Володимир Даник. «Несподівані вірші» — добірка верлібрів про війну

Диявол сидів,
зручно вмостившись
у м'якенькому шкіряному кріслі,
і нібито неуважно,
однак в'їдливо і ретельно
переглядав інформацію про кандидатів,
приведену на роздруківці,
яка лежала на столі.
Кандидатів... на продаж власної душі.
До початку прийому
залишалося ще кілька хвилин,
а черга з вищезгаданих осіб
уже починала вибудовуватися у кімнаті і за її межами.
Диявол не міг не порадіти
і не надивуватися —
які добірні,
відповідні існуючим потребам
кандидати!
І які скромні...
Ніхто (уявляєте — ніхто!) не наполягає,
щоб його пустили без черги,
бо у нього... ну, ви ж самі знаєте... висока посада,
щоб він міг
якомога швидше і набагато раніше за інших
продати душу.
А які ж вони, ці кандидати,
енергійні і заповзятливі!
Один з них,
нещодавно виступаючи, говорив:
— Нам треба повернути
історичні наші землі!
А це ті землі, де ми воювали...
А якщо десь не воювали,
то — ще будемо воювати!
І тоді для нас ці землі —
ще історичніші!
А інший персонаж,
не менш гарячий темпераментом,
вигукував:
— Яке неподобство!
Мільйонне місто, а ще й досі
не зруйноване...
Знищити його мерщій...

Ракетами і дронами...
А ще один діяч,
пафосно і верескливо,
мало не зі сльозами на очах
виголошував:
— Ми з усіх сил
прагнемо імперію відродити,
а їм, бач...
самостійної держави захотілося!
Ну, хіба ж не фашисти?!
Денацифікувати усіх... негайно...
Але поряд
з відчуттям позитиву
у Диявола з'явилися сумніви і терзання:
- Такі привабливі кандидати...
Отож і виникає питання —
а чи не продавав уже хтось з них
мені душу раніше?!
Треба ретельно перевірити...
Не вистачало ще того,
щоб за такі нікчемні душі
по кілька разів платити!
Ми серйозна контора і нахабного обману не потерпимо!
Це їм не власний народ
чи свою ж державу обдурювати...
І потім... якісь вони усі...
ну, надміру схожі один на одного...
бо ніби дружно вистрибнули
з одного й того ж...
дуже вже крикливого
телеекрану!

СХОЖІ СЛОВА

Такі прості, такі конкретні
і такі зрозумілі слова —
мучили... довго мучили...
але ж не вбивали!
Але ж, врешті-решт, не вбили.
Однак чомусь
подібні слова здаються
дуже вже схожими
на слова дещо інші:
ще простіші,
ше конкретніші
і ще зрозуміліші —
вбили... але довго не мучили!

ВОЛЯ І СИЛА

Здавалося б, у нелегкі,
а то і зовсім божевільні часи
(а це насамперед — про війну...)
і вільному віршу бути б
ще вільнішим,
а то і взагалі... божевільнішим!
Однак він...
цей упертий, клятий вірш...
зовсім не поспішає ставати верлібром,
щоб виявити при цьому
відверту розкутість у стилі
і підкреслене тяжіння
до нічим не обмеженого хаосу у використовуваних словах.
Навпаки
цей вищезгаданий
(і до того ж ще не написаний!) вірш
тягнеться до чіткості ритму
і певного консерватизму у формі,
до дзвінких рим
і звичних інтонацій...
Мовляв, колись
на подібні драматичні теми
писали саме так,

то чого ж і тепер...
так не писати?!
Бо і теперішні телевізійні екрани
хотіли б
нам показувати не жахливі руйнування —
наслідок ракетних обстрілів...
Їм би хотілося
усім усміхнено демонструвати освітлені сяйливим сонцем
спокійні, мирні квартали, де нема
і найменшого натяку на вибухи і стрілянину.
Тому і віршам
хочеться спокою і традиційності,
а не якихось надмірних нервувань
і крутого авангарду.
Хоч і нервування, і претензійні виверти авангарду
давно вже і стали звичними.
Бо так завжди і виходить, що —
відхиляємося від традицій і...
повертаємося до них!
Бо і сильні ми
не тільки нашою волею,
а і силою наших традицій!
Бо коли у нас є і воля, і сила...
Ті воля і сила, що з глибин віків...
Ми непереможні!