На відео: добірка фільмів про життя Олекси Тихого.
27 січня 1927 року народився Олекса Тихий. Він, уродженець Донеччини, став одним із найяскравіших представників українського руху опору другої половини ХХ століття. Філософ, правозахисник, педагог, публіцист, член-засновник Української Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Вперше заарештований у 1948 році за критику радянської виборчої системи. Перший тюремний термін отримав у 1957-му за те, що виступив із протестом проти вводу радянських окупаційних військ до Угорщини. Загалом, відбув у тюрмах і концтаборах майже 15 років. Помер від виснаження та хвороб у радянській в’язниці в травні 1984 року. Був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості й виняткової терпимості.
Життєвий подвиг Олекси Тихого, та його побратимів, з Донеччини, Луганщини та Приазов’я – Василя Стуса, Івана і Надії Світличних, Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка є промовистою відповіддю усім тим, хто ще сумнівається що Донеччина – це правдешня Україна.
Саме представники дисидентського, правозахисного середовища сформували модерну українську національну ідею, в основі якої є ідея прав людини, базована на Загальній Декларації Прав Людини.
Сьогодні на лінії фронту наші бійці ціною свого життя тримають фронт проти безтями і хаосу. Олекса Тихий у другій половині минулого століття разом із малою горсткою дисидентів також тримали фронт Честі і Гідності українства. Пам’ятаймо про це! Світла пам’ять Олексі Тихому! Світла пам’ять усім борцям за волю України!
(Павло Жебрівський - у журналі "Музеї України)
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Був дисидентом, правозахисником, педагогом, мовознавцем, членом-засновником Української гельсінської групи.
Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету. Вчителював, викладаючи фізику, математику, українську мову.
Уперше його арештували 1948-го. Обмовився перед виборами до Верховної Ради СРСР: "Який може бути вибір, коли кандидат один?" Мав тоді 21 рік. Відпустили після "профілактичної бесіди". 15 лютого 1957-го – другий арешт, за листа до ЦК КПРС із протестом проти окупації радянськими військами Угорщини. "Мадяри мають право самі вирішувати свої внутрішні справи", – писав Олекса Тихий, на той час завідувач навчальної частини Олексієво-Дружківської середньої школи під Краматорськом.
Обласний суд виніс вирок: сім років таборів суворого режиму і п'ять – позбавлення громадянських прав за "антирадянську агітацію" й "наклеп на КПРС і радянську дійсність".
"Скрізь в Україні, де б він не був і з ким би не говорив, розмовляв тільки українською мовою, – згадує Григорій Гребенюк, товариш Олекси Тихого. – Лише тоді, коли знав точно, що людина з Росії й не розуміє української, переходив на російську. Не відчував дискомфорту, як би косо чи зневажливо на нього не зиркали малороси: чи то росіяни, народжені в Україні, чи просто малосвідомі й не дуже освічені українці".
"Домашньою роботою і городом займався рідко, і то тільки на домагання матері, – продовжує Гребенюк. – Часто виручали сестри, які приїздили з Артемівська та Краматорська, де мали сім'ї. Йому було незручно перед матір'ю, але на буденні клопоти волів не втрачати часу. Писав статті до місцевих і республіканських газет – про зміну навчальних методик, утиски української мови на Донеччині, плюндрування степових могил біля рідного хутора".
На той момент він був автором кількох статей про русифікацію Донбасу, про проблеми українського села. Також він склав словник неправильностей українських говорів Донбасу й уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова – народ».
Та за життя Олекси Тихого нічого з його писань не опублікували. 1971-го надіслав до редакції газети "Радянська Донеччина" статтю "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області". "А що ж буде через 20‑30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: "Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій?" – міркує в ній. Із редакції відповіли: у статті є багато слушних зауважень, але для друку вона не годиться.
"Чи буде Донеччина через 10 – 20 літ складовою частиною української нації? – запитував у листі до голови президії Верховної Ради УРСР Івана Грушецького 24 квітня 1973 року. – Думається, що не буде, якщо основний елемент духовної культури – мова – буде так інтенсивно витіснятись у всіх сферах життя, особливо в закладах освіти".
У листопаді 1976-го Олекса Тихий стає одним із співзасновників Української гельсінської групи, що мала сприяти дотриманню демократії та прав людини. Готує матеріали на захист української мови, поширює самвидав, пропагує створення фонду для надання допомоги сім'ям політв'язнів. За кілька місяців – черговий арешт. Суд над Олексою Тихим і правозахисником-киянином Миколою Руденком відбувся влітку наступного року в Дружківці. Офіційно засідання було відкрите, насправді ж проходило за зачиненими дверима "ленінської кімнати" торгової контори "Змішторг".
Суд тривав тиждень і нагадував виставу. На невеликому підвищенні-подіумі стояли стіл із трибуною. Ліворуч за перегородкою – лава підсудних, навпроти – судді. На змонтованих над їхніми головами полицях – 49 товстих томів судової справи. А на столі – поіржавіла німецька гвинтівка, "вещдок" терористичних намірів дисидентів. Її знайшли під час обшуку родинного будинку Тихого в Їжівці. Цю зброю 1943 року підібрав старший брат Олекси Микола. Потім пішов на фронт і не повернувся. Про гвинтівку ніхто й не знав. Тепер же до статті "ведення антирадянської агітації та пропаганди" Тихому додали звинувачення у незаконному зберіганні зброї.
Родичів – матір і двох синів – покликали на шостий день. Зате одразу завезли "обурену громадськість" – партійців із різних районів Донецької області. Коли Олекса робив зауваження судді чи адвокату, який захищав підсудних лише формально, публіка показово галасувала.
– Прошу втихомирити "общественность", мені важко говорити, – звертався тоді до керівника процесу.
На замовлення КДБ праці Тихого оцінював завідувач кафедри української мови й літератури Донецького університету Ілля Стебун. Стверджував, що спілкувався з підсудним раніше і той висловив ворожі погляди на національні питання.
– Він ненавидить російську мову, – запевняв.
Вирок Тихому: 10 років таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Руденкові – сім і п'ять відповідно. "Ніякої моєї вини в тому, що мені дали 15 років, нема, але закон для суддів ніщо був і, мабуть, поки що буде, – пише Олекса Тихий в листі до меншої сестри Шури 19 жовтня 1977-го. Він прибув до табору села Сосновка в Мордовії. – Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов'язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті".
У серпні 1979 року відвідати Олексу хотіла його перша дружина Ольга. Приїхала до Нижнього Тагіла, де він лежав у табірній лікарні. Пробула там два тижні. Майже щодня ходила до начальника табору полковника Хайлака – той щоразу вдавав, ніби не пам'ятає, хто вона така. Побачення так і не дав. Натомість наказав зафарбувати вікна й оббити повстю двері палати, де лежав Тихий: щоб той не дізнався, що дружина ходить коло корпусу.
Багато разів Олекса Тихий оголошував голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання політв'язнів – порушення їхніх прав на листування, побачення. Одна з таких тривала 52 доби. 1978-го на 17-й добі чергового голодування в нього стався внутрішньошлунковий крововилив. Мучився 18 год. Коли Тихого принесли до лікарні, мав тиск 70/40. Начальник табору запропонував написати покаянну заяву. Категорично відмовився.
– Жити будете в муках і недовго, – пообіцяв хірург-чекіст Олексі Тихому, оповідає його сусід по камері Василь Овсієнко.
Екслібрис Олекси Тихого.
Автор - Олесь Фисун. 1979 р.
І зшив в'язневі шлунок у вигляді "піскового годинника". Їжа проходила тяжко, зі страшними болями. "Вийдемо на прогулянку в той дворик, а Олекса, отакий зранений, стане в кутку на голову і стоїть довго-довго, – згадує Овсієнко. – Каже, це корисно для кровообігу – колись займався йогою. А ходив уже зігнувшись. У тому дворику більше лежав на лавці або й на снігу, підібгавши ноги під груди. Або набере води в рот і з годину сидить за книжкою чи за роботою. Це, каже, теж корисно. Психологічна вправа. Щоб зосередитися в собі. І не підтримувати порожніх побутових балачок".
Олекса Тихий останні роки ув'язнення весь час хворів, переніс кілька операцій. Шлунок нічого не сприймав, виникли спайки кишок. 19 квітня 1984-го мав останнє побачення, 40-хвилинне, із дружиною Ольгою й обома синами. Був страшенно худий, сам пересуватися не міг – завели попідруки. Але спокійний.
5 або 6 травня 1984-го Олекса Тихий помер у тюремній лікарні в Пермі. Йому було 57. До закінчення терміну ув'язнення залишалося менш, як три роки.
Останки Тихого разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Київ і 19 листопада 1989 року поховали на Байковому цвинтарі. Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Тихого нагороджено орденом "За мужність" першого ступеня (посмертно).
Читайте на нашому сайті матеріали з книги Олекси Тихого:
