На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Олександр Гаврош, "Характерник літературного степу" - нарис про літературну долю Володимира Рутківського


Олександр Гаврош

ХАРАКТЕРНИК ЛІТЕРАТУРНОГО СТЕПУ

(нарис, 02 лютого 2011 року)


Олександр Гаврош. Характерник літературного степу. Нарис про літературну долю Володимира РутківськогоЛітературна доля Володимира Рутківського — незвична. Він не належить ні до тих, кого вона пестила у часи розквіту життєвих сил, ні до тих, про кого заговорили вже по смерті. Як там у Ліни Костенко: „Бо слава – це найкраща жінка, що на могилу квіти принесе”. Ні, слава прийшла раніше. Доля таки всміхнулася 73-річному письменникові з Одеси. Про нього заговорили, його книжки враз стали відомими, критики внесли його до літературного канону дитячої літератури і навіть серед трьох претендентів на цьогорічну Шевченківську премію значиться його ім’я (Володимир Рутківський - лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка 2012 року - ред.)

Але навіть не цей факт є знаковим у долі Володимира Рутківського: чимало письменників таки встигли отримати лавровий вінок на лисіючу голову перед закінченням життєвого шляху. Вражає інше: що в такому поважному віці письменник і далі творить вартісні книжки. Причому найкращі з творчого доробку – „Потерчата”, „Джури-характерники”, „Джури і підводний човен”. Такого пізнього вибуху в літературній долі українське письменство не дуже й пригадує. І Рутківський явив цей приклад, спростувавши поширені стереотипи про старечі маразми, склероз і що „Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші”. Що ж, літературним лінивцям тепер є з кого брати приклад, відкладаючи свої геніальні ідеї „на потім”.

Однак Володимир Рутківський радше зборов свою літературну долю, ніж вона сама впала йому до ніг. Життя цього письменника є прикладом постійного долання несприятливих обставин. Народився він 18 квітня трагічного 1937 року у сім’ї вчителів. Уже цей перший запис біографії не спонукає до лірики. У характері письменника переплелися польський гонор батька та козацька міць матері. Мати була такою сильною, що коли треба було перенести колоду, вона бралася за товщий кінець, а випускник школи Володимир із братом Вітьком удвох — за тонший. Оця козацька звитяга рідної Черкащини не раз промовлятиме з творів майбутнього письменника.

Дві обставини наклали свій глибокий відбиток на дитинство Володимира Рутківського: війна, а точніше — окупаційні лихі й голодні часи, перенесені на селі, та українська історія. Обидві дали поштовх для створення головних творів життя. У першому випадку – щемливої біографічної повісті „Потерчата”, у другому – історичної трилогії про джур-характерників. Але це буде пізніше, значно пізніше, неймовірно пізніше: коли письменнику виповниться сімдесят.

Першим же відкриттям малого Володі стала первісна стоянка кінця ашельської (близько 300 тисяч років тому) епохи у рідному селі Велика Буримка, яку розкопали вони з хлопцями-школярами. Та така, що відомий академік Іван Шовкопляс заніс її до значних історичних відкриттів. От і не вір після цього в чудеса!

Володя повірив і вирішив стати археологом. Вступав до Київського університету, поклавшись, попри великий конкурс, на власні знання, а не на знайомство із відомим столичним істориком, який обіцяв підтримку. І доля вперше його провчила: не пройшов за конкурсом. Як справжній лірик, який кидається з одного душевного стану в інший, махнув рукою на всі дотеперішні мрії, і подався… до Одеси. Як тепер пояснює, „бо ніколи не бачив моря”. Що ж, теж вагома причина, аби вступити в Одеський інститут холодильної промисловості.

Але ж за своїм мисленням Рутківський – чистий гуманітарій, тож пройшовши через коловорот заводів і цехів, усе одно дивним чином опинився на Одеському обласному радіо. Пояснення просте: кмітливий і непосидючий хлопчина спочатку носив свої дописи журналістам, поки ті не переконали його змінити заводський халат на мікрофон. У 1968 році Володимир Рутківський стає новинарем, веде щотижневі програми. Однак це вже була робота зі словом, щоденне знайомство з різними людьми, яка-не-яка творчість.

