"Ніоба" - давньогрецький міф у переказі Катерини Гловацької

НІОБА

(давньогрецький міф)

Завантажити давньогрецький міф "Ніоба" (txt.zip)

Дочка зарозумілого Тантала, прекрасна, мов богиня, Ніоба, була чи не найщасливішою жінкою серед смертних. Вона по праву пишалася всім – гордою, неземною красою, незліченним багатством, славетним родом, що походив від найвищих богів. Пишалася Ніоба і своїм чоловіком Амфіоном, Зевсовим сином, що володарював у семибрамних Фівах.
Лагідний, тихий Амфіон понад усе любив музику. Божественні Музи подарували йому кіфару, і він грав на ній так, що навіть камінь не лишався байдужий.
У Фівах розповідали: коли ще зводили навколо міста мур, то каміння саме рухалося під звуки кіфари юного Амфіона, – таку чародійну силу мала його гра. А зрубані сосни самі ставали в один щільний ряд, і тоді з них збивали важкі міські брами. Сім таких брам, за числом струн своєї кіфари, спорудив Амфіон, тож Фіви і стали відтоді зватися семибрамними.
Та більше, ніж великими предками, ніж чоловіком, ніж владою, багатством і вродою, Ніоба пишалася своїми дітьми. Було їх чимало: семеро хлопців і семеро дівчат, різні віком, але всі розумні, гарні, меткі. Дивилася на них Ніоба і відчувала себе найщасливішою жінкою в світі.
Але недарма фіванська цариця була Танталовою дочкою. Така ж непокірна й горда, вона врешті надумала змагатися з безсмертними богами, а цього вони не дарують нікому.
Того яскравого сонячного дня семибрамні Фіви відзначали свято богині Лето, могутньої матері Аполлона й Артеміди. Міськими вулицями ходила дочка сліпого віщуна Тіресія – жриця Манто – і гучно скликала всіх фіванок на свято. Зачувши її, з будинків повиходили жінки, святково вбрані, заквітчані, у зелених вінках, і подалися до священного вівтаря складати жертву великій богині.
З царського палацу вийшла й Ніоба – у блискучих золототканих шатах, прекрасна, велична, достоту богиня. Згорда зоріли царицині очі, зневажлива посмішка кривила гарні вуста.
Дійшовши до вівтаря, Ніоба спинилась, і всі почули владний царицин голос:
– Навіщо, жінки, ви складаєте жертву тій, що народила лише двох дітей, та й то за один раз, близнюків? Згадайте: ніхто не схотів їх прийняти – ні небо, ні земля, ні вода. Тільки острів Делос змилосердився над Лето і дав їй із дітьми притулок. То яка ж це богиня? І що таке двійко дітей? Це в сім разів менше, ніж є їх у мене. А ніхто й гадки не має складати мені жертву чи курити фіміам, як богині, хоч родом я славніша за Лето. Вже всі смертні забули її батька-титана. А мої діди – сам Зевс Громовержець і титан Атлант, що тримає небесне склепіння. Мій батько Тантал – єдиний із смертних – завжди бажаний гість на Олімпі, та й сама я хіба не схожа на безсмертну богиню? Хто й коли бачив Лето? Що, мовчите? То навіщо схиляєтесь перед нею, навіщо несете їй квіти? Скиньте святкові вінки і вертайте додому.
Налякані фіванки не сміли перечити своїй цариці і, знітившись під її владним поглядом, повернули назад. Та кожна нечутно промовляла молитву – надто звикли вже люди молитись богам.
Усе те бачила й чула богиня Лето, сидячи на делоській гірській верховині. Лиховісним поглядом спалахнули її божественні очі, горді вуста затремтіли з образи.
– Чуєте, діти, – звернулася вона до Аполлона й Артеміди, – як ображає мене смертна жінка? Вона, зухвала, не визнає мене за богиню і не дозволяє жінкам приносити жертви на мій священний вівтар. Ніоба образила і вас, насмілившись порівняти з вами своїх смертних дітей.
– То хай начувається, – озвався розгніваний Аполлон. – Ми з Артемідою вже рушаємо до Фів.
