Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
Книга друга. Війна.
П'ЯТЬ АФОРИЗМІВ ПОЕТА
Є люди, з якими безпосередньо не зустрічаєшся, однак сприймаєш їх... ну, ніби давніх знайомих. Таке відчуття виникає тоді, коли людей об'єднує тяжіння до однієї й тієї ж справи. Скажімо, до літератури.
З поетом Володимиром Комісаруком не раз була можливість, так би мовити... творчо перетнутися, коли і його, і мої твори публікувалися у випусках альманаху “Скіфія” чи у “Вісниках...” літературних конкурсів, що їх проводить канівське видавництво “Склянка часу”.
Читаючи написане цим автором, завжди відчуваєш, що літературний пошук для нього — це частина його життя, частина небайдужої душі. А тому це завжди цікаво для тебе, як для читача.
І ось у свіженькому номері журналу “Склянка часу” (№102) нова публікація Володимира Комісарука. Публікація на двох сторінках. І там приведено три вірші, а також... двадцять коротких висловлювань з промовистою назвою “ВІЙНА. МИР. Афоризми”.
Публікація привернула увагу, отож і хотілося б зупинтитися на кількох з опублікованих афоризмів. Бо афоризми читачі люблять, хоча публікації, присвячені цьому жанру, у періодиці трапляються не так і часто. Та і узяти непросту тему і вихлюпнути при цьому власні думки і почуття коротко, спресовано, влучно... ну, не така вже це і легка справа.
Отож і спробуємо уважненько придивитись до афоризмів поета.
Українці люблять приймати гостей, але не люблять гостей непроханих, тих, що приходять з вогнем і мечем. Про це і Володимир Комісарук пише і гостро, і схвильовано —
Мури беруть лютістю, а серця любов'ю.
Та, бува, і брязкіт слів не набагато привабливіший, аніж брязкотіння зброї, бо у словах відверта погроза брязкотіти зброєю ще більше, аніж до того. І все ж не можеш не погодитись з Володимиром Комісаруком, коли він висловлює таку думку —
Краще брязкіт слів, ніж брязкотіння зброї.
Живемо у такому світі, де зроблене добро повертається добром, а вчинене зло — не меншим злом. Отож і ще один афоризм від поета —
Кинутий камінь може бути небезпечніший бумеранга.
Політика і міжнародні стосунки, а особливо події останнього часу, так чи інакше входять у схвильовану течію наших розмов, у бурхливу круговерть рядків, що лягають на папір. Ось і афоризм на цю ж тематику —
Державний тероризм стократ небезпечніший індивідуального.
Є мотиви, є схвильовані барви (скажімо, червоне і чорне...), що озиваються на вишитому полотні, переходять у вірш, а потім і у пісню, переходять, щоб назавжди вкарбуватися у пам'яті. Цей тривожний мотив не обминає і такого жанру, як афоризм.
Кров — страшне чорнило.
І по суті — а що ж таке... афоризм?! Ну, це коли щойно написаний роман... ну, так... вельми критично і дуже уважно перечитати та підредагувати, то, може, і залишиться... не більше, ніж афоризм.
Але ж коли афоризм виявився вдалим, то, набравшись сміливості, варто узятися і за щось розлогіше — вірш... поему... та, врешті-решт, і за роман!
Ось такі думки виникали після прочитання афоризмів поета Володимира Комісарука.
МОЖНА СКАЗАТИ... МІНІ-ГАЛЕРЕЯ!
А зміни відбуваються. І не тільки на гірше, а і на краще. І приходить мить, коли це, нарешті, помічаєш. Ось, скажімо, якість поліграфії. А це суттєво впливає і на пізнавальність виданого. Ось переглядаєщ один з номерів журналу “Склянка часу” (№102, тобто другий випуск за 2022 рік). На сторінці першій обкладинки — колаж українського художника Костя Гордієнка. Колаж цікавий... з глибоким філософським підтекстом.
А на сторінках (обложки!) другій, третій і четвертій — о, там картини... вже німецького художника Манфреда Актуна. Картини подані, можна сказати, спресовано — по три-пять картин на сторінці. Отож і сприймаєш їх відповідно — спочатку помічаєш невгамовне сяйво барв на полотні. І не можеш не подивуватися: живемо... ну, ніби... у дуже вже звичному і звичайному світі, а художнику удалося знайти і перенести на полотно таке квітуче розмаїття кольорів!
І що цікаво — спочатку реагуєш на барви... на їх небуденні, усміхнені спалахи... на їх вирування... А вже потім вдумуєшся у те, а що ж... власне кажучи... зображено на полотнах. Але все ж настрій, хвилювання художника, оригінальність його творчої манери сприймається насамперед через... сяйво барв!
І ще треба сказати про якість поліграфії. Про те, наскільки нині вона зросла. І це якраз і надало більші і суттєвіші можливості щодо покращення рівня видання, бо і висота творчої планки (а вона ж зроста...) — це завжди було... найголовнішим!
Отож у журналі виявляємо не тільки, так би мовити, літературний “свіжачок”, а і, можна сказати... картинну галерею. У міні-варіанті, певна річ... Але все ж!
Не знаю, чи зустрічалися вищезгадані художники у житті, а на сторінках літературно-мистецького видання — ...зустрілися!
ПРО БАВОВНУ
Розвиток мови?! О, він проходить по-різному... Мова розвивається навіть в умовах війни, коли добре знайомі слова раптом набувають якогось іншого, незвичного для них значення.
Ось наприклад... і до того ж загалом нещодавно... у наших військових з'явилися більші можливості знищувати за допомогою високоточної зброї важливі об'єкти ворога у його глибокому тилу. Це змушувало агресора розташовувати щось подібне на більшій відстані від переднього краю. А отже ворогу було вже важче здійснювати обстріл снарядами і ракетами українських міст і сіл.
Ось тоді частенько можна було чути і читати слово — бавовна... Чому саме це слово?! Ну, можливе ось таке пояснення подібного факту. Вибух, що відбувається десь у них у тилу, російські окупанти називали... хлопок. З наголосом на другому складі цього слова. А зміст слова абсолютно такого ж ... хлопок... з наголосом на першому складі?! А українською це ж — бавовна!
Може, саме цим і пояснюється той факт, що слово бавовна набуло нового, ніби ще не зовсім звичного для себе значення. Ось і у свіженькій усмішці знайшлося місце саме для цього слова.
А ТІЛЬКИ
Хоча усе і знає Мина,
Завжди пита, як вип'є чаю:
— Ні, ти скажи... які новини —
Там, де кипить... там, де палає!
Дмитро... авжеж, вміє сказати
Чітко і стримано, й тактовно:
— Хоча іще до біса вати,
А тільки більше вже... бавовни!
У вищеприведеному творі фігурує і інше слово — ...вата! Але зміст, що надається цьому слову, відомий уже досить давно. В усякому разі ще до повномасштабного вторгнення в Україну нашого хижого і лицемірного сусіда.
ГУМОР... У РОМАНІ
Відомий літературознавець Михайло Слабошпицький вміє бути цікавим. І у статтях та книгах, ним написаних. І на творчих зустрічах з читачами. Одного разу така зустріч була у Черкасах і автор цих рядків зміг на ній побувати. Михайло Слабошпицький на ній схвально відгукнувся щодо прози Валерія Гужви. Я цього автора тоді ще не читав, отож це літературне ім'я мені запам'яталося.
А потім у одній з черкаських бібліотек трапились мені на очі кілька номерів журналу “Вітчизна”, де був опублікований один з романів Валерія Гужви. Роман був цікаво написаний і мені, як читачу, сподобався.
А треба сказати, що журнал “Вітчизна” — це видання особливе. Це був усе ж (бо журнал, на жаль, потонув у бурхливих хвилях ринкової стихії), можна сказати, літературний флагман України. Літературний флагман, певна річ, для відомого періоду часу.
Тут була і краща за твоїм творчим рівнем проза. Зокрема саме тут був опублікований знаменитий роман Олеся Гончара “Собор”. Були у журналі і помітні поетичні добірки, і вагомі критичні статті, і привабливий гумор. Отож приходиш і до такої думки — якщо ми і справді ж турбуємося про Україну, про її реальну незалежність (у тому числі і духовну!), то вищезгаданий літературний флагман не повинен би лежати десь там, на замуленому дні... А ще хоч би трохи — поплавати!
А повертаючись до прози Валерія Гужви, скажу, що ще одну повість цього автора я порівняно недавно прочитав у журналі “Київ”. І повість теж викликала інтерес.
Вирували у той момент... коронавірусні загрози, що і нині ще не остаточно вщухли. І це багато що спричинювало. Завітавши до обласної юнацької бібліотеки у Черкасах (а було це ще перед повномасштабним вторгненням нашого агресивного сусіда), не міг не помітити — а боротьба з коронавірусом там обертів не втрачає. Письменники у цій бібліотеці часті гості на різноманітних творчих акціях. І мають можливість користуватися послугами бібліотеки.
Приніс книги прочитані. А треба щось узяти нове для прочитання. Але книги тоді переглянути сам не мав можливості внаслідок згаданих вище обставин. Та бібліотекар принесе те, що викликає твій інтерес, що хотілося б прочитати. А в цій бібліотеці можна узяти для прочитання і журнал “Київ”. А цей журнал я теж виділяю для себе серед інших.
У 1994 році мені пощастило стати лауреатом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов”. І цей факт посприяв і моєму прийняттю до письменницької спілки. Бо книги лауреатів конкурсу видавали у видавництві “Український письменник”. А серед лауреатів тогорічного конкурсу були і такі відомі тепер письменники, як Сергій Жадан і Сергій Пантюк. Отож у 1995 році у вищезгаданому видавництві побачила світ збірка моїх фантастичних (з гумором!) оповідань. А редагував її поет Петро Перебийніс. Він тоді був редактором журналу “Київ” і членом журі конкурсу “Гранослов”. А з часом Петро Перебийніс уже став і шевченківським лауреатом.
Отож і просиш бібліотекаря принести один з номерів журналу “Київ”. Ось і свіженький (на той момент!) номер цього журналу. №11-12 за 2021 рік. А вже удома ознайомлюючись зі змістом видання, помічаю у журналі публікацію — роман Валерія Гужви “Темний бік Місяця”. Але ж це... не початок. А продовження.
Хоча це художня проза, а не детектив. Це у детективі треба відслідковувати розвиток сюжету з початку до кінця. А коли це захоплююча, цікава проза, то можна прочитати... спочатку продовження, а вже потім і початок, і завершення. Або навпаки... завершення, а вже тоді і початок.
Продовження роману сподобалося. Роман читався з інтересом. Тема його — сучасність... Отож про нашу бурхливу, а інколи і багатостраждальну сучасність зі сторінок твору дізнаєшся і щось нове. Що при прочитанні прози загалом не завжди і буває.
Але з'явилися і питання. Автор твору Валерій Гужва і поет, і прозаїк, і публіцист. А як з гумором?! Бо хоч роман “Темний бік Місяця” ніби і написаний на повному серйозі, однак у прочитаних сторінках є і два епізоди, що викликають посмішку. Хоч і ситуації, зображені там, не надто смішні.
Епізод перший.
Герой роману, український юрист, знавець міжнародного права, виступає на міжнародному форумі в Америці. І гостро ставить конкретні питання (з точки зору права!) і щодо анексії Криму, і щодо подій у Донбасі. І хоч аудиторія досить стримана щодо вияву емоцій, виступ мав успіх і був зустрінутий дружними оплесками. Герой роману повертається від трибуни на своє місце і проходячи повз місця, де розташувалася російська делегація, раптом чує чиєсь роздратоване:
— Бандерівець!
Український фахівець, не зупиняючи крок, зразу ж відгукується:
— Гестапівець!
Ось такий обмін компліментами на міжнародному форумі.
Епізод другий.
Герой роману і його колега після згаданого вище форуму летять додому. У Варшаві мають пересісти на літак, що прямуватиме до Києва. Однак приліт у Варшаву затримувався. І мандрівники ледве встигли на київський літак. І були немалі нервування щодо багажу. Щоб його не відправили кудись не в той бік. А багаж у кожного з пасажирів був і хвилюючим, і актуальним. Бо у ньому і подарунки для друзів та близьких людей.
Колега героя роману роздратовано мовить своєму співрозмовнику, що думав — бардак скрізь тільки в Україні... а виявляється і в Польщі можна таке ж спостерігати.
Однак герой роману роману йому рішуче заперечив — мовляв, український бардак розміром зі слона, а ось польський — ну, ніби... віслючок, а то і дворовий песик.
Така собі дуже виразна характеристика бардаку чи то пак... хаосу в Україні за допомогою вельми потужного образного мислення.
Отож... ось такий роман і ось такий гумор у романі.
На відео: розмова Михайла Слабошпицького з Валерієм Гужвою.
І... СТАЮТЬ ЗІРКАМИ
Нині, бо війна, прислухаємося уважно до свіжих новин. А не менш уважно замислюємося над словами військових експертів, що уміють ці новини, так би мовити, розкласти по поличках і цим самим допомагають нам відчути та збагнути і відверту, і приховану логіку подій.
А оскільки джерел у інтернеті, звідки частенько черпаємо інформацію, немало, то бува, що одні і ті ж експерти з'являються на екрані... і вперше, і вдруге, і втретє. І деякі з них стають справжніми зірками, бо викликають інтерес не лише своїми судженнями і глибокими знаннями, а і є цікавими... як особистості. І вже, бува, з'являється інформація не лише про їх експертні оцінки, а і про них самих. Подробиці, так би мовити, суто життєві.
Ось, скажімо, інформація про одного з військових експертів. Про те, що у нього не тільки грунтовні знання з відповідного фаху, а і... вразлива (до жіночої краси!) душа. Бо на приведеному фото можна спостерігати, як маестро військової експертизи і його (вже третя!) дружина мило і приязно усміхаються одне одному. До речі, при цьому ще й підкреслюється і той факт, що у теперішньої дружини експерта і його дружин попередніх чудові стосунки.
Про що це свідчить? Саме про те, що експерт знається не тільки на військовій тематиці, а і на дипломатії теж. Та і сам не позбавлений дипломатичних здібностей.
Отож у ці нелегкі часи зірками стають не лише естрадні співаки, а і знавці військової справи.
На відео: список відтворення "Військові експерти — про війну в Україні".
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
