Ольга Зубер
КОЛИ ОСІНЬ БУЛА МАЛЕНЬКОЮ
У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер.
— А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, -—- почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш.
Школа була поруч. Дівчинка підхопилася.
— І то правда! У шкільному дворі багато дерев. От діти зрадіють! — думала вона, стрибаючи стежкою.
— Почну, мабуть, з берізки, — дівчинка підняла голівку, роздивляючись дерево.
Берізка притихла, й навіть перестала тремтіти листячком. Авжеж! Вона так любила золоте вбрання!
Осінь дістала з рюкзака фарби й вмочила пензлика в жовтогарячу барву.
Як враз, хтось сильно смикнув її за волосся.
— Ой! — скрикнула від болю вона й озирнулася.
Її обступили хлопчаки.
— А що це ти малюєш?
— А чого ти така руда?
Посипалися запитання, наче листя в листопаді.
Найвищий вихопив з руки пензлика й кинув його на землю. Трава одразу пожовтіла. Але, цього ніхто не помітив.
— Вчителька! Тікаймо! — закричав один з хлопців, і всі вони чкурнули на урок.
Осінь розгублено дивилася їм услід.
На її очі навернулися сльози, і враз задощило.
Перехожі повідкривали парасольки й підстрибували, минаючи калюжі.
Та йшов дощ недовго. Осінь чекало багато роботи. Вона підняла пензлика, й відбігла вглиб парку. Спритно видершись по стовбуру, сховалася в пишному листі старого клена.
Примостившись на розлогій гілці, вона почала розмальовувати його багрянцем.
— Яка ж працьовита моя сестричка Весна! Скільки листочків начіпляла! І це лише на одне дерево. А потім їх хтось бере й обриває, ламає гілки…
Вона пофарбувала дерево й стрибнула на землю. Потім озирнулася й подивилася на школу. Біля дверей сиділо крихітне кошеня. Йому було холодно. Вона посміхнулася, й з-за хмар тоненьким промінцем, визирнуло сонечко. Осінь підбігла й взяла його на руки. Мале радісно замуркотіло.
Крізь відчинену кватирку чулися голоси. Йшов урок.
Раптом вона почула:
— Хто хоче розповісти вірш про осінь? — спитала вчителька.
Із класу залунав дзвінкий дівочий голос:
Осінь – то дівчинка в сукні яскравій,
В неї є кошик повен туманів,
А у кишеньці безмірно краплинок,
Й листя барвисте для лісу й стежинок.
Здійснює мрії таємні, дитячі,
В гостях у неї, немов у палаці,
Йде по доріжці красуня-принцеса,
Пишуть картини із неї, і п’єси.
Осінь почула про себе вірш і голосно засміялася. Й одразу, крізь густі хмари засвітило яскраве сонце. Вона була щаслива! Авжеж! Адже, навіть подумала не могла, що хтось пише про неї вірші!
В чудовому настрої вона знову взялася за справи: начіпляла поміж деревами золотого павутиння, допомогла комашкам приготуватися до сну, разом з їжачком зробили затишне кубельце на зиму, а з білченятами назбирала горішків. Потім ходила садами, і їй услід дозрівали яблука й виноград.
Поруч з нею бігало й кошеня, граючись опалим листям, що здіймалося від дихання вітру. Згодом вони знову повернулися до парку й присіли відпочити на лавці.
— Яке ж ліниве дівчисько! — почувся голос знайомої бабусі.
Вона саме несла жоржини до смітника, що зів’яли.
Осінь нишком їм підморгнула і вони знову налилися червоним кольором й випрямили пелюстки.
— Це диво! Справжнісіньке осіннє диво! — сплеснула в долоні бабуся й швиденько заспішила додому, аби знову поставити квіти у вазу.
Неподалік золотою стежкою йшов сумний хлопчик. Він загубив ключі і боявся, що батьки будуть на нього гримати. В ньому дівчинка впізнала того розбишаку, який відібрав у неї пензлика. Вона дістала гребінець і почала повільно розчісувати волосся. Здійнявся легкий вітер. Листя злетіло й хлопчик побачив ключі, які лежали під старим ліхтарем. Він неабияк зрадів і помчав додому.
Неподалік йшла дівчинка. В одній руці вона тримала букетик з багряного листя, а в іншій мальований аркуш. Враз неслухняний вітер вихопив його з руки дівчинки й закружляв парком.
Осінь присоромила вітра, й той сховався в її кишені.
Вона впіймала аркуш і віддала його дівчинці. То був малюнок.
— Дякую! Нам задали домашнє завдання намалювати осінь. Вона така красива, щедра і працьовита! Я її дуже люблю ! — зраділа дівчинка.
Осінь засоромилась, а вітер вилетів з кишені й сховався в купі сухого листя.
— А це твоє кошеня?
— Ні. Воно нічиє…
— А можна я заберу його собі?
— Звісно!
— Дякую! – зраділа дівчинка й взяла малого на руки. – Ось, тримай! Це тобі!
Вона пригостила Осінь цукерками і разом із кошеням заспішила додому. А Осінь присіла на лавці й почала ласувати смаколиками. Їй було так приємно й незвично. Адже, сама завжди звикла пригощати всіх щедрими рученятами.
Вона ще деякий час посиділа, а потім зникла в тумані, йдучи лише їй відомими стежками.
Тож, якщо хтось із вас, помітить дівчинку з довгими рудими кучерями, що задумливо роздивляється довкола, не заважайте. Можливо, то сама Осінь завітала в гості, аби перетворити світ на золоте диво.
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер
Ольга Зубер — молода поетка та казкарка з міста Переяслав, що на Київщині. Має педагогічну освіту. Писати вірші почала ще в дитинстві, а от казочки — коли стала підростати маленька донечка. Дівчинка у мами — дуже цікава, тому казок для неї було все замало. От і почала пані Ольга вигадувати свої цікаві казкові історії, які з 2015 року почали друкувати дитячі періодичні видання: "Малятко", "Колобочок", "Мамине сонечко", "Котя", "Жирафа Рафа", "Ангелятко". Як і кожен автор, письменниця мріє про видання своєї книжечки...