На відео: Ольга Зубер. Казка «Велика мрія маленької миші».
Ольга Зубер
ВЕЛИКА МРІЯ МАЛЕНЬКОЇ МИШІ
(казка)
Осінь прийшла, не питаючись. Без запрошення, мов незвана гостя.
Лісова миша Люська сиділа на купі хмизу й спостерігала за жовтавим листям, що кружляло в неї над головою, вкриваючи лісову стежку.
— Ех! — сумно зітхнула вона, дивлячись довкола. — Оце ще мені ця осінь! Як гарно було влітку: сонечко, зелена травичка. Гуляй, не хочу. А тепер і податися нікуди. Одні калюжі та сухе листя. Та це ще що! Скоро й зима прийде. А Борсук-віщун, лісовий синоптик, передбачив, що зима буде дуже й дуже холодною… Хоча… Якщо згадати, то минулого року він казав те ж саме, а особливого холоду й не було. Тож, може й цього разу минеться…
Та все одно, падаюче листя псувало Люсьці настрій, і в неї починалася, як ото кажуть люди, депресія. Про це вона читала в газеті, яку їй приніс дятел Дмитро із села, що поруч з лісом. Люська знала, що люди вміють виготовляти такі газети. Тільки от як вони це робили, вона не могла зрозуміти.
У цей час єдине, що її тішило — це ліс. Ліс, який Люська дуже любила. В першу чергу, за те, що він був мирний. Скільки вже вона тут живе, а не пам’ятає жодної сварки, чи ворожнечі. До того ж, він був ще й надзвичайно красивий. І дуже-дуже великий. Хоча, ведмедиця Маргарита вважала його невеличким. Й називала не лісом, а лісочком, або ліском.
З цим Люська, ну ніяк не могла погодитись. Ну який же це лісок?! Його ж бігти, не перебігти. Тут же є й лісова галявина, й озерце, ще й струмочок! А дерев не перерахувати, не оббігти, не обстрибати, не обнюхати!
А галявина з лісовими ліліями? Це ж родзинка усього лісу! Люська не відходила від них, коли вони квітли. Хоч у лісі було безліч чудових квітів, та ось ці лілії припали їй до душі найбільше.
То звісно, що це ніякий там не лісок! А справжній ліс! І ним Люська дуже пишалася. Бо вірила, що їхній ліс — найкращий! А ще в неї була заповітна мрія прославити рідний ліс в усьому світі. Ну, хай не на весь світ. А хоч наполовину, чи хоч на якусь частинку того величезного світу. Бо де ж таке чувано, що про такий чудовий ліс ніхто не знає?! А то так і було. Бо вже стільки тих газет переносив їй дятел Дмитро, але в жодній про їхній ліс не було ні слова, ні словечка. Про що там тільки не писали люди в тих газетах! І про дощі й урожаї, й про гроші й якісь будівлі. А про ліс — нічого! «Ні! Так не годиться!» — думала Люська. І вирішила, що хай там як, а вона свій рідний ліс таки прославить.
Та як прославляти, вона не знала. Й тому, ще навесні подалася до свого давнього друга їжака Матвія. Той щойно прокинувся від сплячки і був дуже голодний. А тому й сердитий. «Авжеж! Кожен був би сердитий, якби не їв майже пів року!» — думала Люська. І тому, побачивши, що їжаку не до неї, подалася додому, надумавши завітати до нього наступного разу, коли той наїсться.
Сам же їжак Матвій був неабияким майстром. Із сухих гілочок він умів виготовляти цікаві речі. Такі, як іграшки та намиста. А нещодавно змайстрував справжню сопілку. І влаштовував, сидячи на пеньку, лісові концерти. А ще в Матвія була манюсінька скринька. У тій скриньці він зберігав справжні людські гроші. Це були дві монети. Круглі й холодні. На одній була цифра п’ять. А на іншій — п’ять та ще й з кружечком. Одну з них, ту що п’ять з кружечком приніс дятел Дмитро із села. А іншу Матвій знайшов сам, недалечко від лісу.
Дятел Дмитро розказував, що ті гроші люди дуже цінують. І тільки про те й думають, де б їх дістати, та ще й побільше. Бо виявляється, що за них люди можуть купить собі будь-що! Отак.
— Навіть їжу купляють за ті монети. Тож, якщо їх немає, будеш голодний! — розказував дятел Дмитро.
Та це ще що! За ті гроші люди сваряться один з одним, б’ються і, навіть, крадуть. Мабуть, з голоду.
— Які ж ці люди, очевидячки, нещасні! — думала Люська. — Вони ж навіть поїсточки без тих монет не можуть! Зовсім інша справа у звірів. Знайшов горішок, чи жолудь, чи яку насінинку — бери та й їж. І не треба ніяких грошей!
А ще гроші допомагають людині підняти настрій. Коли в людини геть кепсько на душі, і в цей час дати їй гроші, вона одразу ж починає всміхатися. А деякі співають, танцюють та аж підстрибують.
Та на Люську це не діяло. Вже кілька разів, коли в неї був поганий настрій, вона приходила до Матвія, аби подивитися на ті гроші. Та настрій від цього в неї аж ніяк не покращувався.
«Дивні ці створіння, люди. — думала вона дорогою, повертаючись додому. — Аби почати всміхатися їм потрібні гроші… Чи не краще подивитися на травичку, квіти, сонечко?»
От Люсьці покращувала настрій смачна знахідка: насінинка або горішок. А ще зустріч з друзями. Та найбільше — велетень-ліс. Сидиш, дивишся на цю красу, і не треба нічого іншого.
— Як спалося? — спитала мишка.
— Солодко! — відповів їжак.
Авжеж! Як іще може спатися в завірюху? Та ще в такому затишному кубельці, як в їжака Матвія? А створювати такі кубельця він умів чи не найкраще на увесь ліс.
Для цієї справи він брав сухе опале листя та мох. З цього добра їжак облаштовував на зиму таку чудову місцинку, що можна було не боятися ні снігу, ні морозу.
— А розкажи, як я хропів цієї зими? — спитав їжак.
— О! пречудово! — похвалила Люська. — Дуже голосно і мелодійно.
Матвій радісно засовався у траві.
— Ще трохи й перехропеш ведмедицю Маргариту!
— Фир-фир! — зафирчав їжак від такої думки.
— А щось балакав? Чи тільки хропів?
— То звісно, що балакав! Ще й казки розказував!
— Та невже?
— Атож! Слухай, Матвію! Може порадиш, як нам наший ліс прославити?
— А для чого? — здивувався їжак.
— Як для чого? От, наприклад, якщо б усі дізналися який ти чудовий хропун і майстер, тобі б це сподобалось?
— Ну… певно, що так.
— Отож! А який же наш ліс чудовий! А про нього, окрім нас, ніхто не знає. Це несправедливо!
— Несправедливо! — підтримав їжак, задумавшись.
— Ну, то що? Як прославляти будемо? — не витримавши їжакової задуми, спитала Люська.
— Ну… я так думаю, що прославляти можна якимись досягненнями! — сказав Матвій.
— Досягненнями? — здивувалась Люська й водночас задумалась.
Бо які ж такі особливі досягнення можуть бути у звичайної лісової миші?!
Вміти знаходити по нюху зернята й шишечки, навряд чи допоможе когось прославити. Ну, а що ще може лісова миша? Хіба, що рити підземні склади для зимових запасів. Та й це вряд чи підійде. Хіба, що слух. А він у мишей дуже гострий. Завдяки йому миші знають усе, що робиться в лісі.
— А слухом можна прославити ліс? — спитала, нарешті Люська, після довгих роздумів.
— Як це?
— Не знаю…
— Отож! — відповів їжак і вони знову задумались.
Люська сиділа й час від часу тяжко зітхала.
— Не зітхай так тяжко! Ти заважаєш мені думати! — попросив їжак.
Люська сумно подивилась на нього і тільки-но хотіла знову зітхнути, як Матвій голосно скрикнув:
— Знаю! Знаю!
— Що?! Що?!
— Знаю, як ліс прославляти будемо!
— Кажи, не муч! — застрибала Люська.
— Ти ж хочеш, щоб про наший ліс в газетах написали?
— Ну, так, так! У газеті!
— А газети хто робить?
— Люди…
— То значить, треба, щоб наший ліс сподобався людям!
— І що для цього треба?
— Завтра підемо на узлісся, ближче до села. Я буду вигравати на сопілці, а ти танцюватимеш. А оскільки, люди полюбляють пісні й танці, то це їм неодмінно сподобається!
— Дякую тобі, друже! Ти чудово придумав! Зробимо, як ти кажеш! — зраділа Люська й щаслива подалася додому.
Наступного дня, як і було домовлено вони прийшли на узлісся, та й узялися до справи. Матвій вигравав на сопілці різні мелодії, а Люська витанцьовувала. Вона неабияк старалася. І, танцюючи, уявляла, як із села повиходили люди та й диву даються, як то гарно в неї виходить.
Такі думки підбадьорювали її й додавали сили. Бо, якщо чесно, Люська дуже втомилася. Авжеж! Прославляти ліс — неабияка справа!
— Як думаєш, почули нас люди? — спитала вона в Матвія після чергового танцю.
— Та хто-зна! — непевно відповів їжак. — Хай там як, а я вже стомився грати!
— Не вередуй, Матвію! Ми ж не заради себе це робимо, а для нашого чудового лісу. Так що грай!
Нікуди не дінешся, треба грати. І після невеликої перерви, на узліссі знову почався концерт.
Зачула звуки сопілки білочка Оришка. Стриб-скік, і вже на узліссі.
— Поглянь, Орисю, чи не повиходили із села люди концерт дивитися? — попрохала Люська білку, що сиділа на ялиновій гілці й вимахувала хвостом в такт мелодії.
— Ні! Не повиходили!
— То як же? Може, хоч один є? Хоч манюсінький?
— Ні манюсінького, ні величезного! Нікого немає! — запевнила Оришка.
— Ох! — промовила Люська, й безсило впала в траву. — Виходить, дарма я старалася! Важко ж тим людям догодити!
— То як же люди тебе побачать, як тебе й у траві не видно? — сказала Оришка. — От, якби це ведмедиця Маргарита надумала потанцювати, все село збіглося б! — додала вона.
Люська аж підскочила.
— Ай, правда! Як це я сама не здогадалася?! Маргарита — чудова танцівниця! Ходімо до неї хутчіш, Матвію!
— Та не погодиться Маргарита для людей танцювати! — заперечив їжак.
— Погодиться! Погодиться!
— А я кажу — даремна це затія! Тим більше, Маргарита аж на тім краї лісу живе. Не дуже хочеться дарма ноги бити…
— Ну, то я сама піду — вперлася Люська.
— Хочеш, іди. Та лише час згаєш.
Не зважаючи на втому, Люська все ж таки подалася до ведмежої барлоги, що була ретельно замаскована в лісовій гущині, недалеко від лісового озера.
Матвій виявився правим. Уважно вислухавши Люську, ведмедиця похвалила її за ідею ліс прославити. Та танцювати відмовилась. Навідріз. Хоча, на що могла розраховувати Люська, знаючи, як і чому Маргарита опинилася у їхньому лісі.
Насправді, це не дуже весела історія. Навіть, зовсім невесела. Адже, ведмедиця втекла з перевізного цирку. І дуже не любила про це ні згадувати, ні говорити. У цирку люди, ті самі люди, які чомусь вважають себе дуже хорошими, змушували її робити те, що аж ніяк не властиве ведмедиці. А саме: танцювати, їздити на велосипеді, стояти на голові... Та й взагалі, поводилися з нею не надто чемно….
Тож, ідею з танцями довелося відкинути.
— Що ж робити? До кого податися за порадою? — роздумувала дорогою Люська, повертаючись додому.
Та ось до неї долинули звуки пісні. То в своїй домівці співала лисиця Соломія. Ох, і любила ж вона співати! Цілісінький день проходив у тому співанні! Навіть, уві сні тихенько виводила улюблені мелодії.
Люська заслухалася. Та раптом, як підстрибне!
— Це ж таким чудовим співом можна ліс прославити! — скрикнула вона, і вже за мить була в лисиччиній домівці.
— Ходімо швидше! Ходімо швидше! — кричала Люська й тягла лисицю за лапу.
— Та що таке? Що сталося?! — не могла нічого втямити лисиця.
— Ходімо, мерщій, на узлісся! — продовжувала репетувати Люська.
— Та що я там робитиму? — й собі репетувала лисиця, намагаючись відчепити від себе мишу.
— Ліс прославлятимеш!
— Що?!
Люська, захекавшись, відпустила Соломію й розповіла їй про свою ідею.
— То так би й сказала! А то напала зненацька! — ображено мовила лисиця.
— Ну, вибач! Вибач! Просто я так зраділа, що з’явилася чудова нагода ліс прославити! Допоможеш?
Вони вийшли на вулицю.
— Ой! Ні! Сьогодні не вийде. Завтра, — сказала лисиця.
— Чому?
— А тому, що! Подивися довкола!
Люська озирнулася. Нічого. Вона з подивом поглянула на лисицю.
— Сутеніє. Люди спати ляжуть. Хто мене слухати буде?
Ач, правда, а Люська й не помітила, як і день минув. Що ж робити? Попленталась вона додому. Заснула швидко, бо якщо відверто, втомилася неабияк…
І наснився їй дивний сон. Наче б то на узліссі танцює ведмедиця Маргарита, Матвій виграє на сопілці, Соломія співає, а Люська з Оришкою в долоні плескають.
А на іншому березі річки повиходили люди. Малі й великі. Стоять, слухають. А потім поглянула вона вгору, а на небі місяць молодий сяє. А тоді отой місяць бере й падає прямісінько на бідолашну Люську. Аж дивиться вона, а то зовсім і не місяць, а шматок запашного сиру.
Тлумачити сни Люська не вміла. Та чутливе мишаче серце підказувало, що її мрія таки здійсниться. До того ж, в неї з’явилася ще одна мрія. Не така велика, як ліс прославити, звісно. Та після такого сну їй забажалося спробувати того сиру.
Бо дятел Дмитро ще раніше їй розказував, що миші, які живуть у селі, частенько ласують тим сиром. Звісно, коли люди не бачать. Це ще що! Миші його так полюбляють, що заради нього навіть лізуть у мишоловки. А ще були такі, що заради сиру покинули свій рідний ліс і подалися жити у село. Аби бути ближче до того сиру. Ось такого Люська не могла зрозуміти. Як можна зрадити рідну домівку заради шматка запашного сиру?!
Та все ж скуштувати його Люсьці кортіло. Особливо після того, як на узліссі вона знайшла яскравий пакуночок, який дуже смачно пахнув. А дятел Дмитро розказав, що не раз бачив, як люди з таких покуночків їли сир. Той пакунок Люська притягла до себе додому і частенько засовувала в нього свого носа.
Ну, так от. Наступного ранку прийшли вони з Соломією на узлісся. Лисиця вмостилася під ялинкою і затягнула протяжну народну пісню. Люська аж просльозилася.
— А тепер веселої і голосніше, щоб на все село було чути! — командувала миша, бігаючи туди-сюди по узліссі.
— Ще голосніше! Ще голосніше! — не вгавала вона.
Одним словом, Соломія переспівала всі пісні, які знала по кілька разів, а під кінець зовсім охрипла. Показавши знаками, що співати більше не може, вона подалася додому. А Люська залишилася сидіти на узліссі у неймовірній розпуці. Бо, як же ж іще могла почуватися Люська, коли із села ніхто не вийшов послухати, як чудово співає Соломія?
Та чергова невдача не змусила її відмовитись від своєї затії. За кілька днів, Люська за звичкою подалася на край лісу, аби позбирати сміття, яке бралося невідомо звідки. Люська гадала, що його наносить вітром. Бо звідки ж іще воно могло взятися? Щоразу їй вдавалося назбирати неабияку купу сміття. Пляшки, сірники, різного розміру кольорові пакети, невеличкі коробочки, які пахли чимось зовсім несмачним.
Одного разу дятел Дмитро, завбачивши, як Люська насилу тягла одну з таких пляшок, розповів їй, що це смітять люди із села, що приходять в ліс погуляти.
Дятлу Дмитру Люська довіряла. Але, в те, що люди забруднюють ліс, ніяк не могла повірити! Звісно, що дятел Дмитро щось не так зрозумів. «І сміття приносить вітром. А ніякі не люди, — думала Люська, тягнучи за собою шелестючий пакетик. — Бо де ж таке є, щоб ЛЮДИНА забруднювала ліс?! Ні! Люди — вони хороші! А про наший ліс вони, навіть, і не знають!» Так собі розмірковувала Люська…
От, в один із таких ранків, коли Люська нишпорила в траві, визбируючи сірники, вона запримітила зайця Тимоху, який наразі повертався із села. Зараз, навесні, йому там нічого було робити і тому, він бігав туди просто, за звичкою. А от восени Люська не раз бачила, як він повертався звідти з морквиною, а то й капустяним листком.
— Гей! Тимохо! Ходи-но сюди! — покликала вона зайця.
— Привіт, Люсько! — підстрибом домчав до неї заєць і впав на землю.
— Що з тобою таке? — спитала Люська, дивлячись, як той важко дихає.
— А! — махнув лапою заєць. — Нічого! Бігав у село собак дражнити!
— То не бігай більше! Ще доженуть!
— Не доженуть! Ти ж знаєш, який я прудкий та спритний!
— Знаю! А ще знаю, що ти неабиякий художник!
Заєць Тимоха й справді гарно малював. Особливо добре в нього виходили капуста й морква. А малював він на шматочках паперу, які приносив йому із села дятел Дмитро.
— А! — відповів Тимоха. — Хіба то гарно? То я так бавлюся, коли нічого робити.
— А давай із твоїх малюнків зробимо виставку? — запропонувала Люська.
— А для чого? — не зрозумів заєць.
— Як для чого? — здивувалась Люська. — Побачать люди і скажуть: от який талановитий заєць в лісі живе! І напишуть про тебе в газеті. І ліс наший чудовий прославиш!
— Твоя правда, Люсько! Ходімо! — зрадів заєць і вони вдвох подалися до його домівки.
— Тримай! — сказав заєць і подав Люсьці цілу купу малюнків.
Люська уважно роздивилась і спитала:
— А щось, окрім моркви й капусти можеш намалювати?
— Певно, що можу! Але це буде не так цікаво!
— А заради нашого лісу? — знову поцікавилась Люська.
— Ну… хіба що заради лісу. А що намалювати?
— Як що? Горішок і насінинку!
— А ще грибочок! — почувся згори голос білочки Орисі.
— І грибочок! І грибочок! — застрибала Люська.
— Добре! — погодився заєць і взявся до роботи.
Люська походжала навколо Тимохи й з цікавістю позирала на те малювання.
До вечора все було готове. Люська акуратно порозкладала малюнки вздовж узлісся і задоволена пішла спати.
Вона вмостилась у своєму затишному кубельці, заплющила оченята… І раптом, відчула запах диму. Вона сіла й поворушила носом. Так і є. Дим. Кому-кому, а своєму носу вона довіряла. Вискочивши з нірки, вона подалася у напрямку, звідки йшов запах диму. Вийшовши на узлісся, вона завмерла від побаченого. Біля її лісу ходили невідомі люди. Вони розпалили багаття біля улюбленої ялинки Орисі й позбиравши малюнки Тимохи, кидали їх у вогонь. Люди були малі й великі. Вони голосно розмовляли й сміялися… у Люськи на очах забриніли сльози.
— Що ви робите?! Ви ж ЛЮДИ! — закричала щосили Люська, та її ніхто не почув. Люди продовжували робити свою справу…
Подув вітер і вогонь перекинувся на ялинку. Люська дуже злякалася, що може зайнятися увесь ліс. Що тоді?! Це ж її дім! Вона не знала, чим зарадити і просто стояла, дивлячись на вогонь. Люди швидко зібралися і втекли… Люська хотіла було побігти по допомогу, але не могла зрушити з місця. Та ось, раптом грякнув грім і почалася злива. Вогонь згас і Люська безсило присіла на землю. Вона просиділа там до ранку, дивлячись на обвуглені ялинові гілки.
«Значить, Дмитро був правий. Значить, це люди засмічують ліс! А ще нас, мишей, називають шкідниками…» — подумала мишка…
Раптом, вона почула тихеньке схлипування. То плакала білочка Оришка.
— То люди, Орисю… Я сама бачила…
Білочка гірко плакала, затуливши лапками оченята.
— Матвій шукав тебе, — крізь сльози повідомила вона.
— Ходімо до нього! — мовила Люська й рішуче підвелася.
— Матвію! — голосно погукала вона, здалеку завбачивши їжака. — Нам треба захистити ліс!
— Від кого? — здивувався той.
— Від людей! — відповіла Люська й розповіла все, що сталося вночі.
— Люди становлять загрозу нашій домівці! Вони дуже злі! — підсумувала вона.
Запала тиша.
— Може, порадитись з Маргаритою? Вона добре знає людей, — порадив Матвій.
— Правильно! — відповіла Люська й подалася через увесь ліс до ведмежої барлоги.
Ведмедиця уважно вислухала Люську, крадькома витираючи сльози. Але, сказала, що проти людей нічого вони вдіяти не зможуть. Найкраще, що можна зробити, — це перестати прославляти ліс. Щоб якомога менше людей знало про нього.
Вкрай засмучена, повернулася Люська додому. Дорогою вона вирішила, що прославляти ліс і справді ні до чого. Нема перед ким. Лісові мешканці й так знають, який він чудовий. А люди… їм це не потрібно…
А от прибирати сміття треба попри все…
Щодня протягом літа Люська прибирала ліс після людей. Збирала пакети, ледве тягла важелезні пляшки маленькими лапками. Часто їй допомагали Матвій з Оришкою та Тимохою. Та найчастіше Люська справлялася сама. Бо вважала прибирання лісу своїм обов’язком, який вона обрала для себе добровільно. Так, їй було важко, але не це засмучувало її…
З приходом осені стало ще важче. Матвій готувався до сплячки, Оришка робила запаси на зиму, а Люська… сиділа й сумувала, дивлячись на падаюче листя…
— Все! Досить сидіти без діла! — сказала вона сама до себе й рішуче попрямувала на узлісся.
Так і є. Ось гора пакетів… ще кілька пляшок… Мишка взялася за одну з них й поволі потягла подалі від лісу.
— Ха-ха-ха! — почула Люська позаду себе.
Вона озирнулася й побачила того, хто сміявся. То була людина!
Люська злякалася й випустила пляшку.
Тим часом, людина підійшла ближче й спитала:
— Ти мишка?
Люська кивнула.
— А що ти робиш?
— Прибираю ліс…
— Ти? Прибираєш ліс? — здивувалась людина.
Люська знітилась і відповіла:
— Тут… вітер сміття наносить…
— То не вітер, мишко. То люди! — відповіла людина і Люська помітила, що та перестала всміхатися.
Вона не знала, що сказати, тому мовчала й крадькома розглядала людину. Вона була вже не маленькою, але ще й не дорослою. В рожевій курточці з довгим волоссям.
— Дівчинка, — подумала Люська.
— А як тебе звати? — спитала людина.
— Люська…
— А мене Лілія. Можна Ліля.
— Лілія? — стрепенулась Люська.
— Так!
— У нашому лісі цвітуть лілії. Це мої улюблені квіти, — промовила Люська й заплакала.
— Чого ти плачеш? — стурбувалась дівчинка.
Та Люська так розійшлася, що не могла зупинитися. Весь той біль, що вона тримала в своєму маленькому мишачому серці, вирвався на свободу.
Дівчинка взяла Люську на руки.
— Я… я плачу, бо люди… забруднюють ліс! Вони… вони… ось! — насилу промовила Люська і вказала лапкою на обгорілу ялинку. — Боюся, що вони дізнаються про лілії і їх знищать! — сказала вона й заплакала ще дужче.
— Не плач! Ми захистимо ліс!
— Як?! — не вірячи своїм вухам, вигукнула Люська крізь сльози.
— Дуже просто! Знаєш, хто мій тато?
Люська похитала головою.
— Він — еколог і захисник природи! Він працює з міжнародними організаціями і захищає природу в усьому світі!
Люська слухала, відкривши рота. Що таке «еколог» і «міжнародні організації» вона не знала. Та подумки вирішила, що сьогодні ж спитає про це в дятла Дмитра. Бо в Лілії запитувати посоромилась.
— Я приїхала до бабусі, на вихідні. Але, сьогодні ж зателефоную татові і все йому розкажу!
— Це моя найбільша мрія — захистити ліс! — витираючи оченята, сказала Люська.
— І вона обов’язково здійсниться! — запевнила дівчинка. — У мене є для тебе гостинець, — продовжила вона. — Ось, візьми. Це сир. Ти куштувала колись сир?
— Ні! — посміхнулася мишка, беручи з долоньок дівчинки, запашний шматочок сиру.
Люська принюхалась. Так і є. Сир. Пакетик, що в неї вдома теж мав такий запах. Та сам сир пахнув ще краще. Люська скуштувала й замружила очі від задоволення.
— Завтра я принесу тобі ще! Добре?
— Дякую! — промовила щаслива Люська.
— Зараз я допоможу тобі прибрати ліс, а ввечері розкажу про все татові. Згода?
Хіба ж на таке Люська могла не погодитись? Звісно ж ні! Ще ніколи вона не прибирала ліс із таким задоволенням! Після цього Ліля погладила Люську по голівці і пішла додому. Люська довго дивилася їй у слід. А потім помчала до Матвія, аби встигнути розказати йому все, доки він не заснув.
Наступного дня Ліля з Люською знову зустрілися. Дівчинка пригостила мишку сиром і подарувала фото, яке вона зробила одразу ж як побачила Люську. Мале мишеня тягне за собою важку пляшку…
Ліля своє слово стримала. Минув деякий час, і їхній ліс визнали заповідною зоною. Навколо лісу з’явилися таблички з написами: «Смітити категорично заборонено» та «Заповідна зона: знаходиться під охороною держави».
А світлина з Люською облетіла весь світ. Ось так Люська свій рідний ліс прославила.
І збулася велика мрія маленької миші.
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер
