ТРІЙЦЯ. ЗЕЛЕНІ СВЯТА. П'ЯТИДЕСЯТНИЦЯ
У 2024 році Трійця відзначається 23 червня.
З історії свята:
У той далекий день, більше двух тисяч років тому, справа обстояла наступним чином. На десяту добу після Воскресіння, саме у день іудейского свята першої жниви, в той час, коли Діва Марія і учні Христа перебували у храмі (тому самому домі на горі Сіон), в три часи після полудня, в повітрі відчувся якийсь шум, нагадуючий той, що супроводжує бурю. У повітрі з’явилися язики пламені. Але це був не той вогонь, що опалює, який ми можемо спостерігати в повсякденному житті. Той самий вогонь, який зійшов на перший на землі храм, був тієї ж природи, що і благодатний вогонь, який сходить в Єрусалимі на Великдень – він був дуже ярким, таким, як і фізичний, але не обпалював. Спершу язики вогню носилися над головами учнів Христа, а потім спустилися на них. В той же час, коли вогонь спустився на голови Діви Марії і апостолів, вони відчули у собі щось незвичайне – те, що не можна виразити словами. Ті почуття просто неможливо описати людською мовою. Тоді вони всі і зрозуміли, що мав на увазі Христос, говорячи про Святого Духа. Але на цьому ще не все – як виявилося, Діва Марія і апостоли здобули цінній дар – можливість говорити на усіх мовах світу. Це було необхідно, адже апостоли повінні були проповідувати християнство по всієй планеті – а як це можна було зробити, не знаючи мов інших країн?
На відео: Що собою являли Зелені свята до привнесення християнської традиції? Яка насправді давня народна ритуально-обрядова складова? У чому насправді суть цього свята і як до нього правильно підготуватися говоримо з Людмилою Костенко, старшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту НАН України.
ТРІЙЦЯ
(з книги "Українські народні свята")
Трійця відзначається на сьомий тиждень після Великодня ще називається Зеленими святами.
Під час Зелених свят цвіте жито і, за народними віруваннями, прокидаються і виходять із води русалки. Люди прикрашають свої житла гілками дерев, встелюють підлоги у хатах пахучими травами, а на вікнах чіпляють обереш від русалок.
Починається зелений тиждень з четверга. В цей день дівчата йдуть поле, в левади, в ліс і там “завивають” вінки. Плетуть їх із конвалій, док, чебрецю, васильків і не забувають про полин - від русалок.
У п'ятницю жінки збирають цілющі трави і росу, якою лікують хворі очі.
У суботу прикрашають зіллям хати і двори.
У клечану неділю вся громада рушає до церкви. Після обідні веселі гурти дівчат та хлопців водять хороводи, співають пісень. Так гуляють аж до самої ночі.
Перший четвер після Трійці називається Русалчиним Великоднем. За легендами та віруваннями, русалки — це дівчата, котрі під час купання втопилися. В цей день вночі вони виходять з води, гойдаються на вітах дерев, розчісують своє довге волосся і водять хороводи під місячним сяйвом. Небезпечно зустріти їх у цей час живій людині — залоскочуть насмерть, затягнуть під воду. Тільки дуже сміливі дівчата беруть із собою полин, любисток та м'яту і рушають до русалок з проханням допомогти у коханні.
Більше тижня мають волю русалки, а тоді відбуваються їхні проводи. Дівчата збираються разом на полі, частують русалок смачним обідом, а тоді просять їх піти. Проводами русалок закінчується це свято.
В час пори запашної
По квітучій весні
Свято Трійці Святої
Відзначаєм три дні.
Життєдайне тепло
Нам Всевишній послав
Ми несем у житло
Найпахучіші з трав...
Перед Трійцею дія
В них сильніша стократ.
І хто це зрозуміє,
Той зцілитися рад.
В нас шанують повсюди
Перед Трійцею дні,
Бо підмітили люди,
Що вони чарівні.
Бо таки ж підмічали
Люди в різні часи,
Що й сліпці прозрівали
Од тієї роси.
Зілля в свято приймає
На відправі освячення –
Бог у зілля вселяє
Особливе призначення.
Після Божої служби –
Всі до гаю скоріше...
І поринемо дружно
В свято найвеселіше.
Під прикрашеним колесом
На найвищім з дубів
Той, хто славиться голосом,
Вже затягує спів.
За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 54 - 57. https://toloka.to/
Олекса Воропай
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
(з книги "Звичаї нашого народу")
Місяць по Юрію в римських календарях є святом рож — розалії. Розалії в римлян були святом предків та тим днем, що з нього починається літо. Від римлян це свято перейшло на Балкани і там було розповсюджене серед тракійського населення. З Тракії *1 свято рож перейшло і до нас в Україну, а з приходом християнства було злучене з Святою Неділею — Трійцею.
Тиждень перед Трійцею тепер називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зеленими Святами».
В час Зелених Свят цвіте жито й за народнім віруванням, прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами; дівчата завивають вінки.
Наш опис Зелених Свят розподіяляється на такі окремі розділи: «Завивання вінків», «Клечальна субота», «Клечальна неділя», або «П’ятидесятниця», «Русалки», «Проводи русалок», «Поминання мертвих».
Завивання вінків
Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади, чи в ліс і там «завивають вінки — на всі святки» і при цьому співають:
Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, на всі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Дочка батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітеньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються...
У деяких місцевостях України дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, незабудьок, васильку, чебрецю, вплітають і полин. Ставлять стіл під березою, а на стіл — випивку і закуску. Серед закуски завжди є смажена яєшня.
По деяких селах, переважно в східніх районах України, довго зберігався звичай завивати березку. Найповніший запис цього звичаю ми знаходимо в Терещенка з села Березівки на Саратовщині. В четвер із самого ранку дівчата печуть пироги, ріжні солодощі, готують яешню. В полудень починається головна дія. Подвір’я, куди дівчата зійшлися, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під нею — горщик із водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопчаків тримають у руках заготовлену їжу, а інші — відра з пивом на палицях. Одна з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... З її голосом з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво. Сідають навколо й починають їсти й пити. По закінчені пиру дівчата розсипаються по лісі й вибирають одну з березок для завивання на ній вінків. Якщо дівчат багато, то вибирають кілька березок такої величини, щоб можна було дістати гілля, стоячи під деревом. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один вінок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок уже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку. Обмінявшись крашанками, цілуються крізь вінок. Після цього приступають до вибору старшої куми: скручують свої хустки, кидають їх вгору і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою.
Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб знову розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя *2. Про це співається і в пісні:
Пусти мене, мати,
У гай погуляти,
До білої березоньки,
Про щастя спитати... » *3
В Білорусі на другий день Зеленого тижня, в березових гаях, дівчата в’ють вінки, а потім їх розвішують по деревах, співаючи:
Русалочки, земляночки,
На дуб лезлі, кору гризлі,
Звалилися, забилися, —
Тройця!
Завивши вінки, дівчата стрибають під деревом, і б’ючи в долоні співають:
Ми вінки завивалі,
Ми горелочку попівалі,
І яічніцу поєдалі...
На ознаку дружби обмінюються перснями. Потім старша з дівчат сідає на землю, її накривають хусткою і, ніби, припинають до забитого в землю кілка. Вона робить вигляд, що заснула. В цей час дівчата, взявшись за руки, танцюють навколо «сплячої русалки»; раптом «русалка» прокидається, підстрибує високо вгору й скаче в танці, б’ючи дівчат по руках. Піднімається сміх, жарти, а потім починається частування вином. Частування супроводжується музикою *4.
В неділю, в день Тройці, дівчата ворожать про довговічність батьків, сестер, братів і наречених. Ворожіння відбувається при розвиванні вінків: чий вінок ще не засох, тому довго жити. Отже, вінки були сплетені на батька, матір, сестру, брата й нареченого. Зів’ялі вінки кидають у воду: як попливе — щастя, а як потоне — біда!
На Харківщині та на Полтавщині в Зелений тиждень дівчата водили колись «тополю»; для цього вони збиралися до гурту, вибирали з-поміж себе найвищу на зріст дівчину, яка й повинна була зображати «тополю». Дівчина піднімала руки догори, з’єднувала їх над головою; на руки їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки, — все це так було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж оздоблювалися різнобарвними хустками. Та не завжди «тополя» мала зв’язані руки й не завжди піднімала їх догори над головою; частіше біля пліч прикріпляли дві палички, а над головою їх зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли барвисті оздоби.
Вбравши так «тополю», дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де в той час колосяться жита. Зустрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі частували дівчат і давали подарунки «тополі на стрічки».
Водячи «тополю», дівчата співали:
Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...*5
В Пінському повіті, в Білорусі, теж у Зелений тиждень, дівчата водили «куща». Ролю того «куща» грала дівчина, з ніг до голови уквітчена зеленим гіллям і квітами.
Водячи «куща» від хати до хати, дівчата співають:
Привели куста
Да й из зельоного клону;
Дай нам, пане,
Хоть по золотому,
Да выкоть, пане,
Три бутылки горілки ...
Далі йдуть пісні про майбутнє весілля, або про побажання доброго врожаю*6.
Подібний звичай є тепер, чи був ще донедавна, і в інших європейських народів. Так, у хорватів і словінців у день весняного Юрія хор молоді водить з собою хлопця, що з ніг до голови покритий зеленим гіллям. Водять таку заквітчану постать теж естонці, вони називають його «Мауо», німці — «Fustige mai», а чехи — «Зеленого Юра» *7.
Клечальна субота
Напередодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер, татарське зілля. Ввечорі цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує скот, ставлять гілля зеленої осики.
Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздоби двору й хати, називаються клеченням, а весь тиждень перед святою Тройцею,— клечальним, зеленим або русальним.
У клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зеленим, хоч би й зів’яло за ніч, — всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде мрець у хаті *8.
«У задушну суботу вечором ідуть парубки і ґазди... рубають галузи з лип і мають хижі і весь будинок. Вінці закладають худобі на роги в задушну суботу по полудні. Так замаєна худоба іде вечором домів» *9.
«У селі всі хати ще звечора вбиралися зеленим гіллям. Стріхи хат у нашому селі квітчали кленом і листям лопухів. У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні. Не квітчати хату — було гріх» *10.
«Квітчаємо, було, хату в суботу ввечорі: за ікони бузку, васильку накладемо... Засвічуємо лямпадку перед образами, або свічку запалимо. Долівку посипаємо татарським зіллям, чебрцем, канупером, полином, — воно й пахло добре, і гарно було. Жили, як люди...» *11.
Часом за клечанням доводилося ходити в ліс, чи в діброву, десь далеко; йшли разом з одного села цілими гуртами й тоді такі походи, звичайно, оберталися у веселу забаву. Так, Терещенко пише, що йому не раз доводилося бачити, як натовпи людей поверталися з лісу напередодні святої Тройці, несучи цілі оберемки зелені; співали, вигукували і навіть танцювали *12.
Подібні звичаї відомі і в багатьох інших європейських народів. Так, в Данії, Швеції й Норвегії «Йшли в ліс, — як пише один данський фолкльорист, — і кожний ламав собі квітуче гілля. Навантажена зеленню молодь зі співами й веселими вигуками, під звуки сопілок і бубнів, відбувала свій урочистий похід. Здалека чути було наближення такого походу й здавалося, що весь ліс рухається до міста». Подібні звичаї були і в Німеччині *13.
В Англії в XVI-му і XVII-му століттях першого дня травня ранком хлопці й дівчата з музиками і співами йшли до лісу й теж ламали гілля, збирали квіти, а повернувшись додому, квітчали двері й вікна своїх будівель.
З цими європейськими звичаями цікаво порівняти й індійські звичаї. Так, у Гіндукуші, на початку дощового періоду, коли відбуваються посіви, з села посилають двох дівчат, щоб принесли з лісу гілку священного дерева чілі (chilli). Прийшовши до лісу, дівчата обливають дерево вином і олією; після цього відламують від нього гілку. Цю гілку вони приносять у село й кладуть на камінь, на березі струмка. Починається жертвопринос перед священною гілкою. Звичайно, для цього вбивають цапа. Після жертвоприносу відбуваються танці й народні ігрища.
В Інду-Куші, після врочистого принесення жертви священній гілці «чілі», чоловіки повертаються додому й перед тим, як переступити поріг, вступають у коротенький діялог з дружиною, яка є в хаті. Дружина питається його, що приніс зі собою господар хати? Чоловік відповідає, що він приніс хліб, худобу і дітей; тоді його впускають до хати й він вносить у дім гілку священного дерева *14.
Як бачимо, внесення гілки священного дерева з лісу в село, а потім і до хати, — відбувається в індійців з особливими врочистостями і має на меті забезпечити врожай хліба і плодовитість тварин. Дуже ймовірно, що й наші звичаї — вносити зелень в село, а потім до хати, — теж колись були зв’язані з накликанням багатства і врожаю.
* * *
Стародавні слов’яни, наші предки, молилися деревам, а особливо дупляним; поклонялися березам, липам, дубам. Під захистом предковічних лісів слов’яни виконували свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався старий дуб; ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллям священного дуба. Найважливіші обряди виконувалися під дубами або липами. У наших сусідів, стародавніх германців, навіть суди відбувалися під липами; у прусів під липами запалювалися вогні в честь бога весни Ліґо; у литовців липа була присвячена богині Лайлю. Західні слов’яни своєму верховному богові присвячували дерево ясень. У чехах, вже після введення християнства, ще довго існував звичай шанувати священні дерева, на Зелені Свята нарід ходив до тих дерев відбувати жертвопринос. Князь Брячислав ці обряди знищив у році 1093-му, та проте ще й досі існує звичай у тій країні — на Зелені Свята збирати квіти й плести вінки; це, звичайно, роблять дівчата. В четвер у зелений тиждень і наші дівчата йдуть у ліс, на поля та в левади, збирають квіти та завивають вінки.
Вінки, як оздоба, — це теж залишок звичаїв стародавнього світу. Грецькі й римські жреці накладали собі на голови вінки під час жертвоприносу. Вінки були сплетені з тих дерев, які присвячувалися божествам. Звідси пішов звичай увінчувати дубовими вінками відомих, заслужених людей, як от переможців на олімпійських грах; тих, що осягнули великих успіхів у мистецтві, чи в науці та в громадських доброчинствах. Після смерти пам’ятники й могили цих людей обсипалися квітами й обкладалися вінками. Отже, за великі успіхи та доброчинства рівняли людей з божествами; увінчаний лаврами муж таким чином вважався надприродньою істотою.
Вінки в українських народніх обрядах також є символом великої пошани, а також і символом молодости й чистої, незаплямованої краси. За народнім звичаєм дівчина, що втратила невинність, не може одягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народньою уявою, — це оборона від злої напасти.
Клечальна неділя, або П’ятидесятниця
Неділя Зеленого тижня називається клечальною неділею, або П’ятидесятницею — це п’ятдесятий день після Великодня.
Ось як описує Олександер Терещенко цей святковий день в українському селі середини ХІХ-гo століття. «Там куди не подивишся — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами — зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату — і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами — бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятах і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються пивонії, лілеї, фіялки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лямпадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинности. Все це навіває на серце й почуття радости, і почуття благоговіння.
Випаливши в печі та попоравшись, що треба в хаті, мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сідають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю чекають благовісті. Вдарив дзвін, всі повагом встали і перехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засуєтився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках кожної дівчини жмутик полину, барвінку і любистку.
Парубки в чорних і сірих суконих свитах, підтягнені червоними, зеленими, чи білими поясами, в чорних і сивих смушевих шапках, з суконими або плисовими верхівками; ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшися з поважними людьми, скидають перед ними шапки, а ті вітають їх:
— День добрий, будьте здорові з святою неділею!
Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.
Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і внукам.
Після обідні піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, роздаються пісні й починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі» *15.
В Україні існував звичай — у день П’ятидесятниці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до воріт стіл, покривали його скатеркою, а зверху клали хліб-сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою всі стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в господарстві. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зв’язане з віруванням селян в існування русалок *16.
Про вірування в «криничних русалок» згадує Терещенко, він пише, що в Новгороді Сіверському було джерело, яке називалося Ярославове, і криниці: Заручейська і Сухомлинська. За народнім віруванням, під час Зелених Свят там сиділи русалки, які називалися «криниченьки» *17.
Про шанування нашим народом Зелених Свят навіть під совєтською окупацією свідчать такі оповідання:
«У нас на Київщині Тройцю селяни шанували й тепер за советів; квітчали в хатах клечанням, маїли хату знадвору, молилися Богу, бо це вважалося велике свято і його люди шанували» *18.
«Дорогий Брате, ми Зелені Свята відсвяткували, як колись; хату й подвір’я обмаїли шуваром, але радости тієї не було... *19.
Русалки
Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».
За народньою уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки-вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю.
Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле знекрівлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчини пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.
З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Часом русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух !... Солом’яний дух!» Від клечальної неділі починаючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж хвиля по лісі розходиться. Часом русалки розпалюють вогні, що горять над могилами, в дібровах і лісах.
В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок «намітки, а в дівчат сорочки:
Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької».
В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато русалок.
В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хібащо київські відьми, бо лише самі вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не попсували домашньої худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається — Русалчин Великдень; ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле «на жита» й беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо для цієї оказії спечений; міситься той хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, — «щоб жито родило».
Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. У тих вінках, як думають дівчата, русалки бігають по нивах і в лісах.
Починаючи з четверга Зеленого тижня, дівчата не йдуть у поле поодинці, і не купаються в річках, — «щоб русалки не залоскотали». Дівчата носять при собі полин і любисток, бо цього зілля бояться русалки. Якщо доводиться брести у воду, то спершу треба накидати полину, чи любистку, і тільки тоді вже можна заходити в воду.
За народнім віруванням, у цей день русалки виходять на поверхню землі й дивляться, чи шанують люди їхню пам’ять. Якщо хтось у цей день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають на посіви якесь лихо, а ті, хто шанує це свято, надіються, що русалки будуть берегти їхні поля від шкоди.
В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або в поле на випас. На межах полів господарі кладуть, бувало, по шматку хліба для русалок.
Серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою; вони з’являються на полях і до смерти залоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них.
Напередодні Тройці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зловити русалки й питати: «Полин, чи петрушка?». Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це: «Сама ти згинь!» — і відпустить, а як скаже дівчина: «петрушка», то русалка: — «Ти ж моя душка!», — і залоскоче дівчину до смерти.
Та не завжди русалка так розмовляє з дівчиною, — іноді вона шукає розуму в дівчини, задаючи їй три загадки, як про це співається в пісні:
Ой, біжить біжить мила дівчина.
А за нею та русалочка:
«Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки.
Як угадаєш — до батька пущу,
А не вгадаєш — до себе візьму:
— Що росте без кореня?
— Що біжить без повода?
— А що цвіте без цвіту?
Панночка загадку не відгадала,
Русалка панночку залоскотала.
Часом трапляються дівчата, що відгадують такі загадки:
— Камінь росте без кореня,
— Вода біжить без повода,
— А папороть цвіте без цвіту! *20
Така дівка й без полину може не боятися русалок.
В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукуючи своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши свою матір, русалка починає лоскотати її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може залоскотати до смерти. В цей день красять яйця на жовтий колір і роздають їх дітям *21.
Н. Заглада, описуючи побут селянської дитини, подає цікаві відомості про те, як діти уявляють собі русалок. Авторка пише: «Дівчата носять полин на хресті, на намистах, щоб видно було. Вони кажуть: «Якщо русалки побачать полин, то втікають від нього». Дівчата обов’язково беруть свіжий полин. Ще беруть пахучу лепеху. Хлопці беруть у кишені, дівчата — в пучечок пахучу лепеху *22, шовкову траву *23, любисток *24, м’яту холодну *25; це носять із собою в руці. Уявляють собі, що русалки цього бояться. Переважно носять це на перший день Тройці та ще після цього два дні. Як Троєцькі свята минуть, то це лишають: «Пройшло» кажуть, і вже не носять з собою. Кажуть діти: «Як би цього не взяти, то русалки нападуть і залоскочуть».
Тепер у Троїцькі дні лякають діти дітей (пастухи). Наприклад, один заходить у жито, якщо це на полі, а якщо на лузі, то в траву, або під кущ; переодягається в білу одежу, залазить у траву, підходить ближче до дітей і кричить: «Ой-ой-ой, матінко!» А інші кричать грубим голосом: «Ой-ой, Боже!» — наче стогне, і діти лякаються; займають худобу і женуть на чисте місце, в поле. Або залазить котрийсь хлопець під кущ чи в траву й починає співати:
Коли б мені не хрест,
Коли б мені не полин,
Я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
Я б тебе ха-ва-ва.
Коли б мені не пісок,
Я б тебе на часок.
Або:
Тала, лала бух, бух,
На камені дух, дух.
Коли б мені не любисток та полин,
Та йди к бісу із ним.
Коли б мені не любисток,
То я б тебе за намисто.
Коли б мені не полин,
То я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
То я б тебе хавава.
Коли б мені не м’ята,
То була б тобі тут хата.
Діти між собою розмовляють про русалок, кажуть: «Чого русалки хреста бояться?» А друга дитина каже: «Мій батько (або мама) казали, що вони з нехрещених дітей, які померли на Троїцьких святках, того русалки бояться хреста, що вони нехрещені».
«Чому вони пахучої трави бояться: любистку, полину, лепихи?» Тому, що та трава для хрещених людей дуже пахуча, а для нехрещених — смердюча.
Діти питають: «А де русалки живуть?» Інші відповідають: «У житах, у воді!» Кажуть: «На Тройцю в жито не можна ходити, бо там русалки. Не можна купатися, бо в воді русалки». Бувало питають діти: «Ну, в житі і в траві русалки, як люди... а в воді які вони?» А друга дитина каже: «Мій батько казав, що бачив у воді такі здорові, як яблука, качаються в воді; як підеш купатися, то ті яблука під боки тебе штовхають і залоскочуть на смерть».
Діти на Троїцьких святках щавлю не рвуть, бо бояться русалок, щоб у траві не залоскотали. Вони щавель ходять рвати перед святками, в суботу, — тоді вони відразу на всі святки наривають.
Діти уявляють собі русалок так, що вони ходять, одягнуті в білу одежу, так як прибирають людину на смерть, накривають наміткою і так вони в білому ходять, від голови до ніг покриті наміткою. Русалка така, як людина, лише біла, розпатлана (людина заплетена, а то розплетена), бігає по житі та й голосить, людей лякає. Тому років два, на перший день Тройці, покинула Д. у хаті хлопця та дівчину (ще не ходила, тільки лазила), а сама пішла трави жати теляті. Хлопець кинув дитину, а дитина полізла до цебра і там лосарки й залоскотали. Вона вбігла (чула, що кричало), а дитина раком у цебрі, неживе, та синє-синє... Пальці по всьому тілі було знати, що лоскотали. То Бог так покарав, що то празник, а вона пішла жати.
Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе будуть там щипати, лоскотати» *26.
«Русалки ще уявляються семилітніми дітьми, — це душі дітей, які померли нехрищеними. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати:
«Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь»,— і кинути рушник, чи бодай хустку, тоді душа такої дитини піде до раю й русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки. Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розв’язуванні загадок...» *27.
<">Русалками стають діти, померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під хатнім порогом, або під верхом *28. Під порогом хоронять частіше, ніж в іншому місці, бо душам тих немовлят, що зариті під порогом, на тому світі буває легше; їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом, або молитву давати, переступаючи через поріг *29.
«В Україні є повір’я, що діти, які померли без хрещення, обертаються в мавок, супутниць русалок. Злі духи мучать цих немовлят, і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили». Далі: «Свята неділя — день мавок; в цей день вони виходять з води повеселитися, гуляти й ховатися в траві, в житі та в городі... Що ж то за мавки? Маленькі діти, які померли нехрещені. Душі, після їх смерти, переселяються жити в ріки та озера, де вони плавають золотими рибками. Іноді вони обертаються в дівчат і показуються на березі, манять до себе перехожих, а коли хто наближається до них, тоді вони ховаються в воду. Бувало, що мавки заносили з собою на дно річки хлопців, з якими вони люблять бавитися *30.
«Потоплі під час купання дівчата, а за другими, безперечно пізнішими варіянтами, — померлі нехрещені діти, — перетворюються в мавок, або русалок» *31.
На Гуцульщині нявки «по безводних далеких недеях розводять свої безконечні танки» *32.
Подібні вірування ми знаходимо в сучасних греків; грецькі телонії й чудесні жінки нагадують наших мавок. Телонії — це теж діти, які вмерли без хрещення; вони виходять з пекла і живуть у ранкових туманах. Мати чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспокоєння тіні курить ладаном перед образом Божої Матері, і той образ оздоблює білими ризами. Цілих сорок днів після Великодніх Свят душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді барвистих метеликів, бджіл і комах; вони харчуються соком квіток *33.
Подібні вірування є і в інших європейських народів:
У всіх мешканців Європи з давен-давна були відомі русалки, тільки під різними іменами. Так, у Німеччині вони називалися водяні німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії — морські дівчата (seamaid) і теж Water-Nymph; у литовців — дугни, вундани і вілії (від ріки Вілія) та німнянки (від Німан). У скандинавських народів нараховується аж дев’ять різновидностей водяних дів: Himiuglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, Hroun, Bylgia, Вага і Kolga; в Польщі — свитезянки (від озера Свитезь), а в Сербії — віли, що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер; в уяві сербів — це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і пишних грудях; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще й допомагають девчому. Серби, звичайно, красуню порівнюють з вілою: «Вона чудова, як гірська віла», — кажуть вони про дуже гарну дівчину. Віли мають і деякі обов’язки: вони збирають хмари, готують блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють коло; буває й так, що віли пророкують людям майбутнє. Отже, сербська віла — це ідеальний образ жінки.
В Європі майже до кінця XVIII-го століття твердо вірили в існування русалок. Як свідчить Терещенко *34, барон Волвазор запевняв, що він сам бачив, серед білого дня, водяну жінку, що вийшла з ріки Лайбах і затягнула у воду дитину. В північній Шотляндії, як повідомляв «Вђстникъ Европы» за 1809 рік, доктор Турель і вчителъ Мойро два рази бачили в Репмансі голу жінку, яка, сидячи на морському березі, розчісувала свою довгу косу.
В усіх поганських релігіях вода була об’єктом обожнювання. Послідовники вчення Заратустра воду, окрім світла, визнавали за найчистішу життєву силу. Єгиптяни під ім’ям води розуміли саму Ізиду, і посуд з холодною водою був у них символом воскресіння Озіриса. Греки приписували воді воскресальну силу; у них народилася з води Афродита — всеохопна любов. Вода у греків мала цілющу силу, і таку ж цілющу силу вода має і в наших укр. народніх віруваннях. Серед слов’янських народів, у Богемії і в Польщі, шанували воду під ім’ям «дзівани», а в балтицьких слов’ян під ім’ям «дђвы» і храм її був в «Дђвинђградђ», що його німці перейменували на Маґдебурґ (Magdenburg, Madchenburg *35). В лужичан збереглося повір’я, що в місячні ночі бігає з собаками по лісі «дђвона» і лякає звірів *36, а в нас, як ми вже бачили вище, русалки і мавки бігають по лісах, гаях, дібровах. У нас русалки часом називаються «дніпровими дівчатами», як от у Шевченка.
І не зчулась, як зустріли
Дніпрові дівчата... *37
Отже, вірування в існування русалок — це є загальне вірування всіх європейських народів.
Проводи русалок
У «Десятий понеділок», на перший день Петрівки, а часом і на Вознесения відбуваються проводи русалок — це спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід — тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам:
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.
Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.
Не зсідай, нелюбий, з коника,
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.
Ой, туди їхав миленький,
Став з коника злізати,
Намисто збирати.
Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала *38.
В сусідній із нами Білорусі, в Могилівському повіті, обряд проводів русалок зберігся повніше; там на перший день Петрівки, над вечір, дівчата плетуть собі вінки і вибирають з-поміж себе русалкою найкращу, високу дівчину, її вбирають квітами й стрічками. Вечором, коли вже зійде місяць, дівчата в білих сорочках і намисті, з розплетеними косами і вінками на голові, беруться за руки й довгим ключем ідуть за село на поля. Попереду йде русалка. Дівочий ключ рухається так, як у хороводі: перша пара піднімає руки і робить ворота, під якими, схилившись, проходить увесь ключ. Вся ця процесія супроводжується русалчиними піснями, в яких співається про те, що русалки просять у дівчат сорочки, а в жінок — намітки.
Прийшовши в поле, дівчата розкладають вогнище і стрибають через нього, як на Івана Купала. До дівчат приєднуються й хлопці. В кінці забави дівчата спритно й несподівано кидають свої вінки на хлопців, а самі розбігаються. В цей час русалка ніби намагається когось із дівчат спіймати. Якщо зловить, то полоскоче й пустить, а потім і сама повертається додому в село *39.
Буває й так, що русалку не вибирають з-поміж дівчат, а роблять її з соломи. Солом’яне опудало одягають в жіночу сорочку й гуртом несуть у поле, на жита. Там, в житі, з опудала стягають сорочку, розривають його на шматки, а солому розсівають по полі.
Як бачимо, скрізь і у всіх випадках проводи русалок відбуваються в полі, на житах. Тут, очевидно, не важко догадатися, що колись це робилося для того, щоб накликати ліпший врожай збіжжя на полях, але пізніше та головна мета обряду забулася; проводи русалок, якщо вони ще десь відбуваються, є ніщо інше, як гарна і весела забава дівчат.
Поминання мертвих
У багатьох слов’янських народів зелений тиждень ще має назву русалії; так, у болгарів — «русальницы»; у сербів і хорватів — rusalje, rusalji; у словінців — risale; у словаків — rusadje; у чехів — rusadle. По-словінському risalcek навіть стало назвою місяця травня. В основі цієї термінології лежать греколатинські Rosalia, Rosaria; dies Rosationis, dies Rosarum — свято рож *40.
У нас в Україні слово «русалії» відоме ще з ХІ-го століття; вже в начальному літописі під роком 1067 «роусальи» згадуються поруч із «скоморохы» і «гоусльми». Іпатівський літопис про русалії згадує вже кілька разів, під роками: 1174, 1177, 1195 і 1262, а в слові і житії св. Ніфонта після перелічення різних атрибутів народніх розваг, говориться: «И нарекоша игры тђ русалія». Докладніший опис цих ігор знаходимо в «Стоглаві», де говориться таке: «У троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скомарохи, гудці і перегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати, танцювати і в долоні бити, і пісні сатанинські співати».
У стародавніх римлян свято рож, Rosaria, мало ще й другу назву — «Parentalia» — свято предків. Ці два поняття в’язалися між собою тому, що був звичай у день поминання предків гробниці й могили мертвих встеляти квітами.
Поминальний характер русалій лежить в основі й віруванні в русалок: на душі померлих перейшла назва свята. Лишається тільки не зрозумілим, чому покійники стали уявлятися тільки в жіночих образах, чому характеристичною рисою їх стала жіноча краса: довгі розплетені коси, бліде обличчя, гнучкий дівочий стан; або в образі дітей — мавки?
Ми бачили, що навіть клечання, зелене гілля, за народнім віруванням, в’яжеться з мертвими предками: «У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечані» (Чернігівщина, див. вище).
На Зелені Свята починають квітувати жита, а за народнім віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. В стародавніх мешканців Европи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період; люди боялися, щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, за стародавнім віруванням, і ось до них у цей небезпечний час живі зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Ось так здавніх-давен встановився звичай поминати мертвих родичів у час Зелених Свят.
У «Зелену суботу» здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що згинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї батьківщини — України.
Примітки:
*1 Тракія — це південно-східня частина Балкану, розділена поміж Туреччиною, Болгарією та Грецією (тепер Румелія і східня частина Македонії).
*2 Терещенко, 1848, VI, стор. 167.
*3 Петрів Н. Стор. 39.
*4 Терещенко, VI.
*5 Вперше цей звичай описав проф. Харківського у-ту Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Див. Снегирєв, «Прост.», IV, 1838. Подібний звичай описав Семонтовський з Полтавщини в «Маяку» за 1843.
*6 Булгаковський «Пинчуки», том XIII, вып. 3, стор. 55.
*7 За Ан., стор. 209.
*8 Чубинський, ІІІ.
*9 Матер, до укр. етнології, III.
*10 Зап. від Сем. Дихтяра з Чернігівщини.
*11 Записано від Марії Г-ко з Уманщини.
*12 Терещенко, IV, 1848.
*13 Die alten nordischen Fruhlingsfeste. Nach dem Danischen des Trojels-Lund, von Poestion, Z. f. Vk. Bd. Ill (1891), s. 464-465.
*14 Biddulph Tribes of the Hindu Koosh op. 106 et sq. наведено у Frazer Golden Bough, I, p. 71-72; наведено і в Аничкова I, стор. 155.
*15 Терещенко, IV, 1848.
*16 Н. Петров, «Труды», 1871.
*17 Терещенко, 1848, IV.
*18 Зап. від Марії Т-ко з Київщини.
*19 «З дому неволі», «ШП» за 30 червня 1963, ч. 26.
*20 Чубинський, III, стор. 186.
*21 Иванов В. В. «Жизнь и творч. крест. Харк. губ.», 1898.
*22 Або татарське зілля — Acorus calamus L.
*23 Або ковил пір’їстий — Stipa pennata L.
*24 Levisticum officinale.
*25 Mentha piperita L.
*26 Н. Заглада, cтop. 146-147.
*27 Н. Петров, стор. 36.
*28 «Верх» — димова труба в сінях, комин.
*29 Записав від С. Я-ко з Харківщини — О. В.
*30 Терещенко, «Семик», 1848, VI.
*31 Хв. Вовк, стор. 174.
*32 М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків».
*33 «Вђстникъ Европы», 1827, И. 7. Наведено у Терещенка, 1848.
*34 «Быть рус. нар.», IV, cтop. 126.
*35 Crauz, Histor. ecclesiast, у Терещенка, IV, стор. 126.
*36 Grim, Deytsch. Mytholog., s. 706.
*37 Т. Шевченко, «Русалка».
*38 Чубинський, III, стор. 189. З рукописної збірки П. Куліша.
*39 Шейн П. В., «Материалы», том І, ч. І, стор. 199. Нав. у Проппа «Рус. аграрные праздники», 1963, стор. 79.
*40 Tomaschek, Über Brumalien und Rosalia, s. 377-379 (1869); Аничков, I, cтop. 301.
За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 94 - 112.
Василь Скуратівський
ТРІЙЦЯ ТРЬОМА СВЯТАМИ БАГАТА
(з книги "Дідух")
Найпоетичнішим святом, що тісно ув'язане з природою, є Трійця. Вся сукупність дійств — «завивання вінків», Клечальна субота, П'ятидесятниця (Клечальна неділя), Русалії, «похорон Ярила» і поминання предків — так чи інакше суголосна з живою природою, яка для наших пращурів була найвищим духовним самоочищенням.
Традиційно до цього свята готувалися заздалегідь, вважаючи, що в тривіаті християнських празників (після Різдва та Великодня) Зелені свята посідають одне з чільних місць.
У давнину це свято відзначали протягом шести днів. Церковний календар осягає лише 3 дні. Власне, звідси й назва — Трійця.
Відносно її походження у народі існує кілька гіпотез, які свого часу зафіксували співробітники Всеукраїнської академії наук. У 20-ті роки в усі регіони було розіслано детальний запитальник, у якому були питання і про походження назви цього празника.
В одних випадках інформатори стверджували, начебто в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню (від цього й Зелені свята); інші вважали, буцімто Христос, Петро та Павло, йдучи дорогою, присіли під зеленою кроною дерева, а тому й триденне свято; дехто стверджував, що Христос, в'їжджаючи до Єрусалима на осликові, обрав собі шлях не по килимах, які розіслали багачі, а по пальмовому листю, яким прикрашали путівець бідняки,— звідси й зелене клечання.
Чимало анкет стверджують, що триденне свято пов'язане з Богоотцем (неділя), Богосином (понеділок) та Богодухом святим (вівторок).
Щоб там не було, але Трійця, після Різдва та Великодня, вважалася в народі одним з найбільших свят.
На моє глибоке переконання, його початки сформувалися ще в дохристиянські часи.
Поетичний настрій свята, пов'язаний із спілкуванням з природою, був настільки живучим і шанованим, що християнство змушене було залишити його в ранзі великих свят, хоч, як ми знаємо, церковні відправи в цей день не такі урочисті, як, скажімо, на Різдво або Великдень.
У давнину наші пращури пов'язували трійчанські свята з буйністю й живосиллям природи, в яку вони свято вірували. Це підтверджують усі дійства — оздоблення помешкання травами та гілками дерев, русалієві дійства, супроти яких виступала церква. Одне слово, довколишня природа була духовним джерелом народної релігійної структури. Гімном і пошанівком природі й були, очевидно, зеленосвятські дійства.
Здебільшого Зелені свята починалися в п'ятницю. Жінки до схід сонця йшли до лісу, щоб заготовити лікарські трави. Дехто намагався нарвати їх «на дев'яти межах» і давав коровам, «щоб було багато молока».
У цей день збирали також і росу, якою лікували хворі очі.
У суботу, власне напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху тощо й прикрашали запашним зіллям світлиці — обтикували лави, стіни, підвіконня, образи, а лепехою притрушували долівку.
Надвечір на Клечальну суботу йшли босоніж,— «щоб дерево не всохло»,— до лісу й запасалися галузками клену, липи, ясена чи осики. Ними оздоблювали обійстя — ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю.
Стежку, яка вела від дороги до порога, так звану «глетчану алею», обтикували високими галузками.
Осикове гілля приправляли лише в глухих кутках подвір'я, «щоб відьми не заходили». Традиційно це дерево вважалося грішним, оскільки осика пропустила цвяхи, коли розпинали Христа. З неї не будували хат, «бо гроза влучить у грішне дерево», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.
У Карпатах з Клечальною суботою пов'язаний також звичай просити один в одного вибачення.
Особливо врочисто святкували П'ятидесятницю, себто п'ятдесятий день од Великодня. За дохристиянським віруванням, на Зелені свята мерці вдруге (після Великодня) виходять на світ із землі.
З цього приводу М. Грушевський писав: «Від назви свята (Русалії, Русальний тиждень — В. С.) сі мерці, які ходять тоді, лякають або затягують до себе живих, одержали назву «русалок», при чім, як у наших «дідька», тут помішались поняття душ померлих, не хрещених дітей з водяними і польовими німфами, духами збіжжя, і назва русалок і мавок (від навь — мерлець) перейшла на сі образи».
Як відомо, наші далекі предки ховали своїх рідних у лісах, горах, на роздоріжжях чи опускали у воду.
Під час квітування жита (а Зелені свята якраз і припадають на цю пору) їхні душі воскресають. Перевтілившись у русалок, вони оббивають на нивах квіт, ламають жито, намагаються залоскотати хлопців і дівчат, тому молодь остерігалася перебувати в цей час серед хлібних нив.
Потерчата і річкові мавки-дріяди також небезпечні — якщо в цю пору знаходитись біля річки чи ставка, то напасниці можуть затягти у воду й утопити.
Натомість, душі, що з'являються в лісі, не чинять наруг. У народі їх вважали добрими душами-ладами. І тому першого дня Трійці дівчата йшли до лісу, рвали квіти й плели віночки, які тримали як обереги від русалок до Петрівки.
У деяких регіонах юнки ворожили на вінках: відносили їх до річки й пускали за водою: якщо вінки сходилися, то їх власниця вийде цього року заміж.
Одружені ж чоловіки та жінки вранці з їжею та напоями йшли до родинних могилок. Молодиці «вели розмову» у формі речитативу з покійниками — журливим, напівспівучим голосом запитували, як їм живеться на тому світі, оповідали про події, які сталися протягом року, вибачалися за вчинені кривди тощо. Частували їх, скроплюючи питвом могилу та залишаючи на ній частину їства.
Потім родиною сідали за обрядовий обід. Невдовзі приходили і скоморохи — перевдягнені односельці — у масках, з музичними інструментами, починалися розваги, танці, співи й ігри.
З цього приводу Київський літопис відзначав, що «диявол льстить и другим нрави всюязическими прибавляя ни от Бога, троубами, и скомрахи, гусльми и роусальи».
Засуджував такі дійства і святий Кирило Турівський, який писав: «Бесовские песни, плясанье, боубни, сопели, гусли, игральи неподобия роусальи».
Але хоч як суворо не забороняла церква організовувати такі дійства, вони були популярними серед народу. Досить сказати, що частина цього обряду — речитативне «розмовляння з предками» над могилками — збереглася й до сьогодні в селі Сварицевичах на Рівненщині, а на Вінниччині (село Хижинці) Поминальну неділю справляють не на Великдень, а на Трійцю.
Щоправда, на Кіровоградщині Поминальний день припадає на п'ятницю, у деяких селах Поділля — на суботу, а подекуди й на понеділок.
Жінки зранку йшли з наїдками до церкви, відправляли панахиди, а потім одвідували кладовище і могили самогубців, яких скрізь хоронили поза цвинтарем.
У багатьох місцевостях у Клечальний понеділок після відправи в церкві всім селом обходили поля, «щоб град не побив посіви і засуха не випалила збіжжя». Цей похід здебільшого супроводжувався піснями світського характеру. Наведу одну з них:
Із збором ідем, полон несем,
- Виходжай, зборе, з села на поле,
А з полянойки до царинойки.
Наша царинойка вся поорана,
Сріблом-злотом вся засіяна,
Стожовим пірком заволочена.
Гей на Великдень, на слов'янський день,
Садило дівча зелене вино.
Садило, садило, Богу ся молило:
- Спусти, Божойку, чорну хмаройку,
Чорну хмаройку, дрібного дощику —
Не й би ся прив'яло зелене вино.
Гей, вино моє зеленейке!
Третій — Боходухів день — завершував трійчанські свята.
У кожному регіоні його відзначали по-своєму. Але з наявних у нас матеріалів найцікавіше це відбувалося на Лівобережжі, зокрема на Полтавщині. Відомий дослідник К. Семантовський у 1842 році зафіксував у Лубенському повіті таке дійство.
Відзначали його лише дівчата. Вони вибирали з-поміж себе «Тополю» — найкрасивішу юнку. Вона мала ходити з піднятими над головою руками. Для зручності їх прив'язували до двох палиць, прикрашали стрічками, намистом та хустинами. Обличчя, щоб не впізнали «Тополі», закривали віночками, а стан — різнокольоровими плахтами.
Під супровід пісень гурт обходив односельців. Господарі, до яких заходила віншувати «Тополя», щедро віддячували дівчатам. Після цього усі йшли в поле розбирати «Тополю».
Якщо дорогою зустрічались односельці, то ведуча віталася із зустрічними лише кивком голови.
При цьому на Полтавщині дівчата співали:
Стояла тополя
Та посеред поля.
- Стій, тополенько, стій,
Стій, не розвивайся!
А на тій тополі
Чотири соколи.
- Стій, тополенько, стій,
Стій, не розвивайся!
На Чернігівщині «водили Вербу» і співали дещо інших пісень:
На граній, на граній
Русалки сиділи,
Сорочок просили.
Сорочок просили:
- Дай, дайте, дівочки,
Молодії молодички,
Дайте сорочку!
Старенький дідько
По садочку ходе.
Він оре-скороде,
Конопельки сіє.
Молодая молодка
По двору ходила,
Голубців манила:
- Шуги, шуги, голуби,
На дідові коноплі!
Да щоб мені їх не брать,
Білих рук не драть.
Полтавський варіант «водити Тополю», а чернігівський «водити Вербу» близькі до поліського «водити Куста».
Принагідно скажу, що водять «Куста» переважно в неділю: зранку — дівчата-підлітки, перед обідом — юнки, а надвечір — жінки. Зібравшись таємно в лісі, вони вибирають за «Кустянку» найсимпатичнішу дівчину або жінку, вбирають її в зелене вбрання: голову заквітчують віночками та галузками з берези, постать прикривають лепехою. Після цього «Куста» ведуть у село з піснями, заходять до кожної хати віншувати господарів. За це іх мають ощедрити подарунками.
Якщо, скажімо, два «Кусти» зійшлися на дорозі, то між ведучими вчиняється «бійка» : вони намагаються зірвати прикраси одна в одної. Якщо комусь пощастило це зробити, то гурт, у якого «роздягли Куста», розпадається. Для захисту іноді запрошували хлопців, але в усіх інших дійствах вони не брали участі і трималися осторонь. Цей обряд я записав недавно в селі Сварицевичах Дубровицького району на Рівненщині.
Крім того, в Україні був звичай на Богодухів день освячувати криниці (вважалося, що саме в них переховуються русалки).
Після літургії селяни йшли хресним ходом до колодязів, щоб скропити їх свяченою водою. Спочатку батюшка освячував сільську громадську криницю, котра здебільшого знаходилась при в'їзді в село, а потім — власні.
Господарі, які хотіли позбавитися, «нечистої сили в домівці», виставляли біля воріт стіл, накривали його скатертиною і клали хліб-сіль. Відчитавши молитву, священик заходив до хати, скроплював стіни, а потім усі будівлі, «щоб русалки не тривожили обійстя».
Хоч Зелені свята й пов'язані з теплою погодою, але в народі застерігали: «Прийшов Святий Дух — берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха» чи «До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святім Дусі в тім самім кожусі».
Та щоб там не було, а Зелені свята таки одкривали ворота справжньому літові.
«Трійця,— казали з цього приводу,— трьома святами багата: квітами, травами й рум'яним літом».
За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 142 - 146.
Дивіться також:
Зелена неділя, клечана неділя.
Із Трійцею, з святом вітаємо вас!
Даруйте оселям клечання веселе
На щастя, на спокій, на радісний час.
Щоб в полі врожайно жита колосились,
Щоб сонечко гріло і дощ напував,
Любисток і м'яту заносьте у хату,
Ховайте долівки під розкішшю трав.
Зелена неділя, клечана неділя
На мир, на добро повсякдень, повсякчас.
Квітчайте дорогу до нашого Бога.
Із Трійцею, з святом вітаємо вас!
(Оксана Василець)
В Україні з 1 вересня 2023 почав діяти новоюліанський церковний календар, в якому дати багатьох свят змінилися. Різдво офіційно перенесено на 25 грудня. Водохреща, Святого Миколая, Покрова Богородиці також відзначатимемо по-новому. Дивіться дати "неперехідних" свят за новим календарем у представленій статті.
Більше про українські народні традиції на нашому сайті:
Дуже змістовно. Дякую