Михайло Слабошпицький. "Цінь-Цвірінь" (весняне оповідання для дітей)

Михайло Слабошпицький

ЦІНЬ-ЦВІРІНЬ

Вже йшла весна.
Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка.
— Прокидайся! — казала річка берегові— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!
— Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!
Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі.
Лід сердився й щосили намагався тримати річку.
— Ох же ти мені й набрид! — розгнівалася вона на нього.— Пусти мене на волю!
У річки було багато дітей, і вона покликала їх собі на допомогу. Дітей її звали хвилями. Набігли жваві діти і стали хапати льодини та викидати їх на берег.
Тут і горобці ожили. Вони знову літали над річкою і казали їй:
— Дай нам напитися весняної водиці!
— Що? — не розуміла річка, бо не знала їхньої мови.
Нарешті й берег прокинувся, почув ту розмову.
— Вони хочуть весняної водиці, сестро,— сказав він річці. Брат річки був дуже вчений і знав усі мови на світі
— Пийте досхочу.
Горобці дружно повсідалися на березі й стали пити весняну воду.
Аж тут іде з села рудий облізлий кіт. Господар прогнав його з дому за те, що він робив шкоду. То сметану зі стоянця злиже, то поб'ється з цуценям, то курчат розполохає, то дітей подряпає. Терпів-терпів господар, а як терпець його увірвався, він котові й сказав:
— Іди геть з дому. Може, десь розуму наберешся.
І пішов кіт куди очі дивляться. Був завжди дуже голодний. Забачив він горобців — оце, думає, поласую.

Нечутно, як тінь, підкрадався кіт до горобиної зграйки, що край берега розкошувала водицею. Вже й стрибнути приготувався. Він сказав собі: «З'їм отого жвавенького з висмикнутим хвостом. Десь ми наче з ним уже зустрічалися».
... Горобця того звали Цінь-Цвірінь. Він був найбільшим співуном з усіх горобців. Він ніколи не журився, хоч у нього було нелегке життя. Інший на його місці давно засумував би над своєю долею. А він у найколючіші морози дзвшко виспівував про те, що прийде красне літечко, скрізь буде повно зернин та всіляких крихт, і їх вистачить усій горобиній родині Цінь-Цвірінь веселив усіх горобців, і їм теж ніколи було журитися над своєю долею. Вони літали довкола Ціня-Цвіріня і підспівували йому. Проте цієї важкої зими Цінь-Цвірінь усе ж засумував. Він довго був голодний, і в нього стала боліти голова. Цінь-Цвірінь не міг ніде знайти жодної крихти. І навіть пісня вже його не звеселяла. Вона була тиха й сумна, як зірка на далекому нічному небі
Цінь-Цвірінь слухав, як потріскує на деревах мороз. Мороз був сердитий і запитав у горобця:
— А що, холодно?
— Холодно,— кволо відповів йому Цінь-Цвірінь і став замерзати.
— Отож-бо знай мою силу,— сказав злий Мороз і поскрипів далі
Вже б ніколи не почули горобці веселого співу. І не сидів би зараз край берега Цінь-Цвірінь, якби не йшов тоді з кіно Славко. Йшов зі своїм татом і грів носа в теплому комірі пальта.
— Тату, оно щось сіріє,— сказав він.
— То грудка, сину.
Але Славко придивився уважніше:
— Ні, не грудка. То щось живе.
Вони нахилилися і підібрали напівживого птаха. Принесли його в хату і почали відігрівати. Довго не оживав Цінь-Цвірінь. Славко заплакав і запитав тата:
— А може, він умер?
Тато взяв фонендоскоп і послухав гороб'яче серце. Воно стиха билося в маленьких промерзлих грудях.
— Живий наш горобчик,— сказав тато, і в Славка відразу висохли сльози.
Коли Цінь-Цвірінь прочумався, вони напоїли його теплим молоком і нагодували тортом.
Обігрітий Цінь-Цвірінь повеселів. Уже знехотя дзьобав торт і підморгував Славкові А Славко то сміявся, то читав йому казку про Котигорошка.
Горобець не знав, що то дуже цікава казка, бо не розумів людської мови, тому слухав тільки для годиться. Але не така в нього була вдача, щоб сидіти нищечком. Він почав літати по кімнаті, смикати дзьобом Славка за чуба. Потім сів на книжку і почав скльовувати літери. Книжка була зовсім тоненька, і він швидко поскльовував усі літери. Вже ніхто не зміг би прочитати, що в книжці було написано. Тільки малюнки лишилися Славкові стало шкода казки, і він заплакав.
— Я ж пожартував! Я ж пожартував! — злякався Цінь-Цвірінь і швидко став повертати букви з дзьобика в книжку.
Але читати він не вмів і не знав, з яких літер складаються які слова. І тепер у книжці було написано так: «КоТ-Тіуонспрт вксім гррцт дтиіуку ууутр... нміусен...»
Славко читав ті кумедні слова і кепкував з горобця:
— Ох і мудрагель же ти! Чудило ти безграмотне!
Спати вони лягли вдвох. І їм на двох снився один сон про літо, теплу річку, про шепіт очеретів. А ще в тому сні хитали пишними головами кульбаби, мили у воді ноги верби, співали людськими голосами риби і прийшла до річки купатися срібна хмарина...
Кілька днів прожив Цінь-Цвірінь у Славка й засумував.
— Чом це ти невеселий? — питав його Славко.
Але Цінь-Цвірінь не міг йому відповісти. Лиш сидів на підвіконні і зажурено дивився у вікно, де яскрів проти сонця сніг, пишалися білими шапками дерева та літали на волі веселі горобці.

У ті дні прибився до їхнього двору рудий облізлий кіт. Вони не знали, який цей кіт пошкодерник. Його вже виганяли не з однієї хати. Приб'ється до когось, його нагодують, пригріють, а він, нахаба, і починає вичворяти. То в льоху всі глечики поперекидає, то понад'їдає варення з усіх банок, то шкарпетки чи панчохи пошматує. Придивляться до кота люди, розгніваються — і проганяють.
Одного разу, коли Славка не було в хаті, а Цінь-Цвірінь дивився по телевізору п'яту серію «Ну, стривай!», кіт кинувся на горобчика і затис його в пазурах.
Цінь-Цвірінь жалібно зацвірінькав, а кіт уже гострив зуби, що зранку затупилися, бо він нещодавно гриз Славкового черевика.
Почувши знадвору голос Ціня-Цвіріня, в хату вбіг захеканий Славко. Він і врятував птаха. А потім цілий вечір напучував кота Казав, що так робити негарно, але котові його слова були не до шмиги. Він ображено пирхнув, а потім заплющив очі, замуркотів і вдав, що спить.
Увечері Славко про все розповів татові, а тато йому сказав:
— Треба випустити горобчика на волю. Бачиш, як він сумує.
Хоч як не хотілося Славкові розлучатись, та він послухався тата, і вранці Цінь-Цвірінь уже літав над подвір'ям і гукав Славкові:
— Я ще прилечу! Я ще прилечу!
І ось кіт удруге збирався з'їсти співучого Ціня-Цвіріня. Та знову пощастило горобчикові. Найменша хвилька побачила хижого кота і про все здогадалася. Вона схопила гостру крижину й кинула котові прямо в писок. А її старша сестра вистрибнула на берег і так зашипіла на кота, що він занявчав од переляку й чкурнув геть, тягнучи по калюжах свого мокрого хвоста.
А Цінь-Цвірінь заспівав.
Його слухали річка, хвилі, берег і горобці, які давно пишалися Цінем-Цві-рінем.
Та раптом він замовк і сказав:
— Ой, мені ж треба до Славка летіти! Я лечу до Славка! Я скоро з ним повернуся.
І Цінь-Цвірінь полетів сказати Славкові, що вже прийшла весна...

За матеріалами: Михайло Слабошпицький. "Норвезький кіт у намисті". Оповідання та казки. Художник Олексій Міщенко. Київ, видавництво «Веселка», 1996 рік.

Більше творів Михайла Слабошпицького на нашому сайті:

Ілюстровані оповідання Михайла Слабошпицького: "Чудасія на балконі", "Папуга з осінньої гілки", "Яблуня при вікні", "Золоті бджоли", "Васильків портрет", "Костик, море і дельфін", "Норвезький кіт у намисті",  "Що ж буде з Костиком?", "Мій друг лелека", "Цікаве рибеня", "Пташині вісті", "Риба від діда Остапа", "Зоряний цвіт", "Де туман живе", "Зайчик, що вважав себе сміливцем", "Хата, де жили страхи", "Папуга з осінньої гілки", "Цінь-Цвірінь", "Славко й Жако", "Екскурсія в зоопарк", "Молода зима"​. Малювали картинки до книжок відомого українського прозаїка, критика, літературознавця та публіциста Михайла Слабошпицького художники: Наталія Аксьонова, Олексій Міщенко, В. І. Анікін.

Казки Михайла Слабошпицького

"Хлопчик Валь", "Цінь-цвірінь", "Зайчик, що вважав себе сміливцем" - ілюстровані казки Михайла Слабошпицького для малят​.