|
Янка Купала
РІДНE СЛОВО
О рідне, могутне, незраджене слово,
Зі мною ти в праці й в ві сні,
Зі мною ведеш чарівничу розмову,
Складаєш сердечні пісні.
О рідне, безсмертне, незраджене слово,
Ти кривду й неправду змело,
Хоч гнали тебе і кували в закови,
Даремно: живеш, як жило.
О рідне, і вільне, незраджене слово,
Завзято і весело грай,
Хай повзають змії, погрожують сови,
А ти не забудеш свій край.
Покривдженне, гнане, незраджене слово,
Над краєм своїм загрими,
Що рідна розмова, убогая мова
Найкраща мені між людьми!
(Переклад Андрія Малишка. "Лірика", Київ - 1967, ст. 63)
* * *
Євген Гуцало
РІДНА МОВА
В щільник чуттів і розуму зоря
Бджолою залітає; тихо
Завісу смутку розкриває пісня:
…Кру-кру,
Заки море перелечу –
Крилонька зітру…
О, рідна мово!
Причащаюсь
Біля твоїх джерел прозорих, чистих,
І набираюся п’янкої сили…
Твої багатства – невичерпні.
Пращур
І вепра полював, і печеніга
Відгонив за пороги. Біля ватри
Вирізблював, мов з кременю, слова –
Добірні і важучі.
Землю
Орав оратай непочату, піт
Котивсь на тирсу, – і на крилах пісні
Його думки до сьогодні долетіли.
Виходила древлянка із колиби,
Схилялася лозою біля плоту,
Бо доля нелегка її ламала,
І виривалося з грудей зідхання
Пекучим словом…
…Кру-кру,
Заки море перелечу –
Крилонька зітру…
О, рідна мово!
Скільки в тобі віри
Мого народу в досвітки щасливі,
В життя прекрасне.
Як важку кормигу
Звалив народ на криж доріг минувшини
І розтрощив, – розкуте слово
В собі нові відкрило барви й тони,
Нову гармонію.
Яке це щастя
Припасти пелюстками спраглих уст
До мови рідної – й багатшати душею.
* * *
Сидір Воробкевич
РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути,
Та ж звуками тими
Ми до бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкриваали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову
Вчиться складно говорити
Своїм рідним словом!-
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має.
1869 р.
* * *
Сидір Воробкевич
ХТО РІДНУ МОВУ І ЗВИЧАЇ НЕ ЛЮБИТЬ
Хто рідну мову і звичаї
Не любить і чужим
Богам лиш служить, той народу
Є зрадником лихим,
Як Каїн на чолі він носить
Гріха п'ятно гидке,
Чужий полин йому є медом
А все своє гірке.
Хто зрікся прадідної крови,
Забув і де родивсь,
І звуки ті, якими
Дитиною моливсь,
Нехай той вічно блудом ходить,
Як грішний Агасфер!
Нехай його гризе сумління,
Й до суду щоб не вмер!
Хто помогає кути пута
Для брата, той проклят!
Нехай, як від чуми, від нього
Всі люди сторонять!
Він Юда є свого народа,
З ним ходить вічний стид -
Такий най нудить своїм світом,
Як грішник, вічний жид.
1888 р.
* * *
Микола Чернявський
ТИ НЕ ЗГИНЕШ, УКРАЇНО!
Ти не згинеш, Україно!
І мова прадідна твоя,
Що кожне слово в їй перлина,
Не вмре повік. І світ-зоря,
Твоя свята зоря засяє.
Поглянь - слов'янство оживає
І сили пробує свої.
Ганебні ярма розбиває,
До купи всіх синів скликає...
А то ж усе брати твої!..
Ні, не умре ніколи мова,
Якою син співає твій,
Якою люд скликав Підкова,
Богдан славетний і Палій,
Якою січ буйна пишала,
Якою наш Кобзар співав,
Яка степи опанувала
І мільйони об'єднала
Люде-братів!..
* * *
Амвросій Метлинський (Могила)
ЗРАДНИК
Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має,
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися!
Хто свою віру, хто край свій покине,
Хай той без роду на чужині згине,
Згасне його око, душа почорніє,
Замре його голос, серце зотліє!
Від од бога долі не знатиме,
Тільки од бога кари він ждатиме!
Де він стане, де він гляне -
Й чорний ворон літать стане!
Хтось ворону його вкаже,
Заздалегідь усе скаже:
Ото ваша
Буде паша!
Як його злі кари каратимуть
Батьки й малим дітям казатимуть,
З хрестом вони казатимуть стиха:
Отак, діти, дай боже лиха!
Отак, діти,
Не робіте!
Зрадник од людей ласки не знатиме,
Сам він од себе в пущі тікатиме...
Його рідне слово в пісні не грітеме,
Йому пісня в серці углем горітиме...
* * *
Амвросій Метлинський (Могила)
РІДНА МОВА
Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую рідне слово
Обізвалось, мов сім'я;
Обізвався батько рідний,
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний
Застогнав із-під ляхів!
І здається: кінь ретивий
Топче наших ворогів;
Й бачиться: Дніпро спесивий
Спину гне за-для човнів..
Понеслися наші хлопці,
Зашуміла хвиля гень..
І при місяці, й при сонці
Їдуть ніччю, їдуть вдень!
Було щастя, були чвари,-
Все те геть собі пішло;
І як сонце із-під хмари -
Рідне слово ізійшло.
Прийняло козачі річи,
Регіт, жарти, плач, печаль;
Озоветься як із Січи,
Стане сміх і стане жаль!
* * *
Панас Мирний
На відкриття пам'ятника першому українському письменникові
Іванові Котляревському
Упала заслона! Й обличчя знайоме
Згори позирнуло до нас...
