Повісті Ярослава Стельмаха

«Мова моя золота, світ безкрайній, милий…»

Що перше спадає на думку, коли думаєш про письменника Ярослава Стельмаха? Мабуть, його безмірна любов до слова, до мов. Найперше — побожне ставлення до рідної, української мови. «Для мене кожне українське слово на вагу золота», — бувало, повторював він, заглиблюючись у літературні й словникові мовні розсипи, синонімічні, антонімічні ряди, а також заслуховуючись усними діалектними говірками. Дуже важливим чинником було його україномовне оточення, неповторна мова батька Михайла Стельмаха, класика української літератури, спілкування змалечку з блискучими письменниками: Максимом Рильським, Платоном Вороньком, Андрієм Малишком. Зростав він у «літературному» письменницькому будинку на розі київських вулиць Б. Хмельницького і М. Коцюбинського у Києві. У ті часи (а народився Ярослав Стельмах 1949 року) українську мову нечасто було чутно у Києві, власне, як і в інших великих містах — наслідок витіснення нашої мови ще з часів Російської імперії. Тож великою мірою завдяки саме українським письменникам нашу мову не було знищено остаточно. Кількість українських шкіл по містах меншала й меншала. В інститутах більшість предметів викладалися російською. Але маленький Ярослав (як і багато дітей інших письменників) навчався у чудовій українській школі, в минулому — гімназії Павла Галагана. Ярослав дорослішав і мужнів серед чарівного звучання чарівної рідної мови, такої солодкої й дорогої для нього. Ще студентом Київського інституту іноземних мов юний Стельмах взявся до перекладів дитячих англійських творів, а потому й сам почав писати оповідання для дітей. Поглиблене занурення у багатства англійської мови зробило його переклади бездоганними. А вже пізніше з’явились його «дорослі» п’єси і переклади з англійської та американської класики.

Що ще вирізняє творчість Ярослава Стельмаха? Притаманне йому надзвичайне почуття гумору, про що згадують його друзі і пишуть колеги по перу й літературознавці. Гумор — це стиль, це назавжди Зранку Як у творчості, так і в побуті. Мабуть, тому і почали публікувати оповідання Ярослава ще в його студентські роки. Багатьом дітлахам і навіть їхнім батькам полюбились Ярославові герої. Миле веселе Зайченя Люська, щоправда трохи самозакохане, яке наспівувало рядок з відомої пісні («бо твоя врода — то є чистая вода») по-іншому «бо моя врода — то є чистая вода». Бешкетуваті хлопці з повісті «Митькозавр з Юрківки», дотепні та непосидючі, які вирішили, що назва українського села Юрківка походить від Юрського періоду, і шукали в місцевому озері щось на кшталт доісторичного динозавра (звідси і походить прізвисько Митькозавр). Може,  декого з вас ці історії відірвуть від телевізора чи комп’ютера і натомість надихнуть, навернуть, підштовхнуть до різнобарвної української літератури. Тож, читайте і посміхайтесь!
Декілька фактів з життя Ярослава Стельмаха. Народився Ярослав 30 листопада 1949 року у Києві. Батько — Михайло Стельмах, український письменник, автор багатьох романів, повістей і веселих віршів для дітей. 1970 року закінчив Київський інститут іноземних мов, а потому — аспірантуру Київського державного університету імені Тараса Шевченка (кафедра української літератури). Літературну працю розпочав у студентські роки. Його славні, сповнені гумору дитячі оповідання ввійшли до хрестоматій і шкільних підручників. Найбільшої популярності Ярослав Стельмах набув як драматург, п’єси якого йшли майже на всіх сценах України і за її кордонами (список сцен, що бачили драматургію Стельмаха, власне, є переліком майже всіх міст України, де тільки є театри). Заслужений діяч мистецтв України, лауреат декількох літературних премій. 2 серпня 2001 року в розквіті письменницького таланту загинув в автомобільній аварії.

(Людмила Хмелевська-Стельмах)

--------------------

Оповідання Ярослава Стельмаха: "Конкурс пісні", "Як ми до Генки ходили", "Вабик", "Про козу", "День народження", "Нахаба", "Санчата", "Санько-брехун".

--------------------

"Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його - ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями - пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, - а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі. І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі..." (Ярослав Стельмах)

 

"У далеких і таємничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий і невдоволений з усього лев. Коли світило сонце, він ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, він дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообідавши — од того, що вже наївся. Його дратувало все на світі: дерева, річка, пташки, місяць, звірі, а через те, що він виказував своє роздратування голосним ревінням, тільки його й чутно було з ранку до ночі. Усім Толябун страшенно набрид, але ж його боялись і нічого не могли вдіяти..." (Ярослав Стельмах)