Картина Володимира Орловського.
Еліна Заржицька
ПРО МОЛОДОГО МУЗИКУ ЗВЕНИГОРА
На березі Славути-Дніпра жив у давні часи парубок Звенигор. І такий же гарний музика був! Як заграє на своїй бандурі – листя на деревах не шурхотить, хмари зупиняються, вітер не віє, а в людини ноги самі витанцьовувати починають.
Ось задумав якось Звенигор на світ подивитися, своєю майстерністю людей здивувати. Як вирішив – так і зробив. Взяв улюблену бандуру та й пішов. Довго у далеких краях мандрував, і всюди радо зустрічали його люди, зачаровано слухали дивні мелодії, що награвав молодий мандрівник.
А як минуло три роки, то відчув молодий музикант велику тугу за рідною домівкою і вирішив до своєї хати повернутися. Знайшов корабель і поплив.
Уже замріли рідні береги, аж раптом налетіла буря і корабель почав потопати. Дивиться Звенигор – серед хвиль маленький човник гойдається. Перескочив на нього юнак, озирнувся – бачить, зжер чорторий і корабель, і всіх, хто на ньому був.
Хвилі розгойдували човник і несли його на страшні дніпрові пороги. Щиряться вони гострими іклами, вода вирує і переливається з каменя на камінь водоспадом. Тільки й міг молодик, що триматися за борти і чекати загибелі.
Та ось течія сильно ухилилася праворуч і, круто обернувши вліво, спрямовувалась у гирло чорного виру. Перелякався Звенигор, заплющив очі... Коли ж розплющив, то побачив, що буря минула, а човник пристав до берега якогось острова.
Зійшов юнак на берег, дивиться – село стоїть, добре й затишне. Пішов він вулицею, а назустріч йому дядько з довгими вусами. Розпитав дядько Звенигора, звідки він, якого роду, і коли подорожній усе розповів, радісно вигукнув:
– То ти ж небіж моєї дружини!
Запросив дядько музику до своєї господи, де зустріла Звенигора молода жінка. Зраділа вона зустрічі зі Звенигором і почала згадувати усіх рідних та знайомих.
– Як там дідусь? – питає.
– Все хворіє, – відказує Звенигор. – Не знаю, чи й доведеться нам побачитись. – Й собі питається: – А вас як звати? Чия сестра будете? Батькова чи матусі? Як мені про вас розповідати вдома, коли повернуся?
– Далеченько тобі додому повертатися, – відповіла жінка. – І ми вже довгенько про рідних своїх не чули. Та, як повернешся до рідного села, скажи дідусеві, що передає йому найкращі побажання Марися. Він зрозуміє.
Від неї Звенигор дізнався, що зненацька потрапив на острів Душ Праведних, що між дніпровими порогами примостився. Тільки шлях туди для живих людей закритий.
– Либонь буря та була непроста, – похитала головою тітка, – либонь доля у тебе дивна. Ну, то й побачимо. А зараз прошу до столу.
Пригостили Звенигора родичі різними дивними стравами, а потім вийшли з ним на подвір’я та, дізнавшись, що він знаний у своїх краях музика, запропонували щось зіграти.
– Ет, зникла моя бандура у злій воді, – сумно зітхнув парубок.
– А це, чи й не твою ми на березі знайшли? – запитав дядько і простягнув Звенигорові його інструмент.
Зрадів музика, по струнах вдарив. Грав-грав, та його дядько зупинив.
– Чи не бажаєш, небоже, послухати, як наша сусідка грає?
– Залюбки, – відповів Звенигор, а сам собі й міркує: "Краще за мене на бандурі ніхто грати не вміє".
Покликав дядько сусідку. Зайшла на подвір’я білява й синьоока дівчина-красуня з бандурою, чемно привіталася і тихо запитала у парубка.
– Яку б пісню хотів послухати?
– Ну, яку... – задумався парубок. І хитро посміхнувся: – А розкажи мені, люба, як наш Дніпро-Славута шаленіє, коли гнівається. Зможеш?
Дівчина зашарілася до сліз, але, як заграла, то Звенигор завмер. Дивні звуки полонили його й понесли у невідомість страшні спогади. Він знову чув ревіння бурі, клекіт води, скрипіння човника...
