МЕЛЕАГР
(давньогрецький міф)
Завантажити давньогрецький міф "Мелеагр" (txt.zip)
У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину – теж царського роду – Алфею, що народила йому сина гарного, дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром.
Було то взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні.
Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Ні, то не тіні. Якісь три жінки, високі, ставні, суворі, повільно наближалися до неї.
– Ми – Мойри, богині долі! – почула Алфея дивний неземний голос. – Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою.
– Радій, царице! – вторувала їй друга богиня. – Твого сина чекає невмируща слава героя.
– Так, він буде героєм, – суворо додала третя богиня, – тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі.
І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. «Коли догорить оте поліно…» А воно ж уже догоряє! Цариця кинулася до вогнища і голими руками вихопила поліно з вогню.
Кваплячись, Алфея сунула поліно у воду, а коли воно перестало тліти, висушила його і сховала в найбільшу свою скриню на самісіньке дно.
– Це – життя мого сина, тож треба добре сховати, – шепотіла вона, щільно вкладаючи зверху все, що було в скрині. Тоді замкнула її і більше не відчиняла.
Минули роки. Мелеагр виріс у ставного, дужого юнака, що справді вирізнявся серед інших своєю вродою і силою. На численних змаганнях та грищах він завжди перемагав, а вдома був допомогою і радістю батькам.
У тій країні, сонячній Етолії, земля щороку добре родила, та якось етолійці зібрали на диво великий врожай, і цар Ойней звелів урочисто принести щедрі жертви на подяку безсмертним богам.
Сам цар Калідона разом із жерцями приносив ті багаті жертви. Насамперед – найвищому богові Зевсу та його дружині Гері, опікунці родини й шлюбу; його сестрам: богині родючості й хліборобства Деметрі та Гестії – охоронниці домашнього вогнища; Зевсовому братові Посейдону, могутньому володарю безкрайого моря. А потім принесли жертви Зевсовим синам і дочкам: богові скотарства й божественному вісникові Гермесу; неперевершеному майстрові-богу Гефесту; веселому богові вина й виноградарства Діонісу; славетному кіфареду і стріловержцю Аполлону; мудрій войовниці Афіні Палладі та золотій Афродіті, богині кохання.
Усім найбільшим богам віддячили калідонці, тільки забули богиню мисливства Артеміду. Образилася норовлива богиня і надумала негайно помститися етолійцям.
Артеміда вивела із своїх найдальших лісів кровожерного вепра завбільшки з бика. Вогнем палали його люті, налиті кров’ю очиці, а із здоровенної пащі раз у раз виривалося полум’я, від якого мерхла навколо соковита трава і в’яло зелене вбрання дерев. Тепер цей звір став нищити етолійські поля і виноградники, виривати іклами цілі яблуні у садках, руйнувати будинки, драти худобу, а часом навіть убивати людей.
Горе, мов чорна хмара, нависло над усією Етолією. До Калідона зібралися на раду найрозумніші мужі й стали просити Мелеагра, як найдужчого, найспритнішого з етолійської молоді, щоб він зібрав гурт добрих мисливців і звільнив рідний край від страшного звіра.
Мелеагра не треба було й просити – він сам рвався на лови, буяв-бо в ньому нестримний юнацький шал. Тож став він одразу збирати собі товариство, скликати з усієї Греції найславніших мужів.
Багато героїв відгукнулося на Мелеагрів заклик і поспішило взяти участь у тих ловах. Першими з’явилися два рідні брати цариці Алфеї, а за ними прибули: Ясон і Адмет із Фессалії; Тесей із Афін; Теламон із Саламіна та його менший брат Пелей, що йому згодом богиня Фетіда народила сина Ахіллеса; Зевсові сини-близнюки Кастор і Полідевк; батько хитромудрого Одіссея Лаерт; ще зовсім юний тоді Нелеїв син Нестор та багато інших відомих героїв.
Серед мисливців була навіть дівчина – Аталанта, окраса зелених гір Аркадії. Вона зросла там у лісі, бо, коли тільки народилася, її батько, що сподівався на сина, звелів слугам віднести небажану дочку в гори і кинути там напризволяще саму.
Те безпорадне немовля знайшла ведмедиця, блукаючи з малими ведмежатами лісом. Вона вигодувала дівчинку своїм молоком, а згодом дитину підібрали мисливці. Аталанта зросла серед них у лісі, навчилася розрізняти звірині сліди, непомильно стріляти, а бігала вона і стрибала через гірські потоки й каміння краще від дикої сарни.
Тепер Аталанта зналася на звірині й на ловах, наче сама Артеміда. Та й з виду вона була схожа на богиню мисливства: напрочуд ставна і гарна, стягнувши буйні кучері в тугий вузол, дівчина тримала в руках лук, за плечима висів сагайдак із стрілами, короткий хітон не заважав їй перестрибувати гірські ручаї та видиратися на стрімкі скелі.
Побачивши в своєму гурті таку красуню, могутні мужі спохмурніли, а брати цариці Алфеї стали вголос ремствувати: негоже, мовляв, їм, чоловікам, відомим героям, полювати разом із дівчиною. Та Мелеагр, вражений дивною красою Аталанти, швидко урвав ці розмови.
А цар Ойней так ревно припрошував усіх до столу, такий смачний дух печеного м’яса линув звідси і стільки стояло кратерів з п’янким пурпуровим вином, що мисливці повеселішали і дружно взялися до щедрої учти.
Дев’ять день по-царському пригощав старий Ойней мужів, а на десятий вони вирушили нарешті до лісу. То був величезний праліс, що досі не знав ще людської сокири. Десь тут, в його нетрях, ховався страшний звір. Мелеагр поставив мисливців великим півколом, звелів усім спустити з прив’язі собак, і ті несамовито завалували, колошкаючи лісову тишу.
Довго ганяли лісом собаки, нишпорячи серед чагарів, та ніяк не могли натрапити на вепра, – той мов у землю запався. Нарешті в непрохідних хащах собаки знайшли величезне лігво, і звідти вискочив вепр, наче блискавка з чорної хмари. Розлючений, страшний, він помчав просто на людей, ламаючи кущі та роздираючи іклами оскаженілих собак.
Мисливці й собі кинулися вперед, наставивши гострі списи. Та, видно, сама Артеміда допомагала вепрові, відводячи від нього списи або ламаючи вістря.
Ось упав один мисливець, і другий, і третій. Неминучу смерть знайшов би і юний Нестор і не здобув би собі вічної слави в Троянській війні, та він устиг, спершись на спис, вискочити на гілку розлогого дерева, і вепр пролетів повз нього, наче камінь, пущений дужою рукою з пращі.
Навперейми вепрові метнувся Теламон, але, мабуть, норовлива Артеміда і тут чатувала: герой перечепився за якийсь корч і впав долілиць. Пелей вмить підскочив виручити брата, а вепр уже мчав просто на них.
Аж ось задзижчала гостра стріла і вп’ялася звірові в вухо. То непомильно стрелила лісова мисливиця Аталанта. Дзюрком бризнула кров, і вепр звернув, тікаючи в хащі, а навздогін йому полетіли мисливські списи. Спливаючи кров’ю, оточений звідусіль собаками, звір крутився на місці, та ніхто з-поміж мисливців не важився хоч трохи наблизитися до нього.
Тоді вискочив наперед Мелеагр і щосили втопив свого списа вепрові під самісіньке серце. Звір ураз осів, повалився на бік і сконав. Підбігли мисливці, дивуючись з велетенського вепра, а Мелеагр став ногою хижакові на голову і мечем ізняв з нього шкуру.
Всі вітали Мелеагра як переможця, а він простяг вепрову шкуру Аталанті й урочисто сказав:
– Ти перша смертельно поранила вепра, тож по правді шкура належить тобі!
Радісно всміхнулася Аталанта і прийняла вепрову шкуру з Мелеагрових рук. Але ту ж мить підскочили до неї, палаючи гнівом, обидва брати цариці Алфеї.
– Віддай! – заволали вони у нестямі.– Не привласнюй того, що має належати нам, коли наш небіж позбувся розуму через жінку і відступився від здобичі.
Спаленів з образи Мелеагр і вихопив меч. Та це не злякало його родичів, вони виривали вепрову шкуру з рук збентеженої Аталанти, обсипаючи її лайками та погрозами. Кров шугонула Мелеагрові в голову, аж потьмарився йому ясний світ, і герой сам нестямився, як двічі блиснув у повітрі його гострий меч…
Коли в Калідоні дізналися, що вепра нарешті вбито, цариця Алфея поспішила до священного храму принести подячну жертву богам. У супроводі прислужниць вона вийшла з палацу і раптом побачила гурт людей з якимись важкими ношами.
«Видно, несуть забитих», – тривожно подумала Алфея, а коли гурт наблизився, вона впізнала на тих ношах своїх рідних братів.
Заридала цариця, стала рвати на собі коси та золотом гаптовані шати і крізь сльози, крізь плач одно допитувалася:
– Хто убив їх? Скажіть мені, хто?
А коли нарешті почула у відповідь ім’я свого сина, крик завмер Алфеї в горлі, сльози висохли. Лютим вогнем помсти спалахнули очі в цариці. Її син – заради якоїсь жінки! – знехтував родину і вбив своїх кревних! То хай він краще помре!
Владною рукою відсторонивши почет, цариця пішла до своїх покоїв, відімкнула велику скриню і дістала з її дна напівзгоріле поліно. Ноги в Алфеї підгиналися, руки тремтіли, але, змагаючи себе, вона підійшла до домашнього вогнища.
– О Ерінії, богині кривавої помсти! – Алфеї здавалося, що вона кричить, та вуста її ледь промовляли: – Дайте мені снаги смертю спокутувати смерть. Хіба вбивця моїх братів може бути мені сином? Ні, хай спостигне його справедлива кара!
Через силу Алфея підняла руку й кинула поліно у вогнище. Зненацька її вразив якийсь дивний глухий стогін, та поліно вже взялося криваво-червоним вогнем.
Тієї ж миті у лісовому таборі, де відпочивали мисливці, Мелеагр скрикнув від раптового болю. Він підвівся, та біль не вщухав, а дедалі дужчав, ніби ненажерний вогонь палив йому серце і груди. Збіглися друзі, однак ніхто не міг зарадити героєві, і він згас на очах.
Аталанта прибрала мертвого Мелеагра лісовими квітами й миртом. Не зронивши й сльозини, вона довго дивилася в прекрасне обличчя, потім мовчки взяла свій лук, сагайдак із стрілами і зникла серед дерев. Ніхто її не спинив.
Найближчі друзі взяли Мелеагра на руки й понесли до його рідного дому, а попереду чорним птахом линула страшна звістка, і селяни збігалися звідусіль, щоб приєднатися до жалобного проводу.
Весь гордий Калідон плакав за своїм найкращим, найсміливішим героєм. Не плакала тільки його мати, цариця Алфея – гострим кинджалом вона вкоротила собі страждання і вік.
За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 120 - 126.