Марія Дем’янюк. "Гомінка стежинка" (збірка казок для дітей)

 

 

Справжні й вигадані історії, захоплюючі сюжети обіцяють маленьким читачам незабутні пригоди у країні казок. «Гомінка стежинка» – третя книга з казкової серії письменниці Марії Дем’янюк.

 

 

Марія Дем’янюк

ГОМІНКА СТЕЖИНКА

(збірка казок для дітей)

 

 

 

Завантажити текст збірки казок Марії Дем’янюк "Гомінка стежинка" (txt.zip)

 

 

 

КАЗОЧКА ПРО ЧОВНИК

Цей маленький човник таки досягнув висот: мандрував і річками, й озерами, і навіть морем. Розглядав вбрані в зелень береги, піщані пагорби, що височіли неподалік від річок, а також різної величини острівки. «Он який я молодець! У стількох місцях пропливав! А скільки побачив!» – повторював він про себе щоранку, щодня і щовечора.

Та якось річка, якою він плив, стомилася слухати вихваляння човника. Не втрималася і на якийсь час заховалася під землю. Здивований човник стояв і зніяковіло поглядав навсібіч: пливти, попри величезне його бажання, він уже не міг.

«Що ж робити?» – метикував він, і слізки рясно закрапали з його очей. Та згодом трохи заспокоївся і почав міркувати. «Виявляється, не такий вже я всемогутній, – урешті після роздумів підсумував човник. – І мій рух – це не лише моя заслуга». Річка почула його слова, радо усміхнулася і поступово стала вибиратися з-під землі. Потроху русло наповнилося водою, і човник знову задоволено помандрував. Він, як завжди, залюбки подорожував, але дещо таки змінилося... «Що?» – запитаєте ви. Його думки. Він уже не вихвалявся, бо добре зрозумів, що човен пливе тільки тоді, коли в річці є вода. Човен без води ніколи і нізащо не попливе!

 

 

 

СЯЄВО ДРУЖБИ

У небі над містом на синій хмарині живе Вечірній ельф. Це особливий ельф – сяйливий. Удень він солодко спить, щовечора прокидається і запалює ліхтарі. Тоді над вечірнім містом спалахують вогники і місто від того ясніє. Люди усміхаються, вітаючи вечірні вогники, і їх усмішки підсилюють це сяйво. Місто ясніє вечірніми ліхтарями і усмішками... Є у Нічного ельфа подружка – Яскринка. Вона завжди прилітає на сяйво, і вони разом залюбки кружляють навколо вечірніх ліхтарів. Та якось Темна Злюка вирішила зробити так, аби темінь проковтнула вечірнє місто. «Що ж таке придумати, – гадала вона і зрештою придумала.

– Треба спіймати й зачинити Вечірнього ельфа, щоби він не зміг запалювати ліхтарі міста».

Отож, якось надвечір, коли ельф прокинувся й вже збирався запалювати ліхтарі, а Яскринка ще не прилетіла до свого друга, Злюка перейняла його і притворно заплакала. «Ельфе, – слізно благала вона, – у моїй домівці темно. Свічка згасла і я не можу її запалити. Допоможи мені». Звичайно, добрий Вечірній ельф миттю відгукнувся на прохання Злюки. Не минуло й десяти хвилин, як він уже був у її оселі. «Дійсно темно, – озираючись, мовив про себе і обережно підлетів до свічки, щоби запалити її. Коли вогник затанцював у свічці, він вдоволено усміхнувся: «А от і все!» і прудко подався до дверей. Чуйний ельф уже всім серцем відчував, що вечірнє місто вже тихенько кличе його. Та раптом ельф спантеличено зупинився, бо двері оселі були замкнені. Темна Злюка таки зачинила його.

Він збентежився і від того вогник свічки злякався й припинив свій яскравий танок і вщух. «Тепер ніхто й ніколи у цій дрімучій темряві не зможе мене відшукати», – бідкався ельф.

Над містом запанувала надзвичайна темінь. «Щось скоїлося!», – турбувалася занепокоєна Яскринка. Час минав, а Вечірній ельф не прилітав. Тоді відчайдушна Яскринка вирішила діяти самотужки. «У такій темряві я ельфа не відшукаю. Отож, треба зробити так, щоби ліхтарі засяяли», – вирішила вона і хутко підлетіла до ліхтаря. Марно вона намагалася його запалити. Та зрештою, коли вклала у свій подих всю силу теплих почуттів, які відчувала до ельфа, ліхтар запалав. «Ось так! Тепер я знаю, як запалювати ліхтарі, – радо вигукнула вона, – силою своїх почуттів!». І полетіла далі.

Один за одним спалахували ліхтарі, й містом розлилося ніжне вечірнє сяйво. Зрештою, це сяйво дісталося й домівки Злюки, зазирнуло через віконечко до ельфа, який похнюпливо склав крильця. Щойно побачив Вечірній ельф те сяйво, як від радості заяснів і сам. Тоді Яскринка помітила його, підлетіла і відчинила двері. За мить радісно затанцювали вони у небі, а місто весело усміхалося двом мерехтливим вогникам.

«А Злюка? Мабуть, сердиться?», – запитаєте ви. Та ні ж бо! Сидить біля домівки й роздумує про те, що дружбу жодна темінь ніколи не переможе. Бо там, де дружба, там завжди тепло й сяйво почуттів, від яких з'являється сила-силенна вогників довкола.

 

 

 

 

ПРО ЗИМОНЬКУ І ЗАЙЧИКА

Дерево гілками ліпило снігові хмари й підкидало їх угору. Небо ловило їх і клеїло до безмежної сині. Сонце радо усміхалося. А білі сніжинки фарбували все навколо у білий колір. Аж ось погляд сонечка опустився додолу і воно весело засміялося, бо побачило, як білесеньке зайчатко несміливо вистромлює носик зі своєї хатки. «Ой, мамо! – казав зайчик зайчисі-матінці, – а там усе біле-біле!». «Так має бути, Пострибайко, бо зимонька прийшла. Вона геть усе накрила білесенькою пухнастою ковдрою. А як по ній любо бігати!», – сказала матуся і швиденько вистрибнула назовні й почала бігати довкола. Пострибайко із захватом дивився, як зайчиха прудко бігає.

Він навіть не звернув увагу на те, що мамина біла шубка теж помітно побілішала, адже стільки змін було довкола! І йому самому аж закортіло вперше в житті пострибати по сніговій ковдрі.

Натішившись досхочу бігом по галявині, він вирішив податися у ліс, який також був у святковому білосніжному вбранні. Ялинки радо вітали його і хвалилися білесенькими шубками, що яскріли на сонечку. Пострибайко наче потрапив у дивовижу. Він радо плигав, розглядаючи усе довкола. Та зайчик не врахував одного – на білій ковдрі було чітко видно його сліди. Звичайно, лиска, яка мешкала у цьому лісі, натрапила на них. Згодом вона була вже неподалік від зайчика. Пострибайко наче серцем відчув небезпеку, озирнувся і побачив руду. «Як же я тепер сховаюся, – бідкався він, – адже я зайчик сіренький, а довкола все біле-біле?». Сльозинки покотилися з очей зайченяти, лячно йому було й гірко. Та раптом, коли намагався витерти слізки, завмер від здивування.

«Біла лапа... У мене білі лапи», – дивувався він, розглядаючи свої кінцівки. «Білии хвостик, – згодом промовив він, коли озирнувся, щоби розгледіти себе зі спини. «Ой, я весь білесенький, наче зимонька у лісі», – вигукнув радо, коли побачив своє відображення у крижаній бурульці, що висіла на ялині. Тепер Пострибайко був певен, що від лисиці він таки зможе заховатися. Прудко білий зайчик замаскувався під білосніжний замет, і лиска таки не помітила його, адже білий сніг уже добряче приховав і заячі сліди. Згодом Пострибайко вже був у своїй нірці. І коли ласував смачним морквяним пирогом, який спекла матуся, радісно ділився з нею своїми спостереженнями. «Ой, матусю! Зима така добра! Зима така мудра! Про всіх подбала! Усіх тепло снігом огорнула! І про нас не забула, увібрала в білесенькі шубки, такого ж кольору, як і сніг, щоби ми не лише в теплі, але й у безпеці були!». А мама вдоволено слухала Пострибайка й раділа тому, що її малюк зустрічає першу в своєму житті зимоньку і пізнає її мудрощі.

 

 

 

БЕЗ КВИТКА – БУДЕШ ЗАЙЧИКОМ!

«Матусю, а навіщо купувати в тролейбусі квиток?». «Так має бути: ти так оплачуєш свій проїзд. І його треба мати при собі допоки їдеш в тролейбусі. А вже як вийдеш з нього, то вже він тобі не буде потрібен». «Так-так!, – підтвердив пасажир, що сидів поруч, – бо без квитка будеш зайчиком!».

Мишко вже давно доїхав з матусею до домівки, повечеряв і ліг спати. Та сон не йшов. «Зайчик... Смішно як! Отаке вигадали! Жартують, а я вже дорослий.», – думав він. Та не зважаючи на свої роздуми, хлопчик таки вирішив перевірити наступного дня, чи правда те, що він почув у транспорті.

«От, зайчиком не стаю. Вуха не ростуть, хвостик теж», – міркував хлопчина. Та раптом до нього підійшов контролер. «Де твій квиток? Ти придбав його?», – запитав той. І Мишко відчув, що серце у нього закалатало, як у зайчика. І стало йому так соромно! А ще контролер дивився на нього так уважно і так здивовано, начебто у Мишка виросли довгі заячі вуха. А всі пасажири дивилися на нього з таким подивом, наче у нього, Михайлика, виріс хвостик як у зайчика. «Заєць?», – суворо запитав контролер. «Заєць?» – так само суворо запитали пасажири поруч. «Так... Заєць... Я таки зайчик», – стишено сказав хлопчик і густо-густо почервонів.

Більше ніколи-ніколи Мишко не намагався безкоштовно проїхати тролейбусом, бо таки переконався, що без квитка можна стати «зайчиком» і буде ой як соромно!

 

 

 

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СУНИЧКИ

«Ой, яка ж бо я гарненька! А яка я червоненька!», – говорила суничка так голосно, щоби всі довкола її почули. «От мені би рости не тут, на звичайнісінькій галявині, а десь там, приміром, у горах серед високих смерек, – казала вона далі. – Так, так! Бо така, як я, заслуговує на особливе ставлення, я ж така соковита! А тут росту собі на звичайній галявині, і врода моя ніким не помічена». Тут суничка важко зітхнула, гордовито поглянула на білих ромашок, які про щось залюбки розмовляли з метеликом і вже давно не дослухалися до одноманітних самозакоханих розмов цієї ягідки, й продовжила далі: «бо рости мені в якомусь надзвичайно красивому лісі, де сосни такі високі, що видається, наче вони підпирають небо, а запах вересу струмочками розливається по всьому лісі».»

«Чи то росла би я в садибі заможного господаря, де про мене дбали б садівники...», – трохи згодом мовила вона.

Линув час... Суничка таки стала неймовірно запашною і червоненькою, і діти, які збирали в лісі гриби та ягоди, звичайно, помітили її. «Яка гарненька! Мабуть, солодка», – мовила найменшенька Галинка і зірвала її. Тепер суничка лежала на долоні дівчинки. Поглянувши з певної висоти до низу, вона раптом роздивилася ту чарівну місцину, де зростала. Незвичні їй раніше думки геть переповнили її. «Як гарно! Яка гарна галявина! А які травини! На якій чудовій місцині я виросла!», – уперше захоплено мовила вона і так голосно, щоби почули усі ягідки довкола. Суничка вже аніскілечки не шкодувала, що з'явилася на світ ні в горах, ні в казковому лісі, ні в садибі, а ось тут, на квітучій галявині. Вона лише жаліла про те, що через своє постійне скиглення вдосталь не намилувалася красою рідної місцини.

А на сонячній галявині дозрівали нові й нові ягоди. Вони добре запам'ятали слова сунички, тому цінували кожну мить свого життя. Радо усміхалися метеликам, ромашкам, духмяній м'яті й чебрецю. Зачаровано, з любов'ю оглядали все довкола і від того ставали особливо запашними й солодкими. Недаремно кажуть, що найкращі ягоди ростуть на батьківщині.

 

 

 

 

ДАРУНОК ПРИРОДИ

«Ой, як холодно-холодно-холодно!» – тричі повторила Берізка. «Гілочки мої як позамерзали! – жалібно додала вона. «І я вже змерз. А ще як вітер поруч пробігає, то здається, холод огортає мене аж до самого коріння», – жалісливо сказав Клен. «Та годі вам!» – промовила Горобина, яка вже давно віддала свої червоні ягоди на годівлю зголоднілим птахам. Горобина була більш рішучою, тому замість скиглення запропонувала деревам зробити щось дієве, наприклад, написати листа Природі. Деревця трохи порадилися і своїми тоненькими гілочками написали спільний лист, у якому йшлося про їхню мрію: ясне сонечко, тепле небо, щебет птахів...

Минали дні, та зима все ще лютувала. Тоді Берізка, Клен і навіть Горобина вирішили, що лист той до Природи таки не дійшов...

Та одного дня Берізка, що тремтіла від холоду, підняла очі до неба й здивовано вигукнула: «Погляньте, яка дивна хмара!». Клен і Горобина побачили на небі дивну хмаринку-конверт. А коли налетів вітер і почав щосили дмухати не неї, то всі угледіли, що ця дивовижна хмара огортає сонечко. Зрештою, хмаринка-конверт подалася у подорож по небу, а дарунок – сонечко залишилося! І торкнулося воно і Берізки, і зігріло Клена, й огорнуло теплом Горобину. Ось такою була відповідь на послання дерев, бо матінка Природа завжди чує голос своїх дітей: чи то людей, чи то тварин, чи то дерев.

 

 

 

 

ДУМА ПРО ВИШИВАНКУ

І подарувала йому Мати-Природа сорочечку. Білосніжну, немов сніг узимку, білесеньку, мов конвалії навесні, великі хмарини в синьому небі, лілеї в озері, білу, як душа дитини, якої щойно торкнулося крило лелеки.

Одягнув її і подався мандрувати світом. І побачив рожевий цвіт яблуні. І бачив червону заграву сонця, яке, благословляючи цей світ, підіймається в небо і своєю любов'ю, теплом обіймає усіх. Червонястий відблиск зірок, що дивляться, оберігаючи Землю уночі, і червоність облич закоханих. І відчував він, як переповнюється тим теплом, ніжністю, яку дарував цей світ. І не міг умістити у собі так багато того червонястого сяйва.

І вихлюпувалося воно йому на сорочечку та набувало вигляду червоних квітів... троянд, маків. Так з'явилася на ній червона квітуча барва – барва Любові.

І йшов він світом далі. Коли дивився на рожеве диво-зарево, опускав свій погляд аж до самісінької Землі. І побачив її щедре родюче тіло, яке пашіло таки тією ж любов'ю до життя і давало неймовірні плоди. А коли ж він знову відчув оту непереможну Любов світу і всесильну жагу віддати Землі, то зрозумів, що з'явитися така досконала краса світу могла лише з поєднання величі любові та землі. І від того розуміння народилася в його серці глибока шана до землі. І не вміщалася вона в ньому, а вихлюпувалася чорною барвою землі на білу з червоним сорочечку. І складалися ці червоно-чорні візерунки з рівнокінечних маленьких хрестиків. Кожен з них містив крапелину тієї величезної любові й мудрості.

А в тих хрестиках заклала Природа своє величне відображення, аби шанобливо ставилися до Світу, пізнали його премудрість і стали Сильними і Невмирущими. Бо червоне – то Любов, а чорне – то Земля. І лише тоді, коли зернина Любові потрапляє до щедрої Землі, зростають пагони Майбутнього.

І носить він цю сорочечку бережно і по сей день. А ім'я його відоме кожному... І звати його – Життя!

 

 

 

ЗАПАХ ДОБРА

Цей ельф був особливий, бо вмів розрізняти найтонші відтінки запахів. Він добре знав, що усмішка закоханих має запах троянди, поцілунок матусі пахне молоком, а прогулянка лісом – грибами й суницями. Добрі справи мають запах шоколаду та кориці. Гарні слова духмянять м'ятою і чабрецем. Ельф знав геть усе-усе про запахи і хотів, щоби світ мав запах медово-солодкий, яблуневе-запашний, грушево-ароматний...

Та якось, пролітаючи повз відчинене віконце квартири, ельф різко зупинився. Він добре знав, що в тому будинку мешкає Богданчик і що в кімнаті хлопчика завжди пахне полуницею.

Та сьогодні він відчув запах зовсім інший – кислий і неприємний. Тому здивований ельф тихенько вмостився на підвіконні й почав спостерігати. «Треба розібратися, у чому справа», – вирішив він. І дуже швидко ельф зметикував, у чім причина такої різкої зміни запаху – Богданчик вередував. «Їсти я не буду, хіба що морозиво! Іграшки складати теж не буду! Гуляти не піду, буду з ґаджетом цілісінький день на дивані лежати!», – заявив він матусі й умостився на дивані з наміром втілити свій план. Мама сумно зітхнула, опустила погляд додолу, замислилася, а далі мудро вирішила не повчати Богданчика, а зачекати, побачити, що з того вийде. Вона лише легенько причинила двері й почала виконувати хатню роботу. Богданчик дивився у ґаджет. «Зараз знайду цікавезну гру. З тих, що можна грати не відриваючись цілісінький день», – вирішив він. Та пошуки тривали не довго, бо вже за кілька хвилин у кімнаті з'явився ельф. «Ти хто? І що ти тут робиш?», – здивовано запитав Богданчик.

«Я ельф, прилетів запропонувати тобі погратися зі мною», – почув у відповідь. «Добре, – мовив Богданчик, – та я ще ніколи не грався з ельфами. У що ми будемо грати?».«У дуже цікаву гру, яка має назву «Запах добра», – відповів йому ельф.

Потім він взяв хлопчика за руку, і вони хутко через відчинене вікно полетіли на вулицю.

Згодом вони вже йшли парком, весело озираючи все довкола. «Який чарівний акацієвий запах, – захоплено мовив Богданчик, а потім задумливо додав: «Але ж акація зараз не квітне...». «Богданчику, – мовив ельф, – так пахне не лише акація. Он глянь, онук веде бабусю на прогулянку і дбайливо тримає її за руку». «Ельфе, а чому зараз так пахне яблуневими пиріжками, хоча їх ніхто тут не випікає?» – трохи пізніше запитав Богданчик. «Це не пиріжки пахнуть, Богданчику. Поглянь, ось хлопчик несе валізу з молоком. Допомагає матусі, що тримає за руку маленьку донечку».

«А чому тепер пахне конвалією, хоча зараз не весна? – знову запитав Богданчик у ельфа. Та цього разу сам і відповів на своє запитання: «Он братик веде сестричку з дитсадка додому. Молодець! Мамі допомагає!». «Так!, – вдоволено мовив ельф, – ти все чудово зрозумів: духмяний запах у добрих справ. А тепер нумо додому, бо мама буде хвилюватися, куди ти зник». Тут ельф підхопив Богданчика за руку, і за мить вони вже були у квартирі. «Ось і все, прийшов час прощатися, – мовив ельф. – А як тобі наша гра? Цікаво? Сподобалася?». «Так... Дуже! – відповів хлопчик. – Та дозволь я тебе ще про дещо запитаю?». «Питай», – вдоволено відповів ельф, який уже давно очікував на це запитання. « Скажи, чому в моїй кімнаті оселився такий кислий запах?», – спитав той. «А ти поміркуй, Богданчику. Я ж тобі казав, що гарно пахнуть лише добрі справи», – мовив ельф, покидаючи оселю.

«Так! Зрозумів, – сказав Богданчик і поквапливо став збирати іграшки, а далі чимдуж помчався до матусі. «Вибач, мамо, що вередував», – промовив він і лагідно пригорнувся до матусі. Мама ніжно поцілувала синочка, і кімната вмить наповнилася запахом ванільного морозива і тонким ароматом полуничної карамелі.

 

 

 

КАШТАНОВИЙ ВОГНИК

«Дідусю, дідусю, глянь, он яка квітка!», – сказала Галинка і чимдуж побігла до квітучого каштану. «Гарненька ти!», – мовила вона до неї і хутко зірвала білий цвіт каштану. «А он який красень!», – через хвилину мовила вона, поглядаючи на метелика, що сидів на кульбабці, і швидко побігла до нього. Квіт каштану вже дівчинці був не потрібен. Отож, вона навіть не помітила, як він випав з її долоні.

Згодом Галинка повернулася до дідуся і взяла його й так подобалися ці спільні прогулянки і цікаві розповіді дідуся! Цього разу дідусь розпочав свою розмову ось так: «В травні квітують каштани.

Їх цвіт неймовірно гарний, бо це сам місяць-травень запалює яскраві свічки: свічі радості, любові, краси. Від того білого полум'я серце людей наповнюється добротою. Птахи теж милуються цим дивом, умощуються на гіллі й радісно співають. А трави... трави ростуть швидко-швидко, бо хочуть стати вищими і бути якомога ближче до каштану», – казав він. «А далі, Галю, ця квітка перетворюється на каштанчик. Він зелений, колючий і схожий на такого собі маленького їжачка. Коли каштанчик дозріває, стає дорослим, то поспішає пізнати світ. Тому він гепається з дерева, котиться, вибирається зі шкарлупи і стає лискучим коричневим каштаном. Таким як ті, з яких ти полюбляєш робити чудернацькі іграшки». А далі тихим голосом промовив: «А тепер на одну квітку на каштані вже менше, отож і на одного каштанчика стане менше. А ще, Галю, тією чудовою квіткою, яку ти зірвала, її білим вогником більше ніхто не зможе помилуватися: ні люди, ні птахи, ні трави.».

Усмішка з обличчя дівчинки давно вже кудись полетіла, і вона замислено дивилася в очі дідусю. За мить спинилася і тихенько мовила: «Дідусю, я хочу попросити вибачення». «Проси», – з розумінням сказав він. Галинка благально подивилася в небо і попрохала: «Матінко-Природа, вибач мені, я більше ніколи так не робитиму! Я буду бережно ставитися до твоєї краси, до твоїх дарунків!». У цю ж мить Сонечко визирнуло з хмаринки й усміхнулося дівчинці. І Галинка, і дідусь зрозуміли, що щиросердне світило пробачило її. «Дякую! – прошепотіла дівчинка. – Дякую!», – і стосувалося це і Сонечка, і Природи, і каштана, і дідуся...

 

 

 

ГОРТЕНЗІЯ

Коли дме вітер, дзвіночки хитаються і дзвенять... Персики на дереві, що росте поруч, милуються ними і від того достигають швидше. Розкішна гортензія теж хотіла, аби яблука, що ростуть на яблуні поблизу неї, достигали швидше, дивлячись на її красу. Та яблука достигати не поспішали. Від того гортензія квітла салатовим кольором, бо від думок тих позеленіла. Та якось темно-фіолетовий базилік, який ріс поруч, сказав гортензії: «Шукай свого призначення, власної ролі в цьому світі». І гортензія замислилась: «Яка користь від мене?» – гадала вона. І від тих думок стала світлішати, й поміж зеленими квітами з'явилися білі.

Почалися спекотні дні. Комахам та метеликам було непереливки. Тоді вони починали шукати затінок і знаходили його під кущем гортензії: «Як тут гарно й добре!» – ділилися своїми враженнями поміж собою, а задоволена гортензія слухала ці розмови і від того ставала рожевою. Так серед білого цвіту на кущі з'явився й рожевий.

Дзвіночки дзвеніли, персики достигали, розлога яблуня плекала на своїх гілках яблучка, базилік духмянів, а розкішна й усміхнена пані гортензія слугувала прихистком для всіх зморених спекою комашок.

 

 

 

ПРО ЦІННОСТІ

Цей пес – ротвейлер – був гарним і поважним. Він довго поглядав довкола, аж поки не помітив, як звичайний дворовий песик заворожено дивиться на нього. «Що дивишся, не бачив ще такого гарного ротвейлера?», – вдоволено запитав він. «Ні. Не бачив», – відповіла собачка. «Ну той не диво! Що ж ти, звичайнісінький вуличний собака, можеш бачити...». «Небо, будинок, двір...», – прогавкав у відповідь дворовий песик і замовк. «Ой, не сміши! – відповів на це ротвейлер. – Он я мандрую всюди і побував з господарем у тих країнах, які тобі навіть і не снилися. І, до речі, необов'язково мені мандрувати – дивлюся плазмовий телевізор і бачу все, що у світі коїться».

«А скажи, – запитав далі благородний пес, – чому ти такий худий? Що ти їв сьогодні?» «Я?...О, я гарно поснідав! Ганнуся з четвертої квартири пригостила мене смачнючою костомахою з борщем». «Фу, – фиркнув ротвейлер. – Хіба таке їдять? От я ковбаску їв, рибку і ще вітаміни, щоб гарною шерсть була. «Вітаміни, – подумав вуличний песик про себе, – що воно таке?»

Розмова тривала би ще довго, та врешті до собак підійшов чоловік. У руці він тримав ошийник і поводок. Чоловік вправно накинув його родовитому псу на шию і потягнув за собою. Той безсило оглядався, але спинитися уже не міг. «А я.., а я...» – думав чим похвалитися наостанок ротвейлер та раптом затих, бо побачив співчутливий погляд вуличного песика, який дивився йому вслід. «А ти тепер, – промовила про себе жалісливо дворняжка, – повністю залежиш від господаря і не належиш собі. Тепер я зрозумів, що то за жирний шматок, який може грудкою у горлі стати».

 

 

УРОК ДЛЯ ЇЖАЧКА

«А хто-хто в цій рукавичці живе?» – запитала маленька Білочка. «Тут вже мешкають: Вовк Сіренький, Лисиця Руденька, Ведмідь Вайлуватий та Котик Вусатий», – почула вона у відповідь. «Пустіть і мене переночувати, – попрохала Білочка, – бо вночі блискавка влучила в сосну, де була моя домівка, а нової я ще не відшукала». «Ну то ходімо до нас! – запросили звірята, – заживемо усі гуртом». Щойно вмостилися вони, як почули голос Їжачка, який довго спостерігав за цією рукавичкою і метикував, що вигідно її мати, бо в ній вміщається багато звірят. Тому хотів її привласнити.

«Хто-хто в цій рукавичці живе?» – запитав він. І коли почув у відповідь, скільки там є тваринок, то попрохав: «Пустіть і мене, Їжачка-Боровичка, переночувати! По гриби я ходив. От і заблукав». Посунулися добрі звірятка і пустили їжака, а він голки свої розпустив, сидить посередині рукавички і всіх ними штрикає. «Боляче, – каже Вовчик, – піду пошукаю інше місце». Сказав і пішов з рукавички. «Ой! Болить!» – закричала Руденька Лисичка і стрімголов вискочила з рукавички. «Якось я вже заночую просто на гілці», – мовила Білочка. «Отакої, – забурмотів Ведмідь. – Сну не буде. Йдемо, Котику, пошукаємо іншого місця. А як не знайдемо, то ляжеш біля мене, а я твій сон стерегтиму». Зрадів Їжачок, що домігся свого і залишився сам у рукавичці. Та не помітив, що його вже не слухають власні голочки, бо звикли діяти як їм заманеться й усіх колоти! І розірвали ці голочки рукавичку на лахміття. Ось так і вийшло, як кажуть: «Ні собі й нікому».

Зрозумів тоді Їжачок, що негарно зробив, треба всіх поважати та жити дружно. Вирішив попросити пробачення у Вовка Сіренького і в Лисиці Руденької, Білочки, Ведмедя Вайлуватого і Котика Вусатого. Пробачили його звірі, бо розуміли, що помилятися може кожен – головне, визнати свою провину.

 

 

 

ЯК ВІТЕР ГУЛЯЄ

«Вдягнися тепленько, – казала мама Наталці, яка збиралася на прогулянку, – бо там вітер гуляє!». «Цікаво, – подумала дівчинка. – Як то він гуляє? Теж, мабуть, зодягнувся тепло: у чобітках, кожушині, шапці й рукавичках! Піду гляну на нього». І Наталочка, вбрана в теплу шубку, хутко вибігла на вулицю.

«І де ж той вітер? – згодом розчаровано думала вона, бо їй таки кортіло побачити, як поважно гуляє пан Вітер.

Дівчинка й не помічала, що на дворі справді доволі зимно, гілки дерев хитаються, а її, Наталчині щічки, стали червоні, наче двійко червоних яблучок. Аж зрештою вона зупинилася, бо вгледіла зайчатко, яке похнюплено сиділо під ялинкою.

Наталка тихенько, аби не злякати його, підійшла й обережно запитала: «Як ти?». На що тваринка відповіла: «Так... Нічого... Лише трохи замерз, хоча шубу теплу маю. Бо ж вітер гуляє.». Замерзайко, так його звали, сумно поглянув на Наталочку, і та ще дужче захотіла побачити Вітер, який гуляє, аби попрохати в нього, щоби був добрим до зайчика. «Де ж той вітер, що гуляє», – збиралась запитати вона, та щойно почала говорити, як відчула, що губи, щічки і носик уже аж печуть від холоду. Ось тоді Наталя зрозуміла, що саме означає те мамине «одягнися, бо вітер гуляє», і повернулася до вітровія спиною. Тепер вітер дув їй у спину, а личко було захищене. «Зайчику, а ти візьми й стань по інший бік ялинки. Тоді вона тебе від вітру захистить!» – порадила вона. «Спробую!» – мовив Замерзайко і хутко перемістився. Справді, тепер носик його не замерзав, а очі не сльозилися від холоду. «Дякую!» – мовив зайчик і вдоволено усміхнувся.

«Будь ласка», – чемно відповіла дівчинка і поквапилася до дому, бо вже трохи замерзла. Вона вже зрозуміла, що коли вітер гуляє, то це не означає, що він буде поважно ходити в теплій одежині, а те, що тепленько будуть зодягнуті всі, хто виходить зі своїх домівок, бо в холодну вітряну погоду ой як зимно!

 

 

 

ТАЄМНИЦЯ ГОРИ

Бог створив смереки, щоби вони тримали небо. Так-так! Василько добре це знав, бо на власні очі бачив, що якщо смерек на горі не було, то небо падало прямісінько на гори, і той, хто піднімався на гору, неначе піднімався у небо... Василько завжди любив гори. Вони кликали його до себе, і він знав чимало стежинок, які ведуть аж до самісіньких вершин. Та була поблизу селища одна таємнича гора. Не раз Василько чув, що ця гора не всіх допускає до своєї вершини. Далеко не кожен дістанеться до неї, дехто заверне з пів шляху, а дехто й узагалі не повернеться. Василько давно хотів розгадати таїну гори: кого ж вона допускає до себе?

Цьогоріч йому минуло десять років. «Це вже багато, – вирішив хлопчик. – Час настав». І якось уранці, вітаючись із сонцем, почув голос. То вітер з гір приніс йому: «Пора-а-а... Уже ча-а-с...». Василько знав, що це гора кличе його...

Сонце усміхалося хлопчику щораз ясніше і ясніше. Ставало спекотно. Та Василько підіймався угору. Рахував кроки. Вітався з хмарами. Снідав ожиною. І далі підіймався. Та згодом, ближче до полудня, відчув стому й присів. Поглянув Василько на пройдений шлях і злякався. «Либонь, високо, либонь, далеко. А не кожен з гори повернувся», – думав він. І відчув, як у грудях закалатало серце, а руки затремтіли від страху, стало холодно і лячно. Цієї ж миті перед ним з'явився страх у темній одежині, який подивився холодним поглядом прямісінько йому у вічі. Василько на мить від ляку остовпів, але ж відразу пригадав, що йому вже аж десять років, отож, він має бути сміливим. «Йди геть!», – упевнено сказав він страху, і сам здивувався, що від тих слів страх ставав меншим і меншим, а згодом і зник зовсім.

 

 

«Піду далі», – вирішив хлопчик і почав знову підійматися стежиною. Він уже досхочу намилувався гірськими квітами, метеликами і бабками й згодом знову присів перепочити у затінку під смереками. Щойно Василько заплющив очі, як задрімав. І наснилось йому, що хтось до нього наближається. І побачив він знову ж таки свій страх, який цокотів зубами й шепотів: «Страшно... Ой, як лячно!». Тієї ж миті хлопчик прокинувся і відчув, що сльози безпорадності з'являються у нього на очах. «Ні-ні! – швидко оговтався хлопчик. – Що це я? Мені ж бо десять!». І хутко почав підійматися вгору. Він уже відчував, як вершина лагідно кличе його, простягає до нього свої руки, щоби допомогти піднятися. Та раптом на думку прийшла згадка про те, що дехто з односельчан не повернувся з гори. «А що як вона забере й мене», – подумав він. І страх цієї ж миті опинився поряд з ним знову. Швидко Василько опанував себе, адже йому вже десять років і він зрозумів, що страхом треба керувати: «Треба гнати його від себе геть».

Щойно він це усвідомив, як відчув, що рука гори потягла його угору. Він швидко опинився на її самісінькій вершині. З гори він дивився на своє селище. Милувався краєвидами. Розглядав хмари. А згодом запитав у самої гори: «Скажи, чому не всі добираються до твоєї вершини і дехто не повернувся до своєї домівки?». Гора усміхнулася сяйвом водограїв і мовила хлопчику: «Васильку, щоби дістатися вершини, треба подолати власний страх, як це зробив ти. Щоби повернутися до домівки, треба мати впевнену ходу, щоби не схибити й не впасти з гори. Я радо зустріну кожного сміливця, але боягузу тут місця немає». Минув час. І коли наостанок сонце цілувало селище й бажало йому доброї ночі, Василько вже наближався до своєї домівки. На порозі його чекали вже схвильовані тато й мама. «Де ти був?» – запитали вони його. «На горі... Тій самій..», – мовив хлопчик й помітив, як батьки вдоволено перекинулись поглядом поміж собою.

«Молодець! – вдоволено сказав тато. – Нумо вечеряти!»...

Відтоді у селищі більше ніхто не називав хлопчика Васильком, а лише Василем. Бо всі знали, що він уже довідався про таємницю гори, яка полягає у тому, що дійти до вершини може лише той, хто подолає власний страх, адже гора рада бачити лише сміливих.

 

 

 

 

ПРО РОМАШКУ

Ромашка почала в'янути? Так-так! На превеликий жаль... Видовище це було дуже сумне: її пелюстки стали тьмяніти й згортатися. «Від чого квітка в'яне?», – запитаєте ви. Від думок. Від власних думок. Ромашка тихенько зітхала і згадувала. Пригадала, як зайченятко прудко бігло і ледве не наступило на квітку. Від цих спогадів одна з пелюсток ромашки відразу втратила свою свіжість. Далі на згадку прийшла та мить, коли красень-метелик, якого вона з таким нетерпінням чекала, пролетів повз неї. Від того друга пелюстка почала тьмяніти. Потім їй пригадалося, як вітерець подув на неї, запрошуючи до розмови, а ромашці зовсім цього не хотілося, бо кортіло побути на самоті.

І третя пелюстка квітки почала в'янути. Ще згадала, як дівчинка, яка живе неподалік від галявини, зупинилася і довго милувалася червоним маком, а на неї, білу красуню, здавалось, не звертала уваги – і знову чергова пелюстка почала в'янути...

«Треба щось діяти, – уже занепокоєно думало Небо, – інакше ромашка зовсім зів’яне». І тут воно сяюче усміхнулося. «Знаю, знаю, що робити», – вдоволено вигукнуло Мудре Небо і спрямувало сонячний промінчик до квітки. Щойно світлий промінець торкнувся цвіту, як та наче ожила. Так! Ожила від того небесного тепла і почала наповнюватися міццю і добротою. Тепер вона міркувала зовсім по-іншому. «Зайченя таки не наступило на мене, хоча й поспішало, бо піклується про те, щоби мені не було боляче», – думала вона і перша зів'яла пелюстка від тепла сонячного променя і її думок знову забіліла. «Метелик пролетів повз, але так мило мені усміхнувся..», – і друга пелюстка відновила свою красу.

«Вітерець подув на мене, і таким лагідним був його подих», – мовила вона. І Небо побачило, як третя пелюстка наповнюється свіжістю. «А дівчинка милувалася маком, бо він саме заквітнув». їй пригадалося як за кілька днів до цього, коли ромашка почала цвісти, дівчинка милувалася і нею. «І, можливо, завтра буде милуватися і мною, і маком, і волошкою, що ось-ось заквітне поруч», – гадала вона, і від цих думок нова пелюстка ромашки відновила свій білосніжний вигляд.

Тепер квітка вдоволено усміхалася і була дуже схожою на Сонечко в білому віночку. Небо дивилось на ромашку й усміхалося теж: від того хмарки ставали схожими на великі білі пелюстки ромашки... Бо Світ завжди привітно усміхається тому, хто усміхається до нього.

 

 

 

ПЕРЕВТІЛЕННЯ

Сірі солоні Сльози позаздрили рожевій солодкій Мрії і вирішили втопити її в калюжі зі Сліз. Вони чимдуж капали одна за одною, допоки калюжа не стала вражаючих розмірів. Тоді хутко дісталися Мрії, цупко схопили її і щосили пожбурили в калюжу. Гарна Мрія і схаменутися не встигла, як опинилася в солоній воді. Та вона була такою доброю, що в неї і на мить не виникло образи на кривдників за скоєне. Лише дивилася Мрія величезними очима й ніжно усміхалася, бо мала теплі почуття, гарні наміри й палку любов до всіх. Ця щира усмішка привернула увагу ясного Сонечка, яке завжди бачить все світле, чисте і добре й від того ясніє ще більше.

Від Сонця і доброї Мрії калюжа почала поступово випаровуватися, зменшуватися, аж поки не щезла зовсім. «А Сльози зникли?» – запитаєте ви. Та ні, не зникли, але від побаченого дуже змінилися. Тепер прозорі, чисті Сльозинки сяють неймовірним відблиском щиросердної Мрії. Це – солодкі Сльози очищення, любові, прозріння...

 

 

 

ПРО РУДОГО КОРАЛА І ХВИЛЬКУ

Якось на дні моря з'явився блискучий рудий корал. Він був неймовірно гарний, барвистий, але дуже сумний. Йому не приносили радість ні золоті рибки, ні яскраві морські коники, що стрибали навколо нього, ні срібні медузи... Анічогісінько!.. Він лише сумно зітхав і постійно плакав, бо злякався своєї самотності. Від тих сліз море ставало все солонішим і солонішим. Зрештою, воно помітило, що рибки стали сумнішати, а водорості нахнюпилися. І вирішило взятися до справи. Дістало море зі своєї глибокої скарбівниці лагідну блискучу хвильку. «Йди до корала, – благало воно ніжну хвильку. – Подаруй йому спокій». Хвиля була дуже слухняною й до того ж їй до снаги було таке прохання моря.

Вона швиденько попрямувала до рудого коралу. І незчувся той, як відчув теплу ніжність, світле сяєво, що огорнуло його. Слізки вщент зникли, а натомість прийшло усміхнене добро та сяюче щастя. Втішений корал радісно усміхався до хвилі, а та вкотре й вкотре обіймала його, огортала турботою.

Зрештою сталося те, що мало статися : корал і хвиля подружилися. А згодом хвилька принесла коралу, щоби той не сумував у її відсутності, ще один барвистий корал. А потім ще і ще...Так утворилися на дні моря чарівні коралові рифи...

Тепер кожен, хто опускається у морські глибини, замилувано оглядає цю красу. І відчуває як його серце наповнюється гармонією, добротою і ніжним лагідним спокоєм, дарованим морем.

 

 

 

ПРО ХМАРИНКУ І ЛІТАЧОК

«Як стрімко він рухається! Невже не здожену», – подумала хмаринка і чимдуж подалася за літаком. «Нумо! Нумо!» – бадьорила вона себе й летіла так прудко, що біле кучеряве волосся геть розвіялося і білосніжними пасмами прикрасило блакитне небо. Та не зважаючи на всі свої потуги, наздогнати літака вона таки не змогла. Захекана й засмучена, хмарка зрештою зупинилася і питально озиралася довкола. «Що ж маю робити? Як мені дізнатися усе про цього швидкого красеня?» – замислилася вона. Хмаринка була від природи кмітливою, отож швидко здогадалася, що саме має для цього зробити.

Наступного ранку хмарка на якусь мить опустилася якомога нижче і прудко заскочила через відчинені двері в салон літака. «Гарно тут, – мовила вона про себе. – Присяду, певне, біля вікна». Вона вмостилася у м'яке крісло і з нетерпінням чекала на захопливу подорож. А коли літак стрімко почав набирати висоту, то її радощам не було меж. Линув час, і хмарка, яка вже оглянула і салон, і пасажирів, почала сумувати. «Отакої, – розчаровано думала вона, – в небі сидіти і не гуляти... Подорожувати сидячи... Ні, це не для мене! Хочу літати сама. Я ж бо хмаринка!». Тут вона зітхнула і спрямувала свій погляд за вікно літака. «Ой, яка краса», – мовила вона, захоплено дивлячись на силу-силенну хмарок за вікном. Ті ж, вгледівши сестрицю, привітно махали їй, наче кликали до себе.

Ледве дочекалася хмаринка приземлення, як швидко випурхнула з салону й стрімко піднялася вгору. Її радощам не було меж, коли вона знову вільно кружляла небом у захопливому танку поруч з іншими хмарами.

Тепер, коли в небі з'являвся красень-літак, вона вже не прагнула летіти з ним поруч, а лише доброзичливо проводжала його, радісно махаючи пухнастою долонькою тим пасажирам, які дивилися у вікно. Хмаринка вже добре зрозуміла, що у кожного своє призначення і на Землі, і в Небі...

 

 

За матеріалами: Марія Дем’янюк. "Гомінка стежинка". Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Художниця Людмила Велика. Хмельницький, 2020 р., 76 с. Видано відповідно до Програми підтримки книговидання місцевих авторів та популяризації української книги у м. Хмельницькому на 2018-2020 роки «Читай українською».

 

 

 

Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":