ЕРІСІХТОН
(давньогрецький міф)
Завантажити давньогрецький міф "Ерісіхтон" (txt.zip)
Могутня богиня родючості була завжди доброзичлива до смертних. Щедро дарувала їм всяке зілля, квіти, соковиті плоди, городину, хліб, і завдяки їй люди не знали голоду й злиднів. Та часом смертні про це забували і платили Деметрі злом за добро – без потреби вирубували дерева чи нищили всяку рослинність. Тоді розгнівана богиня жорстоко карала людей.
Так був покараний Ерісіхтон, один з-поміж фессалійських володарів. Ще молодий, він відзначався великою силою і зухвалістю. Якось надумав Ерісіхтон збудувати собі новий палац для пишних бенкетів. Тож покликав двадцятьох своїх найдужчих прислужників, звелів їм узяти сокири та йти до великого густого лісу.
Той ліс був священний – вдячні люди присвятили його Деметрі, і богиня любила в ньому відпочивати, слухати співучих птахів і дивитись, як поміж дерев весело танцюють безжурні дріади – німфи, що живуть у лісах.
Дріади найдужче полюбили один дуб, що був ніби гай – такий великий, розлогий, найвищий за всі дерева навколо. На його могутніх гілках лісові німфи гойдалися всім гуртом, або грались у схованки, або в холодку спочивали. Любили той дуб і молоденькі дівчата, вони прикрашали його вінками з квітів і барвистими стрічками, тож він був іздалеку видний.
Ось сюди і привів Ерісіхтон своїх дужих прислужників та й звелів їм зрубати священне дерево. Але ті наче скам’яніли, ніхто не наважувався перший підняти сокиру. Розлютився тоді Ерісіхтон і крикнув зухвало:
– Гей ви, боягузи! Боїтеся Деметриного гніву? Та я зрубав би його навіть тоді, коли б це була сама богиня в подобі великого дуба.
І, вирвавши сокиру в прислужника, що стояв біля нього, Ерісіхтон щосили вдарив по стовбуру.
Здригнувся могутній дуб і, здалося всім, застогнав. Його зелене листя враз почало в’янути, чорніти і стелитися килимом по землі. А зарозумілий Ерісіхтон рубонув ще і ще. Ось від дужого удару сокира глибоко ввігналася в стовбур, і звідти, мов із рани, потекла червона кров. Тепер уже зсередини виразно почувся болісний стогін, наче стогнала і гірко плакала скривджена дитина.
Люди з переляку відсахнулися, тільки Ерісіхтон не відступив і не кинув сокири.
Тоді один сміливець спробував був вирвати її в Ерісіхтона з рук, але ту ж мить дістав од нього такий удар по голові, що впав неживий.
– Це йому за покору богам і непокору мені! – вигукнув Ерісіхтон і з ще більшою люттю заходився рубати далі.
Могутній дуб хилився вже до землі, коли всі почули з його середини слабкий ніжний голос:
– Тут, у дереві, жила я, улюблена дріада богині Деметри. Тепер я вмираю від твоєї руки, та начувайся: чекає тебе жахлива смерть за цей злочин.
Але і ці слова не спинили зухвальця. Він рубав і рубав, аж поки дерево зашуміло, наче цілий ліс, і важко лягло на землю.
Заплакали всі сестри-дріади, тяжко вражені горем. Зібралися вони в хащах священного лісу, повбиралися в чорне і стали просити Деметру покарати злочинця.
Зажурена богиня не втішала дріад, навіть слова їм не сказала, тільки на знак згоди кивнула прекрасною головою. Надумала вона віддати Ерісіхтона на поталу лютому Голоду, що гірший за смерть. Але сама Деметра не могла до нього звернутись – достаток і голод ніколи не зустрічаються.
Тож богиня покликала ореаду, одну з тих лякливих німф, що живуть у горах, і сказала їй:
– Серед далекої похмурої Скіфії є холодна, неродюча земля, на ній ніщо не росте – ні хліб, ні дерева, ні квіти. Там панують Холоднеча і блідий Страх, а поміж ними блукає худющий Голод. От йому й перекажи мою волю – хай зробить так, щоб Ерісіхтон ніколи не міг наїстися досхочу. Він намірявся збудувати собі новий палац, то хай бенкетує в ньому з ранку до смерку, але завжди голодний.
Сіла ореада в Деметрину колісницю із швидкими драконами, і ті понесли її над морями й горами до далекої Скіфії. З високого Кавказу побачила ореада самотню худющу постать, синю, страшну, із запалими очима, що несамовито горіли. То був Голод. Довгими чорними пазурами видлубував він з-поміж каміння тонесеньку білу травичку і жадібно рвав її зубами.
Ляклива ореада не зважилася підійти до нього, а гукнула здаля, переказала йому Деметрину волю і побачила, як він лиховісно посміхнувся на знак згоди. Усе це тривало якусь хвилю, але ореаді вже стало аж млосно з голоду, і вона чимдуж погнала драконів назад.
Голод мусив уволити Деметрину волю, не насмілився він перечити могутній богині родючості, хоч та завжди з ним ворогувала. Вночі вітер переніс його до далекої Фессалії, і він непомітно прослизнув у панські покої.
Ерісіхтон уже міцно спав і не чув, як Голод обійняв його холодними кістлявими руками і став дихати в лице, пробуджуючи тоскний, голодний неспокій в усьому тілі.
Ще й на світ не займалось, як Ерісіхтон схопився з ліжка, голосно гукнув прислужників і звелів їм мерщій нести варене й печене на стіл. Цілісінький день він не підводився з-за столу і що більше їв, то дужче мучив його нестерпний, лютий голод. Прислужники ледве встигали ставити перед ним усякі наїдки та наливати вино з великих кратерів.
А Ерісіхтон аж нетямився з голоду. Все йому було замало, він квапив людей хутчій нести на стіл якнайбільше всяких харчів і гнівався, що мало принесли.
Наче вогонь, який все пожирає і ще прагне всякого палива, а що більше його дістає, то яскравіше палає, так і в Ерісіхтона голод ставав тільки дужчий і дужчий.
А сам він, проте, худнув і танув, як сніг напровесні, як бджолиний віск проти сонця.
Незабаром в Ерісіхтоновому домі не було вже ніяких наїдків, комори стояли порожні, на луках уже не паслася худоба, не мекали вівці в просторих кошарах. Чисто все поїв Ерісіхтон, потім проїв і своє майно, і батьківське, все, навіть єдину рідну дочку спродав на харч.
А далі вже не стало чого продавати, не було в ненажери бодай черствої шкуринки хліба. З голоду Ерісіхтон немов збожеволів і почав гризти власне тіло. Помер він у страшних муках, та ніхто його не жалів, ніхто й не заплакав. Жодна квітка тоді не зів’яла з журби, жодне дерево не схилилося в жалобі.
За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 198 - 201.
Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:
Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.
Зміст книги:
Передмова Андрія Білецького
Деметра і Персефона
Дафна
Нарцис
Пігмаліон і Галатея
Адоніс
Мідас
Фаетон
Прометей
Пандора
Данаїди
Персей
Тантал
Ніоба
Аргонавти
Мелеагр
Геракл
Орфей і Еврідіка
Тесей
Дедал та Ікар
Тірренські розбійники
ЕрісіхтонСловник міфологічних імен та географічних назв
Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.