Галина Мирослава. «Cходами вгору» — оповідання для школярів

 

Painting by Ben Lustenhouwer

 

 

Галина Мирослава

CХОДАМИ ВГОРУ

(оповідання для школярів)

 

Сидіти в пивниці без діла під час повітряних тривог Славко не міг. Він звик чимось займатись. А чим, якщо можливість користуватись телефоном для ігор відпала відразу після того, як кілька електричних стовпів у селі попадали як підрізані?!

Хлопчику нічого не залишалось, як кожного разу щось вигадувати.

Він намагався уявляти ситуації, у яких міг би опинитись. Якось каже:

– От якби поблизу стояли дві автівки, одна з яких таксі, один трактор і один комбайн, – вибратись з села було б чотири варіанти.

А коли вимовив, замислився: варіанта чи варіанти.

Матуся зразу підкинула підказку, щойно він звернувся до неї:

–  Якщо маємо справу з чітко окресленим, вживаємо закінчення -и. Взагалі я б радила завжди в усьому передусім оцінювати, з чим стикаємось: то безмежність, розмитість, незрозумілість, чи те, що можна уявно взяти в руки, побачити у справжньому, збільшеному, або й зменшеному, масштабі. Існують загальні правила, вони підходять для всіх, до прикладу, іменників твердої групи, є також свої для виразно визначених слів й для тих, що ніби розпливаються. Окреслене й невловне – зовсім різні світи, як сонце й небо. 

Славик кивнув головою, хоча останніх слів точно не дочув, бо від миті, коли отримав відповідь на своє конкретне запитання, займався своїм – посилено уявляв собі комбінації з чотирьох машин, що вишикувались одна за одною в ряд, і вираховував усеможливі способи виїзду на одній з них. Якби першою приїхала таксівка, другою – трактор, третьою – звичайна автівка, а вже насамкінець прибув комбайн, або коли б після таксі припаркувався комбайн, а не трактор, чи проста автівка, а сли все навпаки.  Довго розмірковував, переставляючи подумки уявний транспорт. Підраховував варіанти. Нарахував багатенько – 24 способи. 

А нехай би ще потяг ходив! Мав би 5 пропозицій. Почав ретельно продумувати як розставити п'ять машин гусачком, нарахував нічогенько собі – 120 різних випадків.

– Транспорту? - запитав у мами.

– Подумай, хіба ти можеш ствердно відповісти, який вид транспорту перед тобою?

– Ні, – промимрив хлопець.

– Тоді транспорту.

– Так, – підтвердив Славцьо, упевнившись у правильності свого припущення. І через якийсь час зачудовано проговорив:

– Ти диви  – у 5 разів більше.

– Ти про що?  – відриваючись від перекладання речей, поспитала мати.

–  5 пропозицій дають у 5 разів більше способів, – хлопець аж підстрибнув від зробленого ним відкриття.

Матуся спочатку хотіла щось додати, потім вирішила не продовжувати розмову.

Наступне, що зробив Славуньо, – поділив 24 на 4. Отримав 6, після цього 6 розділив на 3, дістав 2, тоді 2 на 2.  

– Цікаво виходить, – зауважив,  – 120=5x4x3x2x1.

Записав і показав мамі. Вона своєю чергою звернула його увагу на особливість такого множення й назвала його факторіалом, додавши, що позначається воно знаком оклику біля числа, факторіал якого треба обчислити. До прикладу, 3!=3x2x1, 4!=4x3x2x1. 

– Найнезвичніше  – це факторіал нуля, – додала, – 0!=1. Здогадатись про таке неможливо. Намотай собі на вус.

Кілька разів Славчик ще брався до забави з числами, але з часом охолов до того. Проте у нього з'явилось нове захоплення – гра в слова. Бабуня з мамою теж не пасли задніх. Попервах всі вони називали слова на якусь літеру, яку хтось один пропонував, з часом відшукували слова, що починались з останньої букви попереднього слова, пізніше пригадували такі, що стосувались певних тем, переважно звичних, як-от: "Їжа'', ''Тварини'', ''Місця'', ''Наука й техніка''. 

Одначе повітряні тривоги продовжувались, потрібно було винаходити щось кардинально інше, щоби мати силу триматись. Матуся, спостерігаючи за сином, який, як було видно, потребує нового захоплення, запропонувала ''Ниточку''  – гру зі шнурочком, натягненим на пальці, з якого за допомогою рухів руками плетуться різні візерунки. Захоплює. Хоча не всіх і не на тривалий час. То не його. Щойно він зрозумів принцип, йому стало, щиро кажучи, нудно. 

І тоді у Славка вперше виникла внутрішня потреба зробити щось корисне для всіх. Озирнувся господарським оком навколо й помітив купу безладно наставлених банок. 

– Мамо, ти рахувала, скільки та з чим у нас слоїків? 

– Ні, сину, твоя правда, мабуть, варто полічити та поскладати як належить.

–  Гаразд, – діловито відважив хлопець і взявся до роботи, та ще й так спритно, що вона в його руках кипіла й парувала. Баночки сортувалися, протиралися, по поличках розкладалися, результати у зошит записувалися. А Славусь і не помічав, що працює,  його ж мамі видавалося, що син не знає, що таке втома, хоча наведення ладу давалося важко, адже пивниця  була з низькою стелею, ще й світло знадвору ледь доходило, то й не дивно, коли віконечка  майже при землі. Завдання Славко взяв на себе складне – повний  переоблік. День за днем – і хлопчисько з усіма взятими га себе зобов'язаннями справився. 

Позаяк війна ще не закінчувалась, ховатись від можливих вибухів доводилось далі. І треба було щось робити. Тож він, порадившись із мамою, приступив до знімання шару цегли, покладеної на піщану долівку в темній частині пивниці, мріючи хоч на трохи збільшити висоту приміщення. І коли вже майже закінчував розбирання, зауважив під цеглою сходи донизу. 

– Мамо, бабцю, ходіть-но сюди, – гукнув,  – Що тут?

Побачивши отвір, мама з наполовину відкритим ротом повернула голову до бабці, а та присіла від здивування та сперлась на стіну навпроти. Кілька хвилин мовчання – й бабуся прорвала тишу:

– Отакої! Дитиною я, звичайно, чула про криївку в нашому селі. Чула, що в ній переховувались партизани під час Другої світової, що їх шукали, що ніхто не признавався, що не знайшли. Я й не здогадувалась, що схованка була під нашою хатою. Тато ніколи не згадував.  Дідусь, напевне, знав, тільки я його за своє життя так і не побачила – його вбили задовго до мого народження.  

Славко обережно став спускатись, тримаючи перед собою свічку, бабуся продовжувала сидіти, схрестивши руки й шепчучи молитву, а мама йшла позаду  зі своєю свічкою й від страху щокроку повторювала:

– Обережно.

Під сходами, на думку Славка, була велика нора, кімнатою її важко було б назвати, з нори починався якийсь прохід.

–  Праворуч бачу тунель, – констатував хлопець. 

Славик і мама рушили туди. Хід був досить довгий, без завалів, на щастя. А коли вони вперлись у стіну, зауважили праворуч від себе драбину нагору. Славко тут же й поліз.

Ненька переборювала дрижання. Там, де драбина закінчувалась, хлопець намацав ляду. Вона не відразу далась, але, доклавши зусиль, він зумів виштовхнути її назовні. 

Плеснуло світло. Просто в очі.  Аж поморщився. Усередину посипалось трохи піску. Добре, що не на маму, стороною. Стало зрозуміло, що вихід виводить до річки за селом, відразу за великим каменем серед піску перед лісом, у такому місці, до якого майже ніхто не ходить.

–  Треба бабусю забрати, зачекай,  – сказала мама і пішла по бабцю.

Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина. 

– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу. 

Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені. 

–  Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта  – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.

– Слава Україні! – виголосив Славко.

– Героям Слава! – відповіли як один всі разом.

 

Криївка. Сходи вгору.

Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".