Але делікатна натура хлопця з берегів далекої річки Сули потребувала лірики. У 1966 році в Одесі виходить його перша збірка поезії „Краплини сонця”. Дебют виявився поміченим. У 1968 році на 5-й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Але далі доля знову показала язика. На Рутківського настрочили анонімку в обком партії; мовляв, він очолює на обласному радіо „українських буржуазних націоналістів” і навіть при свідках заявляв, що „русских стихов в эфир не дам!”. Як на біду, він ще й поставив свій підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста. Справа набула розголосу: обласний прокурор опротестував рішення обкому про звільнення того з роботи.

Рутківський потрапив у „чорний список”. Другу збірку «Плоти» вилучили з бібліотек, а третю, «Експромт», — із видавничого плану на 1970 рік. Довкола поета запанувала задушлива атмосфера. Виручив Борис Олійник, який із симпатією ставився до одесита. „Старий, тікай із Одеси, поки не сталося найгіршого”, — порадив він і допоміг у 1973 році вступити на дворічні Вищі літературні курси у Москві.

Володимир Панченко і Володимир Рутківський на врученні премії ЛітАкцент року - 2009. Фото Марії Семенченко
Володимир Панченко і Володимир Рутківський на врученні премії «ЛітАкцент року — 2009». Фото Марії Семенченко

 

Ці два роки відносної свободи (Москва була завжди вільнодумніша за Київ) остаточно утвердили у Володимирі Рутківському думку присвятити себе літературі. Не кажемо вже про те те коло знайомств, можливості для інтелектуальної наснаженості. Класики не тільки вчилися разом із ним, а й жили. І оце дворічне постійне спілкування було найкращим уроком. З того часу Володимир Рутківський ставить собі тільки найвищу планку: орієнтуватися на світові зразки. Якщо писати, то на рівні шедеврів.

Щоправда, з поезією і далі не щастило. Хоча й вийшли дві збірки — «Повітря на двох» (1973) та «Рівновага» (1977) — вони були так заредаговані, що нагадували оригінали, як телеграфний стовп нагадує дерево. У збірці „Повітря на двох” Рутківський навіть хотів зняти своє прізвище. Та редактори сказали, що в такому разі своїх книжок йому більше не бачити. Тож із віршами для Володимира Рутківського стало все зрозуміло: бути собою за існуючої системи він не зможе. А поет він, між іншим, не другорядний — з власним голосом та  інтонаціями.

Що ж, не йде поезія, він береться за прозу. Пише роман про затоплені під час будівництва Київського моря села на Дніпрі. Ясна річ, таку ідейно хибну книжку прийняти тодішня влада не могла. Рутківський спробував подвоїти свої шанси, самотужки переклавши рукопис російською. Але й Москва відповіла відмовою, хоча роман і отримав схвалення від кількох рецензентів.

Саме тут і настав отой щасливий для української дитячої літератури момент. Володимир Рутківський став шукати нішу, де би йому як літератору дихалося найвільніше. А оскільки, попри все, зумів зберегти свою душу чистою і дитинною, то, ясна річ, спробував писати для дітей.

І знову ж таки: перший досвід виявився негативним. Весела розповідь про реальні пригоди з власного дитинства для серйозних дядьків з єдиного в Україні дитячого видавництва „Веселка” виявилася… надуманою. Знову відмова! Тут хоч би в кого вже опустилися руки!

Але Рутківський звик тримати удари. Несподіваний випадок, коли знайомі, що на місяць від’їжджали у далеке відрядження, залишили на нього, самотнього чоловіка, свою дев’ятирічну доньку, став чудовим матеріалом для повісті про дружбу дорослого з школяркою, про спільне пізнання світу. Але „Ганнусю”  редактори зарубали знову. Мовляв, така дружба дуже близька до розтління малолітніх.