– Чи не навчиш мене так грати? – попрохав він юнку.
Знову торкнулася дівчина струн бандури й показала Звенигору, як тримати пальці. До ранку сидів парубок, раз за разом награючи дивну мелодію.
Коли зійшло сонце, на подвір’я тихо зайшла синьоока красуня-сусідка.
– Благаю, виповніть моє прохання, – звернулася вона пошепки до молодого музиканта. – Якщо згадаєте мене, коли потрапите додому, то опівночі, на повний місяць, заграйте ту мелодію, якої я вас навчила. І позвіть: "Найдена!" Ось і все.
Здивований, Звенигор хотів було розпитати дівчину, але у вікні з’явився дядько, і красуня втекла.
Поснідавши, вклонився парубок хазяям, за гостинність подякував і сказав, що вже час йому до родини своєї повернутися.
– Сідай на човника, який тебе сюди привіз, – відповів дядько, – і згадай рідне село. Сила твого бажання поверне тебе додому.
Попрощався Звенигор з тіткою, а вона йому ліки для дідуся дала. Потім пішов він до човника, вмостився в нього та й сидить.
– Ти, небоже, часом нічого не забув? – гукнув услід дядько.
– Та я... – знітився молодий музикант, пригадавши красуню-сусідку.
– Нічого, небоже, якось буде, – таємничо посміхнувся дядько. – Ну, бувай здоровий!
І тільки він так сказав, як піднявся сильний вітер, підхопив човника і поніс від острова. Течія сильно відхилилася ліворуч і, круто звернувши, спрямовувалась у гирло чорного виру. Заплющив очі Звенигор, а коли розплющив, то побачив, що човник прямує до знайомого берега, на якому стоїть його село.
Зраділи рідні Звенигору, бо вже й не сподівалися його живим побачити. Розказав він про свої пригоди, дідусеві хворому ліки віддав. Той випив – одразу пожвавішав, люльку запалив, перепитує:
– То як, кажеш, ім’я тієї жіночки?
– Марися.
– То це ж донька моя старша, – аж підстрибнув дід. – Вона, сердешна, з туги за своїм нареченим, якого татари у полон забрали, померла. Давно це було, ти ще й не народився.
Подивувалися батьки та родичі, пораділи, що син та онук до них повернувся, та й далі живуть. Надумали батько з матір’ю Звенигора з гарною дівчиною одружити. А він: ні та й ні! Все ніяк красуню з острова Праведних Душ згадує – забути не може.
Засумував парубок, нічого йому не до душі – ні пити, ні їсти, ні з друзями-парубками гуляти. Все на березі сидить, на бандурі грає.
От якось опівночі, при повні сидів він під калиною, згадував чарівну юнку і несподівано наче голос її почув: "Коли потрапите додому, то опівночі, на повний місяць заграйте цю мелодію, якої я вас навчила. І позвіть: Найдена!"
Схопив Звенигор бандуру, й заграв щосили. Ураз почулося ревіння бурі, клекіт води, скрипіння човника... А коли згасли останні звуки, закричав: "Найдена!" Усю тугу своєї любові вклав у цей заклик. І дивиться: пливе по річці човник, а в човнику його дівчина сидить.
Невдовзі побралися молоді. І я на тому весіллі був. Юшку дірявою ложкою їв та горілку дірявою чаркою пив. Ой, і веселий же потім був!
СОНЯЧНИЙ ЧОЛОВІЧОК
Коли вже те в Бога й діялось, але стояла на березі Славути-Дніпра, нижче острова Козацького, потужна фортеця з невеликою слободою при ній. У тій слободі жила дівчина. Звали її Орися.
Батьки в Орисі давно померли, а інших родичів не було. От і довелося небозі стати служницею в одного жадібного пана, щоб так-сяк прожити. Хоча, як там проживеш? У лахміття вдягалася, у хліву спала, всю важку та брудну роботу справляла. І раділа, коли пан суху скоринку кине, подейкуючи: «Тобі, ледарці, й цього забагато. Ич, які щоки на моїх хлібах наїла!»
От якось пан прискіпався до Орисі і навіть сухої скоринки не дав. «Не заслужила, така-сяка, – каже. – А щоб я тебе батогами не пригостив, виший для моєї нареченої рушника. Щоб були на ньому квіти срібні та півники з золотими гребінцями. І щоб уранці ті квіти розкривалися, а півники – кукурікали».
Нічого не вдієш. Погнала дівчина панських гусей до річки, сіла й заплакала.
– Навіщо, – вимовляє, – рідна матусю, ти мене одну, беззахисну, полишила? Що ж мені робити? Як той рушник шити-вишивати, коли у мене навіть голки немає?
Сидить Орися, у річку гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І бачить Орися, що йде по тій стежці Сонячний чоловічок.
– Добридень, Орисю, – вітається. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оцей рушник. І подає дівчині точнісінько такий рушник, як пан вишити звелів.
Зраділа дівчина, подякувала чоловічкові, наказала матусі уклонитися і до пана побігла. Віддала йому рушник, він зрадів, у скриню заховав і говорить:
– Вміла рушника вишити, умій і чобітки для моєї нареченої пошити. І не прості, а сап’янці, з золотими підборами і щоб як ступить моя наречена крок, то в неї з-під чобітка злотий вискакував. Інакше отримаєш батогів!
Пішла Орися до річки, сіла й заплакала.
– Що ж мені робити? – дзвяньгає. – Як ті чоботи пошити, коли в мене навіть сап’яну немає?
Сидить, у річку гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І бачить Орися, що йде до неї по золотій стежці Сонячний чоловічок.
– Добридень, Орисю, – наче душа до душі говорить. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оці чобітки. І простягає дівчині точнісінько такі чобітки, як пан пошити звелів.
Вона, звичайно, зраділа, не знає, як чоловічкові й вклонитися, матусі ласкаві слова передати наказує. Взяла чоботи – й до пана. Він подивився, за пазуху чобітки сховав і сичить.
– Бачу, погана служнице, що ти ліньки справляєш. Де, така-сяка, до цих чобітків шовкова суконька, лебединим пухом прикрашена, морськими перлинами та коралями шита? І щоб до обіду впоралася. Інакше скуштуєш батогів!
А самому з думки не сходить:
– Як проста дівка такі дорогоцінні речі зробити зуміла? Мабуть, їй хтось допомагає. Ну ж бо, дізнаюся, та цього умільця до роботи приставлю. Розбагатію, з королівною заморською одружуся, сам королем стану!
Пішов за Орисею потихесеньку та у кущах сховався. А вона, бідна, біля річечки сіла й плаче, гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І йде по тій стежці Сонячний чоловічок, до Орисі посміхається.
– Бувай здорова, дівчинко, – благовістить. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оцю суконьку. І подає дівчині точнісінько таку суконьку, як пан описував. – А ще прийми матусине благословення, бо більше передати тобі їй нічого.
Орися ту суконьку бере, до землі чоловічку тричі вклоняється, від щирого серця дякує.
– Спасибі за ласку, – відповідає їй чоловічок. – І прощавай.
Тут пан із кущів як вискочить! Схопив Сонячного чоловічка й кричить:
– Піймався, такий-сякий! Будеш віднині мені служити!
Так не вдалося панові Сонячного чоловічка втримати. Як у народі кажуть: коло носа в’ється, а в руки не дається. Спалахнув чоловічок – і пропав. І пан разом з ним спалахнув. Так і згорів ущент. Залишилася від нього купка попелу. Дмухнув вітерець, попіл розвіяв. І уздріла Орися, що на тому місці лежать рушник, квітами та півниками шитий і чобітки червоні, сап’янові.
От їй і закортіло.
– Дай, – кмітить, – вдягну суконьку та чобітки, хоч у воду на чарівне вбрання помилуюся.
Вдягла, кинула погляд у воду і застигла. Дивиться на неї з блискучої поверхні чи князівна, чи й королівна. Поки вона так стояла, їхав понад берегом значний козак. Побачив Орисю і одразу ж закохався.
– Стань, красуне, моєю дружиною, – мовить. Вона й погодилася.
Незабаром вони одружилися і жили в любові та радості все життя.
Тут тобі і казочці кінець – пішли баби у танець, за ними дідок шкутильгає, голосно промовляє: «Діло йде до кінця, до весільного вінця. А ти, друже, Богу молись, а сам трудись, бо наша казочка скінчилася – справа завершилася».
* Дзвяньгати – говорити плаксиво.
ПРО РИБАЛКУ ТА РУСАЛКУ
На березі Славути-Дніпра жив молодий рибалка Василько. Вранці на легенькому човні виходив на риболовлю, вдень відносив рибу до найближчого села, ввечері налагоджував сітку, а вночі сидів на березі під вербою і грав на сопілці.
Якось умостився Василько під улюбленою вербою, дістав сопілку, підняв очі й замилувався. Небо над ним, наче килим синій шовковий. По ньому, ніби каміння коштовне, розкидані зорі ясні, а місяць – мовби срібна таріль блищить. Тут і соловейко затьохкав. Боже правий, як же гарно він співав!
Заслухався Василько, тихо сидить, навіть ворухнутися боїться – щоб маленького співця не налякати. Та що це? Чує Василько, як до соловейкового приєднався чийсь ніжний голос.
– Хто це? – дивується молодий рибалка.
Аж бачить: берегом дівчина йде. І така гарна, що очей не відвести. Тоненька, неначе тополя молода, личко біле, чорні брови на високому лобі шнурочком вигинаються, на щоках тінь від густих вій, а довгі золоті коси аж землі торкаються. Йде дівчина тихо – наче пливе, що й травичка під її ходою не ворухнеться. Йде й співає. Та так жалісно!
Здивувався парубок, бо ніколи не бачив такої краси.
– Ти хто? – скрикнув.
Зойкнула дівчина і кинулася навтьоки. Молодий рибалка за нею, та де там! Зникла красуня, як і не було. Шукав її Василько всю ніч, гукав, молив показатися, не знайшов...
Наступного дня ледь ночі дочекався. Сів під вербою – жде. Не з’являється дівчина, що поробиш? Взявся він тоді за сопілку, заграв мелодію сумну, ту, що дівчинонька учора співала. Закінчилася мелодія – дивиться: чарівна незнайомка поруч стоїть. Зрадів Василько, взяв дівчину за руку, біля себе посадив. А вона ж холодна! – змерзла, чи що? Почав її юнак розпитувати, звідки вона, де живе. Незнайомка питає:
– А не злякаєшся, козаче, якщо про мою долю дізнаєшся?
Василько запевнив її, що і чортів з пекла не злякається, якщо вони сюди завітають.
Ось дівчина і розповіла, що звати її Оксана, що колись, ще сто років тому, з батьком та матір’ю мешкала вона у сусідньому селі. Влітку, саме коли їй сімнадцять років виповнилося, напав на село великий загін татарський, почав селян грабувати, домівки палити, старих та малих вбивати, а молодих та здорових у полон брати.
Рідну матусю татари полонили, а батько їй на допомогу кинувся – тут його й вбили. Сама Оксана, відбивалася від поганих, скільки сил стало, а потім кинулася навтьоки, от на березі ріки й опинилася...
– Вирішила: краще пропаду, ніж у полон піду до невіри. Та й з розгону у річку шубовснула. Отак я і стала русалкою. Живу тепер разом із сестрами-русалками у глибокому вирі й сумую за свіжим повітрям та рідною землею, – закінчила розповідь Оксана.
Василько їй про себе розповів. Так і сплив час за розмовами.
– Чи побачимось ми наступної ночі? – попрохав молодий рибалка.
– Живим не можна товаришувати з мертвими, – похитала головою русалка. – Це вкорочує людині віку. Я не хочу спричинити тобі лихо.
Але парубок наполягав, і вона погодилася.
Кожної ночі зустрічалися рибалка із русалкою. Палко покохали вони один одного. Став тоді благати Василько русалоньку:
– Залиш своїх подруг, увійди господинею до моєї хати!
– Ти гадаєш, що це так легко? – сумно відказала русалонька.
– Але ж можливо? – не вгамовувався парубок.
– Майже ні.
– Задля тебе я готовий усі пороги на дірявому човні перетнути! Серце своє тобі віддати! Невже сила нашого кохання не переможе всі скрути?
Ніжно посміхнулася Оксана.
– Завдяки твоїй любові я почала відчувати дихання живої людини. Іноді здається, що серце от-от заб’ється. Але, щоб я воскресла, ти повинен пройти важке випробування.
– Яке, кохана?
– Чи готовий ти терпіти біль? Готовий чекати?
– Готовий! – скрикнув Василько.
Тоді простягнула Оксана парубкові ніж гострий.
– Дай мені краплю своєї крові. Я прикладу її до серця. А тобі доведеться три роки носити цю каблучку, дивовижними самоцвітами вкриту. Як одягнеш її – відчуєш, що наче у полум’ї гориш. І нічим той жар не втамувати, водою не залити, землею не загасити. Витерпиш – на цьому ж місці через три роки зустрінемось. Відчуєш, що немає більше змоги терпіти – зніми каблучку. Але тоді ти мене ніколи не побачиш, – попередила русалка.
Не роздумуючи, полоснув себе Василько ножем гострим, впали краплі крові на дівочу хусточку. Приклала Оксана її до серця, одягла на палець коханому каблучку, дивовижними самоцвітами вкриту – і здригнувся парубок від жару пекельного. А дівчина тієї ж миті зникла.
Підійшов Василько до ріки, руку з каблучкою у воду опустив. Не втамовується біль. Ледь до хати дошкандибав...
Минув рік, другий почався. Чекає молодий рибалка Оксану, нестерпний біль йому кров палить, кістки плавить, а він все свою любу пригадує, на березі сидить, на сопілці пісні для неї грає.
Ось і третій рік минув. Прийшов Василько на берег, чекає. Коли сонце сіло за обрій, почув він спів сумний, зойки жалібні. Захвилювалася вода у річці, завирувала. Піднялася з води кохана Оксана. І така гарна, що очі вбирає. Тоненька, наче тополина, личко біле, чорні брови на високому лобі шнурочком вигинаються, на щоках тінь від густих вій, а довгі золоті коси аж землі торкаються.
Вийшла на берег, до ріки повернулася. Вклонилася низенько і тихо вимовила.
– Прощавайте, сестри. Я вас ніколи не забуду. – І до Василька: – Здоров будь, любий!
Обійняв Василько дівчину й почув, як б’ється її серце.
Побралися молоді. І з того часу жили довго і щасливо.
Тільки я, бідака, щастя не маю, свою долю шукаю, поміж хат тиняюсь, сльозами вмиваюсь, бо ж мені перша хазяйка чарку не наливала, а друга – хлібця не давала. Тепер сиджу на колоді, у чужому городі, вам – казка, а мені – ковбаска.
* "Невірою" або "невірними" українці, християни за віруваннями, називали татар, мусульман.
* Пороги – йдеться про Дніпрові пороги. Їх було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний.
За матеріалами: https://www.ukrlib.com.ua/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).
Чимало українських письменників творили казки. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу. У розділі представлені казки таких авторів, як: Андієвська Емма, Білкун Микола, Васильчук Віктор, Вздульська Валентина, Вінграновський Микола, Винничук Юрій, Вовчок Марко, Воронько Платон, Глібов Леонід, Гончарук Яків, Гринько Варвара, Денисенко Лариса, Дерманський Сашко, Дімаров Анатолій, Жиленко Ірина, Жук Михайло, Забіла Наталя, Іваненко Оксана, Калинець Ігор, Керницький Іван, Коломієць Тамара, Королів-Старий Василь, Коцюбинський Михайло, Куліш Пантелеймон, Кротюк Оксана, Лепкий Богдан, Лірник Сашко, Липа Іван, Лотоцький Антін, Магера Микола, Майданська Софія, Малик Галина, Малицька Костянтина, Мацко Ірина, Мирний Панас, Нестайко Всеволод, Олесь Олександр, Перелісна Катерина, Підгірянка Марійка, Пономаренко Марія, Пригара Марія, Самійленко Володимир, Симоненко Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Михайло, Стельмах Ярослав, Стороженко Олекса, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Терен Віктор, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Українка Леся, Франко Іван, Храплива-Щур Леся, Чубач Ганна, Чухліб Василь, Шевчук Валерій, Ярмиш Юрій.
Казки різних країн світу для дітей
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі — це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше — душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.