Книга "Міфи Давньої Греції" (переказ Катерини Гловацької)

• Все
• Текст
• Вкладені публікації (23)
• Відгуки (5)
• Мітки (2)

"З давніх-давен шанували смертні люди Деметру – богиню родючості, сестру всемогутнього Зевса. Це вона навчила людей обробляти землю, користатися її дарами, вона щедро давала людям достаток і мир. Як і інші безсмертні, Деметра жила на захмарнім Олімпі, але більше любила ходити по землі. Висока, ясночола, у вінку із золотого колосся й червоних маків, встигала вона скрізь, пильнуючи, чи добре вродило у полі, чи гарно ліс зеленіє і чи соковита трава на пасовиськах. Деметра часто брала із собою юну дочку Персефону, чи, як звала її змалечку, Кору. Дівчина гралася на зелених луках та милувалася квітами і сама була наче пуп’янок, що от-от пишно розквітне..." (з давньогрецького міфу)

 

"В зеленій Фессалії тече швидка річка Пеней. Бог цієї річки мав багато дочок, та найвродливіша з-поміж них була німфа Дафна. Зовсім юна, вона полюбляла блукати лісом, не дбаючи про одяг, а неслухняні кучері приборкавши зеленим плющем. І не було Дафні більшої втіхи, як ходити на лови з самою Артемідою, божественною мисливицею. Багато юнаків задивлялось на Дафну, та вона на них і не зважала. Байдужі були їй гімци на честь бога шлюбу Гіменея, байдужі весільні вогні, байдуже кохання. Дарма просив її батько, старий Пеней: «Приведи мені, доню, вже зятя й онуків». Зашарівшись, Дафна ласкаво обіймала батька і ревно просила не віддавати її нікому. «Он же й Артеміда, – казала вона, – ублагала свого батька Зевса, щоб нікому її не віддавав»." (з давньогрецького міфу)

 

"Далеко за межі Беотії линула слава сліпого віщуна Тіресія. Сам Зевс колись дозволив йому бачити прийдешнє, і Тіресій віщував усім людям правду. Якось прийшла до нього блакитноока німфа Ліріопея дізнатись про долю свого сина Нарциса, напрочуд гарного хлопця. Німфа знала, що син її – смертний, і бентежила її думка, чи ж довго житиме він на білому світі. "Твій син житиме доти, доки сам себе побачить," – прорік їй віщун. Здивувалася німфа: як же він може самого себе побачити? Довго думала вона над цими словами, та врешті заспокоїлася і забула за них..."  (з давньогрецького міфу)

 

"Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця. Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось – і, певне, на те була воля богині! – взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає. Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння..." (з давньогрецького міфу)

 

"Якось божественний пустун Ерот, натомившися стріляти з лука, прибіг до своєї матері Афродіти, виліз їй на коліна, став лащитись і цілувати їй білі, як морська піна, руки. Богиня обняла сина, притулила до себе його золоточубу голівку, та він, непосидючий, верткий, раптом крутнувся і ненароком дряпнув їй ніжні груди золотою стрілою. Від сильного болю Афродіта випустила малого з рук, а той, нічого й не помітивши, побіг собі бавитися на схили Олімпу. А прекрасна богиня вперше відчула, як боляче ранять стріли її сина Ерота. Світ навколо неї наче змінився. Тепер Афродіту вже не ваблять прегарні острови і міста, що присвятили їй люди, збудувавши мармурові храми й вівтарі на шану богині кохання. Не вабить її навіть небесна блакить і захмарний Олімп, де височіє оселя безсмертних богів. Усі її думки линуть до нього – юного мисливця Адоніса, такого дивно гарного, що навіть лісові дріади та гірські ореади не можуть звести з нього очей..." (з давньогрецького міфу)

 

"Гордій, один з перших володарів скелястої Фрігії, походив з простих селян. На згадку про це він поставив у Зевсовім храмі свій віз, прив’язавши до нього ярмо, та так міцно, що годі було розв’язати той вузол. А як на те Піфія у Дельфах прорекла: той, хто це зробить, стане панувати над усією Азією. Минали одне за одним століття, та ніхто не міг упоратися з тим вузлом. Тільки згодом Олександр Македонський зробив це швидко і просто: він розрубав Гордіїв вузол ударом меча. Так от, у Гордія був син Мідас, який після нього владарював у Фрігії. Мідас відзначався веселою вдачею, але великим розумом похвалитися не міг. Над усе він полюбляв Діонісові свята; тоді в його палаці рікою текло вино, лунали музика й співи, наче там гостювали вакханки і сатири на чолі із старим гульвісою, завжди п’яним Сіленом чи навіть із самим богом вина Діонісом..."  (з давньогрецького міфу)

 

"Якось поміж двома юнаками зайшла суперечка. Засперечалися Епаф, син аргов’янки Іо, та Фаетон, син океаніди Клімени. "Чого ти зазнаєшся? – глузливо мовив Епаф. – Геліос, що сяє на небі, зовсім не батько тобі. То твоя мати вигадала тобі на втіху." Спаленів з образи Фаетон, але стримався від гострого слова і мовчки стерпів образу. Та вдома пожалівся матері, якої кривди зазнав. "А найгірше, – додав юнак, – що доказів у мене немає ніяких. Тож коли ти любиш мене, поклянись, що я божественного роду. Молю, заклинаю тебе своїм життям і щастям рідних сестер Геліад." Фаетон ласкаво обійняв матір, і Клімена розчулилась, та й прикро їй було за скривдженого сина..." (з давньогрецького міфу)

 

"За давніх-давніх часів, коли над усім світом панував іще не Зевс, а його батько Кронос, люди, що тільки-но розселилися по землі, були кволі, безсилі, лякливі. Вони не вміли ні думати, ні розуміти того, що бачили довкола. Зі страхом дивилися вони на грозові хмари й на пекуче сонце, на безкрає море й на височенні гори. І здавалося людям, що то могутні божественні істоти. Від усього, що їх лякало, люди мерщій ховалися в свої глибокі підземні нори, наче кроти. Не було тоді в людей ані світлих жител, ані вогнищ родинних, їли вони тільки траву та сире коріння, а м’яса й не куштували, бо не знали мисливства. Згодом владу над усім світом здобув Зевс, що скинув батька в Тартар – у найглибше дно землі й моря, що лежить далеко внизу під царством мертвих, похмурим Аїдом. Із своєї небесної осяйної височини Зевс і не дивився на нужденних людей, а ті ледь животіли серед незбагненної, ворожої природи. Скільки їх гинуло від хвороб та з голоду, в боротьбі із жорстокою стихією! Так би зачах і загинув назавжди рід смертних людей, якби не став їм на захист і допомогу найблагородніший серед безсмертних – титан Прометей..." (з давньогрецького міфу)

 

"Коли на землі у людей засяяв веселий життєдайний вогонь, сповнюючи їхнє існування теплом і радістю, розгніваний Зевс покарав за це не тільки гордого титана Прометея. Лихий, злопам’ятний бог надумав покарати нещадно і смертних, та ще так, щоб навіть їхні далекідалекі нащадки відчували ту кару. Громовержець покликав свого сина Гефеста, неперевершеного митця та вигадника, звелів йому змішати глину з водою, всередину сховати приємний, ласкавий голос і зліпити юну дівчину, схожу на безсмертну богиню. Гефест усе так і зробив, а далі, за Зевсовим велінням, буйні вітри вдихнули в ту постать життя і кожний з богів ущедрив її своїми дарами. Мудра Афіна Паллада навчила дівчину гаптувати і прясти, золота Афродіта надала їй звабних чар і дивовижної вроди, а хитрий Гермес подарував їй лукавий розум, непереборну цікавість і каверзну вдачу. Дівчину назвали Пандорою, а це ім’я означало: «Та, що всім обдарована»..." (з давньогрецького міфу)

 

"У царя Бела, що походив з роду Зевсової улюблениці, аргоської царівни Іо, було двоє синів: один із них – Данай – став володарем Лівії, а другий – Єгипт – дістав Аравію і згодом підкорив іще той край, де життєдайний Ніл впадає у море. Цю країну переможець назвав на шану собі Єгиптом. Обидва брати мали від різних дружин – наяд, дріад чи смертних жінок – по п’ять десятків дітей: Єгипт – синів, а Данай – прекрасних дочок. Таким великим потомством вічні боги благословили рід Іо, але могутня Гера, яка нещадно переслідувала красуню-аргов’янку, ненавиділа і її далеких нащадків. Мабуть, тому й не було згоди поміж синами старого Бела. Коли він помер, сини засперечались за владу, і Єгипт пішов війною проти Даная. Швидко забрав він володіння рідного брата і зажадав, щоб Данаїди поодружувалися з його синами..." (з давньогрецького міфу)

 

"Колись до Аргосу прийшов Данай із своїми дочками і став тут царювати. Збігло багато часу, і тепер аргоським царем був його правнук Акрісій. Боги дали йому красуню дочку, на шану пращурові її назвали Данаєю, та Акрісій усе сподівався сина, що продовжив би царський рід. Проте боги, напевне, не чули його молитов. Тоді Акрісій подався у священні Дельфи дізнатися в Аполлоновім храмі від Піфії, чи діждеться він нарешті нащадка. "Ти не матимеш сина, – провістила Піфія. – А твій внук, Данаїн син, уб’є свого діда." Злякався Акрісій і звелів замкнути дочку в кам’яне підземелля з важкими дверима. День і ніч чатували біля тих дверей люті пси й не пускали нікого до дівчини. Та воля смертних немічна проти волі богів. Всевидющий Зевс побачив з олімпійської височини, як нидіє в підземеллі юна красуня, і проник до неї золотим дощем. Даная народила Зевсові дужого, гарного хлопчика і назвала його Персеєм. Малий зростав у похмурому, темному підземеллі, та був спокійний, веселий і лагідний..." (з давньогрецького міфу)

 

"Мало хто з-поміж смертних людей міг похвалитися такою увагою і прихильністю богів-олімпійців, як знаменитий Тантал, син Зевса і богині багатства Плуто. Тантал володарював у місті Сіпілі в Лідії, в благодатному, щедрому краї. Далеко навкруг Сіпіла простяглися родючі долини з виноградниками, садами і нивами, на зелених соковитих луках паслися великі стада худоби, а гора, на якій стояло місто, була золотодайна. Тож хліб і золото рікою текли до Танталового палацу, і разом із багатством росла шана і слава господаря. І в родині своїй Тантал був щасливий: мав він гарну, добру дружину й дітей – дочку Ніобу та сина Пелопа. Боги, а надто Зевс Громовержець, любили Тантала, часто запрошували його в гостину до себе, на осяйний Олімп, куди не вільно було З’являтися жодному смертному. А Тантала олімпійці садовили поруч себе, пригощали амброзією і нектаром, не криючись, радилися при ньому, і тоді він чув таємниці, відомі тільки безсмертним. Спершу Тантал ніяковів на Олімпі, велич богів приголомшувала його, дивувала, та помалу він звик, призвичаївся, а що був гоноровитий, зарозумілий, то запишався і скоро став вважати себе трохи не богом..." (з давньогрецького міфу)

 

"Дочка зарозумілого Тантала, прекрасна, мов богиня, Ніоба, була чи не найщасливішою жінкою серед смертних. Вона по праву пишалася всім – гордою, неземною красою, незліченним багатством, славетним родом, що походив від найвищих богів. Пишалася Ніоба і своїм чоловіком Амфіоном, Зевсовим сином, що володарював у семибрамних Фівах. Лагідний, тихий Амфіон понад усе любив музику. Божественні Музи подарували йому кіфару, і він грав на ній так, що навіть камінь не лишався байдужий. У Фівах розповідали: коли ще зводили навколо міста мур, то каміння саме рухалося під звуки кіфари юного Амфіона, – таку чародійну силу мала його гра. А зрубані сосни самі ставали в один щільний ряд, і тоді з них збивали важкі міські брами. Сім таких брам, за числом струн своєї кіфари, спорудив Амфіон, тож Фіви і стали відтоді зватися семибрамними..." (з давньогрецького міфу)

 

Зміст давньогрецького міфу "Аргонавти": Фрікс і Гелла Ясон Відплиття Острів Лемнос Пропонтіада Дальші пригоди Нові небезпеки Колхіда На Олімпі В Еетовому палаці Медея Ясонові подвиги Золоте руно Втеча Зевсова кара Нові випробування Повернення У Корінфі Ясонова смерть

 

"У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину – теж царського роду – Алфею, що народила йому сина гарного, дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром. Було то взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні. Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Ні, то не тіні. Якісь три жінки, високі, ставні, суворі, повільно наближалися до неї. "Ми – Мойри, богині долі!" – почула Алфея дивний неземний голос. – Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою. "Радій, царице! – вторувала їй друга богиня." – Твого сина чекає невмируща слава героя. "Так, він буде героєм, – суворо додала третя богиня," – тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі. І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. «Коли догорить оте поліно…» А воно ж уже догоряє! Цариця кинулася до вогнища і голими руками вихопила поліно з вогню..." (з давньогрецького міфу)

 

Зміст давньогрецького міфа "Геракл": Народження героя Гераклова юність Одруження і безумство Геракла Подвиг перший: Немейський лев Подвиг другий: Лернейська гідра Подвиг третій: Керінейська лань Подвиг четвертий: Ерімантський вепр Подвиг п’ятий: Авгієві стайні Подвиг шостий: Стімфалійські птахи Подвиг сьомий: Крітський бик Подвиг восьмий: Діомедові коні Геракл у Адмета Подвиг дев’ятий: Іпполітин пояс Геракл у Лівії Подвиг десятий: Геріонові корови Подвиг одинадцятий: Золоті яблука Гесперід Подвиг дванадцятий: Пес Кербер Інші Гераклові подвиги Деніяра Іола Смерть і безсмертя Геракла

 

"На півночі, у гористій Фракії, жив колись знаменитий співець Орфей. Мати його була найславніша з-поміж Муз – Калліопа, а батько– річковий бог Еагр. А може, батько його був сам бог Аполлон, покровитель мистецтва і Муз, бо він надто ласкаво ставився до Орфея і саме йому – першому з людей – подарував кіфару, чи ліру, як згодом стали її називати. А веселі Аполлонові подруги, прекрасні Музи, навчили юнака грати на ній. Під Орфеєвими пальцями срібні струни кіфари ніжно й ласкаво бриніли, співав же він так, що зачаровував навіть диких звірів, а дерева і скелі підступали ближче послухати той спів. Замовкали тоді галасливі птахи, вщухали буйні вітри, морські хвилі лагідно лягали на берег, і вся природа завмирала, слухаючи божественного співця. Замолоду Орфей їздив на кораблі «Арго» далеко на північ, до незнаної країни Колхіди, шукати золоте руно, і музика та спів юнака часто допомагали аргонавтам долати труднощі та перешкоди. Повернувшись до Фракії, Орфей став жити серед диких кіконів сам один, і жодна жінка не зупиняла на собі його погляду. Та настав і йому час. Зустрів Орфей юну німфу Еврідіку, прихилився палкою душею до неї, і невдовзі вони побралися. Однак бог шлюбу Гіменей спершу не схотів прийти на їхнє весілля. Чи він був не в гуморі, чи, може, знав, що скоро станеться лихо? Та щасливий Орфей так гарно співав, умовляючи бога, що той нарешті зласкавився і прилетів, тримаючи, як завжди, в одній руці смолоскип, а в другій вінок із білих троянд..." (з давньогрецького міфу)

 

"Афінський цар Егей дуже хотів мати дітей, але ні перша дружина, ні друга не дали йому щастя батьківства. Роки минали, наближалася старість, а нащадків у царя все не було. Раділи з того діти його рідного брата Палланта, що гадали успадкувати владу в Афінах, та Егей не поступався їм, сподіваючись сина. Довго думав Егей, чим же він завинив перед богами, і нарешті подався в Дельфи спитати про це в Піфії, жриці Аполлонового храму. Піфія відповіла, але так незрозуміло і загадково, що Егей не міг розтлумачити її слів. Тоді з Дельф він подався до невеличкого міста Трезени, де володарював нащадок великого роду Пелопа, старий розумний Пітфей, що вмів тлумачити найзагадковіші віщування. Пітфей мав дочку Ефру, що вже давно була на порі. І от чи справді мудрий володар так зрозумів віщування Піфії, а чи просто прагнув щастя своїй дочці, але він сказав: Егей повинен тайкома, щоб вороги не прочули, одружитися з Ефрою, і тоді в них народиться син, який стане славетним героєм..." (з давньогрецького міфу)

 

"Колись, за сивої давнини, в Афінах жив великий митець, різьбяр і будівничий Дедал, нащадок царського роду. Кажуть, сама Афіна Паллада, премудра богиня, навчила його різних ремесел. Він зводив великі палаци і храми, що вражали всіх своєю стрункою будовою, а для тих палаців і храмів сам різьбив із дерева постаті безсмертних богів, такі гарні, що потім люди століттями дбайливо їх зберігали. До Дедала статуї робили у вигляді нерухомих, наче скам’янілих людей, руки в них були міцно притиснені до тулуба, ноги стулені, очі заплющені. Дедал сміливо почав різьбити інакше: розплющив своїм постатям очі, звільнив їм руки й ноги і ніби надав їм рухливості. Здавалося, вони от-от ворухнуться і підуть. Тому жерці у деяких храмах прив’язували Дедалових дерев’яних богів, щоб вони часом не повтікали. Учнем Дедала став його небіж Талос, ще підліток, але такий тямущий і здібний, що сам Дедал чудувався, як швидко хлопець од нього все переймає і сам уже створює дивовижні речі. Якось Талос знайшов на землі гадючу щелепу, уважно придивився до неї і невдовзі змайстрував пилку – нову річ для тодішніх людей. Він же придумав гончарський круг, щоб легше й краще ліпити на ньому всякий посуд. А як вирізував той круг із дерева, то винайшов циркуль, що ним і – тепер користуються люди..."  (з давньогрецького міфу)

 

"Багато є островів на Егейському морі, та, мабуть, найпривітніший, найвеселіший з них – Наксос, що його обрав собі бог вина Діоніс. Світлий бог скрізь залюбки дарував людям радість і сміх, але найдужче любив він острів Наксос, що навіть своїми обрисами нагадував виноградний листок. Тут завжди чекали на юного бога безжурні німфи, звабні менади й цапоногі сатири, усією веселою, галасливою юрбою вони вибігали його зустрічати, і тоді Наксос гримів від музики, співів і сміху. Та й усі острови, усі грецькі землі полюбляли такі веселощі. Ось щойно відшуміло, відгуло буйне Діонісове свято на острові Хіосі. В юного бога ще йшла обертом голова, а він, покинувши веселе товариство у лісі, вийшов на берег і став, вдивляючись у ясну далечінь: чи не йде який корабель, що міг би довезти його до улюбленого Наксосу. Недовго йому довелося виглядати..." (з давньогрецького міфу)

 

"Могутня богиня родючості була завжди доброзичлива до смертних. Щедро дарувала їм всяке зілля, квіти, соковиті плоди, городину, хліб, і завдяки їй люди не знали голоду й злиднів. Та часом смертні про це забували і платили Деметрі злом за добро – без потреби вирубували дерева чи нищили всяку рослинність. Тоді розгнівана богиня жорстоко карала людей. Так був покараний Ерісіхтон, один з-поміж фессалійських володарів. Ще молодий, він відзначався великою силою і зухвалістю. Якось надумав Ерісіхтон збудувати собі новий палац для пишних бенкетів. Тож покликав двадцятьох своїх найдужчих прислужників, звелів їм узяти сокири та йти до великого густого лісу. Той ліс був священний – вдячні люди присвятили його Деметрі, і богиня любила в ньому відпочивати, слухати співучих птахів і дивитись, як поміж дерев весело танцюють безжурні дріади – німфи, що живуть у лісах. Дріади найдужче полюбили один дуб, що був ніби гай – такий великий, розлогий, найвищий за всі дерева навколо. На його могутніх гілках лісові німфи гойдалися всім гуртом, або грались у схованки, або в холодку спочивали. Любили той дуб і молоденькі дівчата, вони прикрашали його вінками з квітів і барвистими стрічками, тож він був іздалеку видний..." (з давньогрецького міфу)

 

АВГІЙ (АВГЕЙ) – Геліосів син, цар Еліди, що мав дуже багато худоби. Занедбані, брудні стайні вичистив йому за один день Геракл, спрямувавши туди течію гірської річки (один із Гераклових подвигів). У сучасній мові зберігся вислів «авгієві стайні», тобто вкрай занедбана справа, що потребує великих зусиль.

-------------

ЯСОН – син Есона, несправедливо позбавленого царської влади. Щоб повернути батькові трон, Ясон подався на кораблі «Арго» до Колхіди по золоте руно.

 

Міфом ми тепер називаємо щось нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності. Наше слово «міф» походить від давньогрецького слова «мютхос». У давніх греків, чи еллінів, як вони самі себе називали, це слово означало: «слово, промова, розмова, порада, намір, прислів’я, чутка, відомість, оповідання, переказ, байка, зміст оповідання». Отже, воно мало більше значень, ніж сучасне «міф». Коли ми хочемо сказати, що насправді, в підтвердженій документами історії, чогось не було, то вживаємо прикметник «міфічний». Наприклад, славнозвісний Геракл (або Геркулес, як його називали римляни) – це міфічна особа, герой багатьох давньогрецьких міфів. Є ще слово «міфологія» (теж грецького походження); ним ми називаємо як сукупність міфів того чи іншого народу, так і галузь знання, науку, що вивчає міфи." (Андрій Білецький)

 

Споріднені публікації, за тегами:     Міфи та легенди    Катерина Гловацька