Се ж ти, наш Іване, кобзарський гетьмане,
Найперший співаче ти наш.
Що в голосну мову завів рідне слово,
Оздобив віршами його.
І людям на диво ти так жартовливо
Співав про Енея свого!
...
Таке-то, мисливий, земляче наш милий,
Таке з нами диво зробив
До простого слова та рідної мови
Ти перший своїх прихилив!
Із твого почину на всю Слов'янщину
Пішло наше слово гулять;
А твої нащадки своїм рідним батьком
Тебе почали величать.
...
Стій вічно, мисливий! І про Україну
Нагадуй повсякчас своїм,
Щоб не забували її та кохали,
Як ти її мову любив!
* * *
Любов Забашта
ВКРАЇНІ
...
О Україно! Жить тобі,
Як і твоїй співучій мові,
Аж доки сяють голубі
Небесні шати, і шовкові
Шумують трави, і горить
У небі чиста дощовиця,
А нам до віку пить і пить
З твоїх джерел - і не напиться!
1959
* * *
Любов Забашта
ХОЧЕШ МОВИ ПІЗНАТИ СКАРБНИЦЮ
Хочеш мови пізнати скарбницю,
Приїзди у Прилуки мої,
Тут вона - як вода-срібляниця,
Як прозорі дзвінкі ручаї.
І виходить Наталка із хати,
І виносить вам кухоль води,
І така в неї мова багата,
Хоч в словник її, чисту, введи.
І такі в неї вислови славні,
Хоч записуй їх сразу в роман,
А які в неї думи державні,
А який почуттів океан!
Не засиджуйся довго в столиці,
Приїзди у Прилуки мої,
Мова тут - як вода-срібляниця,
Як прозорі дзвінкі ручаї.
* * *
Володимир Самійленко
УКРАЇНСЬКА МОВА
(пам'яті Т. Г. Шевченка)
Діамант дорогий на дорозі лежав,-
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовий йшов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І до дому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палаючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
* * *
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"
* * *
Володимир Самійленко
ЯКБИ ТЕПЕР УСТАВ ТАРАС
Якби тепер устав Тарас
Та жив у наш славетний час,
Не швидко вмер би знову,
Коли б побачив, скільки прав
Гурток письменний наш придбав
Своїй країні й слову.
Тепер уже не страшно нам
У зуби впасти ворогам
Та й згинути без бою.
Ми вже зубів не боїмось,
Самі гарненько гриземось -
Найбільше між собою.
Тепер не те вже, що було,
Вже слово рідне ожило,
Не спить уже Вкраїна:
Складають нам тепер пісні
Не тільки кобзарі - ба ні,-
А кожная дитина.
І наше слово скрізь гуде,
Вже без цензури в друк іде,
Прибравши форми гарні;
Його не нівечать, не гнуть
А часом пильно стережуть...
Щоб не втекло з друкарні.
* * *
Олег Головко
МОВА
Мова, яку називали малою,
Горло якій заливали смолою,
Били яку і палили яку,-
Бачила все на своєму віку.
Бачила все, але бачать усі:
Мова квітує моя на Русі!
Мова велика моя - не мала,
В землю вона, наче камінь, вросла!
Сину від матері передається,
В пику катюгам, як завше, сміється!
І під бучними вітрами століть
Наче фортеця незламна стоїть!
(“Стежка до рідної хати”, Київ - 1968)
* * *
Олег Головко
ЗНАЮ: ДИВО ЦЕ ЗЕЛЕНЕ
Знаю: диво це зелене
Щире серце сколихне,
Але мало, моя леле,
Що полюбиш ти мене.
Бо якщо ти не полюбиш
Цюю повінь запашну -
Прокляну твої я губи,
Твої руки прокляну.
Відпущу тебе, єдина,
Щоб позбутися тенет,
Щоб з моєї України
Ти не викрала мене.
* * *
Максим Рильський
МОВА
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм життям.
Прислухайтесь, як океан співає -
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово - це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не мутне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Квітень 1956 р.
* * *
Максим Рильський
РІДНА МОВА
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих,- рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
її, як дух степів, гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу,
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В'язнили, кидали за ґрати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний 1,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,-
Але свій дух велично гідний
Як житнє зерно, берегла.
І цвіт весняний - літній овоч
На дереві життя давав,
І Пушкінові Максимович
Пісні вкраїнські позичав,
І де сміявсь Іван Петрович,-
Тарас Григорович повстав.
А там, де піт росив священний
Народу-велетня чоло,
Де мислі пагілля зелене
Вітрам наперекір цвіло,-
Там зводився язик вогненний,
Там пісні полум'я росло.
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братніх мов,
Живи, народу вільне слово,
Над прахом царських корогов,
Цвіти над нами веселково,
Як мир, як щастя, як любов!
(скорочено)
* * *
Семен Данилов
МОЇМ ЗЕМЛЯКАМ
Та в мандрах, далеко від дому,
Признаюся вам, земляки,
Ніколи не заздрів нікому
І навіть, скажу, навпаки,-
Пишався, пишався до болю,
Що виріс в суворім краю,
Що в серці носив із собою
І пісню і мову свою.
І край мені рідний ввижався -
Ліс, річечки Марти розлив...
І зроду я не підроблявся,
Своє і братерське любив.
...
Поїздив і дещо знаю
Та знаю одно зокрема:
Від рідного кращого краю
У цілому світі нема.
(Переклад з якутської П. Дорошка, цит. за П. Дорошко "Іволги мого саду", "Радянський письменник", Київ - 1969, ст. 147 - 149)
|
|