Володимир Рутківський перекладає повість російською і заносить у московське видавництво „Детская литература”– головне дитяче видавництво СРСР. Твір сподобався, його порівняли з „Голубою чашкою” Аркадія Гайдара, і у 1977 „Аннушку” дуже швидко надрукували 150-тисячним тиражем. Однак такий успіх ніяк не позначився на долі письменника в Україні.

Після виступу в одному з дитячих санаторіїв Володимир Рутківський загорівся ідеєю написати казкову повість із життя тамтешніх дітей, де би реальний світ переплівся із казковим. Тим паче, що завжди вважав, що дитячі твори повинні триматися на двох китах – фольклорі та історії. А українська міфологія така багата, що тільки бери й пиши. Так з’явилася повість „Бухтик із тихого затону” — про співжиття школярів і таємничого водного світу. Цього разу редактори відповіли відмовою через «чортівню», яку пропагує письменник у той час, коли радянський народ будує світле майбутнє.

Рутківський змушений іти вже сходженою стежкою: перекладає твір російською і несе в «Детскую літературу». 1981 року повість виходить у Москві стотисячним накладом, отримує чимало захоплених читацьких відгуків і навіть визнається однією з кращих у 12-й п’ятирічці! Володимиру Рутківському пишуть читачі з різних кінців СРСР, але в Україні про нього майже не згадують. Еге ж, тепер письменник ще й виявився „зрадником” – друкується російською в Москві.

На щастя, політична ситуація в країні змінилася. Після 1985 року стає вільніше дихати. Все частіше починають вживати нові слова „демократія”, «гласність», «свобода слова».  Переглядається ставлення до цькованих перед цим авторів. І в 1987 р. виходить його майже некорегована поетична збірка «Знак глибини». Наступного року побачила світ перша і єдина книжка Володимира Рутківського у „Веселці”, де було видруковано дві казки-повісті — „Бухтик із тихого затону” і „Гості на мітлі”. Дитячий письменник нарешті прийшов до українського читача.

Володимир Рутківський. Гості на мітлі
Володимир Рутківський. Гості на мітлі

 

А у 1989 році в одеському видавництві „Маяк” вийшли дві дитячі психологічні повісті Володимира Рутківського „Канікули у Воронівці” (інша назва — „Ганнуся”) та її продовження — „Намети над річкою”.

За часів перебудови Володимир Рутківський знову повернувся до журналістики. Майже десять років пропрацював заввідділом соціальних проблем у газеті „Одеські вісті” і навіть визнавався кращим журналістом Одещини. Ясна річ, Одеса у ті роки жила значно яскравішим життям, ніж українська дитяча література. На очах руйнувався старий світ. Хіба тут до книжок? Тож прихід Рутківського у рідні пенати пройшов для широкого кола непомітно. І так вийшло, що ні в Росії він не утвердився як свій, ні в Україні — за браком уваги.

Але тут невблаганна доля зіткнулася з твердим, як кремінь, характером. Нові часи дали можливість нових тем. Цензура зникла. І у Володимирі Рутківському прокинулася давня нереалізована дитяча мрія – побути істориком. Але не просто якимось дослідником-одинаком, а автором історичних творів, які можуть бути доступними тисячам читачів.

Володимир Рутківський. Фото Марії Семенченко
Володимир Рутківський. Фото Марії Семенченко

 

Володимир Рутківський полишає психологічні та казкові повісті і береться за значно ризикованіші речі – творення власної версії маловідомих подій минувшини. Ним керує бажання пробудити гордість українців за власну історію, котра нічим не гірша за французьку чи британську. Приходячи з редакції, він вечорами сідає за письмовий стіл.

Першим його історичним відкриттям стає повість „Сторожова застава”, де письменник вперше в українській літературі наголосив, що знамениті богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Олешко Попович всупереч усталеній думці належать не так Росії, як Києву та Переславу, а значить – сучасним українцям. Повість була надрукована 1991 року в журналі „Однокласник” і тільки через десять років  вийшла власним коштом автора в Одесі. За неї у 2002 році Володимир Рутківський отримав найвищу нагороду дитячих письменників Україні — премію Лесі Українки. (Показово, що це сталося аж із третьої спроби).

Та все-одно він залишався непомітним у жвавому літературному русі незалежної України. Вихід на пенсію розв’язав нарешті письменнику руки. І він засів за задумані твори, відганяючи думку, про те, будуть вони надруковані чи ні. Писав у стіл, знаючи, що пише насамперед із обов’язку.

Наступне художньо-історичне відкриття одесита – битва на Синіх Водах. Володимир Рутківський розкопав в історичних документах маловідомий факт, що першу поразку монголо-татари отримали не на Куликовому полі, а в самому серці України – на 18 років раніше канонізованого святкування. Битва об’єднаного литовсько-українського війська була по суті звільненням тогочасної України від ненависного іга. Володимир Рутківський пише великий роман „Сині Води”. Пропонує різним видавництвам. Видати рукопис зголосився „Зелений пес”, але друкує у 2004 році у скороченому вигляді трьома книжками — «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем». Роман залишився непоміченим.

Та Рутківський не складає рук, бо вже пише наступну свою епопею – цього разу про початки козацтва. А й справді — як воно виникало, отце унікальне лицарство? Хто були ті перші відчайдухи, що поселялися на Дніпрі на межі з Диким полем? Історики дають вельми скупі відомості. Що ж, якщо мовчить наука, то своє слово скажуть письменники. Володимир Рутківський пише роман „Джури козака Швайки”. Але й цьому, нині вже хрестоматійному твору довелося пройти чимало випробувань.

Роками він лежав незапитаний у письмовому столі. До кого тільки не звертався автор! Нарешті, у 2006 році Володимира Рутківського познайомили з найвідомішим дитячим видавництвом України „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Іван Малкович про одеського літератора, якому вже йшов 70-й рік, нічого не чув, рукопис узяв радше з увічливості. Козацька сага ще довгенько припадала порохом у видавництві, поки однієї ночі Малкович не задзвонив схвильовано в Одесу зі словами: „Геніально! Будемо друкувати”.

 

Трилогія Володимира Рутківського про Джур
Трилогія Володимира Рутківського про «джур»

 

Це стало поворотним пунктом у долі письменника. Ілюстрації до книжки малював один із найталановитіших українських ілюстраторів – Максим Паленко, котрий живе у Дніпропетровську і сам виглядає як козарлюга з історичних романів.

„Джури козака Швайки”, які вийшли 2007 року, стали подією і першою книжкою Воломира Рутківського, яку нарешті прочитала Україна. (Нагадаємо, що перша журнальна публікація «Джур» відбулася ще 1995 року в «Однокласнику». За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив!).

А поміж тим, динамічний, захопливий сюжет, самобутні образи, вкраплення фольклору, правдоподібність історичних колізій, багата мова, легкий стиль – усе це робили твір справжнім відкриттям. „Ого, які в нас є автори!” – чулося звідусіль. Про Рутківського заговорили.

Іван Малкович відразу домудрував, що „Джури” – це всерйоз і надовго. Він пропонує письменнику продовжити розповідь про козака-характерника Швайку та його юних помічників — Грицика і Санька. Після роздумів Володимир Рутківський погоджується.

Але його завжди вабить невідоме в історії. Йому потрібен несподіваний поворот.

І він його знайшов – співжиття татар і українців. Рутківський пише „Джур-характерників”, де чи не вперше в українській літературі кримські татари постають не трафаретно-усталеним образом стихійного лиха, що постійно нависає над ненькою-Україною. Ні, татари у Рутківського виявилися різними, а Кримське ханство не таким уже одностайним у зненависті до свого найближчого сусіди.

Ілюстрації Максима Паленка до книжки набули містичності і філософії. І стали вже самі по собі унікальним мистецьким явищем. „Джури-характерники” у 2009 році впевнено завойовували Україну, отримавши відзнаку Всеукраїнського рейтингу „Книжка року” та „ЛітАкценту”, а головне – симпатії читачів.

Іван Малкович наполягає на продовженні історії. І Володимир Рутківський знаходить цікавий для себе сюжетний хід – „підводний човен у степах України”. А й справді — чому б і ні? – твердить письменник і пише третю частину „Джури і козацький човен”. Видавництву так кортіло презентувати книжку на Львівському форумі видавців, що воно видало її далеко не з усіма ілюстраціями. (Максим Паленко встиг намалювати тільки половину). Але вдячний читач вибачив видавцям і це. Зрештою, це теж свідчить про популярність Володимира Рутківського, на імені якого вже можна заробляти не тільки подяки. Чи мріяв про таке ще кілька років до цього письменник з Одеси, отримуючи чергові відмови від видавництв? Чи вірив тоді у свою щасливу зірку?

 

Володимир Рутківський. Потерчата. Одеса: Астропринт, 2008
Володимир Рутківський. Потерчата. — Одеса: Астропринт, 2008

 

А поміж тим у 2008 році в Одесі виходить повість „Потерчата” – лірична сповідь письменника про дитячі роки, обпалені війною. Критики вже відносять її до класики, ставлячи в один ряд із творами Григора Тютюнника та Миколи Вінграновського. Тільки якщо «Климко» розповідає про невмолимий трагізм війни, то в «Потерчатах», попри весь воєнний драматизм, Рутківському вдалося знайти свою особливу інтонацію – світлого суму, а почасти навіть гумору. Адже війна війною, а дитинство бере своє. Діти все-одно граються, навіть якщо поруч хтось іде в атаку.

Володимир Рутківський виявився надзвичайно різним і рівним автором. Його націленість на максимальний результат, важка праця над кожним рукописом (як правило, переписує твір багато разів), орієнтація на кращі зразки світової літератури, вроджений смак дали своєрідний феномен, коли авторові підвладні такі різні жанри, як психологічні, казкові та історичні твори для дітей. Усіх їх, утім, об’єднує світлий гумор, віра в добро, любов до людини, динамічний сюжет, запашна мова. Саме ті риси, котрі є визначальними для дитячого твору. Володимир Рутківський виявився рівновеликим у згаданих жанрах, щоправда, до нашого сорому — не однаково прочитаним. Просто суспільний запит на історичні твори нині в Україні значно гостріший.

Червоною ниткою крізь більшість його творів проходить  село його дитинства Велика Буримка на Черкащині, котре він у текстах називає Воронівкою.  Чи йдеться про билинних богатирів Київської Русі, чи про перших козаків, чи наших сучасників-школярів — Володимир Рутківський наче пише своєрідний літопис своєї малої батьківщини, з якою пов’язаний духовною пуповиною. Звідси й вивірений колорит його мови, точне бачення географії, типажів, реалій.

Просто він твердо стоїть ногами на своїй землі. Не зраджує їй. Тому його твори — тугі й добірні, як пересипане золоте зерно з рідних черкаських ланів.

 

Джерело: http://litakcent.com/
 

 

   Дивіться також на нашому сайті:

Володимир Рутківський. Життєпис та творчість.
Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині у родині вчителів. Ріс, як сам зазначав: «звичайним «окупаційним» хлопчиком, як і всі українські дітлахи, чиї батьки пішли на війну» . Та на відміну від багатьох, у його дитинстві були не лише воєнне лихоліття, краса землі чи радість добре зробленої роботи, а й таїна старезної книжкової шафи посеред шкільного коридору, звідки тихцем цупилося все, що пролазило у таємну діру — від Маяковського до німецькомовних ілюстрованих видань, від «Шхуни «Колумб» Миколи Трублаїні до грубого тому казок усього світу про відьом, що його Володя з Вітьком (брат письменника — Н. М.) «вилучили» зі шкільного обігу та зачитали до дірок» . Був Шевченко, виспіваний мамою та стократ перечитаний уголос. Був козацький давній рід, посталий у рисах мовчазного могутнього материного батька, котрий невпинно трудився, не полишав Бога та знався зі «своїми» партизанами. Була й бунтівна польська батьківська кров, що так ясно проступала у хлопцеві вродженим гонором і затятою вимогливістю до себе та світу.
 
18 квітня 2017 року відзначив свій ювілей Володимир Рутківський, класик української літератури
«18 квітня 2017 року відзначив свій ювілей шляхетний і мудрий лицар української дитячої літератури Володимир Рутківський. Лише шляхетний лицар, який мислить мудро та зважено, здатен творити Літературу, якою захоплюватимуться і діти, і дорослі не одне десятиліття. Книжки Володимира Рутківського не належать до модних, які виринають нізвідки, швидко читаються і незабаром зникають із пам’яті. Це література, про яку знають і шанують батьки, а сьогодні з задоволенням читають сучасні діти.»
 

Казки Володимира Рутківського

Казки Володимира Рутківського

Володимир Рутківський пише для дітей і тому пише з погляду дитини, з площини й обширів, найприродніших для неї — рідного дому, свого села, краю… Це дорослий може охопити подумки весь час свого буття, усі простори Батьківщини чи й планети. Дитині ж подібний погляд не притаманний та й неможливий. І беззаперечний талант й майстерність Володимира Рутківського саме як дитячого прозаїка, нині, певно, найкращого в Україні, полягає у цьому тонкому відчутті дитячого часопростору, в умінні розгортати текст, не виходячи за межі відомого на дану мить юним героям. ... Письменникові взагалі не притаманна вигадана змодельована казковість, оскільки для нього найбільше диво — сама людина. Чудесне у його текстах зазвичай має цілком природне пояснення і твориться людськими руками. Йдеться не лише про приручених вовків замість козаків-перевертнів у «Джурах…» чи Велеса-Овсієвого онука у «Сторожовій заставі», а й про Бухтика, котрий як Вінні-Пух чи Карлсон, є, по суті, вигадкою головного героя, чи про Ягу-Катрусю, що знову «вилюдніла» завдяки щирому людському співчуттю тощо.

Володимир Рутківський, "Джури". Історична трилогія для дітей (читати та завантажити)

Володимир Рутківський. Джури. Роман. Історична трилогія для дітей. Читати та завантажити. Ілюстрації Максима Паленка. Київ, видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Трилогія Володимира Рутківського «Джури» -  епопея про початки козацтва в Україні. А й справді — як воно виникало це унікальне лицарство? Хто були ті перші відчайдухи, що поселялися на Дніпрі на межі з Диким полем? Історики дають вельми скупі відомості. Що ж, якщо мовчить наука, то своє слово скажуть письменники. Володимир Рутківський пише роман «Джури козака Швайки».  Ілюстрації до книжки намалював один із найталановитіших українських ілюстраторів – Максим Паленко. "Джури козака Швайки", які вийшли 2007 року, стали подією в Україні. Динамічний, захопливий сюжет, самобутні образи, вкраплення фольклору, правдоподібність історичних колізій, багата мова, легкий стиль – усе це робили твір справжнім відкриттям. Володимира Рутківського завжди вабить невідоме в історії. Письменник зацікавився співжиттям татар і українців. І Володимир Рутківський пише „Джур-характерників”, де чи не вперше в українській літературі кримські татари постають не трафаретно-усталеним образом стихійного лиха, що постійно нависає над ненькою-Україною. Пізніше Володимир Рутківський знаходить цікавий для себе ще один сюжетний хід – «підводний човен у степах України». Він пише третю частину «Джури і козацький човен». У цьому романі Володимир Рутківський знову постає блискучим оповідачем і чарівником слова. На читача чекають неймовірні пригоди, шалені звитяги і нові відкриття.

Останні коментарі до сторінки
«Олександр Гаврош, "Характерник літературного степу" - нарис про літературну долю Володимира Рутківського»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар