Марія Дем'янюк. Книга для малят "Марійчині казки"

 

 

 

 

Марія Дем’янюк

МАРІЙЧИНІ КАЗКИ

 

Завантажити  текст книги Марії Дем'янюк "Марійчині казки" (txt.zip)

 

 

 

КАРУСЕЛЬ МРІЙ

А в небі кружляла велика карусель. У її центрі було сонечко і кружляло воно хмарами. Хмарини мінялися, адже на кожній з них гойдалася чиясь світла мрія. Вони були кольоровими: хмарка з рожевим відтінком, мов заграва сонечка, блакитним, наче небо, жовтуватим, подібно до відблиску сонця. Природа милувалася небом, зачудовано гляділа на таку довершену красу.. .Та раптом ця жива картина змінилася. До каруселі дісталася ще одна хмарина. І була вона похмурого темно-синього кольору. Ця сливова хмарина приєдналася до інших і сонечко почало кружляти й нею.
Чому? Чому вона така похмура? Гадали усі. Аж поки вітер не прошепотів таємницю: на кожній хмарині сидить чиста, гарна мрія, а ця - без мрії.Отже, треба відшукати ту загублену мрію. Тоді вона підніметься до хмарини і та засяє радістю. Тому треба розпочати пошуки. Гадаєте пошуки тривали довго? Та ні ж бо!
Дуже скоро натрапили на засмучену білочку. Заняття її було більше ніж дивним. Заклопотана білочка підіймала листочки, а далі добиралися до гілок дерева і там їх міцно приклеювала клеєм із соку цього ж дерева. Довго спостерігали усі за її працею та гадали: навіщо вона це робить? Тоді білочка, помітивши їхні здивовані погляди, пояснила: «Я не хочу, щоб завершилося літо. Отож приклеюю ті листочки, які падають на землю, знову на дерево...»
Білочка ні про що не мріяла, а прагнула лише утримати те, що є зараз. Тому и хмаринка, яка чекала на її мрію, геть знітилася і стала темно-синьою. Замислилася тоді Природа, як би допомогти і білочці, і сонячній каруселі та усім-усім, кому так подобається милуватися небом. І, зрештою, послала вона білочці яскравий сон. Заснула білочка, втомлена працею. І наснилося їй, як стрибає вона на гілках жовто-багряного кольору, і як святково одягнені клени нашіптують дивовижні казки. А далі снилася біла пухова ковдра на гілках дерев і як сонячні промінчики, сміючись, бавляться на ній. А потім бруньки, так-так малесеньке диво, із якого з'являлися тендітні зелені листочки навесні. Тоді прокинулася білочка, усміхнулася, і всі помітили, що милується вона сонечком. А сонечко заповзято кружляло каруселями з хмар, світлими та ніжними. А найбільш строкатою була саме та хмаринка, яка раніше хмурилась. Бо гойдала вона різнобарвну мрію: жовто-біло-зелену-розмаїто-квіткову... І була ця мрія білочки, якій так хотілося пізнати красу кожної пори року.
 

 

* * *

 

 

 
 
 
ВЕЧІРНЯ КАЗКА

Уночі зірки зручненько вмощуються на небі й починають плести. А оскільки зірок багато, то ночі такі називаються зоряними. Виплітають вони Місяць із дивовижних золотих ниток. І відбувається це ось так. Спочатку з’являється блискучо -жовтий серпанок, або, як на нього ще кажуть, Молодик. Далі він потроху збільшується, або ж, як зазвичай кажуть, наростає. Зорі надзвичайно полюбляють такі ночі. Адже під час плетіння вони торкаються золотих ниток, тому сяйво їхнє стає на диво яскравим. Таким яскравим, що малюкам на Землі сняться яскраві-преяскраві сни, а ночі стають не лише зоряними, а й місячними. Поступово з’являється красень-Місяць, що має форму кола. Такий Місяць називається Повним. Тоді у зірок - справжнє свято. Вони, вбрані у сліпучо-яскраві сукні, починають танцювати навколо круглого Місяця. Їхній сміх так переливається, що інколи сягає й Землі. Тому отакі ночі зорі через неуважність можуть когось й розбудити, але якщо поглянути на небо крізь віконечко, то легко зрозуміти у чому річ: Місяць повний, отже, зорі святкують.
Натанцювавшись досхочу, зірки помічають, що їхні сукні поступово починають тьмяніти, а це означає, що й дитячі сни вже не такі яскраві. Тому час знову братися до справи. Вони зручно вмощуються й починають поступово розплітати Місяць, який ніч-у-ніч меншає. Про такий Місяць ще кажуть, що він спадає. Місяць урешті перетворюється на блискучий серп і потім зовсім щезає. Ось тоді зорі заповзято знову беруться до плетіння. І разом з тим, як збільшується вогняна дуга, зростає передчуття свята й більшає яскравих казочок, що на сріблястих корабликах поспішають до солодких снів малюків.
Отож, якщо вам цієї ночі поки ще не наснився чудовий сон зі щебетом птахів, запахом нарцисів і барвами веселок, не хвилюйтеся, а чекайте, бо незабаром човен з небесного моря привезе казочку і вам.

 

 

* * *

 

 

 
 
 
ЗИМОВА КАЗКА

Пухнаста ялинка раділа снігу як ніколи! Ще б пак, від північного холодного вітру вона геть змерзла. Отож тепленька срібляста шубка була дуже доречною. Сніжинки одна за одною сідали на гілочки і ялинка задоволено усміхалася. Аж раптом тишу злякала жвава суперечка. Лісова, уже трохи посріблена, красуня прислухалася і почула розмову між двома сніжинками. «Поглянь, яка ялинонька! А он на гілочці чудова місцина. От там би посидіти!» - казала одна. «Еге ж, - промовила інша, - тільки там залишилося місце для однієї сніжинки, а не для двох!». «Зрозуміло, що воно моє: я перша його помітила! - знову озвалася перша сніжника. «Я долечу туди швидше, ніж ти. Ось побачиш!» - відказала інша.
Лемент тривав, і ялинка занепокоєно все пильніше поглядала на сніжинок. Вона мала добре серце, тому їй було вже байдуже, хто з них вмоститься на гілочці. Турбувало її інше. Від запальної суперечки сніжинки почали нагріватися. Врешті, побоювання ялинки справдилися - сніжинки-суперниці розтанули...
А сніг все падав і падав! Небо витрясало на землю величезну білу перину, аби нікому не було холодно. Сніжинки жваво кружляли і мостилися на гілки дерев. И думали вони не про те, де їм буде зручніше, а як краще зігріти и прикрасити деревця. І поступово посріблений ліс перетворився на справжнісіньке Новорічне диво.

 

 
* * *

 

 

 
ЇЖАЧОК-БОРОВИЧОК

Їжачок ось уже дві години нишпорив лісом у пошуках грибочків. Адже вдома на нього чекали трійко маленьких їжаченят, яким кортіло смачненько пообідати. Тато-їжак згадував оченята своїх діточок і наполегливо продовжував пошуки. Нарешті йому пощастило. На невеликій галявинці він натрапив на силу-силенну боровичків. Їжачок квапливо подався до грибочків і почав їх нанизувати на свої гострі голочки. Велика кількість грибів геть збила його з пантелику й на якусь мить він забувся про їжаченят.
Їжак продовжував нанизувати боровики один за одним, не помічаючи, що рухатися стає дедалі важче. І коли двійко білочок, які пробігали галявиною, зупинилися й почали вголос дивуватися тому, що з явився цілий пагорб зірваних боровичків, який до того ж ще й помаленьку рухається, їжачку нарешті стало соромно, що жадоба полонила його. У цю ж мить він пригадав, що вдома татка
вже зачекалися їжаченята. Мерщій став знімати грибочки зі своєї шубки й дарувати їх білочкам - аж допоки не відчув, що рухатися стало значно легше і швидше. А потім їжак усміхнувся задоволеним білочкам і хутко рушив додому.
«Ніколи, - думав він, - жадібність не охопить мене настільки, щоби я забув про своїх малюків». А коли трійко схвильованих відсутністю татка їжаченят радо обіймали його, він зрозумів найважливіше: дітки люблять татуся незалежно від кількості грибочків, які він приніс.

 

 
* * *

 

 

 
КАЗКА ПРО ПОДУШЕЧКУ

«Спати треба, спатоньки», - сказала мама і тихенько прикрила двері... Василько ось уже десять хвилин намагався заснути у своєму ліжечку, але сон чомусь не приходив. «Дивно, вчора приходив, а сьогодні забарився... Де він?», - і хлопчик подумки почав шукати винуватців. Поміркувавши трохи, знайшов. У всьому винна білесенька подушка, яка через відсутність барв була нікому не цікавою. «Тому й сон не поспішає до мене», - зітхнув хлопчик. Отож Василько піднявся з ліжечка й пішов досліджувати подушки своїх батьків, які здалися йому цікавішими.
«Такі рожеві подушечки ніякий сон не омине», - подумав він і влігся на велике ліжко, яке здивовано скрипнуло. «Ну ось, - міркував далі, - тут тато з мамою сплять. От якби зазирнути у їхні сни!». Щойно він так подумав і заплющив очі, як одразу заснув. І побачив уві сні татову машину, гараж, а ще чомусь брудний посуд, який мила мама...
Перервався сон так само раптово, як і почався, і розчарований Василько побіг досипати у своє ліжечко до своєї біленької подушечки, яка вже зачекалася на хлопчика. І снилися йому казкові гори, і чув він дивний спів жар-птиці, і разом з Алі-Бабою захоплено перебирав коштовні камінці у скарбниці, які перетворювалися на метеликів, що летіли в усі боки.
«Вставай, соньку, бо вночі спати не будеш», - крізь сон почув голос мами. «Буду! - подумав Василько. - На своїй подушечці бачитиму найкращі в світі сни», - і задоволено поглянув на неї, усміхаючись. Гадаємо, подушечка відчула ці думки й у відповідь посміхнулася теж... Але це знає лише Василько.

 

 

* * *

 

 

 

ОЦЕ ТАК БЕСЛОВЕДІЯ!

У тій далекій країні поміж розлогих гілок тропічних пальм вода переливається, немов коштовне каміння.
- Хо-хо-хо! - засміявся кумедний слоник, стрімголов поспішаючи до озерця.
Непосида хотів показати всім, а найбільше бегемотикам і ведмедикам, що вміє робити справжнісінькі фонтани. Т а наступної миті аж застиг від подиву: улюблене водоймище зміліло. Принаймні на гарний фонтан води не вистачало, хіба що на маленький, але абиякого вередливий слоник не хотів.
- Ха-ха, - вигукнув і собі бегемотик, який вирішив продемонструвати друзям майстер-клас із плавання.
Симпатяга незграбно рушив на товстеньких ніжках до озерця. Шубовснув у воду та здивувався... А потім підвів погляд і побачив, як спантеличене ведмежатко, тримаючи чимале відерце, зніяковіло дивиться на озеро. Порівняно з учорашнім днем рівень води значно знизився!
Невдовзі на галявині, яку оточували помешкання поважних бегемотів, сильних слонів і ведмедів-ласунів, розпочалася рада тварин. Міркували, що робити далі... Нарешті найстаріший і наймудріший слон запропонував:
- Необхідно вирушати на пошуки нового місця, де вдосталь води. Можливо, мандрувати доведеться довго, тому нащадків залишімо на добру слониху Ніну.
- Справді, поки ми подорожуватимемо, для них води вистачить, - підрахував найстаріший бегемот, погладивши сина по голівці.
Присутні ствердно кивнули й уже за годину з надією вирушили світ за очі. А слониха доглядала кожного малюка, неначе власну дитину. Вихователька ледве встигала одночасно діставати банан для бегемотика, подавати соску-пустушку слоненяті та заспокоювати ведмедика, який хотів поласувати медком і вперше дізнався, що таке жалюча бджола. А якщо врахувати, що в Ніни було двадцять п’ять слоненят, п’ятнадцять ведмежат і вісімнадцять бегемотиків, то можна тільки уявити, як їй важко велося.
Минав місяць. Вихованці росли і тішили серце доброї слонихи, яка все частіше спрямовувала погляд з-під окулярів у той бік, куди подалися звірі. І якось почула, як здалеку радісно сурмить сусід Тошка.
- Швидше збираймося та вирушаймо до нового помешкання! - вигукнула Ніна, зав’язуючи дівчаткам різнобарвні бантики та надягаючи зелені капелюшки хлопчикам.
Місце було чудове й аніскілечки не поступалося колишньому. Із великим хвилюванням звірі зустріли нащадків, відзначивши, що малюки подорослішали...
Є в Африці мальовнича місцевість. Там високі пальми, прегарний водоспад і величезне озеро, що виграє всіма кольорами веселки. То Бесловедія, названа на честь БЕгемотів, СЛОнів і ВЕДмедів, які там мешкають!

 

 

* * *

 

 

 
ПРО ЛЕЛЕКУ ТА ГОРОБЦЯ

«Чогось бракує», - промайнуло в голові лелеки, який щойно прокинувся і вже розплющив одне око. «Чому так тихо? - подумав знову і глянув на світ вже обома очима. - І зовсім невесело, бо панує незвична тиша», - нарешті допетрав птах. Тоді він хутко опустив голову і зазирнув за гніздо, яке височіло на стрісі. Настрій у бузька вмить покращився. Ще б пак, адже він остаточно зрозумів у чому річ. Його друзяка горобець, який віднедавна оселився серед гілля, що й складало лелече гніздо, міцно спав. «Гей, друже, прокидайся, дню новому усміхайся!» - жартівливо сказав бузько.
Цілісінький день пташки бавилися. Літали до озерця, де горобчик сидів на гілочках й спостерігав, як бузько намагається упіймати собі сніданок. Співали пісні. Розглядали хмаринки в небі. Незчулися, як поступово підкралися сутінки. І вже ввечері, коли лелека ліг спати, крізь сон навіявся спогад про сумний ранок.
«Було б добре, якби горобчик знову не проспав, а прокинувся раненько, бо так гірко, коли зрання не лунає його цвірінькання», - подумав він. А далі сон подався від лелеки далеко-далеко, бо він з острахом подумав, що скоро скінчиться літо і треба буде відлітати у вирій. Отож, мабуть, з другом вони розпрощаються.
«Цвірінь-цвірінь!» - звично прозвучало рано-вранці.
Коли наполегливе цвірінькання почулося вже втретє, бузько прокинувся.
У цей день, попри всі намагання, лелеці не вдалося приховати смуток у своїх очах і на запитання горобця він чесно відповів: «Ми неминуче розпрощаємося, бо незабаром лелеки відлітають до південних країн». Іоробчик, який був гарним другом, вирішив полетіти разом із бузьком.
Упродовж наступних днів лелека захоплено розповідав, що чекає на птахів у теплих краях. «Летіти будемо над морем. Воно велике, гарне та блакитно-синє. Дерева високі, широколисті, а тварини дивовижні», - повідав він.
Політ був доволі тривалим, і, зрештою, горобець занудьгував, бо бачив лише небо і лелек, що летіли поруч. Далі побачив море, про яке так багато чув. Спочатку він із задоволенням дивився на синю гладь, а потім задрімав.
Прокинувся уже в Африці. «Поглянь на дерева», - захоплено сказав бузько. Горобчик подивився на дерева з величезним листям і йому чомусь до щему захотілося побачити красуню-берізку поблизу озера. Коли ж пташці закортіло поїсти, добросердний бузько приніс велику зелену жабу, яка остаточно налякала геть принишклого горобця.
Ледве діждався горобчик часу повернення лелек на батьківщину. Поквапливо сів на спину бузьку й полетів. Коли ж його погляд упав на миле озерце й добре знайому берізку, то зацвірінькав так зично, що всі лелеки обернулися й весело поглянули на нього.
Улітку друзі знову були нерозлучними, хоча частенько до горобчика навідувалися сусіди-горобці, щоби він розповів їм про теплі країни.
Літо промайнуло, як завжди, швидко, і коли осінь настирливо постукала у віконце хатин, лелеки знову почали збиратися у вирій. «Сідай, летимо!» - піднесено промовив бузько горобцю. «Ні-ні! - квапливо відказав той. - Я залишуся вдома, бо тут мені наймиліше. І на тебе чекатиму, і наше гніздо збережу, та й тобі буде легше летіти».

 

 
* * *

 

 

 

ПРО ХМАРИНКИ

Сім маленьких хмаринок вийшли прогулятися небом. Вони зібралися до гурту й жваво розповідали про те, що кому більше до вподоби. Перша хмаринка аж розчервонілася, коли захоплено розповідала, як їй подобається багряна ранкова заграва. Інша, замріяно примруживши оченята, сказала: «Я вподобала помаранчевий ранок!». Третя хмаринка сяяла, коли говорила про жовте сонечко. А четверта не могла відвести погляду від землі й милувалася зеленим килимом - травою. П’ята пухнаста хмаринка запевняла: «Краще від блакитного неба немає нічого!». А шоста на знак згоди з нею кивнула головою, проте додала, що синє небо має особливу красу і немає нічого ліпшого, ніж споглядати, як блакить неба поєднується із синявою. Сьома хмаринка завжди вважалася серед гурту трохи дивною і занадто мрійливою. Отож, коли вона, соромлячись, прошепотіла, що на вечірньому небі завжди є трохи фіолетового відтінку, який, як їй здається, кличе її, то ніхто й не здивувався. Навпаки, усі гуртом вирішили дочекатися вечора, щоби разом поглянути на фіолетову далечінь, а, можливо, й відвідати її. Проте намірам здійснитися не вдалося, адже, як завжди буває, від скупчення хмарок почався дощик.
Коли ж небо розвиднілося, то було воно вражаюче гарним - у прикрасах різнобарвного намиста - веселки. І мала диво-райдуга й червону смужку, й помаранчеву, жовту та зелену, блакитну і синю, і навіть... фіолетову. Геть усі кольори, які так сподобалися хмаринкам. Бо гарні мрії, гарні слова й гарні почуття не зникають ніколи.

 

 

* * *

 

 

 
РІЗНОГОЛОССЯ

Лісова фея, яка цілісіньку годину розмовляла з прозорим струмочком, щоби йому веселіше дзюркоталося, а потім розмальовувала крильця метеликам, геть зморилася і вирішила перепочити. Вона прилягла під пухнастою ялинкою і збиралася солодко подрімати. Та щойно закрила оченята, як почула жваву розмову: «От смішно цвіркоче цей горобець! Хай би він замовк й не заважав насолоджуватися дивним співом соловейка!» - казала велика коричнева шишка, що росла на гілці ялинки. «Со-ло-вей! Соло-вей! Гарно, але традиційно. Нехай би він трохи помовчав», - сказала інша, молоденька шишка, менша за розмірами, ніж попередня. І додала: «От зозуля: ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!», - і так завертілася на гілочці, що ледве не зірвалася й не полетіла донизу.
«Ой, те «ку-ку!» лише заважає мені слухати дятла- барабанщика», - сказала третя й замовкла, побачивши незадоволені гримаси перших двох шишок, які аж скривилися...
Зелені очі феї вмить заяскріли і вона вирішила діяти. «Зроблю так, щоби бажання кожної здійснилися», - подумала вона. І раптом зникло цвірінькання горобця, чого бажала перша шишка, урвалася пісня солов’я, як хотіла того друга, а потім змовкли голос зозулі й стукіт дятла. У лісі запанувала тиша. «Сумно... Так сумно!» - через певний час озвалася перша шишка. «Ой, хоча б хтось заспівав!» - сказала друга. «Та хоча би горобчик зацвірінькав!» - жалісно промовила третя засмучена шишка, і її подруги, погоджуючись, захиталися на гілочках.
Фея зачекала ще півгодини, щоби шишки добре запам’ятали цей урок, а потім попрохала пташок знову розпочати свій спів. Ліс швидко наповнився пташиним щебетом і співом. «Як гарно! Як мелодійно виспівує соловейко! Чудово барабанить дятел і невтомно кує зозуля! І все це різноманіття голосів супроводжується життєрадісним цвіріньканням горобців!» - захоплено вигукнула перша шишка. «Як добре, коли всі співають!» - не втрималася друга. «Так! І кожен спів прекрасний по-своєму!» - додала третя. А все довкола наповнювалося на всі лади гучними і не дуже звуками. Лише фея тихенько слухала розмову шишок і мудро усміхалася...

 

 
* * *

 

 

 
СЛОНИК-БЕШКЕТНИК

Маленький слоник Тимко ніяк не міг заснути, хоча й випив повну склянку теплого молочка з медом. Уже давно на нічному небі сяяли зорі й Місяць задоволено їм усміхався, а Тимко все ще не спав. Йому вже набридло лежати в ліжечку і він тихесенько, щоби нікого не розбудити, встав. Одягнувся, узяв за звичкою картузика, й подався надвір.
«Ой! Як гарнесенько, - сказало слоненятко, коли глянуло на небо. - Які барвисті зірочки!». І в захваті почало знімати їх хоботом з неба. «Ось ця - рожевенька, - розглядав він зірочку й клав її до кишені, - а ось ця - помаранчева, мов апельсин. А цю, салатову, я подарую мамі. Вона любить салат і все салатове». Слоник так захопився, що кишені штанців умить наповнилися зірками. Тоді він швидко зняв картузика й почав складати їх туди.
Нарешті Тимко стомився й відчув, що сон ось-ось завітає до нього. І так солодко позіхнув, що ненароком проковтнув Місяць.
А оскільки на нічному небі вже майже не було зірочок, то можна лишень уявити, яка темінь запанувала навколо. Слоненятко дуже злякалося, але зразу ж придумало як її прогнати. Одну за одною виймало з картузика, з кишень зірочки й старанно ладнало їх до неба. І коли вже усі зорі мерехтіли на небосхилі, слоник вирішив перепочити. Тоді до нього долинув веселий сміх зірок, які раділи тому, що знову опинилися на небі. Здивований Тимко аж відкрив рота: за мить прудкий Місяць колобком викотився з нього й мерщій піднявся на небо. Тепер усі нічні світила знову запанували на небі.
Стомлений, але радісний слоник повертався до своєї домівки. Щойно він дістався до ліжечка, як одразу заснув. І снився йому казковий сон про Місяць, який зірками засіває небо...

 

 

* * *

 

 

 
СОНЕЧКО ПОВЧАЄ

Мишко прийшов з прогулянки, пообідав і сумно дивився у віконечко та міркував: «Оце так! Щойно сонечко пестило мої щічки, його промінчики яскріли на снігу та бавилися зі мною. А тепер я не відчуваю того тепла на обличчі. І десь поділося те яскраве світло, від якого так хотілося співати й танцювати на білосніжному килимі». Ці тужливі думки перервав мамин голос. «Мишку! - казала вона. - Годі стояти біля вікна. Час відпочивати». Хлопчик кинув останній зажурений погляд у віконечко, похнюпився і побрів до свого ліжечка.
Сумні думки не покидали його довго, але згодом він задрімав. «Егей, Мишку! - кликало його уві сні Сонечко. - Де ти забарився? Я чекаю на тебе!». І воно дзвінко засміялося.
Малюку снилося, як вони з Сонцем гуляють у парку. І Сонце, показуючи промінчиками на деревцята, вкриті пухкою білою ковдрою, пояснює, де зеленоока ялинка, а де пухнаста сосна, де пишногрудий красень-снігур, а де весела синиця, вбрана у жовту сукню. А ще - який саме звір залишив сліди на засніженій стежині.
Отож Мишко пізнав багато нового.
Далі Сонечко сказало, що подорож закінчується, бо вже прийшов час прокидатися. На очах у хлопчика з’явилися слізки, що одразу помітило Сонце. «Не плач, Мишку! Ми незабаром зустрінемося. Виходь на вулицю!» - лагідно промовило воно. «Та ні, - ображено сказав малюк. - Ти мене не розумієш. Я плачу, бо ти не приходиш до моєї кімнати. А я чекав на тебе біля вікна». Тут Сонце знітилося і вирішило повідати хлопчикові правду. «Мишку, - тихим голосом промовило воно, - а скажи, будь ласка, коли ти востаннє протирав своє віконечко? Пил з меблів? Підлогу? Я не можу добратися до тебе!».
На цьому хлопчик прокинувся. Він стрімко зістрибнув з ліжечка й побіг до матусі. «Мамо, я займуся прибиранням», - скоромовкою сказав він. Згодом уся кімната наповнилася сяйвом. Сонечко зазирало через блискуче вимите віконце. Його промінчики відбивалися від чистої поверхні меблів і танцювали на вимитш підлозі. А Мишко милувався сяйвом, відчував привітний дотик сонця на обличчі та задоволено усміхався. «Тепер, - думав він, - у моїй кімнаті завжди буде прибрано і Сонечко часто в мене гостюватиме».

 

 

* * *

 

 

 
СЯЙВО ЗОРЯНОГО ХЛОПЧИКА

Василько поглянув на небокрай. «Так багато зірок і всі вони яскраві», - думав хлопчик, широко відкривши рота. «Як гарно!» - і його погляд наче приклеївся до нічного неба. Аж раптом жовта зірка зірвалася з небосхилу й стрімко впала хлопчику прямісінько до рота. Василько ще не встиг отямитися, як відчув, що з ним щось коїться. Швидко підніс руку до очей й побачив - вона світиться! Дивовижно, та сяяла не лише його рука, а він увесь. Відтоді його всі називали Зоряним хлопчиком й казали, що він має щире серце.
Так, коли впала з королеви корона й вона в сутінках не могла її відшукати, то на поміч прийшов саме Василько. Він так сяяв, що стало світло в усьому палаці, й корону швидко знайшли. Саме завдяки Василькові помітила білочка горішок, який ненароком випав з її лапок, а їжачок побачив грибочок - смачний обід для трьох маленьких їжаченят. Отож поміч від Василька була неабиякою і його сяйво допомогло багатьом. Та сердита Злюка позаздрила хистові хлопчика. Чотири ночі вона не спала, а все міркувала, як заподіяти йому лихо, й врешті вирішила: «Треба хлопця образити, тоді його зірка згасне, бо потоне в темній хвилі образи». Наступного дня, коли Зоряний хлопчик гуляв серед квітучих дерев, вона перестріла його і зчинила галас. «Твоє світло заважає мені спати вночі, й сяєш ти навмисне, щоби розлютити мене!» - репетувала Злюка.
Хвиля образи проникла в самісіньке серце хлопчини, й сяйво відразу поменшало, до того ж, величезні солоні сльози ще більше пригасили світло. Василько зажурено побіг додому і зустрів королеву з блискучою короною. Вона усміхнулася хлопчикові й радо привіталася з ним. Далі він побачив білочку, яка сповістила, що не боїться знову загубити горішок, бо знає, що Зоряний хлопчик завжди прийде на поміч. Ще зустрів трьох маленьких їжаченят, які весело гралися на галявині. 1 від того, що всі вони усміхалися, на душі у Василька заясніло. Врешті він поглянув на себе й побачив, що знову сяє. Відтоді твердо вирішив, що у його серці немає місця образам, бо від них сяйво згасає, а йому ще треба зробити багато добрих справ, здійснити які він може лише зі світлою душею!
 

 
* * *

 

 

 
ТАЄМНИЦЯ СРІБЛЯСТОЇ ЛОЖЕЧКИ

«Ой, не хочу і не буду, - гірко заплакала Надійка, - бо вона... солона!». «Ще б пак, - подумала посріблена ложечка, яка вже півгодини плакала в руках вередливої дівчинки, - звичайно солона, адже стільки сльозинок упало в тарілку з кашею». «Їж», - голосно та сердито сказало мама. «Не буду!» - вперто відповіла дівчинка.
На поміч, як завжди, прийшла старша сестричка: «Їж, Надійко! Маємо ще багато справ». «Яких?» - перестала схлипувати дівчинка й зацікавлено поглянула на сестричку. «Глянь, - відповіла та, - скільки на галявині кульбабок! Пухнасті такі! На них треба подмухати, щоб наступного літа їх було ще більше!». «Еге ж», - погодилась Надійка і почала швидко їсти кашу. Срібляста ложечка від того заспокоїлась, і каша, певно, стала смачнішою, бо сіль у Надійчину тарілку більше не потрапляла.
Кульбабок було багато-пребагато. Дівчаткам аж щічки заболіли від дмухання. Задоволені та дуже поважні вони повернулися додому. Адже їхня місія була виконана - сотні парасольок- кульбабок закружляли завдяки наполегливій праці сестричок. Отож зголоднілі й трохи стомлені дівчатка сіли вечеряти. Надшка взяла свою сріблясту ложечку і почали їсти. Смакувала з превеликим апетитом. «Мамо, як смачно! Яка солодка каша!» - сказала дівчинка, чому дуже зраділа ложечка. Матуся задоволено поглянула на донечку, а ложечка таємниче усміхнулася. Вона була певна, що каша солодка, бо її підсолодила солодка усмішка сріблястої ложечки.

 

 

* * *

 

 

 

ТРОЯНДИ СПЕРЕЧАЛИСЯ

«Ой, яка я гарна! Рівних мені немає. Подивися, які в мене чарівні пелюстки! Вони такі рожеві!» - казала одна троянда іншій. «Подумаєш красунечка, - у відповідь хмикнула та, - ти поглянь, якої дивовижної форми моя квітка!». «Та годі, - чинно озвалася інша, що замріяно поглядала в калюжу, ніби у дзеркало. - Пригадайте, найбільші пуп’янки були у мене!». «Що-що? - донеслося з іншого боку трояндового куща. - Я, мабуть, недочуваю, бо не чула, щоби ви вихваляли найгостріші колючки на моєму стеблі. Вам такі і не снилися!». «А я найдухмяніша! Ось... мій аромат неперевершений!» - почулося з іншого куща - куща білих троянд. «А листочки на моєму стеблі найзеленіші», - вихвалялася чергова білосніжна квітка. «А я! А я» - тільки й чулося з різних трояндових кущів, які справді були окрасою парку.
Зрештою, гучний лемент привернув увагу сонця.
Розгнівалося світило та, недовго думаючи, вирішило навчити квіточок скромності. Розкинуло свої палючі промені і троянди від спеки почали втрачати свою красу, а в саду потроху запанувала тиша... Та ні ж бо, не сумуйте, - сонечко добре! І як тільки хвалькуваті троянди замовкли, воно забрало свої промінчики та задоволено лягло перепочити на хмаринку. Відтоді троянди вирішили більше ніколи не чванитися.

 

 
* * *

 

 

 
УРОК ДОБРОТИ

Зубата щука вже десять хвилин повчала свою донечку Слухнянку, яка вперше збиралася залишити домівку: «... А як побачиш карася, то з їж його: і смачно, і корисно, і взагалі, так прийнято поміж нами, щуками». «Гаразд», - поспішно сказала Слухнянка, бо їй дуже хотілося поплавати в річці и вона з нетерпінням чекала на завершення розмови. «Гаразд, мамо», - повторила щучка, і, махнувши хвостиком, хутко попливла.
Милувалася вона очеретом, лілеями. Бавилася повільними ніжними хвильками. Розвідувала дно річки, де було багато ще невідомого для неї. І зрештою зустріла чемну, доброзичливу рибку. Звісно, мандрувати вдвох - набагато цікавіше, і щучка зовсім не помітила, як минув час. «До зустрічі, - сказала рибка Слухнянці. - Хай щастить!». «Може зустрінемося знову? - запитала щучка. - Де тебе шукати?». «Звичайно зустрінемося. А знайти мене можна серед карасів», - сказав карасик, і поплив до своєї домівки. «Карасик!» - спантеличено подумала щучка та повільно подалася додому.
Сувора мама-щука вже серйозно тривожилася через відсутність доньки. «Де ти була?» - запитала вона Слухнянку. «Подорожувала», - відповіла та. «Сама?». «Та ні, з товаришем, з ... карасиком», - ледь чутно сказала щучка й перелякано опустила очі додолу.
Вона ніколи не могла б збрехати мамі, отож вважала за краще одразу зізнатися.
«Що?! - гнівно промовила та. - Ти бачила карася і не з’їла його?!» - й сердито зиркнула на доньку. «Розумієш, матусю, - тихенько промовила щучка, - ми потоваришували, а друзів не їдять». Тепер Слухнянка, очікуючи на розуміння, дивилася просто у ВІЧІ своїй мамі. «1 ак, друзів не їдять», - відповіла та й погляд її став м’яким і сяючим від сльозинок, що з’явилися на її очах.
А потім вона підпливла ближче до донечки й промовила: «А ти в мене розумниця! І правду сказала, і серце добре маєш, хоча й щучого роду».

 

 

* * *

 

 

    
 
ЧАРІВНІ СЛОВА

Маленьке чудовисько Страхопудик ось уже п’ять хвилин тримало здоровенну тарілку-озеро й міркувало, чим би йому поснідати. «Крокодил зелений, - думало воно, - бегемот буденний, а від акули тхне. Так-так! Бо ще тато казав, що всі кровожерливі жахливо пахнуть... Дельфіни?.. Дельфіни хай ще поплавають...», і перебірливий погляд його ставав дедалі сумнішим. Аж раптом він побачив цікаве видовище. У тарілці з’явився кораблик жовтого кольору, яким керував руденький хлопчик. Світла стало так багато, що все навколо засяяло. Страхопудику було настільки цікаво, що він вирішив відкласти сніданок на потім і спостерігати за корабликом. Невдовзі помітив, що руденький хлопчик-сонечко, усміхаючись, казав дивні слова, від яких сяйво ставало ще яскравішим. «Що ж то за слова? - зацікавилось чудовисько, адже було воно ще зовсім маленьким, а маленьким завжди цікаво геть усе. Тоді він підніс тарілку до обличчя, спричинивши невеличкий вітерець над озерцем, і почав прислухатися й спостерігати. «Доброго дня!», - почув він. «Доброго дня!» - милозвучно привітався хлопчик з дельфінами. І усі п’ять дельфінів усміхнулися у відповідь, тому сяйва стало вп’ятеро більше. «Вітаю вас!» - казав він бегемотикам, які теж у відповідь посміхалися. «Привіт!», - казав крокодилам, які, на превелике здивування Страхопудика, теж усміхнулися, від чого сяйво набуло ледве помітного салатового відтінку. І навіть акули, й ті задоволено посміхнулися на вітання хлопчика, щоправда, трохи налякали маленьких рибок, які угледіли величезні білі зуби.
Сяйво до сяйва - зрештою, Страхопудик побачив, що все озеро засвітилося, мов маленьке сонечко, та й слова хлопчика припали йому до серця. Тому малюк обережно взяв свою чималу тарілочку і відніс її до зеленокосих гір. Поставив її поміж горами, усміхнувся, і задоволено промовив: «Доброго дня усім!». Так поміж горами з’явилося ще одне золотисте озерце.

 

 

* * *

 

 

 

ЧУЙНЕ ДЗЕРКАЛО

Дзеркало було зовсім не новим і висіло в кімнаті Галинки давно. Дівчинка не могла згадати, коли саме тато з мамою придбали його, але, не дивлячись на це, воно їй подобалося. Раненько Галинка дивилася в люстерко, посміхалася і, здавалося, ця усмішка супроводжувала її цілий день.
Дзеркалу дівчинка теж подобалася. Воно, на відміну від Г алинки, прокидалося раніше й терпляче чекало, поки дівчинка підійде до нього. А ще дзеркало спостерігало за усім, що відбувалося у 1 алинчиній кімнаті. Т ак, щоранку воно хитро поглядало на капці, які слухняно стояли біля ліжка й робили вигляд, ніби це не вони мандрували стежиною й рахували зірки на нічному небі. Нібито не вони милувалися картиною над ліжечком, де на великій рожевій квітці знову вмостився метелик, що за відсутності дівчинки кружляв по кімнаті. Мовби не вони розглядали горщики з квітами, листочки яких перестали перешіптуватись і задумливо кидали погляд за вікно.
Урешті Галинка прокинулася і підбігла до дзеркала. Умить від її усмішки воно засяяло ще дужче. Але несподівано очі дівчинки глянули запитально, а далі в них з’явився відбиток смутку, від чого люстерко перестало так сріблитися.
«Я загубила, - прошепотіла Галинка, - так, я загубила сережки, які мама подарувала мені на іменини».
Тепер дівчинка сумно присіла на ліжечко и стала перебирати в пам яті місця, де вона вчора побувала и де, можливо, ці коштовні прикраси могли ще бути. З кожним спогадом її обличчя дедалі сумнішало, адже вона була і в кінотеатрі, і в крамниці, а ще - купалася в річці.
Поки дівчинка згадувала, дзеркало вирішило шукати згубу самотужки. Воно пильно оглянуло кімнату і, врешті, зазирнуло під ліжечко, де від Галинчиного погляду ховалися дві золоті краплинки. «Виходьте, ну ж бо, дівча плаче, - прошепотіло дзеркало». «Як? - запитали сережки. - Ніч скінчилася, а вдень ми нерухомі». «Що ж робити?» - гадало дзеркало. Воно задумливо подивилося у вікно і раптом засяяло. Так-так, адже зрозуміло, як саме можна допомогти дівчинці. Тепер дзеркало щосили намагалося впіймати сонячні промені, що падали з вікна, та спрямувати їх під ліжко так, щоб сережки засяяли. І неймовірно зраділо, коли йому це вдалося зробити, адже прикраси, поціловані промінням, засяяли ще дужче. Не помітити їх було просто неможливо.
Галинка вже перестала плакати й збиралася розповісти мамі про втрату. Вона повільно почала взувати капці й нахилилася, щоби поправити на одному з них бантик. Нарешті дівчинка помітила прикраси, радісно дістала їх, одягнула, й весело закружляла перед дзеркалом, потім зупинилася й щаслива посміхнулася своєму відображенню. А люстерко задоволено дивилося на її усмішку й думало: «Якщо щиро хочеш комусь допомогти, то завжди знайдеш спосіб як це зробити!».

 

* * *

 

 

 

 
ЯК НЕВМІЙКО СТАВ ГАВЧИКОМ

«Ось-ось-ось-ось-ось як гавкну!» - думав кудлатий песик, який з усіх лап біг прямісінько до сірого кота з великими блакитними очима. «Як гавкну! Ось!», - думав він, поки не побачив ту чарівну квіточку, що майоріла серед великих будяків і здавалася такою гарною! Носик цуцика заховався в пелюстках і від задоволення, від краси й солодкого запаху квітки, він примружив очі. Його собача душа, здавалося, піднялася до небес. Аж раптом веселе «га-га-га» змусило песика опуститися на землю. «Га-га-га. Наш Невмійко знову не гавкнув», - гиготали гуси, які пильно стежили за собакою з тієї миті, коли він чимдуж мчав до своєї блакитноокої мети. «Що з ними сперечатися? - подумав кудлатий. - Недаремно кажуть: як з гуски вода». Він зневажливо махнув хвостом і побрів під дерево, у затінку якого можна було перепочити в цей спекотний день. «Ко-ко- ко!», - почув він і розплющив одне око, щоб подивитися, хто перервав його сон. «Не бійтеся, квоктала курка-квочка до курчаток, - цей песик зовсім не вміє гавкати». 1 жовтенькі клубочки зі сміхом прокотилися під самісіньким носом собачати. «Цвірінь-цвірінь! - почулося з яблуні, що рясно розквітла у дворі. - Злітайтеся усі, щоби поглянути на песика, який ніколи не гавкає!», - глузливо закликав горобець. Бідолашний пес зрештою зовсім прокинувся. Невмійко встав й понуро побрів до свого будиночка.
Аж раптом галас на подвір’ї змусив його вмить зупинитися. Собака обернувся й побачив, як білобока сорока намагається поцупити беззахисне курча. Обурений Невмійко прудко підбіг до малюка й голосно загавкав. Лише тоді, коли невдоволена сорока полетіла геть, зрозумів, чому всі на нього дивляться із таким захопленням. Адже він гавкав, і цим врятував курчатко!
Відтоді Невмійка почали звати Гавчиком і він дуже пишався новим іменем. А коли кіт муркотливо розповідав цю історію бодай кому, то завжди додавав: «Гавчик - розумний песик. Він не гавкав не тому, що не вмів, а тому, що не було в цьому потреби. Гавчик знає, коли гавкати!».

 

 

* * *

 

 

 

ВЕДМЕЖА ЛЮБОВ

Якось ведмедю Михайлу наснилася величезна галявина, на якій густо росли кущі малини. Він простягнув лапу і ось-ось мав відчути смак солодкої улюбленої ягоди. «Михайлику, вставай! Прокидайся!», - крізь сон почув він голос Марійки, але не зреагував, бо хотів таки смачненько поласувати. «Прокидайся, Михайлику, вставай!» - уже волала Марійка. У легенькій нічній сорочці, вона стояла на підлозі й притуляла до себе велику подушку, яку принесла зі свого ліжечка. «Вставай, бо мій сон утік», - наполягала вона. Ведмідь уже зрозумів, що малини уві сні йому не куштувати і розплющив одне око, коли ж побачив занепокоєне дівчатко, то хутко відкрив і друге. Так йому стало шкода Марійки! Він посунувся, щоби вона умостилася поруч разом зі своєю великою подушкою. Накрив її ковдрою і став розповідати казки.
Марійці швидко набридли розповіді Михайла і вона вирішила вмоститися заново, більш зручненько. «Тоді, - думала дівчинка, - може, й сон прийде». Вона поклала голівку на плече ведмедя і на кілька хвилин замовкла. Михайлу цілком того вистачило, щоб вдруге уві сні опинитися на малиновій галявині. І знову його лапа потяглася до солодкої ягоди. Але що то? Що за гусінь повзе по ньому? Злякано Михайло розплющив очі і побачив, як Марійка слинявить пальчик і веде ним по його носі. «Годі вже, спати треба», - стомлено мовив Михайло і почав співати їй колискову. Дівчинка заплющила очі і вдала, що заснула...
Ведмідь уже втретє уві сні опинився на галявині, і та малина хіба що не верещала до нього: «З’їж мене». І він, о! Він уже підносив ягідку, щоб скуштувати, коли раптом угледів, як яблука падають на його голову. Тут він знову прокинувся й побачив, що Марійка робить лежачи зарядку: підіймає і опускає ручки у сторони, а оскільки місця мало, то її права рука опускається просто йому на голову. Заревів страшенно ведмідь: «Що ж це коїться?». «Зарядка, - тихенько відповіла Марійка, дивлячись йому у ВІЧІ. - Була ранкова, а тепер ще й нічна», - пояснила вона. Спантеличений Михайло замовк і подумав, яка вона ще маленька, його Марійка! Він накрив її ковдрою і почав гладити по голівці. Дівчатко від його тепла заснуло, а добрий ведмідь дивився за вікно на нічне небо й щасливо усміхався. Йому вже не хотілося малини, а хотілося поруч з дівчинкою подорожувати чи то на Землі, чи то на небі серед зірок.

 

 
* * *

 

 

 
 
 
ЗИМОВА ВИШИВАНОЧКА

«Ой, яка ж я нецікава!» - бідкалася земля в саду, вбрана в білу сукню зі снігу. «Однотонна, біла-білесенька. Щоправда, інколи моє вбрання у сяйві ранкового світла набуває рожевого відтінку, а від світла нічних зірок - сріблиться. Але це лише тимчасові відтінки, а не яскраві кольори», - продовжувала міркувати вона.
Зітхання землі почула трава, вкрита білосніжною ковдрою, й засмутилася, бо не могла дістатися поверхні через сніг й прикрасити зеленим кольором білосніжну сукню. Засумували деревця, адже не мали взимку ані плодів, ані яскравого листя. «Що б таке вдіяти?» - гадали вони. І тут їхній погляд зупинився на стрункій горобині, на гілочках якої висіло багато червоних сережок.
- Горобинонько, красуне! - прохали вони. - Подаруй свої прекрасні ягоди землі. Нехай білу сукню прикрасять червоні візерунки.
- Залюбки! - відповіло деревце і скинуло чимало яскравих ягідок-намистин.
- Ой, як же гарно! - виспівувала земля. - Я наче у справжній вишиванці! Так-так, з червоними візерунками!.
І дерева, і горобина, і травичка також усміхалися. Вони вже заспокоєно дивилися у блакитне небо й чекали омріяної весни. Коли біла вишиванка під сонячними променями перетвориться на вологу, яка дасть сили зігрітій білою ковдрою травичці зеленіти й квітнути різнокольоровими барвами, плодоносити деревцям, які поки що солодко дрімають, й подарує багато-багато нових кетягів намиста червоній горобині.

 

 

* * *

 

 

 
ЯК СВІТ УЗИМКУ ЗАСМІЯВСЯ

«Ой, як я замерз. Холодно», - бідкався велетень Світ, знімаючи холоднючі крижані бурульки зі своєї бороди та вусів. «Щось треба з цим робити», - мислив далі. - Але що?». Тут його задумливий погляд піднявся із Землі до Небес і зупинився. Радості Світу не було меж, адже він тепер певно знав, як зігріти руки. Світ піднявся наскільки міг вище, зрештою встав навшпиньки і дістав до хмар. Тепер він відібрав дві теплі вовняні хмаринки і зодягнув їх собі на руки. Велетень відчув їх тепло відразу і задоволено усміхався. «Але це ще не все, - згодом подумав він, - було би добре підшукати ще якусь одежину». Та від думок його відволік Вітер, який вирішив стрімголов прошмигнути перед велетнем Світом. Світ поглянув на Вітер і миттю зрозумів, що йому робити. Похапцем він упіймав Вітер і обмотав собі ним шию. Вийшов гарний шарф. «Ось тепер мені ще тепліше, втішно мовив Світ, але додав: «А якби ж то ще шубу мені теплу, то геть було би славно». Мріяв він доти, аж поки не почався сніг. А як сніг білою шубою накрив геть усе, Світ остаточно зігрівся і зрадів. «Мабуть, гарний я, - думав тепер він, - у такому вбранні. Нумо, піду гляну на себе в люстерко-озеро». Коли ж побачив своє відображення у крижаному дзеркалі, то дзвінко засміявся і заплескав у долоні. «Ой, який же я, Світ, чарівний! І який же я, Світ, прехороший!» - мовив він. Така щирість і радість звучала в тих словах, що Діва - Сонце, яка поглядала з Неба на Землю, весело засміялась, і він того сміху заяскріло все навколо. Звеселився геть увесь Світ, який теж лунко сміявся у відповідь Сонцю.

 

 

* * *

 

 

 
ПРО ВЕСЕЛКУ ТА СОЛОВ’Я

«Оце так диво! - захоплено мовив заєць. Від здивування він аж піднявся на задні лапи й зачаровано поглядав на небо, де усіма барвами вигравала веселка. «Червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і навіть фіолетовий! Ото якби взяти цієї краси, бодай трішечки, собі - міркував сіренький. - Хоч би цей - оранжевий - колір солодкої морквинки». «А чом би й ні?», - подумав він. Рішуче підійшов до веселки, схопився руками за оранжевий колір і, мов стрічку, намотав його в помаранчевий м яч. Косоокий зиркнув у сторони, пересвідчився, що його ніхто не запримітив, і чимдуж чкурнув у гущу лісу. «Гарно -гарно! - казав господар лісу ведмідь, коли розглядав райдугу. - А цей червоний - подібний до малини». При цій згадці бурий солодко облизнувся і попрямував до веселки. Він хвацько дістав смужку червоного. Зробив з неї величенький клубок і, обережно поклавши його в мішок, побрів до барлоги.
«Колір курчати, - казала лисиця, коли дивилася на веселку, що була вже і без оранжевої й без червоної фарби, - такий не завадить мати у себе вдома». І похапцем стягнула яскраво-жовту стрічку з неба.
Зупинився і гурт метеликів, які замилувалися зеленим кольором, - адже їм так подобається красуватися на зеленому листі. Нескладно здогадатися, що врешті веселка позбулася й зеленої фарби.
Блакитний колір сподобався білочці, яка давно мріяла знайти дупло якомога вище, аж біля самісінького неба, щоби бачити усі горіхи на деревах. Синій уподобав бобер, що полюбляв пірнати в синю воду. Фіолетовий радо взяла мрійлива козуля. Вона, мов шарфом, огорнула ним свою шию і мала доволі загадковий вигляд.
Здавалося, усі звірята були задоволені, але коли пожвавлення потроху вщухло, стало чути тихенький, невтішний плач. І вони, один за одним, подалися шукати того, хто так сильно плакав. Невдовзі біля величезного дуба опинилися усі щасливці, котрі мали веселкові барви. На їх подив, плакав соловей. Вони збентежено гляділи на птаха, адже звикли, що соловей співає, а не плаче. «Раненько, - ридаючи промовляв він, - Я бачив веселку. Її чарівні кольори милували увесь ліс. Вона мала ніжно -зелені фарби весни, жовто-червоні літа й осені, блакитно-синьо-фіолетові зими. Це - мов зустріч усіх пір року водночас! Найяскравіше видіння у моєму житті, яке може порівнятися хіба що із заходом сонця. Але поступово...», - і тут птах не втримався й знову прегірко заплакав. Тоді білка, перескакуючи з гілки на гілку, дісталася до солов я і витерла хвостиком його слізки. «Поступово, - продовжував він, - кольори почали зникати. Спочатку зник чудовий помаранчевий, - і всі помітили, як почервонів заєць. - А далі щезнув червоний, - у цей момент ведмідь від сорому заплющив очі. - Потім жовтий, - тут лисиця потупила погляд додолу. - Зник і зелений, - і метелики зніяковіли. - А услід за ними зникнув блакитний», - сказав він, поглядаючи на білку, яка зашарілася й намагалася заховатися за дерево. «Синій і фіолетовий, - повільно продовжував птах, спостерігаючи за тим, як знітилися бобер і козуля. Соловей уже давно все зрозумів, бо під час своїх мандрів світом - від домівки до теплих країн, набачився усього. Отож, він уже не плакав, а лише з надією поглядав на звірят.
Присоромлені мешканці лісу мовчки розійшлися по домівках. І незабаром у небі, один за одним, почали з’являтися кольори веселки: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і ніжно-фіолетовий. Поява кожного супроводжувалася співом солов’я, - з кожною новою барвою він лунав все гучніше й гучніше. Небо радісно засміялося, а ліс знову перетворився на справжнісіньке диво, осяяне райдугою. І казковий спів солов я лунав аж до самісіньких небес.

 

 

* * *

 

 

 
БУРШТИН НІЧНОГО НЕБА

Коли тато-гора супився, то смереки хилилися, бо були вони татовими бровами. У сина-гори теж росли брови-смереки, та були вони ще зовсім молодими, тендітними деревцятами. Коли синок сміявся, то татові очі-озера яскріли щастям і небо залюбки пірнало туди.
Якось татко, який, як і усі татусі палко любив свого сина, вирішив зробити йому дарунок. І такий, щоби здивував та запам’ятався синові. Веселив, тішив, оберігав його. Подарунком мав бути великий блискучий чарівний м яч, гарний, мов сонце. Тому раненько, коли заграва ледве торкалася гір, турботливий татусь уже старанно перебирав соснами й смереками, щоб зібрати яскравий бурштин докупи. Далі він виклав те золоте диво на сонці й ще довго милувався ним, бо ніяк не міг отямитися, відвести очей від такої незрівнянної краси і зачудовано спостерігав як бурштин сяє. Диво від цього робилося все яскравішим і яскравішим. Опісля запросив у поміч теплий тихий вітер, гірську річку-чарівницю, що співала магічну пісню, і чародійство розпочалося...
І був той янтаревий м’яч таки неперевершено гарний, сяяв ясніше, аніж Карпати тоді, коли сонце цілує їх зранку, а місяць уночі. Коли хлопчик-гора побачив татів дарунок, то заворожено завмер. Зорі усміхнулися в його серці, тому майже завжди ніч у горах - чарівна зорянка. А блискучий м’яч хлопчик підкинув високо-високо і забажав, щоби той назавжди лишився на небосхилі і милував усіх, особливо мрійників і поетів. Небо послухало його, спіймало і дотепер міцно тримає в долонях. І став бурштиновий м’яч ясновельможним місяцем. А щоби сяяв він завжди, зорі ревно витирають небесний пил з нього, то з правого боку - тоді місяць, як- то кажуть, росте, то з лівого - тоді світило спадає. Але найбільше заворожує повний місяць, коли бурштин яріє у всій своїй красі. Т оді тато-гора, син-гора і геть усі-усі гори захоплено милуються янтаревим дивом, що ясніє високо-високо. І прагнуть гори стати якомога вищими, щоби розглядати, як красень-місяць янтаріє.

 

 

* * *

 

 

 
ЯК ВАСИЛИНА СОН ШУКАЛА

«А сон заховався!» - подумала Василинка і піднялася з ліжечка, щоб визирнути через вікно й порахувати зорі на небі. Коли дівчинка полічила їх тими числами, які були їй відомі, то почала вигадувати нові, яких ще ніхто не знав. «Квітканадцять», - тицяла вона пальчиком у віконце, - цукернадцять, шоколаднадцять, ляльконадцять», - і так далі, доки їй це заняття не набридло. Потім вона подалася до ліжечка, зручненько вмостилася, заплющила оченята і старанно намагалася заснути. На жаль, ці зусилля виявилися марними. «Де мій сон? - уже спантеличено думала дівчинка. - Мабуть, десь сховався. Отже, треба його відшукати». І вона розпочала пошуки. Під м’якою подушкою сну не було, під ковдрою теж, там була лише вона - Василинка. «Під ліжком», - промайнуло в думках дівчинки. Вона з надією зазирнула під ліжко і почала шукати свій барвистий сон, та його там так і не знайшла.
Тоді дівчинка присіла на ліжечко та з розпачу заплакала.
Матуся, почувши плач доньки, зайшла до неї і коли зрозуміла причину тих гірких сліз, ніжно її поцілувала та обійняла, вмостила у ліжечко. «Спи, доню, а я тобі заспіваю», - сказала вона. І мамина колискова залунала у кімнаті. Василинка слухала пісню і щасливо усміхалась. Вона думала про те, що в кімнаті замість сну оселилася пісня, і вона всюди: і під подушкою, і під ковдрою, і під ліжком, навіть за шторами. Та щодо штор вона помилялася, бо там, окрім лагідної маминої колискової, зачаївся і різнобарвний сон. Він потроху відхилив штору і тихенько, навшпиньки, наближався до Василинки.

 

 

* * *

 

 

 
ЯК ВЕДМЕДИКУ ЗОРІ УСМІХНУЛИСЯ

«Ой, які гарні зіроньки. А цікаво, якщо їх полоскотати за сяючі животики, то вони засміються? І місяць геть як усмішка неба, а може, так небо сміється?» - думав ведмедик Мишко, поглядаючи з віконця барлога на небо. Такі міркування, врешті, геть сполохали сон Мишка і спати йому вже не хотілося, тому він пішов прогулятися нічним лісом. Проте думка про сміх зірок гуляла разом з ним. «А якби почути, підслухати як-то зорі сміються», - промовляв він у задумі, дослухаючись до звуків ночі.
Раптом Мишко насторожився, бо замість очікуваного сміху почув переляканий зойк і такий гіркий плач, що швидко подався шукати винуватця оцих зовсім невеселих звуків. Пошуки тривали недовго, бо неподалік він помітив велику хитрющу лисицю, яка ось-ось збиралася поласувати маленьким зайчатком, що так гірко плакало. «Геть, руда, залиш малюка, - закричав ведмедик. - А то матимеш справу зі мною». Лисиця ласо облизнулася, глянула на ведмедя, завмерла на мить та, зрештою, поступилася. Тоді зайчатко кинулося до Мишка, обійняло його і лагідно сказало: «Дякую!». А ведмедик дивився, як у мокрих ще від сліз оченятах зайчика з’явилося сяйво вдячності і задоволено усміхався малечі.
У якусь мить він поглянув на небо і - диво - побачив усмішки зірок і почув омріяне: їхній ясний, переливчастий сміх. «Зорі сміються завжди, та почути їх можна лише тоді, коли серце випромінює сяйво добрих справ. Тоді вони радіють і сміються від того, що так багато світла і добра і на небі, і на землі» - зрозумів Мишко.

 

 

* * *

 

 

 
ПОДРУЖИЛИСЯ

Якось на галявині, де вже багато років росла струнка Тополя, відбулася цікава розмова. Постійно чуючи захоплення маленьких дерев та кущиків її величною красою, Т ополя загордилася. Навіть не звертала увагу на тих, що із нею поряд. Та ось одного разу вона зверхньо поглянула на жовті Кульбабки і подумала: «Ну, то й що, що вони жовті, яскраві, зате такі маленькі. А я висока, струнка, красива.
І якщо дивитися на них з моєї густолистої крони, можна й узагалі їх не помітити».
- Глянь на мене, - звернулась вона до Вітру, що жив на небі та був пастухом хмар, - бачиш, яка я висока, вродлива, струнка.
Ніскілечки не схожа на якихось там Кульбабок.
Вітер мовчав, задумливо хитав головою і гнав далі хмари, наглядаючи за тим, аби вони не розбрелись. До того ж одноманітні Тополині розмови йому вже надокучили.
Линув час. На Тополиних вітах з’явився пух. Його було так багато, що Вітер, який завжди дбав про білі пухнасті хмари на небі, тепер був заклопотаний іншим. Він старанно майстрував маленькі кульки із тополиного пуху, такі собі міні-хмаринки на землі. Т ополя у ці миті самовпевнено промовляла, що такого пуху, як у неї, немає більше ніде.
- Я неперевершена, - шуміло її листя. Вона була так захоплена собою, що навіть не помітила, як Вітер почав милуватися іншими тендітними пушинками, дуже схожими на маленькі парашутики - це був пух Кульбабок. Коли ж вона, врешті, помітила, як трепетно Вітер дме на білі парашутики, то невдоволено зашелестіла: «Вітре, не забувай, що я найкраща і неповторна. Ніхто не може зрівнятися зі мною, а ти милуєшся якимись Кульбабками замість того, аби любуватися моєю красою».
- Так, - сказав Вітер, - ніхто не може зрівнятися з тобою, бо в природі все неповторне й чарівне по-своєму, і все навколо неперевершене та виняткове, не варто навіть порівнювати. Ти вважаєш, що Кульбабки не заслуговують на увагу, бо не мають нічого спільного з такою красунею, як ти?! Але вони теж надзвичайно гарні й дуже схожі на маленькі сонечка, які яскравіють у зеленому листі. А їхній пух не гірший за твій. Поглянь, як гарно кружляє твій пух, і як чарівно летять пушинки Кульбабки.
Тополя пильно поглянула на парашутики Кульбабок. Вітер притих та приготувався до шквалу невдоволень, аж раптом помітив, як сяйво ніжності пробігло по Тополиних вітах. Тоді він наблизився до дерева й почув його лагідний шепіт, бо Тополя вперше милувалася тим, чого раніше не помічала, вперше її листя тремтіло від несподіваних вражень та подиву. «Які вони гарненькі», - невпинно повторювала вона.
Відтоді Вітер уже особливо не поспішав пронестися над Тополею, а крутився поблизу дерева й кружляв тополино- кульбабовим пухом. Слухав захоплений шелест Тополі, а та, у свою чергу, милувалася красою природи. Так у колись самотнього та гордовитого дерева з’явилися друзі - Вітер та Кульбабки.

 

 

* * *

 

 

 

МУДРІСТЬ ДЕРЕВ

«Матусю! Поглянь, яка гарна гілочка, - сказав Василько, простягаючи мамі щойно відламану тендітну гілочку берізки. - Ось який гнучкий прутик тепер у мене», - додав він. Проте мама захоплення хлопчика не поділяла. Тому зітхнула і опустила погляд додолу. «Щось не так, мамо?» - запитав Василько, дивлячись прямісінько у ВІЧІ матері. «Розумієш, синку, - сказала та, - берізці боляче. Ти, мабуть, неодноразово чув, що не треба нищити дерева, ламати гілки, але щойно я зрозуміла, що ті слова не запали тобі в душу». Хлопчик знітився і уважно подивився на маму. «Дерева, - продовжувала мама, - досконалі. Вони ніколи нікого не ображають, нікому не роблять зле, не сердяться. Вони дуже добрі й лише наповнюються сонячним теплом, міццю землі й дарують це нам, людям. Ось послухай казку.
Колись давно, коли ще не було дерев, прийшли на землю невідомо звідки сердиті створіння. Вони часто лаялися, дбали лише про власні потреби, були жорстокими і мали темну душу. Тоді поступово, а потім дедалі швидше, над землею ставало все темніше і темніше. Врешті, стало зрозуміло, що скоро всю землю охопить суцільна темрява. Ось тоді земля зібрала докупи свої сили, щоби голос її зазвучав сильніше, й благально звернулася до Сонечка, яке ледве виднілося крізь морок. «Сонцю, любе, допоможи!» - прохала вона.
Сонечко миттєво відгукнулося на слова землі, і з неба впала сила-силенна плодів, з яких повиростали всі ці дерева. В міру того, як вони росли, все навколо світлішало і простір оновлювався. Т ому, сину, дерева, хоча і мовчать, є джерелом доброти і спокою. Навесні дарують свіже цілюще повітря, у спеку створюють затінок, у дощ - прихисток, а восени пригощають смачними плодами і милують погляд різнобарвним листям. А ще, Васильку, ось ця берізка, - додала мама, - з якої ти зірвав гілочку, без жодних докорів напоїть тебе прозорим березовим соком. Треба цінувати добро і турботу, інакше світ знову наповниться сердитими створіннями, які породжують темряву».

За матеріалами: Марія Дем’янюк. Марійчині казки. Художники Тамара Стремоухова та Людмила Велика. Видання друге, доповнене. Хмельницький, видавництво "ФОП Цюпак", 2018.