла загубитися в дорозі.
   Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.Але Лора так поглянула на Моллі оченятами-гудзиками, що та не змогла їй відмовити.
-      Добре! Сиди ось тут між Лютиком і Фіалкою! – сказала Моллі.
  З того часу в Моллі було тільки й мови, що про канікули та про літо.
  До речі, розкажу вам трішки про неї. Моллі дуже любила вчитися, і тому залюбки ходила до школи. А ще більше вона любила читати. І як для її віку, в неї вже назбиралася не абияка дитяча бібліотека. Авжеж! Читати – це так цікаво, та ще й корисно!  Бо гарна книжка, як найкращий друг. І розвеселить, і розрадить.
  Моллі була не лише начитана й розумна, а ще й дуже мила дівчинка. Невеличка, тендітна , з довгим русявим волоссям й красивими оченятами.
  Була вона ще й великою фантазеркою. Любила вигадувати різні історії та складати вірші.
  Ось і зараз, вона лежала в ліжку і не могла заснути. Подумки вона вже була там – на Краю Світу. Бігала по просторих галявинах, лоскотала хмарки, слухала зоряні колискові.
 Вона уявляла, як оживуть її іграшки і залишаться жити з Дідусем на Краю Світу. От, наприклад, Лютика вона буде годувати молочком, а він, на знак вдячності, буде лащитися й задоволено мурчати. А Фіалку, Марту, Жоржика й Лору вона поведе пастися на  запашні луки, де вони досхочу зможуть ласувати соковитою травичкою. А потім набіжить  дощова хмара і Моллі назбирає повен капелюх дощових крапельок. Після дощу, через Океан перекинеться веселка, і Моллі пройдеться по ній, наче по місточку.
А потім вони з Дідусем підуть до лісу й назбирають повен кошик лісових ягід.
А коли настане вечір, вона вмоститься в своєму ліжечку, Дідусь поцілує її в чоло, і вона з нетерпінням чекатиме, коли залунає колискова. Тихенько підспівуючи зорям, вона засне радісною і щасливою.
  Ось так, в очікуванні та мріях, Моллі нарешті діждалася канікул.
  Мама з татом привели її на вокзал.
-      Переказуй Дідусю вітання! – сказав тато.
-      Слухайся Дідуся і допомагай йому в усьому! – давала настанови мама.
  Обійшовши вокзал, вони нарешті, знайшли потрібний потяг, який складався всього з двох вагонів: перший для водія, а другий – для пасажирів. На потязі висіла табличка з написом «На Край Світу». Моллі показала квиток водієві й сіла в потяг.
-      До побачення, мамо! Бувай, тату! – помахала рученятами Моллі, виглядаючи з вікна.
-      До побачення, донечко! – махали у відповідь батьки, стоячи на пероні.
Ви, мабуть, здивувалися, що батьки відпустили Моллі одну в таку далеку подорож? Ну, якщо знати спеціальну дорогу, то не така вона вже й далека. Це – по-перше. По-друге, в потязі окрім Моллі й водія, нікого не було. Бо всі більше люблять подорожувати по екзотичних країнах, а про те, що є Край Світу, мало хто знає. По-третє, водій був дуже хорошою людиною, якого добре знали батьки Моллі. А головне – Моллі була сміливою і ніколи нічого не боялася.
   
Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.Тим часом потяг рушив. Моллі поставали біля себе кошик з іграшками й сказала:
-      Ми вже їдемо. Наберіться терпіння, і зовсім скоро ми опинимося на самому Краєчку Світу! Я познайомлю вас зі своїм Дідусем. Він вам сподобається, я впевнена! – вона поглянула на іграшки і посміхнулася.
І на мить їй здалося, що вони зрозуміли її.
  Згодом вони виїхали з гамірного міста і рушили по вузькій доріжці. З обох боків росли високі дерева. Вони махали гілками, наче віталися. Моллі незчулася, як задрімала. Легкий поштовх змусив її прокинутися. Вона відкрила очі, і відразу ж зрозуміла – вона вже тут, на Краю Світу.
  Сонце щедро гріло Землю, не шкодуючи тепла і світла. Білі хмаринки низько пропливали одна за одною, раз-у-раз міняючи свою форму. Одна з хмаринок виявилася напрочуд бешкетливою. Вона розганялася й з силою навалювалася на хмари, що пливли попереду. Ті, звичайно, робили їй зауваження. Але хмаринка не зважала, й продовжувала хуліганити.
   Моллі помітила це з вікна й весело розсміялася. Вона схопила свою валізку й кошик з іграшками, й подякувавши водієві,  вийшла з потягу.
  Дідусь вже чекав її. Він стояв під могутнім дубом, задерши голову, і з кимось розмовляв.
  Моллі спустилася по стежці і підійшовши ближче, зрозуміла, що Дідусь розмовляє з Вітром. По голосу Дідуся Моллі зрозуміла, що той сердиться. Вітер, тим часом, сховавшись за могутнім стовбуром дерева, хоч і намагався сидіти тихо, та йому це не дуже вдавалося, і він раз-у-раз шелестів у гілках.
-      Як тобі не соромно?! Га?! Скільки разів я тобі казав, май міру у своїх жартах! Казав? Казав! А ти, що? – неабияк сердився Дідусь, погрозливо махаючи кулаком в бік Вітра.
-      Дідусю! – погукала Моллі.
 Дідусь озирнувся, і його обличчя розпливлося в щасливій посмішці.
-      Онучко! Моя дорогенька! – заспішив він назустріч Моллі, полишивши Вітра й далі колихати дуба.
  Молллі обійняла Дідуся ніжними рученятами й поцілувала в колючу щоку. Дідусь, в свою чергу, на радощах,  підняв Моллі високо-високо й закрутив так сильно, що в тої мало не запаморочилось в голові.
-      Дідусю! А чому ти сваришся з вітром? – спитала Моллі, коли Дідусь, нарешті, поставив її на землю.
-      Чого? Чого? Бо ось цей бешкетник зламав гілочку вишеньки, яка в цьому році вперше зацвіла, відповів Дідусь і знову погрозився в бік Вітра.
-      Дідусю, не сердься! Я впевнена, він це зробив ненавмисно! – сказала Моллі, коли вони рушили в бік хатинки.
  Вітер почув, що Моллі його підтримує, спустився з дубу, перебіг  на бік дівчинки і почав загравати з її волоссям, віючи його в різні боки.
-      Аж ось, де ти! – помітив його Дідусь. – Ану, тікай звідси! – притупнув він на нього ногою, але вже не так сердито.
 Вітер з переляку так гайнув, що тільки його й бачили. Лише чути було, як сильно зашумів ліс, спокій якого порушив невгамовний бешкетник. Моллі з Дідусем пішли слідом вузенькою стежечкою, що вела до Дідусевої хатинки. Дорогою Моллі милувалася краєвидами, які можна спостерігати лише тут, на Краю Світу.
  Адже тільки тут можуть про щось перемовлятися берізки, ромашки перешіптуватися з фіалками, а веселка зачаровано слухати пісеньку струмочка.
   Лише тут, небом можуть пропливати хмаринки у вигляді сердечок або метеликів. І, лише тут, на Краю Світу, можна зрозуміти пісню величного Океану.
  Невдовзі вони дійшли до Дідусевої хатинки, що стояла під високою горою. Саме за нею жив непосидючий Вітер. Біля хатинки Моллі побачила вишеньку, про яку їй розповідав Дідусь. Вона зупинилася і побачила, що гілочка, яку зламав Вітер, дбайливо перев’язана стрічкою.
-      Я думаю, приживеться! – сказав Дідусь і завів Моллі в хатину.
  Тут було гарно й затишно. У Дідуся не було зайвих речей. Тільки все необхідне: ліжко, шафа, стіл, стільчики та гамак для Моллі. Але чого було багато, то це книжок. Вони розташовувалися на полиці, що починалася на підлозі, а закінчувалася під самісінькою стелею. Моллі любила читати Дідусеві книжки. Таких не було в бібліотеці. Коли вона брала в руки одну з них, їй здавалося, що вона торкається чогось таємничого.
   Саме тоді, коли Моллі, трішки відпочивши з дороги, взяла одну з таких книжок, і почали траплятися неймовірні історії.
  А сталося це так.
Моллі вибрала з Дідусевої полички книжку, яка називалася «Чарівна поезія», взяла Лютика й зручненько вмостившись в гамаку, почала читати. Аж тут, дідусь покликав її, щоб пригостити варенням із лісових ягід. Моллі зістрибнула з гамаку. Поклала книгу на стіл, а на неї й Лютика, побігла до Дідуся.
    Наласувавшись варенням досхочу, вона зайшла до кімнати, аби продовжити читання. І яким же було її здивування, коли книжка чомусь лежала на підлозі, а Лютика взагалі ніде не було.
   Моллі вибігла на вулицю й зойкнула від здивування. Високо на дереві сидів Лютик, і як ні в чому не бувало, роздивлявся довкола.
Помітивши Моллі, він поточив кігті об гілку й вигнувшись дугою, сказав:
-      Ня-я-я-в!
-      Лютику! – захоплено скрикнула Моллі, сплеснувши в долоні.
 Не встигла вона це й мовити, як кіт, спритно стрибнувши з дерева, вже лащився об її ноги.
Дівчинка присіла й погладила його по голові.
-      Який же ти гарний! Ти тепер справжній! Це ж треба! – раділа Моллі, заглядаючи в зелено-загадкові котячі очі.
-      Ходімо! Я дам тобі молочка, -- сказала вона й запросила кота до хатинки.
-      Няв! –погодився той.
  Цілий день Моллі провела зі своїм новим другом, дивуючись, як зі старої спідниці вийшов такий чудовий кіт. Оскільки мамина спідниця була чорна з білими хвильками, то й Лютик був таким же: чорно-білий , з довгими вусами та зеленими очима. Та це ще що! Якби ви знали, як здивувалася Моллі, коли зрозуміла, що Лютик не  просто кіт, а кіт-поет! Він чудово підбирав рими до слів і на льоту складав вірші! Моллі подарувала йому свій записничок і той, на радощах усамітнився на даху Дідусевої хатинки, аби ніхто не заважав йому писати вірші. Отак!
   Наступне диво належало корові Фіалці. Рано-ранці Моллі прокинулась, взяла кошика і попрямувала до Фіалкової долини назбирати срібної роси. Вона давно мріяла зробити собі росяну прикрасу. А це було можливо лише тут, на Краю світу. Також вона взяла з собою й свої іграшки. Лютик побіг слідом, супроводжуючи Моллі. Дійшовши до Фіалкової долини, вона вийняла іграшки й поклала їх серед запашних фіалок. А сама заходилася збирати росу. Кіт ходив слідом, заглядаючи в кожну квітку, наче хотів знайти щось таке, що ніхто не міг знайти, окрім нього.
  Роси було багато і Моллі, на радощах назбирала повен кошик. Вона так натрудилася( адже збирати росу – неабияка робота), що прилягла на галявині й задрімала. Поруч примостився й кіт Лютик.
Прокинулась вона від того, що хтось лизав її за щоку.
-      Лютику, перестань! – почала відмахуватись вона.
 Та відкривши очі, вона зрозуміла, що так виявляє до неї свою любов зовсім не Лютик. А як ви думаєте, хто? Звісно ж , що корова Фіалка. Адже Моллі пошила її зі скатертини, на якій були зображені фіалки. І тому, Фіалкова долина так подіяла на корову, що та ожила, й пішла пастися собі, як і мріяла Моллі.
  До того ж Фіалка була ще й красунею. Біла-білюсінька, з величезною фіалкою на боці. Щаслива Моллі привела її до Дідуся, а той збудував для неї чудову хатинку. У Фіалки була ще одна чудова особливість. Вона давала молоко, та не звичайне, а фіалкове! Воно було надзвичайно смачне й корисне. Тому, щоранку Фіалка поспішала на Фіалкову долину, аби ввечері пригостити всіх запашним фіалковим молоком.
  А за кілька днів, Моллі здивувала вже коза Марта. Дівчинка якраз надумала приготувати для Дідуся сюрприз – спекти його улюблений вишневий пиріг. І доки Дідусь порядкував у садку, Моллі взялася до справи.
-      Ходімо зі мною, Марточко, будеш мені допомагати, сказала  вона до іграшкової кози.
 Вона посадила козу поруч із кулінарною книгою, а сама почала хазяйнувати. Моллі приготувала продукти, і щойно взялася замішувати тісто, як з кімнати долинуло:
-      БА-БАХ!
-      Ой! – злякалася Моллі, й полишивши тісто, побігла в кімнату.
-      Он воно що! – сказала Моллі, завбачивши книжки, що валялися на підлозі.
На підвіконні сидів Лютик, і як ні в чому не бувало, дивився у вікно.
-      Я ж просила тебе, не стрибай на книжкові полиці! Дідусь буде сердитися. З книжками треба обходитися дуже чемно! Це ж книги! І взагалі, стрибай краще надворі, по деревах, – повчала Моллі кота, ставлячи книги назад, на полиці.
І раптом, з кухні до неї долинув приємний запах.
-      Що це так гарно пахне? Та це ж запах вишневого пирога! – здивувалася Моллі.
   Вона зайшла на кухню, й мало не впала – коза Марта  якраз виймала з печі вже готовий пиріг.
  Ось так чудодійно подіяла на неї книга Моллі, під назвою «Маленька господиня», яку їй на День народження подарували мама з татом. А оскільки в ній були не тільки кулінарні рецепти, а ще й уроки по шиттю, в’язанню, плетінню з бісеру, й вирощуванню кімнатних рослин, то коза Марта, пошита зі старого сірого татового шарфа, стала такою вправною господинею, що кращої і не вигадати!
  Та все ж таки, найбільше Марта любила готувати. А ще більше – пригощати інших. Тож її хатинка ніколи не пустувала. Всі завжди ходили до неї снідати, обідати й вечеряти. І все було таке смачне, що й за вуха не відтягнеш. І все вона вміла. І роботи не боялася. І без роботи не могла всидіти на місці. І це приносило їй неабияку насолоду. Бо знала – хто трудиться з любов’ю, завжди буде щасливий. І тому, весь час  працювала, і здавалося, ніколи не втомлювалася. Ну, хіба, що трішки…
  А за кілька днів, на Краю Світу сталося ще одне дивовижне перевтілення. Цього разу - із віслючком Жоржиком.
  А сталося це одного чудового вечора, коли стомлена Моллі вирішила відпочити й зручненько вмостилася в гамаку, прихопивши із собою віслючка.
  Ви гадаєте, чому ж це Моллі так стомилася? То аякже?! Вона ж цілісінький день допомагала Марті облаштовувати хатинку, яку їй побудував Дідусь. Врешті-решт, все було зроблено, як слід, і тому Моллі могла дозволити собі відпочити. Вона гойдалася в гамаку й милувалася зорями,  що висіли в неї над головою.
-      Ой! – раптом вигукнула вона, - Дивись, Жоржику! Здається мені, що он там, над лісом, Зірки сплелися в сузір’я! Точно! Цікаво, як воно називається? А знаєш, що? Я зараз збігаю в хатинку й візьму в Дідуся Астрономічну енциклопедію. Там є малюнки, і по них ми визначимо, що це за сузір’я! – мовила дівчинка й побігла в хатинку.
 За мить вона вже поверталася з товстелезною книгою.
-      Ось, Жоржику, зараз дізнаємось, що це за сузір’я! – сказала Моллі.
Але віслючка в гамаку вже не було.
-      Жоржику, ти де? Я ж залишила його в гамаку… – розгубилася Моллі.
  І раптом, вона побачила, що віслючок сидить під розлогою яблунею і, не зводячи очей, дивиться на небо.
-      Жоржику! – несміливо погукала Моллі, підійшовши ближче.
-      Ось Моллі, це – сузір’я Дракона, – не обертаючись, сказав віслючок.
-      Звідки ти знаєш? – продовжуючи дивуватися, спитала дівчинка.
-       А он там, далі, над Фіалковою галявиною – Сузір’я Лева, – незважаючи на запитання, мовив віслючок. – А он там, над Океаном – Сузір’я Лебедя.
  Моллі зачудовано слухала Жоржика, не розуміючи звідки він все це знав. Ви, мабуть, також дивуєтесь? А насправді нічого дивного. Просто на віслючка так фантастично подіяла краса зірок, що заполонили собою аж ген все небо.
-      О! та в тебе ж енциклопедія! Це ж те, що треба!  Давай її сюди! – отямився Жоржик, перевівши, нарешті погляд із неба на Моллі.
Одним словом, наступного дня, Дідусеві вже довелося будувати хатинку для віслючка. А Моллі з Мартою привели її до ладу.
  Сам віслючок, по вуха зарився у Дідусевих книжках. І немає потреби казати, що за кілька днів більша частина Дідусевої бібліотеки переїхала до хатинки віслючка Жоржика. Адже йому в світі не було краще й потрібніше за книгу. Він їх і читав, і роздивлявся, й нюхав, і спав на них, і мабуть, їв би, якби ті приносили йому таким чином знання. А віслючок був відкритий до знань. Він хотів знати усе! І знаючи вже й так багато, йому здавалося, що він майже нічого не знає. Тому все читав, читав і читав…
  Ось такі дивні історії відбувалися на Краю Світу. Після того, як ожили Лютик з Мартою й Жоржик з Фіалкою, тут стало значно веселіше. Моллі залюбки проводила час зі своїми друзями й допомагала Дідусю у домашніх справах.
  От тільки маленька вівця Лора ніяк не хотіла оживати, що дуже засмучувало Моллі. Адже канікули закінчувалися, а їй дуже хотілося, щоб до цього часу маленька іграшкова вівця, пошита зі старої шкарпетки, ожила і приєдналася до своїх друзів.
  Та одного вечора, мрія Моллі таки збулася.
А сталося це так. Моллі ввечері вирішила помалювати (а це вона дуже любила, ніде правди діти). Вона якраз старанно виводила пензликом в альбомі, як раптом залунала колискова. Моллі полишила на столі фарби, альбом з пензликом і вівцю Лору, яку посадила була на столі біля склянки з водою, і вклалася в ліжко.
   Моллі заснула швидко. Зірки знали свою справу. Раптом, серед ночі почалася гроза. Грім з силою грякнув прямісінько над хатинкою Дідуся й Лора від переляку відкрила очі. Вона схопилася за пензлика й сиділа, боячись, поворухнутись.
  Грім грякнув удруге. Лора підхопилася й не випускаючи пензлика, почала бігати туди-сюди по столу. Бігаючи, вона зачепилася за альбом й гепнулася прямісінько у фарби, які Моллі необачно залишила відкритими. Тепер на ній були всі кольори веселки. А ви бачили вівцю, схожу на райдугу? Отож! Та Лорі, тим часом було не до того. Вона зістрибнула зі столу,  й сховалася у кошику, що стояв у кутку кімнати.
  В кошику вона надибала хустинку й накрившись нею з головою, завмерла. Лише очі кліпали кліп-кліп, з острахом вдивляючись миготіння Блискавки. Там, у кошику, вона й просиділа усю ніч, аж поки Моллі знайшла її перелякану й вкрай розгублену.
-      Я…хи…йо….хи…, - незрозуміло бурмотіла вона, завбачивши Моллі.
-      Нічого не бійся! Гроза давно скінчилася! – втішала її Моллі.
  Потім вона вимила Лору від фарби і та знову стала біленька, як і годиться вівці.
  Лора ще не відійшла від нічного переляку, й цілісінький день ходила слідом за Моллі, тягаючи за собою пензлика.
  Дідусь побудував для неї чудову хатинку, поруч із домівками віслючка і кози Марти.
  Лора хоч і стала справжньою, проте майже не підросла, хіба що трішки. Але це додавало їй особливого шарму. Всі одразу ж почали про неї піклуватися, особливо Марта.
-      Нічого-нічого! Я тебе гарно годуватиму і ти невдовзі виростеш! – прибалакувала вона, насипаючи Лорі кашу. – А ввечері Фіалка принесе фіалкове молоко. То ти його як вип’єш, одразу ж почнеш підростати! – втішала коза.
Після обіду віслючок Жоржик показав Лорі свою бібліотеку, а кіт Лютик – почитав вірші.
   Отже, як ми бачимо, всі одразу ж полюбили Лору, мабуть, тому, що вона була маленька й дуже мила.
  Настав час Моллі повертатися додому, що дуже засмучувало Лору. Їй було лячно залишатися на Краю Світу без неї.
-       В тебе є чудові друзі, вони тобі в усьому допоможуть! А я буду писати тобі листи!
-      Добре! – погодилась Лора.
-      І ще. Пообіцяй мені, що коли я знову сюди приїду, ти станеш сміливою, і нічого не боятимешся!
-      Обіцяю! – обіймаючи дівчинку, сказала Лора.
-      От і добре! – сказала Моллі, і вони З Дідусем вирушили до станції.
  Лора проводжала їх поглядом, доки вони не зникли за горизонтом, а потім пішла в свою хатинку, аби досхочу наплакатися.
  Та раптом, вона дещо згадала. Моллі ж залишила їй свій альбом для малювання! І не лише альбом, а ще пензлика й фарби!
  Лора повеселішала й взялася до роботи. Вже й звечоріло, а вона все малювала, малювала й малювала…
  Що з того вийшло, ви дізнаєтеся трішки пізніше. А зараз я розповім вам деякі з дивовижних історій, які відбулися тут, на Краю Світу.


 
 
 
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

3.   Лора проти Вітру

  Це сталося одного чудового вечора, який не обіцяв нічого неприємного. Навпаки, Сонце, звісивши промінчики з рожевої перини, поволі скотилося за обрій, і Лора з книжкою вмостилася на своєму ліжку, в очікуванні Місяця. А той не забарився, виглянув із-за хмари, і в кімнату полилося заспокійливе місячне світло. Лора почала читати. Вона любили читати перед сном. Та цього разу, почитати їй не судилося. Якісь дивні звуки знадвору привернули її увагу.
-      Яхи-йохи! – сказала Лора свою улюблену фразу, і виглянула у вікно.
 А за вікном відбувалося ось що. Як тільки-но пан Місяць вийшов зі своєї схованки й думав покликати зорі, пан Вітер, що час від часу страждав безсонням, вирішив пожартувати.
 Він вилетів з-за гори й почав здувати Пана Місяця, бажаючи пересунути його ближче до Океану.
  Пан Місяць тримався мужньо. Він з усіх сил вчепився у хмару, й намагався на ній втриматися, аби не впасти в Океан. Бо таке вже бувало, що Вітер таки здував його і Місяцеві доводилося плавати човником серед дельфінів, чекаючи доки одному з них вдасться підчепити його хвостом і закинути назад, на хмару.
  З зірками, в такому випадку було простіше, адже вони легкі й тендітні. Пан Місяць же був огрядний та статечний і йому зовсім не хотілося бути здутим бешкетником-Вітром.
  Сам Вітер так розійшовся, що не міг ніяк зупинитися.
-      Ой-ой-ой! – кректав Місяць, міцно тримаючись хмари. – Відчепись від мене, Вітрюганисько! Не час мені з тобою бавитись. Зорі чекають. Пора співати колискову! Ой-ой-ой! – репетував Місяць.
Та Вітер дув і дув, і хмара з Місяцем поволі наближалась до Океану. Жителі Краю Світу, вмостившись в ліжках, чекали колискову, і нічого не розуміли.
-      Що відбувається? Де Місяць? – дивувалася Фіалка, умощуючись зручніше під запашною фіалковою ковдрою.
-      Оце забавки! Нічого не скажеш! – муркотів Лютик, лежачи на даху, й одним оком підглядаючи на змагання Місяця з Вітром.
-      Що робиться! Що робиться! – хвилювалася Марта, висунувши кінчик носа в дверну щілину.
-      На даному етапі, перемагає Вітер, – заявив Жоржик, виглядаючи у вікно з-за величезної гори книжок, що лежали на підвіконні.
Лора тим часом бігала по кімнаті й репетувала:
-      Яхи-йохи! Що ж робити? Що ж робити?
Місяць, у свою чергу, висячи на хмарі, здавався зовсім беззахисним. Ось, іще зовсім трішки і хмара опиниться над Океаном.
-      Ні! Цього не можна допустити! – вигукнула Лора й в самій нічній сорочці вибігла на вулицю.
-      Шановний пане Вітер! – несміливо почала вона, - Це до вас звертається вівця Лора. Прошу вас, будь ласка, не здувайте пана Місяця! Це зовсім невиховано з вашого боку! Бо якщо ви такий сильний, то маєте бути й чемним! Припиніть, будь ласка, свої жарти, і нехай на Краю Світу, нарешті, залунає колискова! – попрохала вона.
  Вітер враз знітився і з винуватим виглядом сховався під ялинкою.
-      Ой! Це ж тепер пан Вітер розсердився на мене! Ой, що ж тепер буде! – розхвилювалася Лора й миттю сховалася в хатинці.
  Вона зачинила двері на засув і пірнула під ковдру, накрившись з головою.
-      Що я наробила?! Ще чого доброго, пан Вітер почне полювання на мене! А куди мені тягатися з Вітром? Мене він точно здує й понесе далеко-далеко, за Океан. Ой, бідна я, бідна! – голосила Лора, кутаючись в ковдру.
  Вона уявила, як Вітер підхопив її, закружляв у повітрі і поніс, куди очі дивляться.
-      Ой-ой-ой! – схлипувала вона, немов і правда, лежала не на своєму ліжку, в своїй хатинці, а летіла над Океаном, наче якась птаха.
Вітер, тим часом, вирішив довго не соромитися. Спочатку він почав ворушити своїм подихом квіти, траву, гілки дерев. А потім надумав поколихати ліс. Та дорогою його розібрала цікавість, і він зазирнув у двір до Лори. Він зупинився біля її вікна й тихенько подув у шибку:
-      У-у-у!
  Лора причаїлася. Вітер, тим часом, побачивши, що ніхто не озивається, піднявся й стелячи подихом сонну траву, полетів до лісу.
  Лора, набравшись мужності, сіла на ліжку й поглянула у вікно. Надворі було тихо й гарно.
-      Отже, пан Вітер не сердиться на мене! Як це чудово! – зраділа вона.
  Раптом, з неба залунала пісня. Це Зорі заспівали колискову. Лора підбила подушку й зручно вмостилася клубочком.
Вона лежала і посміхалася. Авжеж! Вона заступилася за пана Місяця, присоромила пана Вітра, і завдяки їй на Краю Світу вчасно залунала колискова.


 
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

4.  Лора на висоті

  А ось іще одна пригода, яка сталася одного зіркового вечора. Лора щойно повернулася від Фіалки, якій допомагала плести фіалкову ковдру. Бо минулої ночі на корову напало люте безсоння, і вона з розпачу з’їла всю свою запашну ковдру. Запах фіалок заколисав Лору, і вона вмостилася спати, не дочекавшись колискової.
  Раптом серед ночі вона прокинулась від дивних звуків. На даху наче щось вовтузилось і шаруділо. Лора затремтіла і  добряче натягнула на себе ковдру, думаючи, що це знову Вітер-забіяка хоче вчинити їй  якусь шкоду. Та раптом, вона почула:
-      Пані Лоро! Прокиньтеся будь ласка!
Лора прислухалась.
-      Хто це? – тремтячим голосом спитала вона.
-      Це я, пан Місяць. Нам дуже потрібна ваша допомога!
-      Яхи-йохи! Моя допомога?! – пошепки здивувалася Лора.
  Вона встала, й набравшись мужності, вийшла на вулицю. Піднявши голову, вона побачила, що над її хатинкою зібралася юрба Зірок, на чолі з паном Місяцем.
-      Що трапилось, пане Місяцю? – спитала Лора.
-      Ой-ой-ой! Таке трапилось! Таке трапилось! – загаласували хором Зірки.
-      Та цитьте! Цитьте! – прикрикнув на них пан Місяць.
Лора ще більше злякалася й втягнула голову  в плечі.
-      Щось дуже важливе? – знову спитала вона.
-      Ой! Дуже важливе! Таке важливе! – знову зарепетували Зірки.
-      Та вгамуйтеся вже нарешті! – неабияк розсердився Місяць.
Зірки замовкли й попритулялися одна до одної.
-      А трапилось ось що, пані Лоро! Ось ці чудові зірочки занадто бавились, - сказав він й зиркнув на юрбу Зірок, які принишкли й не зводячи очей дивилися на Лору.
-      І одна Зірочка не втрималася і упала прямісінько на дах вашої хатинки. То чи не були б ви такі ласкаві, щоб залізти на дах і підкинути Зірочку на хмаринку. Адже, місце Зірки таки на небі, а не на даху!
-      Я?! На дах?!  – ледь промовила зблідніла Лора. – Але ж я.. я…
-      Ми дуже вас просимо! – заблагали хором Зірки.
-      А може когось іншого попросити? – з надією спитала Лора.
-      А кого? – спитав Місяць.
-      А пана Лютика! Він чудово лазить по дахах!
-      То ж якби він був тут! Але я його ніде не бачу! – озвався згори Місяць.
-      Оце ще мені, той пан Лютик! Де його носить! – в розпачі вигукнула Лора. – Хто ж окрім нього на Краю Світу залізе на дах? Не Фіалку ж просити? – думала вона, бігаючи туди-сюди попід хатинкою.
  Місяць із Зірками не зводили з неї погляду, чекаючи коли, нарешті, вона наважиться полізти на дах. А це зробити було ой як не просто! Адже Лора дуже боялася висоти! А все почалося через кілька  днів, як Лора стала справжньою, а Моллі поїхала додому.
 А сталося ось що. Біля віслючкової хатинки була чудова гойдалка. Її змайстрував Дідусь спеціально для нових жителів Краю Світу, аби ті могли весело проводити час. А поблизу хатинки Жоржика Дідусь поставав її для того, аби віслючок мав змогу, хоч інколи відірватися від свого телескопа й бібліотеки й подихати свіжим повітрям. Та віслючок був так захоплений улюбленою справою, що як і згадував про гойдалку, то обов’язково брав із собою енциклопедію, або бінокля.
  Гойдалка, правду кажучи, рідко пустувала. Частіше за всіх на ній можна було побачити пана Лютика. Він або спав, гойдаючись, або складав вірші. Впоравшись зі своїми домашніми справами, до гойдалки поспішала і коза Марта. А коли, повернувшись із Фіалкової долини, до неї приєднувалася Фіалка, то гойдалка так скрипіла, що чути було на всенький Край Світу.
 От одного сонячного ранку і Лорі забажалося погойдатися. І вона, смачно поснідавши у кози Марти, зручно вмостилася на гойдалці.
   Лора розкачувалася все вище й вище, і одного разу, їй навіть здалося, що вона ось-ось торкнеться до величезної ніжно-рожевої хмари, схожої на трояндову пелюстку, що саме пропливала над нею.
  Щастю Лори не було меж! До того ж вона тримала чудову рожеву кульку, яку напередодні їй надіслала Моллі.
  А що ще треба для щастя маленькій вівці, пошитій зі старої шкарпетки, що раптово опинилася на Краю Світу?
   Та ось, із-за віслючкової хатинки раптом виглянув пан Вітер. Прошмигнувши поміж кущиками, він дістався гойдалки й почав розкачувати її все більше й більше.
-      Ой-ой-ой! – зарепетувала Лора. – Припиніть негайно ваші пустощі! – не на жарт перелякалася вона.
  Та Вітер не зважав. Він дмухав і дмухав, аж поки Лора, не втримавшись, злетіла з гойдалки й повисла в повітрі на рожевій кульці. Вітер подув сильніше, і кулька, разом з Лорою подалася подорожувати Краєм Світу.
-      Яхи-йохи! – репетувала переполохана Лора, висячи на кульці, мов на парашуті.
  А знизу, на неї, як на диво, дивилися і не могли нічого зрозуміти всі жителі Краю Світу.
   Невідомо, чим би й скінчилася вся ця історія, якби вчасно не втрутився Дідусь. Він добряче присоромив пана Вітра, і той, посадивши Лору посеред квітучої долини, сховався за горою, і просидів там аж до вечора.
  З того часу, Лора боялася висоти. А гойдаючись на гойдалці, прив’язувала себе, про всяк випадок ремінцем.
  І от, на тобі! Треба лізти на дах, рятувати Зірку! Лора ще сумнівалася, але почувши, як на даху тяжко схлипнула маленька Зірочка,  приставила драбину, і рішуче подерлася на дах. Вона намагалася не дивитися униз. Зірочки підбадьорювали її.
-      Лора молодець! Лора молодець!
  Вона вже майже дісталася даху, як з-за лісу вилетів пан Вітер, і почав надувати парашутом Лорину нічну сорочку.
-      Яхи-йохи! – ще більше злякалася Лора й вхопилася за драбину ще міцніше.
   Та, очевидячки, пан Вітер вирішив добряче порозважатися.  Він полишив у спокої Лорину нічну сорочку й взявся розхитувати драбину. Лора зрозуміла, що ще трохи і вона гепнеться на землю. А їй цього зовсім не хотілося. І тому, вона з блискавичною швидкістю, подерлася вгору, по драбині. І як тільки вона схопилася за край даху, драбина впала, і Лора повисла в повітрі.
-      Ой! – хором скрикнули Зірки.
-      Пані, Лоро, тримайтеся! – намагався підбадьорити її пан Місяць.
  Лора тим часом, зібравши всі свої сили, сама не розуміючи як, видерлася на дах. Навкарачки вона долізла до середини даху й вчепилася за димар. Трішки оговтавшись, вона підняла Зірочку, що розгублено сиділа край даху і підкинула її вгору, на хмаринку. Там її радісними вигуками зустріли Зірочки-сестрички.
-      Яка краса! – мовила захоплено Лора, дивлячись навкруги.
Звідси їй було видно і Ліс, і Океан, і всенький Край Світу.
 З того часу Лора перестала боятися висоти, і частенько вилазила на дах, аби помилуватися чудовим краєвидом.


 
 
 
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

5.  Якщо не спиться…

 Вже давно пролунала колискова, а Лора все крутилася туди-сюди й ніяк не могла заснути. Панові Вітру також не  спалося. Він влетів до Лори в кімнату, принісши із собою запах сосен і ялинок. І Лора зрозуміла – він щойно з лісу.
  Потім Зорі, невідомо чому, зчинили галас. Та так розходилися, що мало не затіяли бійку. Добре, що пан Місяць вчасно втрутився. Він висунув з-за хмари золотого рога, й так грізно ним блиснув, що Зірки вмить забули, про що сперечалися й миттю розсілися по своїх місцях, наче нічого й не було.
  Все це остаточно розвіяло сон Лори, і вона промовивши:
-      Яхи-йохи! - всілася на ліжку.
-      Піду до Фіалки, поспитаю, чим собі зарадити, - сказала вона і, накинувши хустинку, вийшла на вулицю.
-      Фіалко, ти спиш? – погукала вівця, заглядаючи у вікно.
 Двері відчинилися, і на порозі постала корова, закутана в фіалкову ковдру.
-      Чого тобі, Лоро? Чого швендяєш вночі, мов та мара?
-      Та чогось не спиться. Може порадиш, як заснути?
-      На ось, пожуй фіалку, - сказала корова й відірвала квітку прямо з ковдри.
-      А це допоможе? – недовірливо спитала Лора.
-      Аякже? Я завжди так роблю, коли не спиться, - впевнено відказала корова, й відірвавши ще одну квітку, поклала її до рота.
-      Дуже дякую, тобі, Фіалко! На добраніч!
-      На добраніч, Лоро! Іди додому мерщій, не барися, а то заснеш на пів дорозі, - порадила, позіхаючи корова й зачинила двері.
Лора тим часом, жуючи фіалку, прийшла додому й зручненько вмостившись на ліжку, почала чекати, коли до неї прийде сон.
 Та сон не приходив, і Лора, покрутившись якийсь час туди-сюди, встала й подалася до Марти.
-      Марто! Чи ти спиш? – погукала вона.
-      Лоро, це ти? Що сталося? – спитала коза, виглядаючи у вікно.
-      Та щось не можу ніяк заснути! – пожалілася вівця. – Може чим зарадиш?
-      Звичайно, звичайно! Проходь, я знаю чудодійний засіб!
-      Який?
-      Молоко з медом! Сідай. Зараз вип’єш, і солодко заснеш, - пообіцяла коза.
-      А це точно подіє?
-       Ще й як! Аж хропітимеш! – запевнила Марта.
-      Дуже смачно! – похвалила Лора, спробувавши молоко.
-      Атож, - підтримала її Марта.
-      Піду я вже додому. – промовила, позіхаючи Лора.
-      Іди, іди! А то ти вже кліпаєш!
Та Лора була вже така сонна, що забула, де знаходиться її хатинка й подалася в інший бік.
-      Твоя хатинка там! – тицьнула коза, й схопивши Лору, повернула її в бік хатинки.
-      А й справді! – погодилась Лора й поволі потупцяла в напрямку, куди показала Марта.
 Вона йшла поволі, кліпаючи очима й позіхаючи. Та заснути в цю ніч Лорі не судилося. Вона вже майже дійшла додому, як її перестрів Вітер. Він почав загравати до Лори, ворушачи її хустинку.
-      Пане Вітер! Не чіпайте мою хустинку, будь ласка! – чемно попрохала його Лора.
Та Вітер не зважав і віяв хустинку в усі боки.
-      Якщо вам не спиться, то пожуйте квіточку фіалки, або попросіть у кози Марти молока з медом. І вам буде не до забавок! – продовжувала Лора.
 Та Вітер, навпаки, тільки тішився, розвіюючи хустинку над головою Лори, мов вітрило. А потім, взагалі, смикнув сильніше й поніс її аж ген до лісу.
-      Яхи-йохи! Яхи-йохи! – репетувала Лора, женучись за Вітром.
 А той ніс хустинку все далі й далі. То стелячи її по траві, то здіймаючи вгору.  А потім закинув її на ялинову гілку, біля хатинки віслючка, а сам понісся, куди очі дивляться.
 Лора, тим часом, добігла до ялинки й побачила свою хустинку, що безпомічно звисала з гілки.
-      Яхи-йохи! – засмучено промовила вона, зрозумівши, що не зможе дістати хустину, бо отой бешкетник навмисно закинув її якнайвище.
  Пострибавши під ялинкою для годиться, вона заглянула у віконце до віслючка. Та все, що вона побачила, це гори книжок, що були й на столі, й на полицях, і навіть, на підлозі.
  Несміливо потупцявши на порозі, Лора ввійшла в хатинку. Віслючок стояв біля вікна й пильно вдивлявся у телескоп.
-      Жоржику! – несміливо погукала Лора, підійшовши ближче.
-      Ой! – аж гепнувся з переляку віслючок, – Це ти! Ох і налякала ж ти  мене! – сказав він, сидячи на підлозі.
-      Вибач! Я не хотіла!  Я просто прийшла попросити про допомогу, – почала виправдовуватись Лора.
-      А що сталося? – відійшовши від переляку, спитав Жоржик.
-      Шановний пан Вітер не вельми чемно обійшовся зі мною, і закинув мою хустинку аж ген на ялинку, що біля твоєї хатинки, та так височенько закинув, що мені, такій дрібній ніяк не дістати! – пролепетала винувато Лора.
-      Оце ще мені, той бешкетник! Піймати його б та провчити! Та хіба ж його піймаєш? Ну, добре, ходімо подивимось,  – сказав Жоржик і вони вийшли на вулицю.
-      Е ні, я теж не дістану! Занадто високо!
-      Що ж робити?
-      Чекай… я знаю, що ми зробимо!
  Жоржик узяв довгу палицю, підчепив нею хустинку й віддав Лорі.
-      Дуже дякую тобі! Ти майстер по зніманню хустинок із ялинок. Можеш записати цей вчинок до Книги Великих Справ, – подякувала Лора.
-      Та годі, годі, – аж почервонів Жоржик від такої похвали.
-      Скажи, Жоржику, а що ти видивлявся у телескоп, коли я зайшла? – спитала Лора.
-      Як що? На свою зірку!
-      А в тебе є своя зірка? – здивувалася Лора.
-      Аякже? І в тебе є!
-      У мене?
-      То певно, що є! У кожного є своя зірка! А ти не знала?
-      А ти не жартуєш?
-      Які там жарти серед ночі?! Ось ходімо, побачиш!
Лора пішла слідом за Жоржиком.
Віслючок розстелив на підлозі астрономічну карту.
-      Так. Зараз  подивмось по даті твого народження.
 Потім щось помудрував, заглянув у товстелезну книгу, й рішуче попрямував до телескопа.
  Лора затамувала подих
-      Ось вона, твоя зірка! – радісно скрикнув Жоржик і запросив Лору до телескопа.
Та примружившись, притулилася до холодного скельця.
-      Яка вона гарна! – сказала Лора, побачивши на синьому тлі неба яскраву зірку.
-      Ще б пак! – задоволено мовив віслючок.
-      А можна я буду приходити до тебе в гості, щоб помилуватися нею?
-      Звісно! Але й не обов’язково приходити! Підніми очі до неба, та й милуйся, скільки хочеш!
-      А як же я її віднайду? Не небі ж стільки зірок!
-      А ти уважно придивись, і віднайдеш! – порадив Жоржик.
-      Ой, дякую тобі! Я так і зроблю!
  Лора вийшла із віслючкової хатинки й подалася додому.  Вона йшла, задерши голову й роздивлялася на зорі, що височіли над нею. Раптом, вона згадала про пана Вітра, й пришвидшила крок. Дійшовши додому, вона не довго думаючи, приставила драбину, й подерлася на дах.
 А на даху, усамітнившись, сидів Лютик й писав вірші. Побачивши Лорині вуха, що з’явилися по той бік даху, він невдоволено закотив очі під лоба.
-      Вже й сюди дісталися! Немає ніякого спокою на цьому Краю Світу, – промурчав він, ховаючи записничок за димар.
-      Ой, Лютику! Ти тут? – спитала Лора, видершись, нарешті на дах.
-      Як бачиш.
-      А що ти робиш?
-       Мрію!
-      О! А про що саме?
-      Про те, що настане такий час, коли мені ніхто не буде заважати писати вірші!
-      Ой, вибач! Ти пиши собі! Я не заважатиму!
-      А чого це ти замість того, щоб спати, лазиш по дахах серед ночі, мов не сповна розуму? – спитав кіт, пробігши зеленими очима по небосхилу?
-      Та в мене сьогодні не ніч, а самі пригоди! Де я тільки не побувала! І в Фіалки, і в Марти, і в пана Жоржика, та ще той пан Вітер…не буду про нього. А ось тепер, на даху. Буду шукати свою Зірку, - сказала Лора, зручно вмостившись біля димаря.
-      А, зірку!
-      Так! Очевидячки, в кожного є своя Зірка, а я й не знала!
-      То звісно, що є! От моя, наприклад, допомагає мені писати вірші.
-      Правда?
-      А то! – відповів кіт, облизуючи лапку.
-      От і мені так кортить знайти свою!  Пан Жоржик сказав, що якщо я буду уважною, то обов’язково зрозумію, де вона. … О! тут, на даху, так гарно! Видно і ліс, і гори, а он там Фіалкова долина, й ромашкова галявина…А зорі як блищать, і легенький вітерець… Ой! …про пана Вітра краще не згадувати, - схаменулась Лора.
-       О! Ти вдихнула в мене натхнення! – сказав Лютик й дістав записничок.
-      Дивись, як гарно вийшло, – сказав він згодом. –
       Зорі сяють,
       Вітер віє,
      Тепло в лісі нам.

-      А далі я ще поки що не придумав.
-      Дуже гарно! – похвалила Лора, дивлячись у небо.
І раптом, скрикнула, скочивши на ноги.
-      Яхи-йохи! Так он же вона, моя Зірка!
-      Яка яскрава! - похвалив Лютик.
-      Треба буде написати листа Моллі!
  Лора довго дивилася на свою Зірку. А потім очі її поволі заплющилися і вона притулившись до димаря, протяжно заспівала:
-      Вітер сяє,
       Зорі дують,
       Тепло в лісі нам…

-      Ні! Ні! Ти кажеш  не правильно! Навпаки! – хотів був поправити Лютик, але побачивши, що Лора спить, і собі, вмостившись клубочком, заснув, поклавши під голову свій записничок.
 

 

* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

6. Як вівця стала бджолою

  Одного погожого дня, по обіді, Лора заспішила до Марти. Коза обіцяла навчити її в’язати спицями. А Лора вважала, що вміти в’язати для себе (і не тільки) гарні речі – це дуже добре і тому, прихопивши із собою пакуночок вівсяного печива (а його Лора дуже любила), вирушила до Марти.
  Коза вже чекала її на гойдалці. Поруч з нею дрімав Лютик.
-      Пане Лютику, посуньтеся будь ласка, – несміливо попрохала Лора. – Бо мені, конче необхідно сидіти поруч з Мартою, аби добряче навчитися в’язати теплі речі. А мати теплі речі, особливо взимку, це дуже добре. Бо коли холодно…
-      Та досить тобі виголошувати промови, – перебила її коза. – Лютик вже давно на даху, пише вірші.
-      А й справді! – здивувалася Лора, шукаючи очима кота.
  Вона всілася біля Марти й гризучи печиво (перед цим запропонувавши й козі, але та відмовилась), почала уважно стежити за кожною петелькою.
   Лора виявилася напрочуд здібною ученицею. Зовсім скоро коза віддала їй своє в’язання, натомість, собі забрала Лорине печиво.
-      А можна я зв’яжу  рукавички? – набираючи петельки спитала Лора.
-      Ні! Рукавички ще зарано! – поважно відказала коза, дивлячись, як вівця вправно розмахує спицями.
-      А шапочку? – знову поцікавилася Лора.
-      Ні-ні! Треба почати з чогось простішого! – знову заперечила Марта. – Наприклад,… з килимка!
-      Чудово! Я давно хотіла мати килимок!
-      Добре! Добре! – виголосила вердикт Марта, пильно роздивляючись Лорине в’язання. – Це ти просто потренувалась. А тепер можна взятись і до справжньої роботи. Чекай мене тут! – сказала коза, а сама поспішила до своєї хатинки.
 Невдовзі вона повернулася, але не сама, а з величезним кошиком різнокольорових ниток.
-      Вибирай! – сказала Марта, поставивши кошика на гойдалку.
  Від такого розмаїття кольорів, очі в Лори розбіглися. Та найбільше її таки сподобався ніжно-рожевий, наче вранішня зоря.
  Вона прибігла додому й одразу ж заходилася в’язати килимок. Та так захопилася, що  й не помітила, як у пряжу вв’язався кінчик її власної шерсті. У чим більше Лора в’язала, тим більше килимок ставав вже не рожевого, а біло-рожевого кольору. Так, непомітно для себе, Лора зв’язала з себе  всю свою шерсть. І стала гола-голісінька. Та й це вона не одразу помітила. А лише тоді, коли звечоріло і вона ввімкнула світильник. Спочатку вона дивувалася, чому це її килимок ні з того, ні з сього став двокольоровим. А потім, несподівано побачивши себе в люстерку, вона зблідла й насилу вимовивши «Яхи-йохи», присіла на канапку. Та потім, підхопилася й в розпачі почала бігати по кімнаті. Набігавшись досхочу, вона загорнулася в ковдру й щільно закрила шторки на вікнах.
  Прокинувшись вранці, Лора зі страхом згадала свою вчорашню пригоду. Не вилазячи  з ковдри, вона поснідала, розмірковуючи при цьому, коли в неї виросте нова шерсть, аби мати змогу знову вийти на вулицю Ще б  пак! Не розгулювати ж в такому вигляді Краєм Світу!
-      Яхи-йохи! Я ж обіцяла Марті прийти показати килимок! Що ж робити? Ні-ні! Нікуди я не піду, доки не обросту! – пообіцяла сама собі Лора.
Раптом в шибку хтось постукав:
-      Агов! Лоро, ти вдома?
-      Яхи-йохи! Це ж Марта!
-      Я прийшла подивитися на твій витвір мистецтва! – знову погукала коза. –Та чого ти не озиваєшся? Чи й досі спиш? Га? То вже день надворі!
Лора сиділа на ліжку й перелякано дивилась на тінь Марти, що з’явилася на шторках.
-      Лютику! – почулося знадвору. – Ти не бачив, часом, Лору? – спитала коза в кота, що розлігся на краєчку даху Лориної хатинки, приймаючи сонячні ванни.
-      Якби Лора, мов оті хмари, вміла плавати небом, то може б я її й не прогавив.  А ти не знаєш, чи бувають на світі такі вівці, що сновигають небом туди-сюди, мов  хмари? – ліниво озвався з даху кіт.
-      Оце ще мені! – аж обурилася коза. – Я ж хвилююся! Може, з Лорою щось сталося, а ти мелеш казна-що!
-      Та що з нею могло статися?  Хіба з Лорою коли-небудь, що-небудь ставалося? – потягнувся Лютик.
-      Ой! Таки, мабуть, сталося! Якась халепа! Бо вона обіцяла принести показати свій килимок. А не прийшла ж! І не відчиняє! Ой-ой-ой!
-      То може килимок в неї не вийшов. От вона й соромиться тобі його показувати!
-      Ні-ні! Ти ось що, Лютику!  Біжи мерщій по Фіалку. Разом ми щось придумаємо.  Чекай, може й Жоржика покликати?
-      Та покликати можна. От тільки буде з того якась користь? Він же окрім свого телескопа нічого не бачить!
-      Твоя правда! Клич Фіалку!
 Лютик, зіскочивши з даху, гайнув на Фіалкову долину. І незабаром Лора спостерігала на шторках вже три тіні.
-      Може, написати оголошення : «Увага! Пропала безвісти вівця Лора!» – запропонувала корова.
-      Правильно! – підтримала її Марта.
-      І хто його, окрім нас, буде читати? – промурчав кіт.
-      А й правда! Окрім нас, на Краю Світу ніхто не живе! Хіба що пан Жоржик. Та й він навряд чи читатиме оголошення.
-      Тоді, може викликати поліцію? – округливши очі сказала Фіалка.
  І всі, хто був надворі, почули, як при слові «поліція», в хатинці Лори щось гепнулось.
-      Лора! Лора! Ану відчиняй! – затарабанила в двері Марта.
  Двері відчинились і на порозі постала Лора, кутаючись в ковдру. Вона запросила гостей в хатину й розповіла їм свою історію. Гості мало не луснули зі сміху. Особливо тішилася Фіалка:
-      Ой! Для того, щоб  цієї ночі заснути, мені треба буде з’їсти ціле поле фіалок! – тримаючись за живіт, реготала корова.
-      А килимок вийшов справний! – насміявшись, похвалила Марта.
-      Така поетична історія! Треба буде написати про неї вірша, а ще краще – поему! – промурчав кіт.
 Тут уже й Лора почала всміхатися. Мабуть, до смаку їй прийшлась ідея бути героїнею поеми.
-      Як мені бути? Я ж не можу ціле літо просидіти вдома, чекаючи, доки відросте нова шерсть? – спитала вона.
-      Треба щось придумати! – сказала Фіалка.
-      Придумала! – вигукнула Марта. – я звя’жу для тебе якусь одежину. Ну, скажімо… костюмчик! Як тобі?!
-      Зв’яжи! Зв’яжи, Марточко! – радо застрибала Лора.
-      Чекай мене тут! Нікуди не йди! – сказала коза Лорі, наче та й справді могла кудись піти в такому вигляді.
Згодом вона повернулась зі своїм славнозвісним кошиком.
-      Вибирай які хочеш нитки, і я приступлю до роботи!
-      Ось ці, жовтогарячі, кольору сонячних променів!
-      Ой, Лорочко! Ти хоч і маленька, та їх не вистачить для костюмчика, – винувато мовила коза.
-      А мені найбільше подобаються такі! – насупилась Лора.
-      Та ти поглянь, скільки тут різних клубків! І всі які гарні! – втрутилась Фіалка.
-      Дуже гарні! – погодилась Лора, – Але такому кольорі я була б схожою на кульбабку!
-      А ти додай до них ще ось ці, і будеш схожою на бджілку! – порадив Лютик і підкотив до Лори клубок коричневих ниток.
-      А й справді! Хочеш я зв’яжу тобі костюмчик бджілки? – спитала Марта.
-      Хочу! – заверещала від радості Лора. – Дякую, тобі Лютику! Ти чудово придумав! – подякувала Лора, та кота вже й слід пропав.
  Сказано – зроблено. Марта помчала додому в’язати костюмчик, Фіалка попленталась на пасовище заспокоюватись фіалками, а Лора почала чекати нове вбрання.
  Ввечері, як коза і обіцяла, костюмчик був готовий. І ви знаєте, із Лори вийшла непогана бджілка. Навіть не бджілка, а гігантська бджола. Лора сама собі дуже сподобалась. Вона гарненько подякувала Марті й вийшла на вулицю. Надворі було тихо й гарно. Зорі готувалися співати колискову. Лора, погулявши трішки, вирішила, що вже треба йти в ліжко. Та раптом, з-за лісу вилетів пан Вітер. Він мчав хмари й хилив дерева. І ось, наблизився й до хатинки Лори. Очевидячки, він чекав побачити маленьку вівцю, а от зустріти гігантську бджолу ніяк не сподівався. З несподіванки, він зупинився прямісінько перед Лорою і не знав, що йому робити далі.
 А Лора не розгубилася. Вона повернулася до Вітра й сказала:
-      Жу-жу-жу!
  Вітер знітився й прошмигнувши поміж деревами, сховався за горою.
  А Лора засміялася й пішла додому спати дуже задоволена. Авжеж! Не кожному вдається посміятися над паном Вітром! 


 
  
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей. Картина Миколи Рериха. Зов неба.

 

7. В гостях у Вітра

  Одного разу Лора сиділа в своїй хатинці й мудрувала над листом для Моллі.
  «Привіт, Моллі! Пише тобі твоя подружка, вівця Лора аж із Краєчку Світу. У мене все добре. Сьогодні вранці бігала на луки й назбирала повен кошик роси. А вчора, якраз над моєю хатинкою пропливла хмара, схожа на велетенську черепаху. Ось зараз, допишу листа й побіжу до Марти, допомагати пекти пиріжки. А як справи й тебе? Ми всі тебе дуже любимо!»
    Вона поклала листа в конверт, і взявши свою улюблену рожеву хустинку, вибігла на вулицю. Лора дуже квапилась, адже знала, що її чекала Марта.
  Пробігаючи повз Фіалкову долину, вона побачила Фіалку, що в пошуках найсмачнішої фіалки, брела все далі й далі за обрій, де долина з’єднувалася із небом, і корова зачіпала рогами хмари.
  Насправді, Лора поспішала не тільки тому, що її чекала Марта. Звісно, через це теж. А ще вона остерігалася пана Вітра. Бо той бешкетник міг вихопити в неї листа для Моллі.
   Лора перебігла по місточку через бурхливий струмочок. Аж ось уже й поштова скринька. Вона вкинула листа і полегшено зітхнула.
  Тепер можна й до Марти. Лора зупинилася на місточку, аби помилуватися краєвидом і зойкнула з переляку. З-за лісу, прямісінько до місточка, на якому стояла Лора мчала чорна грозова хмара. І як ви думаєте, хто її підганяв? Звісно, пан Вітер.
-      Яхи-йохи! – пропищала Лора й кинулась навтьоки.
  Біжучи, вона неабияк старалася. Лора відчувала, як тріпочуть від бігу її вуха, і чекала, що ось-ось над її головою грякне Грім, а Блискавка засипле її вогняними стрілами.
  Вже позаду зосталися і Макова галявина, і Фіалкова долина, і старезний тисячолітній дуб. Аж ось і Дідусевий садочок. Ще трішки….і …Лора забігла в свою хатинку й зачинилася на замок.
-      Гур-гур-гур! – почулося знадвору.
-      Ой-ой-ой! – затремтіла Лора.
  Та злива не починалася, і Грім з Блискавкою чомусь принишкли.
  Лора, наважившись, відчинила двері й виглянула надвір.
-      Хм-хм, - поворушила носом вона, принюхуючись.—Як добре, що все так швидко скінчилося! – зраділа вівця й вирушила до Марти.
 Вона звернула на стежку, що вела до хатинки кози. Але, дійшовши до хатинки пана Жоржика, вона скрикнула й мало не впала від несподіванки.
  Ні-ні! Ви не думайте, з хатинкою віслючка нічого не сталося! В неї не вдарила блискавка й не розніс буревій.
  Просто на даху Жоржикової хатинки розляглася  Грозова Хмара й більше нікуди не хотіла йти. На приставленій до даху драбині, стояла Марта й лупцювала Хмару віником. До того ж, Хмара була не в гуморі. Вона потокам лила сльози й щось ображено бубоніла, незважаючи на Марту.
-      Я така рюмсалка! – жалілася вона сама на себе, - Я така ревуха!
-      Ти не лише рюмсалка! Ти – ще й нечувана нахаба! – обурювалася Марта, продовжуючи лупцювати Хмару.
Лора, наважившись, підійшла ближче.
-      Що сталося, Марто? – спитала вона.
-      А ти не бачиш?! Ось ця злісна хмара надумала потопити Жоржика, разом з його хатинкою, бібліотекою й телескопом! – закричала коза, знову беручись за віника.
-      Ой! Як таке може бути?! – ще більше злякалася Лора.
-      А ти зайди в хатину, й побачиш!
Лора забігла в хатину й зупинилась, витріщивши очі. Куди не глянь – лилася вода. Та найголовніше – Жоржику було не до цього!  Він сидів за столом і креслив у товстелезному зошиті якусь таблицю.
-      Забирайся геть! – почулося знадвору.
  Це привело Лору до тями і вона закричала:
-      Жоржику! Жоржику!
Та віслючок і вухом не повів.
-      В тебе на даху хмара! – закричала Лора йому прямісінько у вухо.
-      Хмара? – стрепенувся Жоржик. – Зараз подивимось! – сказав він і дістав з полички черговий том енциклопедії. – Ось! «Хмара – це згусток водяної пари або пилу, видимий із землі на небі»! – урочисто прочитав Жоржик.
-      Та над твоєю хатинкою злива! – несамовито заволала Лора.
-      Чого так репетувати? – обурився Жоржик. – Зараз подивлюся… так…Знайшов! «Злива – це дуже сильний дощ. І чим довше триває злива…»
-      Тим більше вона наробить шкоди! – продовжила Лора.
  Та Жоржик її вже не чув. Він був дуже зайнятий і йому було не до зливи.
  Лора, побачивши, що з віслюком, як то кажуть, каші не звариш, вирішила, що сама буде рятувати його хатинку. Найперше, вона взяла парасольку й прилаштувала над Жоржиком.  Потім прийняла килимок й винесла його на вулицю. 
-      Ах ти ж капосна Хмара! – знову почувся голос розлюченої кози. – Лютику! Лютику! Ходи-но сюди! Зроби хоч що не-будь ось цій Хмарі, бо я дуже сердита!
Лютик видерся на дах і щосили вкусив Хмару за боки.
-      Гур-гур-гур! – загриміла Хмара з такою силою, що Лютик аж гепнувся з даху, а коза ледве втрималась на драбині.
  Хатинка Жоржика затремтіла, а Лора з переляку всілася у калюжу.
-      Ой, Марто! Я не знаю, що робити! Води все більше й більше! – закричала вона, вибігши з хатинки.
-      Винось Жоржикові книжки на вулицю! – порадила коза.
  Лора, повернувшись, здивувалася ще більше: Жоржик, накрившись парасолькою, видивлявся щось у телескоп.
-      Лоро! Лоро! – закричала знову коза. – Знаєш, мені здається, ми з тобою нічого не зробимо. Ще ніколи в житті я не бачила такої впертої Хмари!
-      Що ж робити?
-      Ти… ось що…Біжи, шукай пана Вітра. Нехай він здує це чудовисько!
-      Пана Вітра?! Я…я…
-      Ти, ти, Лоро! Більше нема кому! Біжи негайно! – наказала коза.
  Лора й уявити собі не могла, що таке коли-небудь трапиться! Вона, висолопивши язика, бігає по всьому Краю Світу в пошуках пана Вітра! Ви можете собі це уявити?! Але так воно й було!
-      Де мені його шукати?! – в розпачі вигукувала Лора, біжучи через місточок. – Хіба я знаю, де його носить?
  На місточку вона зупинилася й огляділася. Вітру ніде не було. Ліс стояв, мов намальований. Навіть, квіти не ворушилися.
-      Може він в своїй домівці, за Високою Горою? Але ж як я туди піду?—розмірковувала Лора.
  Постоявши деякий час, вона все ж таки, вирушила в напрямку Високої Гори.
  Минувши Океан, вона опинилася перед домівкою пана Вітра. Тихенько підкравшись, Лора зазирнула всередину. Вітер спав, ледь ворушачи подихом ромашку, що росла в нього, очевидячки, під носом.
-      Пане Вітер! – несміливо погукала вівця.
  Вітер захропів і перевернувся на інший бік. Це Лора зрозуміла по тому, що замість ромашки, почала ворушитися кульбабка.
-      Шановний, пане Вітер! Прокиньтеся, будь ласка! Це вас турбує відома вам вівця Лора. Нам конче необхідна ваша допомога! – продовжила вона.
Вітер прокинувся, і все одразу ожило, повеселішало.
-      Нам дуже потрібно, щоб ви здули з Жоржикової хатинки хмару, бо вона …
  Та пан Вітер не став дослуховувати. Він на шаленій швидкості вилетів зі своєї домівки, закрутивши Лору кілька разів навколо себе.
-      Дякую вам, пане Вітер! –закричала йому услід Лора, схопившись за ялинову гілку, аби не впасти. – А в хатинці у пана Вітра дуже затишно й гарно, охайно й чистенько, - зауважила Лора, роздивляючись на кульбабовий килим та ромашкову перину пана Вітра.
  Намилувавшись досхочу, вона заспішила назад, до Марти. І коли прийшла, то приємно здивувалася: хмари на віслючковій хатинці неначе й не було, сяяло ясне сонце, а Марта пекла пиріжки, немов нічого й не сталося.
-      Ой! Як же я втомилася! – сказала Лора, плюхнувшись в м’яке крісло.
-      І не кажи, Лоро! Через ту капосну хмару моє тісто мало не вилізло з діжі й не подалося подорожувати Краєм Світу!
  Чекаючи, доки спечуться пиріжки, вони досхочу насміялися з пана Жоржика.
-      Бачила б ти його з парасолькою біля телескопа! – вже зі сміхом згадувала Лора.
  Невдовзі пиріжки були готові. Зголодніла Лора уплітала їх за обидві щоки.
-      Ой, дякую, тобі, Марто! Піду я вже додому!
-      Іди, Лоро, іди! Тільки дорогою занеси Жоржикові пиріжків! – попрохала коза.
-      Добре! – погодилась Лора.
-      І Лютика поклич! А Жоржику пиріжки тицьни добряче під носа! – кричала услід коза.
Лютика Лора застала на гойдалці.
-      Пане Лютику! Марта кличе вас на пиріжки.
-      Якраз вчасно! Я саме встиг дописати вірша. Хочеш почитаю?
-      Хочу!
-      Стоять дерева у дрімоті,
       Не чути жабок на болоті,
       Через похилений місток
      Летить зажурений листок.

-      Чудово! Дуже поетично! – похвалила Лора й подалася далі.
-      Агов! Жоржику! Я принесла тобі пиріжки!
  Віслючок читав книгу, урочисто тримаючи парасольку над головою.
-      Дощ давно минув! –засміялася Лора, забираючи парасольку.
-      О! Лора! Давненько ти не приходила до мене в гості!
-      Звісно! Від ранку до обіду пройшло так багато часу! Ось пиріжки від Марти! – сказала вона й тицьнули ними під носа віслючкові, як і наказувала коза.
-      Яка смакота! – похвалив Жоржик. – А ти часом не знаєш, чого це в мене, в хатині мокра підлога?
-      То я зробила в тебе вологе прибирання! – пожартувала вівця.
-      Дякую тобі, бо мені все ніколи!
-      А ти знаєш, я була сьогодні в гостях у пана Вітра!
-      У Вітра? А, Вітер! Зараз подивимось… «Вітер – це повітря, що рухається в горизонтальному напрямку…»
  Та Лора його вже не чула. Вона йшла вулицею й посміхалася. Адже, побувати в гостях у пана Вітра, вона навіть і не мріяла!

 

* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

8. Зимова історія

  Прийшов час і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й пана Мороза. І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад.
 Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли,  пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна, а пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна.
Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки.
  Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки.
 Щоправда, каталися всі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів.
 А ті - то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору.
  Лорі також кортіло покататися, але вона боялася такої швидкої їзди. До того ж, їй здавалося, що пан Вітер, неодмінно поцупить її з санок, та й понесе, невідомо куди понад зимовим лісом.
  Натомість, Марта, Фіалка й Лютик, веселилися як могли. Це ще що! Навіть пан Жоржик двічі спустився з гірки! Уявляєте?! Перший раз з енциклопедією, а другий – з біноклем. Чим неабияк здивував усіх жителів Краю Світу.
 А Фіалці з Мартою так сподобалося кататися, що вони інколи навіть, забували про хатні справи.
  Та найбільше катався на санчатах пан Лютик. Він їхав то лежачи, то сидячи, то вмиваючись, і завжди муркочучи від задоволення.
-      Лоро, ходімо кататися! – гукали друзі.
-      Е, ні! Я краще зліплю сніговичка! – відповідала Лора.
Їй подобалося ліпити сніговиків. Весь її двір заполонили ті сніговики. А вона все ліпила й ліпила. І великі і малі. Деякі з них стояли біля хатини й заглядали у вікна. Деякі ховалися за деревами, а деякі гойдались на гойдалці.
  Певна річ, ліплячи своїх сніговичків, Лора краєм ока, спостерігала за тим, що діється на гірці.
-      Ех! Якби ж в мене була сміливість! Хоч отакенька крапелюшечка тої чудової сміливості! Та де ж її взяти? – в розпачі зітхала Лора, тулячи носа черговому сніговичку.
-      Ого-го-го! Хо-хо-хо! – лунало з гірки.
-      Все! – не витримала Лора, – Як же мені набридло всього боятися!
  Лора залишила в спокої сніговичка й рішуче вирушила до гірки. Та підійшовши ближче й побачивши з яким свистом повз неї пролетів Лютик, так само рішуче попрямувала назад. Навіть, іще рішучіше.
  Настав вечір і гірка спорожніла. Лише пан Мороз швендяв туди-сюди, потріскуючи снігом.
-      А що, якщо я для початку, не буду спускатися з гірки, а просто посиджу на тих санчатах. Придивлюся до них, звикну, а потім може колись і покатаюся! – подумала Лора. –Доки всі вдома і ніхто мене не бачить, так і зроблю, – говорила вона сама до себе, взуваючи чобітки.
  Вийшовши з хатинки, вона звернула увагу на маленького сніговичка, що стояв прямісінько біля воріт, наче соромився зайти. І вона вирішила взяти його з собою.
-      Спочатку ти посидиш на санчатах, а потім – я. Добре? Я впевнена, тобі сподобається! Бо сидіти на санчатах, це так чудово! – підбадьорювала себе дорогою Лора.
  Згодом вона підійшла до ялинки, де б мали бути санчата (Лютик, який останнім покидав гірку, завжди залишав їх саме там).
-      Яхи-йохи! Де ж санчата?...Аж онде вони! – скрикнула Лора, побачивши санчата, які стояли біля самісінької гірки.
-      Це мабуть, пан Лютик забув відвезти їх до ялинки, –сказала вона й посадила на них сніговичка. – Ну як, подобається? І зовсім не страшно, правда ж? –запитала в сніговичка Лора. – Ну все, досить з тебе, -- сказала вона й сама всілася на санчата.
-      І правда, не страшно. Мені навіть подобається, –посміхнулася вона, вмощуючись зручніше.
-      Ого-го-го! – закричала Лора, уявляючи, що спускається з гірки, як і її друзі.
  Лора сиділа на санчатах і не підозрювала про те, що зовсім поруч, на ялинці, сховавшись у гілках дрімав пан Вітер. Від Лориного крику він прокинувся, і підкравшись поближче, подув на санчата, і вони на шаленій швидкості полетіли униз.
-      Яхи-йохи! Яхи-йохи! – витягнувши губи трубочкою верещала Лора.
  Санчата тим часом врізались в стовбур старої сосни й зупинились, а Лору від удару, підкинуло вгору й вона безпомічно повисла на засніженій гілці.
  У той момент до гірки підійшов пан Лютик, щоб продовжити катання. І дуже здивувався, що санчата зникли.
-      Дивно. Дуже дивно! Де ж вони могли подітися? Лора із Жоржиком не катаються, а Фіалка з Мартою пригощали мене вечерею…дивно! – повторив розгублений кіт і подався до Марти й Фіалки на пораду.
-      І справді, дивно! – разом сказали коза з коровою, коли Лютик їм усе розповів.
-      Ходімо, пошукаємо разом! – запропонував кіт.
Вони одяглися й вийшли на вулицю. І раптом, почули:
-      Рятуйте! Допоможіть!
-      А хто це кричить? – переполохалась Марта.
-      Мені здається, що це не пан Жоржик! – відповів Лютик.
-      Невже, Лора? – злякалась Фіалка.
-      Ой! З нею, мабуть, щось сталося! А звідки ж вона кричить? – захвилювалась Марта.
-      З боку лісу! – нашорошивши вуха, відповів Лютик.
-      Ой, лишенько! Вона заблукала в лісі! – закричала коза.
-      Але, чого б наша Лора пішла вночі до лісу? –засумнівалась Фіалка.
-      Ходімо до пана Жоржика! Хай він подивиться у свій бінокль й може підкаже, де нам шукати Лору.
І всі, забувши про сани, разом вирушили до віслючка. Той стояв надворі з величезним аркушем паперу й малював Карту Зоряного Неба.
-      Жоржику! Жоржику! Де твій бінокль?! – заволала Марта, здалеку запримітивши віслючка.
-      А що сталося?!
-      Нам потрібно, щоб ти поглянув у свій бінокль і визначив, де зараз знаходиться Лора! – пояснив Лютик.
-      Все ясно! З Лорою знову щось сталося! – сказав Жоржик і заспішив у хатину. – То ось же вона! На високій сосні, що внизу, біля гірки, розмахує шарфом! – повідомив Жоржик, поглянувши у бінокль.
-      Отже, я був правий, – задоволено промурчав Лютик.
-      Ходімо, мерщій! – скомандувала коза, і всі дружно вирушили до лісу.
-      Рятуйте мене! Порятуйте мене! – лунало з лісу.
-      Та чуємо! Чуємо! – сердилася Марта, перестрибуючи кучугури.
-      Як вона там опинилася? – дивувалася Фіалка, ледве встигаючи за козою.
-      Мені здається, що тут не обійшлося без пана Вітра, --висловив здогадку Лютик.
  Ось так, перемовляючись, вони дійшли до сосни, на якій продовжувала несамовито верещати Лора, не помічаючи, що Марта, Фіалка й Лютик були вже зовсім поруч.
-      Го-го-го! Хто небудь!
-      Та ми вже тут! Годі кричати! – аж розсердилася Марта.
Та Лора все волала й волала.
-      Та злазь уже!—тупцяла по снігу коза.
-      Я думаю, треба зробити ось що! – сказав Лютик і поцілив у Лору сніжкою.
  Сніжка попала прямісінько у вівцю і та звалилася із сосни в кучугуру снігу.
-      Ой! Це ви! –зраділа Лора. – А я кличу … кличу….думала, що ви не чуєте.
-      Та ти ж так волала, що неможливо було не почути! –сказала Фіалка.
-      Ти краще скажи, як ти тут опинилася? – запитала Марта, витягуючи Лору з кучугури.
-      Ну…я… вчилася кататися на санчатах, – обтрушуючи сніг, відповіла та.
-      На санчатах? – здивувались усі.
-      Ну так…Дуже закортіло.
-      А он і самі санчата! – вигукнув Лютик.
-      Тягни їх сюди! – наказала Марта.
-      То чого ж ти з нами не каталася? Ми ж тебе кликали! –сказала корова.
-      Та мені хотілося самій навчитися!
-      То як, навчилася? – посміхнулася Марта.
-      Та щось не дуже, – посміхнулась у відповідь Лора.
-      А давай, завтра удвох покатаємось! – запропонував Лютик.
-      Давай! – погодилась Лора.
-      Ну, от і добре! А зараз ходімо спати. Ніч надворі! –сказала коза, і всі розійшлися по своїх домівках.
  Вранці, як і було домовлено, Лора з Лютиком зустрілись на гірці.
Лора всілася позаду Лютика й схопила його за живіт.
-      Ой! Лоскотно! – замурчав кіт.
-      Вибач! – сказала вівця і схопила кота за шию.
-      Та не хапай так сильно! Ще задушиш! – розсердився Лютик.
-      Ой! Вибач! – знову вибачилася Лора й вчепилася за хвоста.
-      Ну, це вже занадто! – заверещав Лютик.
-      А за що мені триматися?
-      Тримайся за мої лапи! Будемо разом керувати санчатами!
-      Добре! – погодилась Лора.
  З Лютиком спускатися з гірки було одне задоволення. Лорі було зовсім не страшно. І їй навіть сподобалось, як Вітер свистів поруч, лопочучи її вуха.
-      Мабуть, пану Вітру також до вподоби кататися з гірки, – подумала Лора і розсміялася.
Цілий день вони з Лютиком провели на гірці. А увечері до них приєдналася ще й Марта з Фіалкою. І навіть – пан Жоржик!
-      Ну, Лоро! Покажи нам, як ти навчилася спускатися з гірки! – попросила Марта.
-      Залюбки! – сказала Лора й всілася на санчата.
Вона відштовхнулася й сани, мов птах, полетіли вниз.
-      Го-го-го! –закричала Лора, розуміючи, що ота чудова сміливість у неї таки є.