І вони, загорнувшись у хмару, полетіли до семибрамного міста. Невидні для смертних очей, сіли вони на міському мурі поблизу майдану, де саме в той час фіванська молодь змагалася в кінних перегонах і боротьбі. З-поміж юнаків найдужче вирізнялися Ніобині сини, спритні, швидкі, прегарні в молодечому шалі.
Та раптом зойкнув і впав додолу старший син, пробитий наскрізь золотою стрілою. Ось і другого поранила безжальна стріла, аж юнака захитало від смертного болю. А стріли дзижчали в повітрі, і кожна непомильно знаходила свою жертву.
Коли далекосяжний Аполлон узяв уже сьому стрілу і прицілився в останнього, найменшого Ніобиного сина, щось, наче жаль, ворухнулося в серці грізного бога, бо хлопчик, підвівши догори руки, жалібно благав милосердя в богів. Але золота стріла задзвеніла і влучила малому в самісіньке серце – то Аполлон послав йому легку смерть.
Лемент і плач знялися на майдані й покотилися міськими вулицями аж до царського палацу. Так під час бурі мчать морські хвилі й з оглушливим гуркотом розбиваються об берег.
Не хотіла, не могла Ніоба повірити першій страшній звістці. Та прибігали нові й нові свідки непоправного лиха, і всі з палацу кинулися мерщій до майдану.
Побачивши мертвих синів, цар Амфіон в розпачі витяг кинджал і на смерть пробив собі груди. Приголомшена горем, сліпа від пекучих сліз, Ніоба впала на рідні тіла. О, яка була вона тепер несхожа на ту горду красуню, на ту пишну, величну царицю, що зовсім недавно йшла вулицями міста і завертала фіванок від священного вівтаря богині Лето!
Нещасна, пригнічена горем Ніоба раптом підвела голову. Лютий гнів палав у неї в очах.
– Радій з мого горя, оскаженіла Лето! – вигукнула нещасна цариця. – Сини мої вмерли, і я хочу вмерти. Тож хизуйся своєю перемогою.
На мить Ніоба замовкла, наче їй забракло снаги, та раптом її страдницький погляд спинився на дочках, навіть у страшному горі прекрасних.
Радість, мов сонячне проміння, осяяла обличчя цариці, і, всміхнувшись, вона голосно вигукнула.
– Тільки хіба ти перемогла, Лето? Ні, у мене, нещасної, все одно більше дітей, ніж у тебе, щасливої! І не ти, а я переможниця!
По тих словах запала якась дивна, лиховісна тиша – так буває перед грозою. Ось у повітрі сяйнула перша блискавка – золота стріла, і горда цариця завмерла з жаху: її старша дочка заточилася й впала на мертвого брата. Одна за одною падали від золотих стріл царівни, як падають скошені квіти на лузі.
Найменша дочка, ще зовсім дитина, кинулася до матері, і та обхопила її струнке тільце, притулила до себе, силкуючися сховати в своїй широкій одежі.
– Залиш мені одну, хоч одну, благаю! – в нестямі кричала Ніоба і ще дужче тулила до себе дитину.
Але та вже падала мертва додолу.
Серце в Ніоби замліло, вона схилилася до рідних тіл і довго-довго сиділа, мовчазна, нерухома, кам’яніючи з горя. Обличчя в неї стало мармурово-біле, з великих очей, що скорботно втупилися в мертвих дітей, повільно збігали холодні сльози. І скоро вся Ніоба стала холодною кам’яною брилою.
Якось із заходу налетів дужий вітрище, підхопив ту брилу й переніс її на Ніобину батьківщину – до Лідії, на гору Сіпіл. Там, на верховині, і тепер можна побачити брилу, схожу обрисами на жінку. З її кам’яних, нерухомих очей поволі стікають краплини води, наче тихі, невтішні сльози.

За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 71 - 74.

Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:

Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.

Зміст книги:

Передмова Андрія Білецького

Деметра і Персефона 
Дафна 
Нарцис 
Пігмаліон і Галатея
Адоніс 
Мідас 
Фаетон 
Прометей 
Пандора 
Данаїди 
Персей 
Тантал 
Ніоба 
Аргонавти 
Мелеагр 
Геракл
Орфей і Еврідіка 
Тесей 
Дедал та Ікар 
Тірренські розбійники 
Ерісіхтон 

Словник міфологічних імен та географічних назв

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.