Дмитро Довбуш
24-те
Страху немає,
Ми — на своїй землі.
З мертвого краю
Тягнуться кораблі.
Руки вмиває
Ми́ршавий чоловік.
Часу немає —
Зараз або повік!
Танк догорає,
Тліє зчорніла плоть.
Люті немає,
Їхній суддя — Господь.
Хиби немає
В оптиці ЗРК:
Над небокраєм —
Клаптики літака.
Світло згасає,
Спалахи у пітьмі.
Друзів немає —
Тільки вони і ми.
В груди влучає
Виточене жало́.
Болю немає,
Тільки м'яке тепло...
Руку стискаю:
— Брате, я весь в крові!
— Смерті немає,
В Бога усі живі!
На відео: Дмитро Довбуш. «Саваот».
Дмитро Довбуш
Саваот
Бог входить до кабінету — сідає за Telegram.
Навколо — великі стоси петицій і телеграм.
У месенджер безперервно сигналять нові й нові:
«От як же, — бурчить Всевишній, — дратують голосові!»
Бог слухає, Бог прощає мільйони людських імен,
У відповідь відправляє наліпку чи свіжий мем.
Комусь посилає сонце, комусь посилає сніг.
Заходить в TikTok почути веселий дитячий сміх.
Бог втомлюється від хейту, взаємно-гірких образ:
«Забанити б їх... Ну добре, прощаю останній раз...»
Та раптом, усе гучніше, воланням юрби немов,
Вчувається українська із хаосу різних мов.
Вчуваються крики, зойки, сирени розбитих міст.
Приходять розмиті фото: «Увага: чутливий вміст!»
На лінзах Господніх — зблиски, тремтіння в Його руці:
Лиш кров і вогонь, і гуркіт, і вибухи, і мерці...
В очах виступають сльози, стікають за комірець,
Аж поки екран не гасне, розряджений нанівець.
Бог довго сидить у кріслі і поглядом крізь пенсне
Все дивиться у нікуди, лиш дивиться і усе...
...Тоді Бог бере відпустку від спішних небесних справ,
Напучує херувима, щоб мудро всім керував.
У пеклі дає накази: «Готуйте найглибше дно:
Куди б не тікав антихрист, він буде тут все одно».
Приходить Господь додому, кладе на комод ключі,
Знаходить листок паперу, що Син залиши́в, йдучи.
Читає: «Оскільки, Батьку — час болю і темноти,
Я мушу зійти додолу і трохи допомогти.
Недужі, нагі, голодні, що втратили власний дім...
Любові немає більше, ніж душу віддати їм.
Оскільки, Я ще й Людина, це дуже гнітить Мене.
Хоча Ти і Сам це знаєш, з Тобою-бо Ми — одне.
До речі, дзвонив Втішитель з відрядження на землі,
Що шоста частина світу вже точно лежить у злі».
Господь піднімає очі, у дзеркалі бачить рух:
Пліч-о-пліч позаду Нього з'являються Син і Дух.
Кивнувши, Господь виймає Свій піксельний камуфляж,
Взуває високі берці, шнурує доверху аж.
Знімає з глибин горища запилену AWM,
Цитує, що буде з тими, хто в гості іде з мечем.
Виходить за браму неба, ступає у дим і бруд,
Вдихає невір'я, гордість, жадобу, злобу і блуд.
Вдихає гіркі страждання і горя їдкий полин.
Повз Нього проходять люди, як тіні на тлі руїн.
Ось — лікар заводить серце, рятуючи малюка.
Господь впізнає Ісуса за стигмами на руках.
Ось — старець втішає жінку, обнявши її, сумну.
Бог бачить, як сходить Голуб на дідову сивину.
Господь дістається фронту, займає найвищий горб.
Знаходить в приціл одну із неситих бридких утроб.
І тисне гачок без хиби, і чується тихий хруст,
Коли набирає швидкість вогонь із Господніх вуст.
Солдати жартують: «Видно, хтось б'є ворогів з висот!»
«Аякже, — Господь говорить, — на те Я і Саваот!»
(15 квітня 2022 р.)
Духи моєї землі
Духи дідів-запорожців встають із глибин Дніпра,
Зводяться з-під коріння в густій ковилі-траві,
З кожного дуба, що кручене гілля, руда кора,
Йдуть над межею у темряві, як живі.
Духи опришків збігають з карпатських лісів,
З темних печер, там, де скелі — глухі й тверді,
В'ються з туманів, що потемки стеляться по росі,
Йдуть над потоком, не відбиваючись у воді.
Духи купців-чумаків виринають з таврійських степів,
З кримських солоних озер і піщаних дюн.
Сунуть прозорі мажі, в повітрі чується їхній спів,
Пахне суха тараня, прянощі і тютюн.
Духи голодомору викопуються з-під ріллі,
Схоплюються з городів, повних людських кісток.
Чорні, одні з землею, дорослі і геть малі,
Йдуть не зминаючи листя, не втоптуючи пісок.
Духи солдатів Крут піднімаються з братських могил,
З-під залізничних колій, з чернігівської зими,
Йдуть повз старі будівлі, немов молоді боги —
Жодного звуку із плит не викрешують чобітьми.
Духи бандерівців випливають з поліських боліт,
Пнуться з порослих землянок, покинутих до пори.
Ні на траві, ні на твані не залишається їхній слід,
Там, де вони проходять, колишуться явори.
Духи убитих поетів виходять з книжкових полиць,
Місячне сяйво лягає на тиснення золоті.
Ось вони йдуть — веселі, розхристані, як колись,
Світло проходить крізь отвори в грудях і животі.
Духи, як тіні, тихо переливаються з темноти,
Бачу обличчя їхні — очі, вилиці і вуста.
Духи проходять крізь мене, помагають мені іти,
Їхня юрба — суцільна, невидима і густа.
Духи кладуть мені в груди свої золоті шаблі́,
Вложують прямо в душу срібні свої топірці.
Шепчуть: «З тобою сила всіх козаків землі!
Воля усіх повстанців — в твоєму стиснутому кулаці!»
Духи кладуть мені в губи біло-прозору сіль,
Сиплять мені у жмені скривавлені колоски,
Кажуть: «Вбери у себе наші страждання всі!
Весь наш невпинний голод, що вистачить на віки!»
Духи кладуть мені в руки усі свої карабіни, всі калаші,
Всі ненаписані вірші, що взя́ли з собою за край.
Стогнуть: «Усе ненаписане — ти тепер напиши!
Всіх непокараних нами — ти тепер покарай!»
Духи моєї землі, ви у щемі моєму, в моїй журбі.
Дайте мені весь ваш відчай смертний — від тім'я до підошов!
Дайте мені увесь спротив, всі лютощі, весь ваш утробний біль!
Час їх віддати із лишком тим, хто знову сюди прийшов.
Духи моєї землі, ви глибо́ко у кро́ві моїй єсте́.
Дайте мені всю надію вашу, все прагнення молоде!
Дайте усе кохання, всю правду, усе, що для вас святе!
Час їх віддати із лишком тим, хто поряд зі мною йде.
(5 квітня 2022 р.)
Авторка гобелену — Ольга Пілюгіна.
Сирени
Голоси звідусіль!
Вони кличуть мене, кличуть мене,
Мучать душу мою красою...
Я хотів би пливти за ними,
Я хотів би їх чути безперестанку,
Та безсилий від пут звільнитися:
Я до щогли прив'язаний...
Ожорсточені хвилі
Об борти мої розбиваються,
Сиплять сіллю на веслувальників,
Їхні душі ущерть просолюють,
На вітрилах лишаються знаками...
Пропливають човни мої
Між Харібдою й Сціллою.
Пропливають віками,
Пропливають епохами —
Між харібдами й сціллами,
Між медузами й гідрами,
Між харонами й мойрами,
Між богами й титанами —
По дорозі додому...
Я знайду береги,
Ті, що сонцем дитинства осяяні,
Я пристану до рідного обрію...
— Розв'яжіть мене, телепні!
Та глухі веслувальники —
Їхні вуха залиті вощиною,
Їхні руки потомлені веслами...
— Розв'яжіть мене, годі!
Дайте врешті від бурі загинути,
Чи зректися свободи, оглухнути...
Ні, не хочу зрікатися!
Я приречений долею слухати,
Відчувати п'янке і незвідане,
Добровільно прив'язаний...
...Прокидаюсь від звуку!
То над містом сирени проносяться,
Наче хижі голодні стерв'ятники.
Я спускаюсь до трюму,
Обіймаю солоних, обвітрених —
Впізнаю по очах веслувальників:
— Одіссею, ми чуємо!
Ми пливтимемо далі
Голосами сирен перемінені —
Між орлами й драконами,
Між биками й ведмедями,
Між громами і градами,
Між ночами і зимами —
По дорозі додому...
(4 квітня 2022 р.)
Петиція #136*
Боже, скажи, ну чому вони мали померти?
Всі ці маленькі діти, всі ці невинні жертви...
Це не тому, що втрачаю віру, доходжу до краю...
Я не додовбуюсь, Боже, я просто питаю.
Власне, питати — це все, що я зараз можу...
Знаю, таких, як я, в Тебе мільйони, Боже.
Знаю, на всіх не стане ні сил, ні дива,
Та саме у цьому питанні стільки любові й гніву!
Воно ж не мені одному лупашить скроні.
Це запитання, власне — петиція від мільйонів.
А мільйони, Господи — це вже міцне волання,
Тому Ти не можеш більше ігнорувати це запитання!
Боже, Ти ж, прости Господи, не ООН, не НАТО,
Щоб місяць жувати соплі і нам співчувати.
Тож зараз усе залежить тільки від Тебе.
Ти, схоже, єдиний, Хто може справді закрити небо.
Згадай, Боже, як Тобі увірвалось терпіння,
І Ти розбомбив амореїв великим камінням...
Згадай, як підточував іродів черв'яками,
Бо вони від гордині ставали реальними мудаками...
Та головне — щоб не гинули діти від рук злочинців.
А решту брудної праці зробимо ми, українці.
Я знаю, Ти маєш і принципи, і можливість.
Зараз, ми, власне, говоримо про Твою справедливість.
Перестануть гриміти бомби на нашій тверді,
Тоді, Боже, поговоримо про Твоє милосердя...
*136 загиблих дітей (26.03.2022)
Молитва міст
То хмари над головою, то знову прогляне синь:
Гостомель, Макарів, Ворзель, Охтирка, Ізюм, Ірпінь…
Молитва крізь звук сирени, крізь вибухи угорі:
Олешки, Чугуїв, Малин, Шевченкове, Бровари...
В підвалах, метро, квартирах — прискорений пульс сердець:
Бахмач, Волноваха, Харків, Варварівка, Кролевець...
Чоло заливає потом, обличчя проймає жар:
Генічеськ, Нова Каховка, Чаплинка, Енергодар...
Де діти кричать від жаху, де кров'ю спливає час:
Скадовськ, Маріуполь, Щастя, Михайлівка, Лисичанськ...
Розстріляні мирні люди — неначе жахливий сон:
Дніпро, Миколаїв, Київ, Житомир, Токмак, Херсон...
Пожежа іде за обрій, до неба — смолистий стовп:
Полтава, Чернігів, Суми, Калинівка, Конотоп...
Вкусивши вуста до крові від рідних до болю слів:
Бердянськ, Мелітополь, Буча, Семенівка, Васильків...
Пильнуй, Боже, кожну душу, надією осіни:
Великий Бурлук, Іванків, Рубіжне, Нові Млини...
(12 березня 2022 р.)
Бог спить
Бог спить. Богу сниться Едемський сад.
Історія світу відмотується назад.
Озвучене світло. Ословлена таїна.
Колиска творіння — бурхлива і голосна.
Громадяться гори, над твердю кипить вода…
У яслах Едему народжується Адам.
Початок дороги, мільйонів земних доріг.
І робляться перші кроки і… перший гріх.
І Бог запускає світ, як ручний верстат.
І тчеться живе полотно із надбань і втрат.
І стукають кросна, як серце — ток-ток, ток-ток.
І човник щоразу вистрибує між ниток.
То човен у морі — нависла над ним біда:
Громадяться хвилі, за бортом кипить вода.
Гребці знемагають, чоло заливає піт.
І тільки один Подорожній спокійно спить.
Громи торжествують, утробно гуркоче дно.
— Бог спить. Бог не чує. Невже Йому все одно?
— Ми гинемо нині! Хіба Він не бачить Сам?
— Коли Він так треба, то де Його чудеса?
Затоплює човен, та, зводячись на кормі,
Бог бачить не море, а бурю, яка в умі.
І замість пояснень на сотні людських питань,
Бог каже до бурі: «Замовкни і перестань!»
(10 січня 2024 р.)
Краса не врятує світу
Він каже: «Краса не врятує світу, не треба драми…
Коли щось його і врятує — це наші потворні шрами,
Це наші масні обличчя, це наші відмерзлі пальці,
Це руки, які не звикли боятись брудної праці».
Він каже: «Краса не врятує світу — це все дурниці.
Ти просто поглянь уважно у наші сухі зіниці:
Чи бачив десь стільки люті, безжальності, злої іскри?
У них застигають смерті, гримаси і обеліски».
Він каже: «Краса не врятує… Це давня безглузда мантра.
Я знаю той факт, що світу для когось не стане завтра —
Йому би ще тільки жити, у нього дружина й діти…
А потім цю чорну пам‘ять, куди, поясни, подіти?»
«Врятує чи не врятує, — перечу йому, — хто знає?
Краса — я в одному певний — це те, що нас відрізняє.
Аж поки на полі бою, де бісяться нечестиві,
Герої стоять стіною — потріпані і красиві».
«Аж поки, — кажу, — спиняють об себе ворожі орди,
Шоломи — то їхні німби, а шрами — то їхня гордість.
Вони — між пітьмою й світлом остання застава, й, може,
Краса не врятує світу, та світ без краси не зможе».
«Де пекла вогненний подих не здатний їх спопелити,
Виходять нові Геракли, Тезеї та Іпполіти.
З них потім, — кажу, — напишуть Джоконду і Персіваля.
Краса не врятує світу, вона уже врятувала!»
(22 квітня 2023 р.)
Ілюстрації: Sébastien Blondet.
Лютий
Іс.63
Місяць лютий триває вже більше року —
Не підвладний ні воїну, ні пророку.
Лютий звір на кордоні — залізні ікла.
Люті грози за вікнами — ми вже звикли.
Люті ночі без просвіту і без вісті.
Люті птиці — загибель у їхнім свисті.
Лютий холод — аж стигнуть тіла і душі.
Чорні тіні лягають на дні грядущі...
Лютий біль, що смолою повзе під шкіру.
Лютий страх, що скресає об люту віру.
І виходить нарешті з тюрми Прокруста
Люта правда — нага і вогненноуста.
І лютує стрімка, як бурхливі води,
Знавісніла від крові жага свободи.
І серця присягають, немов востаннє,
Відчуваючи люте, як смерть, кохання.
Лютий року, ти видався надто лютим!
Нам ніколи не вдасться тебе забути.
Наші нігті заточені, зуби — стерті.
Наша пам'ять — вино із чавила смерті.
У чавилі ненависть була страшною.
Наші шати червоні вином-війною.
Наші мирні забави — давно забуті.
Наша помста — від грізного Бога люті!
(26 лютого 2023 р.)
Painting by Symonov.
Скільки
Боже, скільки світла в цій темряві, скільки краси!
Всюди бачу розчулені очі, чую зірвані голоси...
Всі як один — незламні: не вір, не бійся і не проси.
Скільки правди у кожному слові, в кожному подиху — правоти!
Ясно із перших порухів — хто зрадники, хто брати.
Звісно, нас можна вбити, та годі — перемогти.
Боже, скільки вогню в цьому холоді, скільки тепла!
Скільки пішли босоніж дорогами битого скла!
В тих, що горіли найдужче, на місці сердець — зола...
Скільки гарячих дотиків, скільки рішучих лиць!
Скільки далеких всесвітів раптом переплелись!
Скоро ми зовсім забудемо, якими були колись.
Боже, скільки в цій втомі впертості, скільки снаги!
Хай би й пітьма — хоч око виколи — навкруги...
Вулицями й окопами тихо ідуть сніги...
Скільки ще треба пороху, скільки ще треба стріл?
Першим — тримати лінію, другим — тримати тил.
Щоб затулити виломи — скільки ще треба тіл?
Боже, скільки у цій непевності твердості та надій!
Поки ще можеш дихати — рухайся і радій!
Кожен, хто не вертається, лишиться молодий.
Скільки ще болем дихати, скільки ковтати сіль?
Скільки ударів винести, завданих звідусіль?
Скільки в руках знеможених ще надлюдських зусиль?
(1 грудня 2022 р.)
Мантра дому
Ми один одному — стіни,
Ми один одному — вікна,
Ми один одному — крівля,
Ми один одному — дім!
В порох зітріть наші стіни,
В друзки зметіть наші вікна,
В попіл спаліть нашу крівлю,
Ми один одному — дім!
Стінами стануть обійми,
Вікнами стануть зіниці,
Крівлею стануть долоні,
Ми один одному — дім!
Разом — немов за стіною,
Кожен — вікно у надію,
Всюди — притулок під дахом,
Ми — один одному дім!
Ми один одному — захист,
Ми один одному — світло,
Ми один одному — сила,
Ми один одному — дім!
(8 листопада 2022 р.)
Божевілля
Так минають останні дні мого земного заслання:
Ліжко, стілець, вікно, важкі передсмертні зітхання...
Чашка з водою, Біблія, кактус на підвіконні...
Все це — останні земні супутники мого безсоння.
Мама приходить глянути, чи я ще живий,
Чи не передумав вмирати,
Чи тепла у мене ковдра,
Чи обручі́ не тиснуть на голові,
Чи не розхиталися віконні ґрати...
Мама ні в чому не винна, мама ласкава і добра.
Руки її — пахнуть фіалками і дощем,
Очі її — сяють зорями Оріону.
Вона, мов ріка, що крізь мене тече,
Тільки вода в ній чомусь солона...
Мама не винна, що вітрами зірвало дах,
Що позападали вікна в віконниці,
Пересохли одвірки.
Що оселився в домі чорний кістлявий страх,
Розтікся плітками по всій околиці,
Проник до останньої дірки.
Мама не винна, що мені захотілось вмирати,
Що віра програла у битві з думками,
Що перемога втратила будь-який сенс...
Совість моя — утомлений екстрасенс,
Який не торгується більше ні з пеклом, ні з небесами,
Лише викликає демонів моєї розплати...
Вдень все пливе за звичайним руслом,
Повітря в кімнаті пахне збродженим суслом.
На сніданок — світанок,
На обід — моклобемід,
На вечерю — суха мадера,
А вночі — мовчи!
Вночі мене обступають холодні стіни,
З-під килима проступають голодні тіні,
Всю ніч павуки снують своє павутиння...
А я вже навіть боятися їх не вмію...
Нічого не відчуваю, навіть надії.
Хочеться тільки зімкнути вії.
Вранці риплять завіси — звук рятівний,
Раптом розходяться штори, впускають проміння,
Стіни стають на місце, зникають тіні...
То мама приходить глянути, чи я ще живий.
(10 жовтня 2022 р.)
Спека
Спека у місті, яке ще недавно жило й хотіло...
Сонце немилосердно шмагає тіло.
Вкотре по мирних жителях прилетіло.
Місто недавно юрмилося, било в дзвони:
Сукні, краватки, дитячі комбінезони,
Звуки автомобілів, гудки промзони...
Нині у місті лишилося тільки лихо.
Стало вражаюче пусто, страшенно тихо.
Місто поранене в груди і ледве диха.
В міста забиті легені, спасати — пізно.
Купи бетону, розплавленого заліза.
Цегла, зірвавшись з руйновищ, летить донизу.
Спека налита упертістю та злобою.
Зброя, розпечена сонцем, чекає бою.
Небо роззявлене прірвою голубою.
Піт затікає під плитоноску, лоскоче спину.
Скроні пульсують, і від зневоднення гусне слина.
Труп на дорозі. На майці написано: «Україна».
Мрець мені каже: «Оце моя вулиця, стінка до стінки.
Ось мій будинок — усе, що лишилося від будинку.
Ось мої діти (не розбуди їх) у чорних торбинках.
Тут ми жили, — каже, — разом у втісі й горі,
Тут працювали, і тут нам світили зорі.
Все що від нас лишилося — гниль і сморід...»
Всюди розтяжки — завжди оглядати усе довкола.
Шлях — де розбиті храми, мости і школи.
Начебто їх тут і не було ніколи...
Можуть накрити — вертатись потрібно швидко.
Спека зсередини й ззовні, не знати звідки...
Так, ніби сонце палає прямо з грудної клітки.
Спека вбиває, доводить до марення, до нудоти.
Можна забути, де ти, ба, навіть, хто ти...
В кожному разі — хтось має робити і цю роботу.
Часом приходить відчай, що все даремно...
Що буде далі, якщо і так вже — занадто темно?
Цінність свободи — єдине, що чітко і достеменно.
Власне, для кожного черга настане вмирати.
Смерть забирає щоразу, як може забрати.
Решті — лишається жити во ім'я кожної втрати.
Іноді все ж здається, що Бог існує.
Значить, усі ці жертви були не всує.
Значить, добро не програє, а зло не восторжествує.
Значить, усі злочинці підуть до пекла.
Значить, усе було вартим — розлука і небезпека.
Значить, не вічна оця нещадна лютнева спека.
(1 липня 2022 р.)
Чорна діра
Я знаю: якщо не писатиму, я помру.
Я ж мушу чимось заповнити цю діру,
Цей вакуум,
Це провалля,
Цю порожнечу,
Цю тишу всепоглинаючу, безкінечну.
Напевно, мені не посунути меж пітьми.
Та хто ж бо лупатиме скелю, якщо не ми —
Своїми питаннями,
Сумнівами,
Журбою?..
Та й чим затулити цю вирву, як не собою?
Здається, ця пустка зі мною була завжди,
Відтоді як я несвідомо прийшов сюди:
Утілився,
Народився,
Прийшов до тями...
Щоб стати дірою чорною між світами.
Всезнайки мене докоряли: ага, мовляв,
Це місце для Бога, з Яким ти не розмовляв,
Якого не чув,
Не любив,
Не хотів знайти...
Тому-то нічого й не маєш, крім пустоти!
Та Бог був зі мною в найзліші з моїх штормів.
Якщо я про Нього щось путнє і зрозумів,
Це те, що ні Дух,
Ні Месія,
Ні Саваот
Терпіти не можуть похмурих людських пустот.
Дух Божий ширяє над водами небуття,
Щоб Словом творити бажання і почуття.
Щоб множити сенси,
Мелодії,
Кольори...
Наповнюючи ненаситну пітьму діри.
Тому-то Господь не замешкує чорних дір.
Для тих, хто шукає, Він — Світло і Поводир.
А той, в кого серце обпечене нанівець,
Отримує вечір,
Надію
І олівець.
(6 червня 2022 р.)
Великий день
Моя Вечеря — хліб у бомбосховищі,
Ковток води, поділений усім.
Стирається межа — сусіди, родичі...
Є тільки люди, це передусім.
Моя душа — у Бучі-Гефсиманії,
Де волю роздягнули догола.
Ридаю у досвітньому тумані я,
А під ногами — кості та зола.
Був вибір у дворі первосвященика:
«Із ким ти був?» — звучало, як рефрен.
І я злякався... Боляче до щему, та
Співали півні голосом сирен.
Моя Голгофа — вибухи і постріли.
В розбитих вікнах зяє чорний страх.
Блукають розпорошені апостоли
Примарами по спалених містах.
Мій Еммау́с — солона доля біженця,
Кінець надій, дорога без мети.
Усі, що не загинули — розбіглися.
І, врешті-решт, зруйновані мости...
Моє життя — єрусалимська горниця:
Сховай дітей хоча б за дві стіни!
Чиєсь чоло до рук твоїх пригорнеться,
А ти до нього серце простягни.
Що буде далі за всіма законами?
Три дні? Три роки? Правда наша де?
Великдень настає над териконами!
Великий день над вільними гряде!
(23 квітня 2022 р.)
Реквієм перемоги
Пам'яті Романа Іллюка
Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ми —
Обвуглені згустки усіх непоправних втрат…
Спиняючи натиск нуртуючої пітьми,
Ми стали від неї чорнішими устократ.
Від темного горя, смоли безпросвітних днів
Ми наче померли — лишилися інші ми…
Усе затопило, і місто стоїть на дні,
Полоще спустошені вулиці та доми.
І як нам тепер, відвикаючи від зими,
Навчитися жити з жалобою на плечі?
Коли все скінчилось, лишилися тільки ми —
Герої, безбатченки, вдови та втікачі.
Ще жоден із шрамів нітрохи не відболів,
Усе ще відлунням відгукуються громи…
На кожному кроці — могили знайомих слів,
Щоб їх памʼятати, лишилися тільки ми.
Ну ось, все скінчилось, лишилися тільки ви.
Здається, позаду — підвали і бліндажі...
Вдихай цю свободу, народжуйся і живи
За всіх, хто загинув на східному рубежі.
(22 липня 2023 р.)
Ілюстрація: Samira Yanushkova.
За матеріалами: https://teritoriaslova.blogspot.com/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
"Почуй мене, Боже,