 


* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

9. Забавки в морозяну ніч

  Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли весь Край Світу був щедро засипаний снігом, і всі сиділи по своїх домівках.
  Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом вона почула, як зашумів ліс, і виглянула  у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар в бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них була, навпаки, напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, вона не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори.
-      Ой! Здається мені, що ця хмара засипле мою хатинку снігом по самісінький дах! – злякалася Лора.
  Але пан Вітер вчасно помітив втікачку і, розвернувши, помчав її понад Океаном.
-      Здається, минулось! – зраділа Лора, проводжаючи поглядом Хмару.
  І раптом помітила, як дивовижно розмалював пан Мороз її віконце.
-      Яка краса! – захоплено мовила Лора, роздивляючись візерунок. – І взагалі, надворі так чудово! Чому б мені не прогулятись, раз все одно не спиться? І пана Вітра поблизу немає, що неабияк важливо! – говорила сама до себе Лора, одягаючи шубку.
  Пан Мороз зрадів Лорі і одразу ж почав щипати її за щоки. Лора, в свою чергу, подякувала пану Морозу за чудовий візерунок, і побажала творчих успіхів на майбутнє. Потім вона пострибала навкруг хатинки і поглянула на небо, всіяне зорями.  Зірки веселилися й сіяли на Землю срібні блискітки. І раптом Лорі також стало так радісно і захотілося веселитися й жартувати. І вона попрямувала до Марти, не помітивши, що пан Мороз тихенько покрався за нею.
  Коза завжди на ніч залишала нічничок, і, заглянувши у вікно, Лора побачила, що коза спить у своєму ліжку, а біля комину згорнувся калачиком Лютик.
-      От було б добре зараз пограти в сніжки! – подумала Лора і вирішила розбудити Марту з Лютиком.
Притулившись до вікна, вона почала гукати:
-      Го-го-го! Го-го-го! – гогокала вона, ледве стримуючись від сміху.
  Та коза з котом спали так міцно, що не чули, як під їхнім вікном веселилася Лора.
  Згодом Лорі набридло гогокати, і вона вирішила постукати в двері.
  Та не так сталося, як гадалося.
  Гогокаючи, Лора надто довго тулилася до вікна, і за цей час, пан Мороз, якому також заманулося пожартувати, приморозив Лориного носа до скла.
-      Рятуйте! Допоможіть! – щосили заволала Лора, барабанячи у вікно.
  Звісно, що від такого галасу Марта з Лютиком не могли не прокинутися.
-      Лютику! Біжи мерщій до Фіалки! Попроси в неї фіалкові краплі, мені треба заспокоїтись! – попросила коза тримаючись за голову.
Кіт прожогом помчав по засніженій вулиці.
-      Ой-ой-ой! – продовжувала репетувати Лора.
-      Оце халепа! Як таке могло статися? – хвилювалася Марта.
  Лютик, тим часом розбудив Фіалку й розказав їй про Лорину пригоду.
-      Через це Марта й попросила фіалкові краплі, бо їй стало недобре.
-      Ой, чекай! Я спочатку сама вип’ю! – розхвилювалася корова і накрапала в скляночку фіалкових крапель. –Тепер ходімо! – сказала вона і вони вирушили до хатинки Марти.
-      Спробуй відірватися! – запропонувала коза Лорі.
-      Ой-ой-ой! – зарепетувала вівця.
-      Я не знаю, що робити! – в розпачі сказала Марта.
-       Не стояти ж їй так до весни, – підійшовши сказав Лютик.
-      Як до весни?! – ще більше перелякалась Лора.
-      Ну, весною сніг розтане й Пан Мороз забереться геть!
-      Та зима ж ще тільки почалася! – зауважила Фіалка.
-      Ой, лишенько! – застогнала коза, випивши фіалкові краплі.
-      А якщо зробити так, щоб весна настала зараз, посеред зими? – мовив Лютик.
-      Як це? – хором закричала Марта, Лора й Фіалка.
-      Дуже просто: зігріти Лориного носа!
-      Ти просто диво, а не кіт! – зраділа Лора, а Фіалка з Мартою кинулись його обіймати й гладити, та так, що на мить забули про Лору.
-      А чим гріти? – спитала вівця.
-      А чим гріти?! – перепитали коза з коровою, отямившись від котової ідеї
-      Чимось теплим! – поважно відповів той.
-      В мене теплі рукавички! – сказала Фіалка.
-      Ні! Рукавички не підійдуть! – заперечив Лютик.
-      Тоді що?! – запитали коза з коровою.
-      Можна полити носа теплою водичкою…або…
-      Що?!
-      Просто всім разом похекати на Лориного носа! От  він і розтане… Тобто, відмерзне… Тобто, відліпиться від вікна!
-      Ну, що Лоро! Вибирай – лити воду чи хекати! – запитала Марта.
-      Краще хекати! – промимрила Лора.
  Так вони й зробили. Обступили Лору й почала хекати. Сама Лора також підхекувала, як могла.
  Лютик виявився правим.  Лора відступила від вікна й схопилася за носа.
-      Який він у тебе дивний! – підозріло глянула на носа Марта.
-      Чому?
-      Занадто червоний!
-      Що ж робити?
-      Треба його відігріти! Він дуже змерз! – сказала коза й повела Лору в хатинку.
  Фіалка попленталась додому спати, а Лютик, як ні в чому не бувало, мирно заснув на килимку.
-      З тобою завжди стається щось кепське, Лоро! – невдоволено бурчала Марта, думаючи, чим би зігріти багатостраждального Лориного носа.
-      На ось, шкарпетку! Засунь туди свого носа! – наказала Марта.
Лора зробила, як наказала коза й всілася на ліжку.
-      Може краще погріти його в комині? – прогугнявила вона зі шкарпетки.
-      Ага! Відморозила, а тепер спалити хочеш! Добре ж ти ставишся до свого носа! – відказала коза – Все! Давай шкарпетку, а то ще задихнешся! З тебе станеться! … Будеш сьогодні спати отут, зі мною! А то ще вигадаєш якісь дурниці!
  Отже, Лора, послухавши Марту, залишилась ночувати в неї. А вранці, поснідавши й подякувавши  подрузі за турботу, подалася додому.
  Вона йшла поспіхом, затуливши носа рукавичками.
  Та раптом з-за ялинки вискочив пан Мороз й схопив Лору за щічки.
-      Ой-ой-ой! – закричала Лора й, не втримавшись на слизькій стежці, гепнулась в кучугуру.
-      Яхи-йохи! – репетувала вона, борсаючись в снігу.
  Нарешті, їй вдалося звестися на ноги, й вона, затуливши носа, потупцяла додому.
  Аби підняти собі настрій, Лора дістала з полички плитку шоколаду, який їй напередодні надіслала Моллі, і відкусивши шматочок, всілася біля вікна.
  Потім вона згадала вчорашню пригоду, і їй знову стало весело.
  Милуючись візерунками, що залишив пан Мороз на її вікні, Лора подумала, що тут він справжній майстер, але жартівник іще той. І тому, спілкуватися вона з ним буде дуже обережно, а краще – просто вітатиметься. І все!


 
 
 
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

10. Фіалки для Фіалки

  На Краю Світу, як ви бачите, частенько трапляються дивні історії.  Історія, яку я розкажу вам зараз, була також дивною. Не менш дивною за інші.
  Якось із Фіалкою сталася така пригода: вона раптом зрозуміла, що нічим особливо й не займається, окрім того, що щоранку поспішає на Фіалкову долину, в пошуках найсмачнішої фіалки. А оскільки Фіалка фіалки дуже любила (ніде правди діти), то всі вони для неї були надзвичайно смачними. І тому, вона ніяк не могла зрозуміти, яка ж із них найсмачніша. Та все ж таки вона вірила, що обов’язково знайде найсмачнішу фіалку на Землі.
  Ну, так от: вона вирішила, що ласувати фіалками – це, звісно, дуже добре. Але хотілося іще чогось особливого. І тому вона вирішила кожного  ранку робити зарядку.
  І можу вам сказати, що з неї вийшла неабияка гімнастка!  Незважаючи на свою огрядність, чого вона тільки не витворяла на тій Фіалковій долині!
  І присідала, і бігала з перешкодами, і навіть «ластівку»,  «берізку» й «місточок» робила!  А ще в недовгому майбутньому мріяла сісти на шпагат! Отак!
  Та одного разу Фіалка, роблячи зарядку, неабияк гепнулась і забила ногу. Це сталося якраз тоді, коли вона намагалася повторити стрибок кенгуру.
  Від болю корова зчинила лемент на весь Край Світу.
  Навіть пан Жоржик злякався і вибіг зі своєї хатинки. Дізнавшись у друзів, що сталося (а ті саме бігли на допомогу), він вирішив, що його глибокі знання з астрономії Фіалці не допоможуть, повернув назад,  у хатинку.
  Але Марта суворо наказала йому слідувати за нею, Лорою й Лютиком.
-      Але ж я не лікар! – обурювався Жоржик.
-      Я теж! Але ж повинен хтось допомогти! – відповіла йому Марта.
  Лора бігла мовчки, перелякано кліпаючи очима. Це вона покликала на допомогу Марту. Вона якраз ховалася на Кульбабовій долині від пана Вітра і здалеку побачила, як гепнулась Фіалка. А коли корова заволала не своїм голосом, зрозуміла – сталося щось кепське. Вона прибігла до Марти й розповіла те, що бачила.
  Марта страшенно перелякалася. До того, що з Лорою стаються всілякі негаразди, вона вже звикла й була напоготові. Але щоб Фіалка! Така розважлива й статечна надумала плигати по полю, мов той кенгуру! Ось це Марта ніяк не могла собі уявити!
  Прибігши на Фіалкову долину, вони довго умовляли корову як-небудь встати й дійти до хатинки. Та Фіалка сказала, що нікуди не піде й продовжувала волати. Друзі вже не знали, що й діяти. І тут, на допомогу прийшов Жоржик. Він почав розповідати про Зорі, Галактики, Північне Сяйво й Комети. Фіалка заслухалась і забула про ногу.
  Тим часом Лютик, що сидів на дереві, побачив як на станцію прибув потяг із міста. Із потягу вийшов Дідусь, що саме їздив на гостини до Моллі. Кіт зістрибнув з дерева й помчав йому на зустріч. Дорогою він розповів про Фіалчину пригоду Дідусеві, і той одразу ж заспішив на допомогу.
  Дідуся Фіалка послухалась і підвівшись, поволі допленталась до своєї хатинки.  
  Марта приклала до ноги лід, а потім перев’язала бинтом. Фіалка повеселіла і взялася ласувати своєю ковдрою.
  Всі полегшено зітхнули й порозходились по домівках.
Увечері Лора раптом згадала, що Марта пообіцяла Фіалці спекти її улюблений вишневий пиріг. І тому, покинувши свої звичні справи, заспішила до Марти. Лора прийшла якраз вчасно. Від пирога залишилось лише два шматочки. Вірніше, один – шматочок, а інший – шматок.
-      Пригощайся, Лоро! Це я для вас з Фіалкою залишила, бо всі вже повечеряли, – сказала коза, торохкаючи каструлями.
  Лора взяла свій шматочок і заплющила очі від задоволення. Авжеж! Марта була вправною господинею! Час зупинився для Лори, доки вона ласувала пирогом.
-      Отямся, Лоро! Що з тобою?! – закричала прямісінько їй у вухо коза.
-      Що?! Що таке?! – аж підскочила від несподіванки вівця.
-      Та кажу ж тобі! Як ітимеш додому, то занеси ось цей шматок пирога Фіалці! Хай ласує! Бо я дуже втомилася!
-      А! добре-добре! – зрозумівши, нарешті, що від неї хоче коза, відказала Лора.
Вона взяла пиріг і почимчикувала до Фіалки.
-      Фіалочко! Я принесла тобі пиріг! – сказала вівця, зайшовши в хатину.
  Фіалка ж сиділа на ліжку й тихенько рюмсала, витираючи носа хустинкою.
-      Що сталося? – запитала Лора.
-      Ой! Так кепсько! Так кепсько! – схлипнула корова, беручи пиріг до рота. – Я із розпуки з’їла всю свою запашну ковдру. А як я тепер буду спати? Я не зможу заснути без запаху фіалок! – додала вона і вже не стримуючись, заревіла на всю хату.
-      Та заспокойся! – почала втішати її Лора. – Я зараз збігаю на Фіалкову долину та й принесу тобі тих фіалок, що на дві ковдри вистачить!
-      Правда? – зраділа корова.
-      Звісно! – підтвердила вівця.
-      Тоді бери он того кошика і біжи мерщій, бо скоро стемніє!
  Та бігти мерщій у Лори не вийшло. Кошик для неї був занадто важкий. Вона насилу змогла його підняти. І тому штовхала його поперед себе. Отак, штовхаючи, вона нарешті дісталася Фіалкової долини, і одразу ж взялася до роботи.
  Лора назбирала вже півкошика квітів, як раптом фіалковий запах заколисав її, і вона дуже захотіла спати. Не довго думаючи, вона залізла у кошик, і вкрившись фіалками, солодко заснула.
  Ось так, і пройшла ніч на Краю Світу. Фіалка задрімала, мріючи про фіалки, Марта – від утоми, Лютик – на даху, Жоржик – біля телескопа, а Лора – в кошику.
  А от пану Вітру цієї ночі не спалося. Він до ранку ганяв хвилі в Океані. А потім запросив у гості на Край Світу свого давнього друга – пана Тумана. А той так зрадів запрошенню, що заполонив собою і Ліс, і Макову галявину, і Фіалкову долину.
  Лора, звісно про це не знала і продовжувала сопіти у кошику. І можу вам сказати, що якби вона надумала від когось заховатися, то кращої б схованки не знайшла.
  Ранок на Краю Світу почався з переполоху. Лютик, який повертався з нічної прогулянки, минаючи Фіалкову хатину, почув дивні звуки. Він зайшов усередину, аби дізнатися, що сталося, і побачив, що корова розсілася на підлозі і гірко плаче.
-      Фіалко! Що сталося? Нога болить? – захвилювався кіт.
-      Фі-фі-фі! Ло-ло-ло! – тільки й змогла за сльозами вимовити Фіалка.
Лютик перелякався ще більше й кулею вибіг із хатинки.
-      Марто! Ходімо швидше! – заверещав кіт, завбачивши козу, що саме поралась в квітнику.
-      А що таке? – й собі перелякалася та.
-      Фіалка сидить на підлозі, плаче й розмовляє по складах!
-      Ой! Це мабуть, через ногу! А які склади вона говорить?
-      Та якісь незрозумілі: фі-фі, ло-ло.
-      Дивно! Що б це могла значити?
-      Зараз дізнаємось! – сказав Лютик й забіг в хатинку.
-      Фі-фі-фі! Ло-ло-ло! – проказала крізь сльози корова, побачивши друзів.
-      До пуття скажи, що сталося! – наказала Марта.
-      Фі-фі… – хотіла було продовжити Фіалка, та Марта обірвала її.
-      Не фікай і не локай! Кажи все, як є! Бо я вже серджуся!
Корова, нарешті, опанувала себе й розповіла, що сталося.
-      Учора ввечері я перебувала в безодні розпуки через ногу. І з’їла всю свою фіалкову ковдру. Вона така смачна…
-      До справи! –перебила її Марта.
-      Так от. А як же я засну без ковдри? І от, Лора взяла мого кошика й подалася на Фіалкову долину по квіти. А назад не повернулася! Ой! Ні ковдри, ні Лори! Нещасна я, нещасна!
-      Лишенько! Це ж Лора заблукала серед фіалок! –закричала Марта й прожогом вискочила на вулицю.
  Лютик залишився заспокоювати зарюмсану Фіалку.
  Тим часом, на Фіалковій долині, в кошику заворушилася Лора. Вона солодко потягнулася й відкрила очі.
-      Де я? – злякано прошепотіла вона.
  Туман був такий густий, що їй нічого не було видно, окрім того самого кошика, в якому вона сиділа. Не розуміючи, що відбувається, вона вискочила із кошика й почала гасати туди-сюди по Фіалковій долині, мов навіжена. Нічого не бачивши, окрім фіалок під ногами,  Лора не розминулася з деревом, і вдарившись об нього лобом, упала на землю.
  Марта, тим часом, прибігла на Фіалкову долину, і побачивши, що її заполонило туманом, злякалася ще більше.
-      Лоро! – щосили закричала вона, й пірнула в обійми пана Тумана.
Лора, почувши голос Марти й собі зарепетувала:
-      Марто! Знайди мене! Я десь тут!
-      Чую! А де саме?! – кричала коза, пробираючись крізь пелену Туману.
-      Я не знаю! – кричала їй у відповідь Лора.
  Разом вони зчинили такий галас, що пан Вітер, який після безсонної ночі, заснув прямісінько серед Ромашкової галявини, прокинувся і вирішив допомогти. Він запросив пана Тумана на прогулянку, і вони вдвох сховалися за лісом.
  І одразу ж усім усе стало видно. Марта стояла прямісінько перед кошиком з фіалками, а Лора обіймала стовбур дерева.
-      Марто!
-      Лорочко!
Кинулись вона на зустріч одна одній.
-      Як ти? Дуже злякалася? – спитала Марта вівцю.
-      Дуже! – зізналася та подрузі.
  І тут, їм враз стало смішно. Вони сміялися все дужче й дужче, а потім і взагалі, попадали на землю, і їхній сміх розкотився на всю Фіалкову долину.
  Насміявшись досхочу, вони взяли кошика й заспішили до Фіалки.
  Та, в свою чергу, побачивши Лору й кошик з фіалками, розпливлася в щасливій посмішці.
  Ось так добре скінчилася ця фіалково-туманна історія. А наступного дня Фіалка вже сама пішла на Фіалкову долину.
Вона ласувала запашними квітами, а про себе думала, що плигати, мов кенгуру, вона може й не навчиться, а от сісти на шпагат таки спробує. Адже це додасть їй неабиякого шарму, – не сумнівалася корова.


 
 
* * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

11. Мій друг Вітер

  Одного літнього вечора жителі Краю Світу потерпали від спеки. Вони зібралися біля Жоржикової хатинки на гойдалці й теревенили ні про що. Самого ж пана Жоржика не було. Він вивчав нову енциклопедію, яку йому надіслала Моллі, і йому було не до спеки. Лютик писав вірші на даху віслючкової хатинки, Марта з Фіалкою гойдалися, а Лора стояла на одній нозі аби навчитися тримати рівновагу.
-      Хоч би дощик пішов, – мовила корова, раз-у-раз помахуючи віялом.
-      Угу, – підтримала коза.
І раптом її осяйнула думка:
-      А давайте завтра підемо на пляж?
Лора, не втримавшись, упала від несподіванки.
-      А давайте! – підтримала Фіалка.
-      Але ж…як же? Я ж…я ж … не вмію плавати! –заперечила Лора, сидячи в траві.
-      Візьмеш рятівний круг, який тобі надіслала Моллі! – відповіла Марта, – Чуєш , Лютику? – продовжила вона, задерши голову вгору,  – Ми завтра всі йдемо на пляж!
Кіт ліниво помахав хвостом у відповідь.
-      От і домовилися! А Жоржику я завтра скажу. Бо все одно забуде! – сказала Марта, радіючи своїй винахідливості.
З-за хмари поволі з’явився пан Місяць.
-      Так, годі гойдатися! Пора спати! – сказала коза, і Фіалка з Лорою, як по команді піднялися й заспішили додому.
  А пан Лютик і вухом не повів. Він же кіт, і сам знає, коли йому спати.
  Лора лежала в ліжку і слухала колискову. І раптом їй спало на думку, що пан Вітер також може завітати на пляж. І ще, чого доброго, поцупить у неї рятівний круг.
-      Що ж робити? – спитала сама себе вівця і натягнула простирадло по самі вуха, не зважаючи на спеку.
Вранці Лора прокинулась, схопила круг і заспішила до друзів. Вона була веселою і радісно посміхалася.
Всі вже зібралися і чекали на неї. Навіть пан Жоржик був. Правда, дещо насуплений. Зате Марта з Фіалкою аж пашіли від радості. Чи то, може від спеки.
-      Привіт! – привіталася Лора.
-      Привіт! – відповіли хором друзі, і всі разом вирушили на пляж.
-      Я тут дещо придумала! – радо повідомила Лора.
-      Щодо чого? – поцікавилась Марта.
-      Ось! – відповіла вівця і подала їй мотузок.
-      Що це? – не зрозуміла коза.
-      Це мотузок, який я прив’яжу до рятівного круга, а його інший кінчик віддам тобі й Фіалці. І ви будете тримати його міцно-міцно! Аби пан Вітер не поніс мене Океаном за горизонт!
-      Оце ще мені, винахідниця! – засміялась коза.
-      Не хвилюйся, Лоро! Якщо так станеться, ми будемо вболівати за тебе, спостерігаючи в Жоржиковий бінокль! – промурчав Лютик.
-      Яхи-йохи! – зітхнула Лора.
  Пан Жоржик ішов мовчки. І лише сопів, тягнучи із собою два томи енциклопедії.
-      Та то Лютик жартує! – озвалася Фіалка. – Ми все зробимо, як ти просиш!
-      Авжеж! – підтримала Марта.
Аж ось і пляж, золотий пісок і оксамитові хвилі Океану.
Фіалка з Мартою розкрили парасольку, і під нею одразу ж примостилися Лютик із Жоржиком. Лора почала малювати на піску, коза з коровою заспішили до води. Лора спостерігала за ними і раділа, що поблизу немає пана Вітра. Вдалині, з води вистрибували дельфіни, раз-у-раз зачіпаючи хвостами Хмару, що нависла прямісінько понад Океаном. Вона була якась чудернацька: набурмосена і кошлата. Вітру ніде не було, і вона, очевидячки, не знала, що їй робити. До того ж Хмара інколи сердилася на дельфінів, які заважали їй своїми розвагами, мріяти про щось своє, хмаринне.
-      Ну, все! Тепер твоя черга, Лоро! – сказала Марта, і вони з Фіалкою розляглися на гарячому піску.
-      Тримайте міцно! – закричала Лора і залізла в круг.
-      Плавай, плавай! – захитала головою їй у відповідь коза. – Жоржику! Лютику! А ви чого сидите? Лютику, ти заснув?
-      Я пишу вірша, – відповів кіт, вмощуючись зручніше.
-      Вірш? А де ж твій записничок?
-      Я не можу придумати риму…тому, мені треба поспати… Бо уві сні рими приходять самі… – сказав, позіхаючи Лютик.
-      А як вони приходять? Звідки? – не зрозуміла Фіалка.
-      То як же ти її побачиш, якщо спатимеш? Вона прийде, побуде, та й піде собі! – зауважила Марта.
-      Та нехай собі спить! Ми ж тут. То як побачимо, що прийшла рима, розбудимо його, та й усе!
-      І то правда! – підтримала подругу коза. – А ти, Жоржику, відчепись від тої енциклопедії! Бо ще чого доброго, приростеш до неї! – продовжила вона.
Та віслючок і не поворухнувся.
-      Оце ще мені! Добре, що хоч Лора плаває!
-      Го-го-го! – кричала весело з води та, здіймаючи бризки.
  Нахлюпавшись досхочу, вона прилягла на пісочку, між козою та коровою.
-      Якась дивна Хмара! – сказала Лора.
-      Усі Хмари дивні, – відповіла Фіалка.
-      А деякі ще й дивакуваті! – підтримала Марта.
-      Ось ця, мабуть, якраз із таких! – зауважила Лора.
-      То вона відбилася від Хмариного Стада і не знає, куди їй іти, – пояснила корова.
-      Зате я знаю, куди треба йти нам! – мовила коза.
-      Куди?! – разом запитали Лора з Фіалкою.
-      Додому! В мене роботи багато! – відповіла Марта і почала збиратися.
Фіалка з Лорою і собі підхопилися.
-      Лютику! Жоржику! Додому! Годі смажитися! – покликала коза й забрала парасольку.
Кіт невдоволено потягнувся.
-      Всі зібралися? Ходімо! – скомандувала Марта, і всі рушили за нею.
Лютик, обігнавши друзів, побіг у своїх справах.
На півдорозі Марта озирнулася і закричала:
-      А де пан Жоржик?!
Віслючка й дійсно не було.
-      Лишенько! Ми ж забули його на пляжі! Він, мабуть, там зовсім пересмажився без парасольки! – злякалася коза.
-      Треба було прив’язати його на мотузок, як Лориного круга! – не залишилась осторонь корова.
-      Лоро! Біжи мерщій по нього! Бо мені ніколи! – попрохала Марта.
  Лора кинулась назад. Захекавшись, вона прибігла на пляж. Так і є! Пан Жоржик так само сидів, вивчаючи енциклопедію.
-      Пане Жоржику! Пане Жоржику! – закричала Лора й покинувши круг, заспішила до нього.
-      Що?! Що таке?! – злякався віслючок.
-      Пора йти додому! Всі вже пішли!
  Жоржик підвівся і вони разом рушили по гарячому піску.
І раптом Лора згадала про круг.
-      Я ж забула його на пляжі! – згадала вона. – Ти ось що, Жоржику, іди собі додому, а я збігаю за кругом!
-      Добре! – подивився їй услід віслючок і потупцяв додому.
  Лора тим часом знову прибігла на пляж і побачила, що її круг плаває Океаном.
-      Яхи-йохи! Як же я його дістану?!
  І тут їй здалося, що Хмара, та сама Хмара, насміхається з неї.
-      Шановна пані, Хмаро! – урочисто звернулася до неї Лора. – Хіба вам не відомо про те, що насміхатися над невдачами інших – це геть кепсько? – запитала вона і пригрозила кулаком.
Та Хмара і не думала сміятися. Вона чекала на пана Вітра в надії, що той помітить її зникнення і віднесе до рідного стада, від якого вона по своїй легковажності відбилася.
-      Так! Я боюся плавати без круга! І що тут такого? Га?! –продовжувала кричати Лора, бігаючи туди-сюди по пляжу.
  Та Хмара Лору навіть не помічала. Вона думала, як було б добре зараз попливти понад Океаном, та поштовхатися дорогою з хмарами-подружками.
  Та Лорі все ж здавалося, що Хмара кепкує з неї.
-      Я нікому не дозволю сміятися наді мною просто так! У мене є моя гідність! Гідність вівці! – закричала Лора й плигнула у воду.
Вона піймала круга і гордо поглянула на Хмару.
  І раптом вона побачила, що Хмара почала рухатися, а в Океані з’явилися хвилі.
-      Пан Вітер! – злякано прошепотіла Лора.
Тепер їй стало не до Хмари і не до гордості. Вона щосили почала гребти, аби дістатися берега. Та течія відносила її все далі й далі.
  Пан Вітер не помічав Лору і гнав Хмару за горизонт. А разом з нею й маленьку вівцю, пошиту зі старої шкарпетки.
-      Рятуйте! Рятуйте! – щосили закричала Лора.
  І раптом вона відчула, що хвилі різко повернули її в інший бік. Це пан Вітер помітив нещасну вівцю і поніс її до берега. За мить Лора вже лежала на піску, наче щойно прийшла і лягла позагорати.
  Вітер тим часом розвернувся і помчав Хмару над Океаном. Лора сиділа на піску, кліпаючи очима, відходячи від того, що сталося.
-      Йой! Йой! – раптом скрикнула вона. – Я ж навіть не подякувала пану Вітру за порятунок!
  Вона підхопилася і, схопивши круг, помчала з пляжу. Дорогою вона зустріла пана Жоржика, який не змігши пересилити в собі тягу до знань, усівся під високим дубом,  і поринув у чарівний світ енциклопедії, так і не дійшовши додому.
-      Пане Жоржику! Ти часом не бачив пана Вітра? Я його шукаю! – на бігу закричала Лора.
Від такої несподіванки віслючок навіть забув, про що читав.
-      Ти шукаєш пана Вітра? Як таке може бути?!
-      Кажи! Бачив, чи ні?!
-      Ні… не бачив. А для чого ти….
Та Лора його вже не чула. Вона забігла в свою хатинку, щоб покласти круга, і помітила Лютика, що дрімав у квітах.
-      Лютику! Я шукаю пана Вітра! Ти не знаєш, де він?!
-      Лоро! Ти переплутала! Ти ховаєшся від пана Вітра, а не шукаєш його! Це зовсім різні речі… – промурчав кіт, вмощуючись клубочком.
  Лора кинулась далі. Побачивши Марту, що саме розвішувала у дворі білизну, вона закричала:
-      Марто! Мені потрібен пан Вітер! Ти не бачила його?!
-      Лишенько! Ти перегрілась на сонці! Я так і знала! –забідкалася коза.
  Та Лора вже наближалась до Фіалкової долини. Узрівши корову, вона погукала:
-      Фіалко! Тут часом не пролітав пан Вітер?!
-      Не пролітав, Лоро! Гуляй спокійно! – запевнила корова, жуючи фіалку.
  Лора побігла далі. Вона вибігла на місточок, Вітру ніде не було. Вона присіла на Ромашковій галявині, під берізкою і гірко заплакала.
-      Я така нікчема! Правильно сміялася з мене Хмара. Так мені й треба! – промовляла сама до себе Лора, витираючи сльози.
  І раптом біля неї несміливо заворушилася ромашка. Потім друга,…третя…
-      Пане Вітер! Пане Вітер! Я вас шукала! – зраділа Лора. – Я хочу подякувати вам за порятунок! Ви такий чудовий! Я більше ніколи, ніколи не буду від вас ховатися! Від сьогодні я буду вважати вас своїм другом. Звісно, якщо ви забажаєте дружити зі мною. Бо яка користь вам, такому могутньому, що суне Хмару, наче пір’їну, дружити з переляканою вівцею, пошитою зі старої шкарпетки, – промовила Лора, опустивши голову.
  І раптом, вона відчула, як заворушилися її кучері і пан Вітер лагідно полоскотав її за щічки.
-      То ви згодні?! – зраділа Лора і відчула, як залопотіли від Вітру її вуха.
-      Яхи-йохи! Яхи-йохи! – плигала серед ромашок щаслива Лора.
  І її можна зрозуміти. Адже, подружитися із паном Вітром аби кому не вдасться!


 
 

  * * *

 

 

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.

 

12. Таємниця Лори

  Ви здивовані, що у Лори була своя таємниця? То аякже! Ще й яка! Як ви знаєте, всі жителі Краю Світу були наділені особливими здібностями. Пан Жоржик був визначним вченим, коза Марта – прекрасною господинею, кіт Лютик – чудовим поетом, а корова Фіалка давала чудодійне молоко. У Лори також була така особливість. Вона дуже любила малювати. Так-так! Це почалося у перший же вечір після від’їзду Моллі. І ви знаєте, Лора була талановитою художницею! Ще б пак! Не дарма ж вона впала у фарби й замурзалась у них по самі вуха!
  Але, через свою сором’язливість, Лора про це нікому не розповідала. І малювала так, щоб ніхто не бачив.
  Це могло б і надалі залишитись таємницею Лори, і ніхто б міг і не дізнатися про її талант, аби не її друг – пан Вітер.
  А сталося це так.
  Настало літо і Моллі знову приїхала в гості до Дідуся й своїх друзів. І от одного разу вони домовилися про те, що наступного ранку підуть на Ромашкову галявину плести вінки.
  Лора також хотіла навчитися плести гарні вінки і тому, прокинулась раніше, ніж зазвичай. Аби не гаяти часу, вона вирішила помалювати. До того ж, у неї була мета: завершити сьогодні картину, на якій вона зобразила всіх своїх друзів і весь Край Світу. Був тут і Ліс, і Океан, і Високі Гори, і пан Вітер, що хилив своїм подихом струнку берізку. От, лише в одному куточку чогось бракувало. І Лора надумала домалювати там хмаринку.
  Аби хмаринка вийшла напрочуд гарною, вона вирішила змалювати її зі справжньої.
  Взявши картину й олівця, Лора вийшла на подвір’я. До неї одразу ж підлетів пан Вітер.
-      Привіт, Вітрику! Як спалося?
Вітер за ніч скучив за Лорою, й обіймав її з усіх боків.
-      Ха-ха-ха! – сміялася Лора.
  Вітер був дуже цікавий і раз-у-раз заглядав на Лорине малювання.
-      Ось, змалюю цю хмаринку, і підемо на Ромашкову галявину до друзів. Добре? Почекай трішки.
  Та пан Вітер не схотів чекати. Він вирвав у Лори малюнок і поніс його у напрямку Ромашкової галявини.
-      Яхи-йохи! – голосила Лора, женучись за Вітром.
  Та хіба за ним вженешся?! Пан Вітер вже за мить був на Ромашковій галявині, і закружлявши малюнок, поклав його прямісінько перед друзями Лори, що плели вінки та співали пісень.
-      А хто це в нас на Краю Світу, так гарно малює? –спитала здивована Моллі, роздивляючись малюнок.
-      Не знаю! – хором відповіли Марта, Лютик, Фіалка й Жоржик.
-      А я, здається, знаю! – загадково всміхнулася Моллі.
-      Хто?!
-      Лора!
-      Лора?!
-      Як Лора?!
-      А ми ніколи не бачили, щоб вона малювала! –дивувалися друзі.
  Сама ж Лора, побачивши, що наздогнати пана Вітра їй не вдасться, в розпачі повернулася додому.
-      Яхи-йохи! – це ж тепер всі дізнаються! Що ж робити?! – схлипувала вона.
  І раптом, поглянувши у вікно, вона побачила, що всі жителі Краю Світу на чолі з Моллі наближаються до її хатинки.
  Вона вибігла на вулицю й сховалася в височенних лопухах.
-      Агов! Лоро! – покликала Моллі.
-      Здається, її немає вдома, – сказав Лютик.
-      Де ж вона поділася? – стурбовано запитала Марта.
-      Треба її знайти! – відповіла Моллі.
-      Аби ж знати, де шукати! – додав Жоржик.
  Та тут на допомогу прийшов пан Вітер. Він з лісу побачив, як сховалася Лора. І вирішив, що зараз не час соромитись. Він розстелив лопухи в різні боки, і перед друзями постала розгублена Лора.
  Всі кинулися до неї:
-      Лоро! Ти так гарно малюєш!
-      Як ти так умієш?
-      Ти така талановита! – чулося звідусіль.
Лора сиділа в лопухах й тільки кліпала очима.
-      Вам дійсно сподобалось? – запитала, нарешті, вона, трішки отямившись.
-      Ще й питає?!
-      Дуже-дуже сподобалось! – підхопили усі.
-      А я думала, ви будете сміятися!
-      Гарно ж ти думаєш про своїх друзів! – з докором сказала Моллі.
-      Якби ж я знала, то нізащо не приховувала б, що дуже люблю малювати!
-      Лорочко! А чи не могла б ти намалювати мій портрет? – попрохала Фіалка.
-      А чого ж? Залюбки! – радо відповіла Лора.
-      Тільки обов’язково – серед фіалок, на Фіалковій долині! А я причеплю його у своїй кімнаті!
-      Добре!
-      І мій портрет також! – втрутилась Марта. – За роботою! Як я пироги печу!
-      Добре!
-      А мене, на гойдалці! З записничком! – додав Лютик.
-      А мене, біля телескопа! – вирішив і собі не відставати від друзів Жоржик.
-      А мене, з Дідусем і усіма вами! – додала Моллі.
-      Добре-добре! – сяяла від щастя маленька вівця.
-      А ще знаєш що, Лорочко! Я думаю, що варто відправити твій малюнок на конкурс юних талантів! Я впевнена, ти обов’язково переможеш!
  Лора про таке навіть і не мріяла!
  По завершенню канікул Моллі повернулася додому і забрала із собою малюнок. Вона, як і обіцяла, відправила його на конкурс.
  А згодом, Лора отримала від Моллі листа.
«Дорога моя подружко Лора! Вітаю тебе з перемогою! Ти виграла в конкурсі юних художників! І тепер твоя картина буде виставлятися на виставках в різних країнах світу!»
  Хіба про таке могла мріяти маленька вівця, пошита зі старої шкарпетки?
  Звісно, що ні. Вона просто малювала, бо їй це приносило неабияке задоволення.
  Картина Лори на виставках займає особливе місце. Авжеж! Не кожна вівця має хист до малювання!
  Сама ж Лора і зараз живе на Краю Світу, і продовжує малювати.
  Моллі надсилає їй для роботи олівці, фарби, пензлики й альбоми. А Дідусь змайстрував справжній мольберт.
  У Лори багато замовлень. Їй ніколи нудьгувати.
  До речі, якщо ви таки надумаєте помандрувати, і раптом опинитеся на Краю Світу, то також зможете замовити Лорі свій портрет.
  Вона хоч і стала знаменитою, та не зазналася. І залюбки малює портрети усіх охочих.
  Тож не гайте часу! Купуйте квиток, і гайда на Край Світу!
  Щасливої подорожі!

Ольга Зубер. Подорож на Край Світу. Повість-казка для дітей.
  
 За матеріалами: повість люб'язно надіслана автором спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер

Ольга Зубер. Казочки для малят

Ольга Зубер - молода поетка та казкарка з міста Переяслав-Хмельницький, що на Київщині. Має педагогічну освіту. Писати вірші почала ще в дитинстві, а от казочки - коли стала підростати маленька донечка. Дівчинка у мами - дуже цікава, тому казок для неї було все замало. От і почала пані Ольга вигадувати свої цікаві казкові історії, які з 2015 року почали друкувати дитячі періодичні видання: "Малятко", "Колобочок", " Мамине сонечко", "Котя", "Жирафа Рафа", " Ангелятко". Як і кожен автор, письменниця мріє про видання своєї книжечки... 

Останні коментарі до сторінки
«Ольга Зубер. "Подорож на Край Світу" (казкова повість для дітей)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми