"Аргонавти" - давньогрецький міф у переказі Катерини Гловацької

 

АРГОНАВТИ

(давньогрецький міф)

 

Завантажити давньогрецький міф "Аргонавти" (txt.zip)

 

Зміст давньогрецького міфу "Аргонавти":

 

Фрікс і Гелла

Поміж грецькими землями далеко славилася Беотія, що її вінчає гора Гелікон, улюблена оселя прекрасних Муз. У цьому родючому, зеленому краї, у місті Орхомен, владарював юнак Афамант, син могутнього Еола, бога вітрів. Афамант видався такий ставний і гарний, що всі милувалися ним. Навіть тендітна Нефела, богиня хмар, пролітаючи якось на золотій хмарці над Орхоменом, задивилася на юнака. З волі богині та хмарка зачепилася за гору, а Нефела легкою ходою спустилася на землю і ввійшла до царського палацу.
Тиха, замріяна, з пишними косами, що, наче світла імла, огортали її струнку постать, Нефела полюбилася Афамантові і стала його дружиною. З нею прийшло щастя в його країну і в дім – пасовиська і ниви тепер мали вдосталь дощу, бо сестри-хмари раз у раз прилітали на поклик своєї богині, а в царському палаці невдовзі залунали дитячі дзвінкі голоси й веселий сміх – то знайшлися в Нефели й Афаманта близнята: хлопчик Фрікс і дівчинка Гелла.
Збігав час, діти росли, як із води, і Нефела тішилася ними, тамуючи тугу за високим вільним небом. Бачила вона, що Афамант збайдужів до неї, відтоді як прийшла до них шукати притулку Іно, дочка фіванського царя Кадма.
Хоч і сувора доля випала Іно, та вона була завжди весела, балакуча, охоча до співів, і тиха, мовчазна Нефела наче зникала при ній, як зникає вранішня мла при яскравому світлі. Тепер Афамант бачив тільки Іно, ловив кожне її слово, і незабаром темнокудра фіванка стала господинею в його домі.
Скривджена, ображена Нефела, вмиваючись тихими сльозами, поцілувала дітей і подалася на захмарний Олімп, до оселі безсмертних богів. Могутня Гера, опікунка шлюбу і родини, відразу помітила блідий вид Нефели, її заплакані очі й примусила ту все розповісти. Страшним гнівом спалахнули очі Зевсової дружини, і вона урочисто сказала:
– Я помщуся за тебе, Нефело, за кривду, що завдав тобі смертний. Вічно тяжітиме моє прокляття над Афамантовим домом.
А на землі Іно й Афамант тішилися своїм щастям. Одне тільки непокоїло Іно – Нефелині діти, що підростали і врешті могли їй помститися за матір. Іно теж народила Афамантові сина, та першим спадкоємцем був усе-таки Фрікс.
Довго міркувала Іно, і нарешті сяйнула їй підступна, лиха думка. Напровесні, коли настав час сіяти хліб і люди прийшли до царських комор, Іно щедро роздала зерно людям, але напередодні так висушила його, що воно вже не могло прорости. А земля тієї весни була суха, аж потріскана, бо сестри-хмари тепер далеко минали цей край, де скривдили їхню богиню.
Настав голод, чорний, страшний. Люди день і ніч ревно молилися богам, та, видно, їхніх благань розгнівані боги не чули. Тоді, за порадою Іно, Афамант послав чоловіка у Дельфи спитати в Аполлоновому храмі у Піфії, як уласкавити безсмертних. Підступна Іно підкупила того посланця, і він, повернувшись, сказав так, як вона потай звеліла:
– Щоб змилувалися вічні боги, треба принести їм у жертву царевича Фрікса.
Жахнувся Афамант, і всі люди жахнулись, та хто міг піти проти волі богів? Тяжко ридав Афамант, востаннє цілуючи сина, а маленька Гелла так вчепилася в брата, що її не змогли відтягти. Так обох дітей і повели до жертовника.
Тісним колом стояли люди круг жертовника на високому священному пагорбі. Ось привели близнят, блідих, засмучених, поставили їх біля великого каменя, щойно відмитого від кривавих плям, – тут звичайно різали биків та овець на жертву богам.
– Мамо, де ти? Врятуй нас, мамо! – тихо, ледь чутно благали діти, дивлячись у небо.
І враз на пагорб опустилася золота хмара, огорнула всіх людей та жертовник, і діти почули рідний голос:
– Діти, бідні мої діти! Я не вільна взяти вас на Олімп, але сідайте мерщій на золотого овна, дарунок бога Гермеса, і він вас врятує.
За мить хмара щезла, і здивовані діти побачили біля себе великого барана, що виблискував золотом. Вони хутко вилізли на нього, і на очах усіх вражених людей овен із дітьми легко знявся в повітря.
Далеко внизу діти побачили Орхомен, далі простяглися поля, пасовиська, ліси. Ще вище піднявся овен, пролітаючи над горами, аж дітям дух перехопило. Нарешті під ними заясніла морська протока, її блакитне плесо мінилося проти яскравого сонця.
У радісному захваті Фрікс оглядався довкола, а Геллі враз потемніло в очах, запаморочилося в голові, і вона випустила з рук золоту вовну. Почувся легкий плюскіт, і байдужі хвилі назавжди поглинули дитяче тільце. Згодом на шану загиблій дівчинці ту морську протоку люди назвали морем Гелли, Геллеспонтом, а ми тепер звемо її Дарданеллами.
У розпачі, ридма ридаючи, Фрікс припав до овна, а той незворушно летів далі й далі. Під ними розпросторилася безкрая гладінь Гостинного моря, що в наш час зветься Чорним. Довго летів над морем золотий овен, уже й Фріксові помліли руки триматися за вовну. Та ось удалині замріли суворі обриси Кавказьких гір із величними білими шапками снігу. Ось гори ближче і ближче, вже видно зелені ліси на схилах, видно швидку гірську річку. В цій далекій незнаній країні Колхіді овен нарешті спинився.
Владарював тоді в Колхіді Еет, син світлого бога Геліоса. Він радо зустрів Фрікса, прихистив його, а згодом, коли той став розумним і гарним юнаком, одружив із своєю дочкою Халкіопою. То була старша Еетова дочка, а менша звалася Медея…
Сам віщун і чаклун, Еет знав, що золоте руно принесе його краю щастя. Тож коли овен уже зовсім постарів, його закололи за велінням богів, а ті взяли овна на небо, і відтоді він блищить уночі яскравим сузір’ям. А шкуру із довгою золотою вовною Еет повісив на великому дубі в священному гаї, присвяченому богові війни Арею. Той гай звідусіль оточували скелі, а єдину дорогу до нього стеріг вогнедишний дракон, що ні вдень ні вночі не стуляв своїх всевидющих очей.
Відтоді як овен із Фріксом пристав до Колхіди, вона забагатіла і з кожним роком ставала ще багатша і дужча. Слава про це полинула далеко за межі Колхіди і досягла берегів сонячної Греції. Багато сміливців мріяло податись у Колхіду по золоте руно, щоб здобути його в чеснім бою або хитрощами, але подорож була надто далека і небезпечна.
Фрікс із Халкіопою мали чотирьох синів, та хлопці були ще зовсім малі, коли Фрікс раптом помер. Казали нишком люди, що його підступно вбито, а інші твердили, що Фрікс дуже нудьгував на чужині і все мріяв про свій Орхомен. А коли відчув, що забракло вже сил, що він помирає, то прикликав синів і заповів їм повернутися на батьківщину.

 

Ясон

У родючій Фессалії, на березі тихої морської затоки, стояло багате місто Іолк. Заснував його Кретей, брат орхоменського царя Афаманта. Вмираючи, Кретей передав владу своєму синові Есону, доброму, лагідному чоловікові. Але Есон царював недовго: його зведений брат, підступний Пелій, силою забрав владу собі до рук, і Есон став жити в Іолку як простий городянин.
Дружину він мав таку ж лагідну, тиху, жили вони добре, та, коли знайшовся в них хлопчик, в Есоновій домівці оселилася тривога. Есон із дружиною боялися, що жорстокий Пелій уб’є їхнього сина – єдиного прямого спадкоємця царської влади. Тож вони удали, ніби немовля відразу померло, навіть справили пишні поминки. Вірні служниці, вбрані в чорну жалобу, бігали по вулицях і, рвучи на собі коси, так голосили, що все місто швидко довідалося про сумну новину.
А вночі Есон виніс хлопчика з міста і подався до гори Пеліону, де оселилися кентаври.
То було дике плем’я напівлюдей-напівконей, що мали голову, груди і руки чоловіка, а тулуб коня. Дикі, жорстокі кентаври часто завдавали селянам великої шкоди, як раптом набігали з гори, знищуючи все на своєму шляху, наче лавина.
Та був поміж них один старий мудрий кентавр, Хірон на ім’я, якого поважали навіть боги і на знак шани зробили безсмертним. Мудрий Хірон часом брав до себе на виховання хлопчика з хорошого роду.
От Хіронові й приніс свого сина Есон, знаючи, що тут хлопець ростиме в безпеці, а Хірон виховає його мужнім, розумним і справедливим.
Таким і виріс Ясон. Щоранку він довго робив різні вправи, від яких тіло ставало міцним, витривалим, удень виконував усе, що загадував вимогливий Хірон, а ввечері слухав його розумні повчання про життя і про весь навколишній світ. Скромний, до всіх привітний юнак навіть гадки не мав, що він царського роду. Тільки коли виповнилося йому двадцять літ, мудрий Хірон розповів, як і чому він тут опинився. Здивовано слухав Ясон, і очі в нього дедалі дужче палали.
– Я мушу йти до батька в Іолк – рішуче вигукнув нарешті Ясон. – Мушу повернути йому владу, що несправедливо забрав собі Пелій.
Сумно було старому кентаврові відпускати до людей юнака, якого він полюбив, наче власного сина, і недарма ж він сам розповів йому правду. І наступного ранку Ясон подався до Іолка.
Дорога з гори була неважка, і Ясон швидко йшов, весело наспівуючи. Вже сонце підбилось високо, коли путь йому перетяла гірська річка, розбухла від недавніх дощів. Шукаючи броду, юнак помітив стару жебрачку, що сиділа на камені край води й жалібно дивилася на нього.
– Перенеси мене, хлопче, на той берег, – попросила стара. – Скільки люду пройшло, та ніхто не зглянувся на мене. Невже і ти не допоможеш мені й підеш собі далі?
Ясонові стало жалко старої, адже Хірон вчив його бути завжди добросердим. Юнак підняв жебрачку на руки і легко переніс на той берег. Тільки як уже виходив з води, побачив, що загубив одну сандалю десь серед каміння у річці. Важко йти напівбосому, та Ясон не журився. Лагідно попрощався він із старою, а вона раптом сказала:
– Бувай здоровий, Ясоне. Може, і я колись стану тобі в пригоді.
Юнак довго міркував, ідучи далі, звідки жебрачка знає його ім’я.
Він навіть іще раз спинився поглянути на стару, та вона мов крізь землю запалась. Хіба міг Ясон знати, що подобу старої жебрачки прибрала сама могутня Гера, аби перевірити, чи добре кентавр Хірон виховав Есонового сина. А впевнившись у цьому, стала назавжди доброзичливою до Ясона.
Нарешті Ясон дістався Іолка. Йому наче снаги додалось, як ступив він на землю рідного міста, і всі люди оглядалися на ставного, дужого юнака з гарним, привітним обличчям. Коли Ясон вийшов на міський майдан, там саме скінчилась урочиста відправа – цар Пелій приніс жертву володарю підводного царства Посейдонові.
Пелій прагнув зміцнити свою владу і тому всім казав, ніби Посейдон – його батько. Лиходія весь час гризли зневіра і чорна турбота, а надто відтоді, як Піфія йому провістила: «Бійся напівбосого чужинця, свого земляка». Тих дивних слів збагнути Пелій не міг, але став дивитися кожному на ноги.
І от тепер, принісши жертву Посейдонові, Пелій повертався вже до свого палацу, коли його погляд привернув до себе гарний юнак, вбраний по-чужинському. Цар мерщій глянув юнакові на ноги, і блідий страх стис йому горло – чужинець був напівбосий!
Ледве здобувшись на слово, Пелій звелів покликати незнайомця. Люди вже встигли попередити юнака, що то сам цар Пелій, та Ясон не знітився, хоч ніколи не розмовляв із такою вельможною людиною. Він підійшов до Пелія і, сміливо дивлячись йому в очі, чемно привітався.
– Хто ти? Звідки родом? – похмуро спитав Пелій. – Тільки гляди, не здумай брехати.
– Я ніколи не принижуюся до брехні,– гідно відказав юнак. – Так навчив мене мудрий Хірон, що в нього я прожив двадцять літ у зелених ущелинах Пеліону. Звати мене Ясон, я син твого брата…
– Ти син мого брата? – збентежено перепинив юнака Пелій.
– Так, твого зведеного брата Есона, колишнього іолкського царя. Ти силою забрав у нього владу і нажив по тому велике багатство. Нехай воно лишиться тобі, але царську владу ти повинен віддати.
Ця відверта впевнена мова спершу збентежила, а тоді розлютила Пелія. Та, пригасивши в очах лютий блиск, він розважливо мовив:
– Гаразд, я поступлюся царською владою, якщо ти зробиш мені одну-єдину послугу.
– Авжеж, я зроблю! – радо вигукнув щирий Ясон.
І Пелій, людина мстива і злопам’ятна, спокійно сказав:
– То привези сюди, до Іолка, золоте руно.
Колись Ясон чув від мудрого Хірона розповідь про своїх родичів, близнят Фрікса і Геллу, про чудесного овна та про його золоте руно, що висить тепер у колхідського царя Еета в священному гаї бога Арея. Але як же добутись туди, в ту далеку Колхіду?
А цар Пелій повторив іще раз:
– Привези до Іолка золоте руно, а я поступлюся царською владою. Недавно вночі мені з’явилася тінь бідного Фрікса, що помер у Колхіді, далеко від рідної землі. Фріксова тінь сказала мені: царем Іолка буде той, хто привезе з Колхіди золоте руно. Ти, Ясоне, сам бачиш: я вже старий і немічний, я не годен цього зробити. А ти молодий, дужий, повний снаги і завзяття. Ти привезеш золоте руно і станеш господарем Іолка.
Так сказав Пелій, а сам плекав підступну надію, що юнак не дістане в чаклуна Еета золотого руна та й взагалі не повернеться з такої небезпечної далекої міндрівки.
А юного сміливця ніщо не лякало. Він радо пристав на царську умову, певний, що неодмінно переможе. Збуджений, щасливий, він подався до батькового дому, а за ним поспішала ціла юрба показувати йому дорогу – далеко, аж на околицю міста.
Як же зраділи Ясонові батьки, коли їхній красень-син став на порозі! Три дні тривала пишна учта в Есоновім домі, куди поз’їжджалися всі родичі з сусідніх міст. Три дні пили вони променисте вино, славили безсмертних богів і милувались Ясоном. А на четвертий день Ясон став ладнатись у путь.
У всі грецькі землі подалися гінці скликати наймужніших, найславніших героїв. І герої радо поспішили до Іолка. А тим часом у місті на березі моря зводили великий, на п’ятдесят весел, корабель, якого ще ніхто з-поміж греків не бачив.
Спершу Ясон розгубився: як будувати той корабель і хто зугарний взятися до цього? Якось подався він до Пеліонського лісу й заходився рубати височенну, сосну для майбутнього корабля. Важка була то робота навіть для його дужих рук. Спинився юнак відпочити, і раптом причулося йому, ніби хтось кличе:
– Ясоне!
Він озирнувся, та навколо нікого не було. А голос зазвучав зовсім поряд:
– Ясоне, ти допоміг старій жебрачці, тож і тобі буде поміч в усьому. Корабель у тебе вийде такий, якого ще не носили хвилі священного моря. Доручи його будувати найкращим іолкським майстрам, а ними хай керує славетний корабельник Арг, син Арестора.
Так Ясон і зробив. І застукотіли в Пеліонському лісі сокири, залунали чоловічі голоси. А жінки тим часом ткали великі й міцні сніжно-білі вітрила. Здавалося, весь Іолк зводив той корабель, а досвідчений Арг устигав усьому дати раду.
На прохання Гери Аргові допомагала сама Афіна Паллада, опікунка всякого ремесла і наук. Вона сама вставила в корабельну корму шматок священного дуба з Додонського гаю, щоб провіщав мандрівникам майбутнє.
А ніс корабля прикрасила голова божественної Гери, що її найкращі майстри вирізали з дерева й позолотили.
Довго, старанно зводили корабель, зате він і вийшов напрочуд добротний і гарний: стрункий, із високою‘щоглою, з крутими боками, він був легкий на воді, швидкоплинний.
На честь будівничого корабель назвали «Арго» і нарешті урочисто спустили на воду.

 

Відплиття

Ніколи ще жителі Іолка не бачили стількох прекрасних мужів, скільки їх посходилося тепер до Ясона. На його заклик прибула вся окраса тодішньої Греції: славетний Геракл із своїм вихованцем Гіласом; нерозлучні брати Діоскури – Кастор і Полідевк, сини Леди і Зевса; афінський герой Тесей; мужній Мелеагр із Калідона; володар сонячної Ітаки Лаерт; сини старого Еака Пелей і Теламон; Гераклів друг Адмет; знаменитий лікар Асклепій; неперевершений співець Орфей; крилаті сини північного вітру Борея Зет і Калаїд та ще багато інших героїв.
Аргонавти – так назвали героїв, що відпливали на «Арго», – спершу обрали за вождя Геракла, та герой відмовився й наполіг, щоб вождем став Ясон. Керманичем наставили Тіфія, бо у фінікійському полоні він добре навчився водити човни. А зіркий Лінкей, який бачив крізь воду найглибше дно, мав пильнувати на корабельному носі.
Увечері, напередодні від’їзду, аргонавти принесли багаті жертви богам-олімпійцям та грізному Посейдонові, володарю безбережного моря. А коли ясно спалахнув вогонь на жертовнику, всі зрозуміли – то схвала богів і добра прикмета. Зраділи аргонавти і весело посідали вечеряти просто при березі, смажили м’ясо, пили вино і слухали тих, хто бував уже в далеких мандрівках.
А вдосвіта, коли почали мерхнути зорі й золотошатна Еос простягла по небу свої рожеві пальці-проміння, Тіфій збудив усіх, кваплячись відплисти до схід сонця. Герої швидко посідали на свої місця, Тіфій став за кермо, а Ясон, як годилося, на знак щастя вилив у море повний кратер вина.
Гребці дружно взялися за весла, і «Арго» полетів, наче вранішня чайка над морем. Ось вийшли вони із затоки у вільне, відкрите море, напнули сніжно-білі вітрила, і вітер ще швидше погнав корабель.
А на сході небо дедалі дужче палало, і от на осяйній колісниці з крилатими кіньми виїхав на небо сам Геліос, даруючи людям світлий день і світлу надію.
Радісними вигуками вітали аргонавти божественне світило, а співець Орфей узяв кіфару, вдарив по золотих струнах і заспівав, та так дивно, так гарно, що заслухались не тільки гребці, а навіть риби й дельфіни, які бавились у морських хвилях. Зачувши чарівний спів, припливли і морські німфи – нереїди, прекрасні створіння з довгими косами. Отак цілий почет із нереїд, дельфінів і риб випроводжав «Арго» в далеку мандрівку.

 

Острів Лемнос

Обігнувши гористі береги Фессалії, аргонавти здалеку побачили величезну гору, що здіймалася в небо, в захмарну височінь. То був Олімп, оселя безсмертних богів. Зачудовано дивилися туди подорожні, та їхні очі, очі смертних, бачили тільки темні хмари, що оповивали гірську верховину. Побожний дрож пройняв усіх, а Ясон підвівся і, ставши лицем до Олімпу, голосно помолився богам, щоб ті не кинули їх напризволяще у безбережному морі чи в далеких чужих краях.
Коли Олімп зостався далеко позаду, інша гора привернула їхні погляди. Вже швидко сутеніло, бралося на ніч, та попереду мріло якесь дивне сяйво. Спершу всі подумали, що то сходить місяць, та сяйво було надто велике і дедалі більшало, розгорялося. Вже геть споночіло, і в чорній пітьмі палахкотів дивний вогонь, червоним стовпом здіймаючись до неба.
– Певне, то острів Лемнос, – пояснив Орфей, – земля, куди безстрашний титан Прометей приніс смертним людям вогонь із Олімпу. Відтоді він палає і досі. А бог-майстер Гефест зробив там, у вогнедишній горі, собі кузню. Коли Гефестові помічники – одноокі велетнікіклопи – б’ють по ковадлу, то двигтить вся гора, а вогненні іскри шугають до неба. Та не біймося роботящого бога. Заночуймо на морі, а вранці побачимо, що далі робити.
Вранці вогонь згас, і тільки пасмо чорного диму здіймалося з верхівки гори. Аргонавти пристали до острова і посходили з корабля, обережно ступаючи по землі, що ховала в своїх надрах вогонь. На березі зосталися стерегти корабель Геракл, Тіфій і ще кілька аргонавтів. А всі подалися в глиб острова, цікаві дізнатись, хто тут живе і чи багатий цей край.
За гострим закрутом берега вони побачили вдалині місто. Звідти поспішав до них гурт людей, озброєних списами і луками. Аргонавти і собі схопилися за зброю, та далекозорий Лінкей спинив їх і сказав,
– Не витрачаймо даремно стріл – то не воїни, а звичайні жінки.
І справді, то були лемноські жінки. Над ними тяжів кривавий
гріх – вони повбивали за зраду своїх чоловіків і стали жити й трудитися самі, а владаркою обрали юну Гіпсіпілу, дочку царя Тоанта. Тільки над однією Гіпсіпілою не тяжів страшний гріх – вона нікого не вбила, а свого батька нишком врятувала, хоч жінки й ухвалили, щоб жодного чоловіка не було на Лемносі.
Коли невідомі чужинці висадилися на острові, його жительки злякалися, що прибульці помстяться їм за вбитих чоловіків. Та аргонавти виявилися такі миролюбні, а до того ж такі вродливі й мужні, що лемносянки забули свій страх і люб’язно запросили гостей до міста. Гостина тривала не день і не два. Ясон, зачарований юною Гіпсіпілою, навіть забув, чого він подався у мандри. Та й інші аргонавти, оточені дбайливими, ласкавими жінками, і гадки не мали рушати з Лемносу. Щодня лилося п’янке вино, весело звучали флейти й тимпани, лунав радісний сміх… Та враз наче грім ударив з ясного неба – то з’явився до безжурних аргонавтів Геракл. Гнівом палав його погляд, могутні руки стискалися в кулаки.
– Що, розкошуєте? – кинув він зневажливо, гнівно. – Хіба ти забув, Ясоне, куди ми тримаємо путь? Нехай наші земляки марно чекають на золоте руно, а ми оселимося тут, на Лемносі. Чи не так?
– Ні, не так! – відказав, підводячись, Ясон. – Ти слушно нас соромиш, Геракле, і слова твої хоч і болючі, але справедливі. Ми забули про святу обітницю, що дали землякам. Тож годі бенкетувати, рушаймо сьогодні ж. А вам спасибі, любі жінки, що нас привітали і дали відпочити. Тепер прощавайте і не згадуйте нас лихом – далека нам путь, аж до заморської Колхіди, і хтозна, чи вернемося ми звідти.
Зрозуміли лемноські жінки, що не втримати їм чужинців, та не стали журитись, а веселою юрбою провели їх до самого берега. Тільки одна Гіпсіпіла не співала і не сміялась, як інші. Вона не зводила залюблених очей з Ясона і шепотіла, наче закляття, одне тільки слово: «Повернись! Повернись!» Та ніхто не чув того шепоту – ані Ясон, ані всевладні боги.
Дужі руки швидко звільнили «Арго» від кітви – чималої каменюки на грубій линві. Всі сіли по місцях, враз дружно ударили веслами, і корабель полетів далі на схід. Спереду сяяла проти сонця золота голова могутньої богині, і здавалося – то сама Гера веде корабель.

 

Пропонтіада

Лемносянки дали аргонавтам у путь вина та всяких наїдків, тож довгий час їм не було потреби приставати до берега. Нарешті «Арго» ввійшов у широку протоку, її тиха прозора гладінь виявилася підступною, бо кам’янисте дно було місцями мілке, небезпечне.
– Геллеспонт! – пояснив Тіфій, і всі аргонавти побожно згадали маленьку небіжчицю Геллу.
Довго пливли вони протокою, та нарешті береги розступилися – то почалася Пропонтіда, що її ми тепер називаємо Мармуровим морем. А за кілька днів зіркі очі Лінкея розгледіли у вранішній млі невисокі гори. Підпливли ближче і побачили острів чи, радше, півострів, бо кам’яниста смужка з’єднувала його із фрігійським берегом.
– То Ведмежа гора, – пояснив досвідчений Тіфій, – та люди живуть не вгорі, а тут, на узбережжі.
І справді, на березі вже зібралися люди й цікаво роздивлялися чужий корабель. То були мирні доліони, що вели свій рід від самого Посейдона. І могутній бог оберігав їх від усякої кривди, а надто від найближчих сусідів – шестируких велетнів, що жили на Ведмежій горі.
Доліонами правив юний цар Кізік. Він перший привітав аргонавтів, гостинно запросив їх до свого палацу, а його слуги вже різали й білували найкращих баранів – пригощати гостей.
Незадовго до того старий віщун провістив Кізікові, що як до нього припливуть сміливі мандрівники на великому, ще не баченому кораблі, то він має їх ласкаво прийняти і нізащо не встрявати з ними в бій. Тож Кізік добре прийняв аргонавтів, частував їх цілий день, а наступного ранку показав їм свої володіння.
Із Кізіком охоче пішли всі аргонавти, крім Геракла, – той, як завжди, зостався стерегти корабель. Обдивившись півострів, що був напрочуд зелений, багатий на джерела й звірину, аргонавти вже повертались до моря, коли раптом почули якісь дивні звуки, немов тріщало й гупало каміння. Вискочивши на берег, вони з жахом побачили шестируких велетнів, що відривали від скель великі кам’яні брили й кидали у воду, закриваючи вихід із затоки, де стояв безпорадно «Арго».
Ні, не безпорадно! Геракл із корабля сипав своїми непомильними стрілами. Велетнів полягло вже багато, а коли Ясон із друзями напали ззаду, шестирукі створіння, здоровенні, але незграбні, незугарні, відразу кинулися врозтіч. Та їх утекло небагато, на радість боязким доліонам, більшість зосталась непорушно лежати при березі, наче величезні дуби, що їх повалив буревій.
Аргонавти попрощалися з юним Кізіком та доліонами, сіли на свій корабель і знову взялися за весла. Збуджені битвою з велетнями, у поспіху й метушні вони забули набрати питної води. Тож довелося їм уже наступного дня виглядати, чи не видно землі.
Щоб тим часом розважитись, Геракл заохотив усіх позмагатися на веслах. Усі радо погодилися, не знаючи, певне, що воно таке – змагатись із Зевсовим сином. Довго всі дружно гребли, і «Арго» стрілою летів уперед. Та от стомлені аргонавти стали один по одному кидати весла, ось уже, крім Геракла, гребуть тільки п’ятеро, але й вони знемоглися. Нарешті тільки один Ясон ще гребе, не відстає від Геракла.
Ні той, ані той не бачили, що «Арго» підпливає до якоїсь землі. Але досвідчений Тіфій, хоч захопивсь, як і всі, змаганням двох могутніх героїв, не забував міцно тримати кермо, спрямовуючи корабель до вже близького берега. Раптом у дужих Гераклових руках тріснуло весло, і в ту ж мить Ясон упав непритомний. Змагання скінчилося, за згодою всіх аргонавтів, перемогою обох героїв.
Вийшли аргонавти на берег і полягали в холодку відпочити, а невтомний Геракл одразу подався в ліс шукати дерево собі на весло. Всім хотілося пити, тож послали по воду наймолодшого – юного Гіласа, майже хлоп’я, що його Геракл узяв із собою в подорож.
Схопивши глиняний глек, Гілас побіг шукати річку або джерело. Місцина була незнайома, і довелося йому поблукати, аж поки вийшов на тінисту галявину і побачив невеличке тихе озерце. Його спокійне плесо відбивало зелене віття і клапті блакитного неба, відбило воно і хлоп’ячу постать, струнку, засмаглу. Вода була чиста, прозора, навіть видно камінці на піщаному дні. Схилився хлопець до води, припав спраглими вустами до неї, аж тут дві ніжні дівочі руки обплели йому шию, принадно блиснули зелені очі, і красуня-наяда потягла хлопчину на дно.
Гілас устиг лише злякано зойкнути і ще раз, голосніше, а тоді почувся плюскіт і все стихло, тільки брижі пішли по воді. Тільки ще зостався на березі Гіласів глиняний глек, і на нього по довгому розшуку нарешті натрапив Геракл.
Герой саме вертався до корабля, несучи молоденьку сосну собі на весло, коли раптом почув розпачливий зойк і знову зойк, ще дужчий.
Геракл упізнав – то був голос його улюбленця Гіласа. Кинувши додолу сосну, він побіг на той зойк, гукав хлопця щомиті, продирався крізь зарості й хащі, розривав руками чагарник, та хлопця ніде не було.
Вискочивши на галявину, Геракл побачив невеличке тихе озерце, а біля самої води – Гіласів глек. Зрозумів герой, що сталося з хлопцем, зажурився і не схотів нікуди йти звідти, де загинув його юний ДРУГ.
А здорожені аргонавти, нічого не знаючи, лаштувалися до сну. Втома їх швидко зборола, і вони міцно поснули. Удосвіта, ще й на світ не благословлялося, суворий Тіфій усіх побудив і сказав сідати до весел.
Тільки вранці, як зійшло вже сонце, аргонавти побачили – немає поміж ними Геракла й Гіласа. Мимохіть усі притримали весла і втупились очима в Ясона. А той сидів мовчки, і ясне чоло йому наче оповила чорна хмара.
Зненацька не витримав Теламон, найщиріший Гераклів друг. Він підбіг до Ясона і гнівно крикнув:
– Підступний Ясоне, я знаю – ти навмисне зоставив на березі Геракла. Адже тільки він може затьмарити твою славу героя. Ганьба тобі, і навіки буде ганьба, коли не завернеш назад корабля.
А що Ясон похмуро й мовчки сидів, не зважаючи на Теламона, той геть розлютився і підскочив до старого керманича.
– Тіфію, завертай назад корабель! Завертай! – кричав Теламон.
Розгубилися аргонавти, не знали, гребти їм далі чи ні. Умовляли
Теламона схаменутись, але той нікого не слухав і силоміць поривався до керма.
Раптом корабель спинився. Мореплавці аж принишкли – спинити корабель міг тільки бог, смертним це не до снаги. І справді, то був морський бог, віщий Главк. Він висунув з хвиль голову, сиву, кошлату, повиту морськими водоростями із химерними мушлями, і владною рукою спинив «Арго».
– Смертні, киньте сперечатися, – загуркотів, наче морський прибій, його голос. – Де вам іти проти волі всемогутнього Зевса! А саме з його волі Геракл зостався на березі – йому роковано зробити великі подвиги, щоб стати безсмертним. А Гіласа затягли наяди до себе, в чисту озерну воду. Видно, таку долю випряли йому невблаганні Мойри. Тож не вертайте назад, а їдьте спокійно туди, куди вам призначено путь.
Замовк голос, схожий на гуркіт прибою, і сива кошлата голова сховалася в хвилях. Зраділи аргонавти віщим словам морського бога і дружно взялися гребти. А засоромлений Теламон підійшов до Ясона і ніяково мовив:
– Даруй мені гнівні слова, з розпачу я не тямив сам, що казав.
Ясон не таїв лиха на щирого Теламона, і знову згода і мир запанували на «Арго».

 

 

Дальші пригоди

Наступну зупинку мореплавцям довелося зробити в Місії, де, як вони чули, жило дике плем’я бебриків. До берега, куди вони вийшли з «Арго», звідусіль бігли якісь люди в звіриних шкурах. З-поміж них один особливо вирізнявся високим зростом і свавільним, жорстоким обличчям.
Ясон, виступивши наперед, спокійно і лагідно мовив до нього:
– Вітаємо тебе і всіх, хто живе у цім краї. Ми – люди мирні, пливемо далеко, аж до заморської Колхіди, то чи не дасте нам трохи харчів та питної води? Той, хто допомагає подорожнім, завжди любий безсмертним богам.
– Га, це ти так гадаєш? А в мене, царя Аміка, Посейдонового сина, свої, інші закони, – і здоровань зловтішно зареготав. – Закони такі: той, хто прибув у мої володіння, повинен битися навкулачки зі мною. А тоді переможець хай робить із переможеним усе, що йому заманеться, це справедливо, еге ж? Тільки завжди переможцем виходжу я, а мої вороги всі вже в Аїдовім царстві. Адже погляньте, яка в мене зброя!
Амік підняв свої здоровенні кулачиська, кожний завбільшки з чоловічу голову, і, милуючись ними, знову зловтішно зареготав.
Аргонавти, ставши тісним гуртом, похмуро мовчали. Враз Амік перестав реготати і презирливо кинув:
– Ач, боягузи, принишкли. Ану виходь, хто тут найдужчий.
Ясон перший ступив наперед, та юний Полідевк випередив його, сказавши:
– Ти, Ясоне, наш вожак, ти вдатний до всього. А я вмію тільки одне – битися навкулачки, зате добре вмію. Ось побачиш!
І він, посміхаючись, став перед грізним Аміком. Став невеличкий юнак, веселий і гарний, наче зірка яскрава, перед здоровенним, як гора, дикуном, чорним, патлатим, страшним.
Прислужник кинув поміж ними на землю ремені, що ними бійці обмотують руки. Амік, пхнувши їх згорда ногою, сказав:
– Бери які хочеш.
Полідевк нахилився і, не вибираючи, взяв ремені, ближчі до нього. Тоді спокійно, не кваплячись, обмотав собі руки і став, готовий до бою. Кров’ю наллялися очі в Аміка. Наче хижий звір, стрибнув він на Полідевка, та спритний юнак крутнувся і сам затопив дикунові збоку в скроню, аж того захитало. Засліплений болем і люттю, Амік заходився навмання гатити своїми кулачиськами, та невеличкий верткий Полідевк щоразу встигав ухилятись і сам непомильно бив дикуна. Коли він утретє щосили вдарив Аміка в ту саму скроню, здоровань заточився і, спливаючи кров’ю, упав неживий.
Бебрики звідусіль кинулися із зброєю на Полідевка, але біля нього вже вимахував блискучим мечем брат його рідний Кастор, та й усі аргонавти схопилися за зброю.
Бій тривав недовго: бебрики зразу відчули перевагу чужинців і здалися в полон, благаючи, щоб їх не вбивали. Аргонавти радо пішли на згоду, тільки зажадали від дикунів священної клятви.
– Ми люди мирні й не хочемо нікого вбивати, – сказав їм Ясон. – У вас ми гадали тільки дістати харчів та питної води, а ніякої кривди й на думці не мали. А ви зустріли нас як вороги, за що ваш володар і дістав по заслузі. Ніколи більше не порушуйте святого закону гостинності й будьте ласкаві до всіх подорожніх, до всіх стомлених, спраглих. Покляніться нам вічною клятвою в цьому.
Бебрики щиро поклялися, а тоді хутко назносили до берега м’яса, сиру, вина. Аргонавти набрали чистої джерельної води, попрощалися з бебриками, а Ясон наостанок сказав:
– Пам’ятайте свою святу обітницю бути гостинними, бо за нами прийдуть інші мореплавці, дедалі більше кораблів пливтиме безкраїм морем.
Увінчавши юного Полідевка лавровим вінком, аргонавти весело подалися до свого корабля. Саме дув ходовий вітер, і «Арго», наставивши вітрила, полетів білокрилою чайкою. Орфей узяв кіфару, торкнувся золотих струн, і до здивованих бебриків, що досі стояли на узбережжі, долинули дивні, нечувані звуки.
– Ні, видно, то не люди, а безсмертні боги! – вирішили бебрики, і клятва, яку вони щойно дали, стала для них непорушним законом.
А швидкий «Арго» плив усе далі й далі. Знав Тіфій, що невдовзі випливуть вони у величезне море, бурхливе й небезпечне, хоч і звалося Гостинним. Керманича непокоїла думка, де б розпитатися про морський шлях і почути мудрої ради. Нарешті надумав Тіфій пристати до фракійського берега, де стоїть місто Салмідес. Пильно вдивлявся Лінкей у далечінь, де мріла земля. Обриси її ставали дедалі чіткіші, виразніші, вже видно затоку, покручену й, певне, мілку, та Тіфій вправно довів корабель до самого берега.
Місто вразило аргонавтів. Воно ніби вимерло, ніде не видно було людей. З-за прибережних будинків здіймався високий палац, але дорога до нього вся поросла травою і будяками. Здивовано перемовляючись, аргонавти спинилися перед палацовим ганком. Та, мабуть, хтось почув їхні голоси: двері повільно прочинилися, і на порозі, мов сіра тінь, став сліпець, старий, немічний, в якомусь лахмітті.
– Привіт вам, чужинці,– проказав ледь чутно старий. – Скажіть, чи то не ви часом пливете до Колхіди по золоте руно? Я чекаю тих сміливців, бо тільки вони можуть зарадити в моєму горі.
Ще дужче здивувалися аргонавти, а старий, почувши ствердну відповідь, аж засяяв і радісно заспішив їм назустріч, та раптом заточився і мало не впав. Аргонавти обережно підхопили його й посадовили на лаві, а самі стали довкола. І старий розповів глухим, пригаслим голосом:
– Я – Фіней, Агенорів син, колишній фракійський володар. Могутній бог Аполлон був ласкавий до мене і навчив дізнаватися, що судилося смертним. Та я, жаліючи людей, часто допомагав їм уникати жорстокої долі, а цього робити не вільно. От боги й покарали мене – осліпили, ще й наслали гарпій, цих чудовиськ-птахів, і через них я тепер помираю з голоду. Я знаю свою долю, недарма вчив мене сам Аполлон: врятувати мене можуть тільки сміливці, що пливуть до Колхіди, бо серед них є двоє крилатих героїв – сини північного вітру Борея. Нарешті ви тут, та я вже вмираю.
Сліпець казав правду – він таки помирав із голоду. Життя ледве мріло в його виснаженому старечому тілі, з незрячих очей тихо текли гіркі сльози. Вражені аргонавти мерщій подіставали хто мав при собі який харч і поклали те все перед Фінеєм. Та не встиг старий простягти руки до їжі, як щось моторошно зашелестіло, загелготіло в повітрі, зашуміли дужі крила – і великі чорні птахи закружляли низько над ними.
То були гарпії – дивовижні птахи з жіночими головами на довгих кістлявих шиях. Розпатлані коси, худющі люті обличчя, носи наче дзьоби і криваво-червоні роти – все було в них бридке, потворне.
Наче кара богів, злетіли вони на старого сліпця. Своїми довгими лапами з кривими гострими пазурами гарпії миттю похапали всі харчі, покладені перед Фінеєм, вирвали хліб в нього просто з рук, дряпаючи їх до крові та розриваючи вже й так подерте вбрання.
Бідолаха не встиг з’їсти й крихти, дарма що аргонавти, оговтавшись, вимахували мечами й дрюками та кричали чимдуж. Зробивши своє гидке діло, гарпії знову зловтішно загелготіли й полетіли геть.
Та за ними знялись у повітря крилаті Бореєві сини, тримаючи в руках гострі мечі. Довго переслідували обидва юнаки хижих гарпій, аж до далеких скелястих островів, та, коли вже нарешті догнали й занесли над ними гострі мечі, раптом небо заясніло, заграло веселковими барвами-блисками, і перед юнаками з’явилася Зевсова вісниця Іріда, богиня веселки. Простерши свої райдужні крила, ніби боронячи гарпій, вона сказала:
– Хоробрі Бореєві сини, не вбивайте цих Зевсових слуг. З волі безсмертних богів гарпії більше ніколи не прилетять до Фінеєвого дому.
Послухалися прекрасної вісниці юні Бореади та й повернули назад, і відтоді ті скелясті острови стали зватися Строфадами – островами повернення.
Коли сміливі юнаки прилетіли назад, Фіней, уже скупаний, чисто вбраний, сидів за столом і вперше за довгий час спокійно обідав. Він обійняв Бореадів і знову заплакав, тільки тепер із вдячності й щастя. Уже вгамувавши перший голод і спрагу, він повчав аргонавтів, як їм далі плисти:
– Діти мої! Я не можу розкрити все ваше майбутнє, бо знову впаде на мене гнів безсмертних. Тільки скажу, що попереду на вас чигає ще багато страшних небезпек. І найперша – то Сімплегади, дві величезні плавучі скелі у найвужчому місці протоки, що веде до безбережного моря. Ті скелі раз у раз стикаються одна з одною і не дають кораблям пройти поміж ними. А вам треба пройти, бо немає іншого виходу до Гостинного моря. То ось що я вам пораджу: візьміть із собою дикого голуба і спершу пустіть його. Як голуб устигне пролетіти поміж Сімплегадами, то й ви сміливо рушайте, тільки так швидко, як голуб. А як він не пролетить, то вертайте назад або чекайте слушного часу.
– А коли нам пощастить і ми пройдемо Сімплегади, то куди далі плисти? – спитав Ясон.
– Як вийдете у велике море, то стережіться: воно неспокійне, бурхливе, недарма згодом люди назвуть його Чорним. Пливіть попід правим берегом, та не підходьте близько, бо той берег мілкий, кам’янистий. Увесь час беріться на північ і схід, ви ж, мабуть, знаєтесь на яскравих нічних зорях, що здавна світять усім мореплавцям.
– А де ж та Колхіда? Де нам пристати до берега? – спитав розважливий Тіфій.
– Колхіда далеко, – мовив Фіней і, поглянувши на Тіфія, тяжко зітхнув. А тоді відповів чомусь не керманичу, а Неонові: – Приставати будете там, де бурхливий Фасіс впадає у море. Вище на його берегах стоїть палац царя Еета, а в священнім гаю на велетні-дубі висить золоте руно. І вдень і вночі стереже його вогнедишний дракон. Та ви люди сміливі, не бійтеся чудовиська, але не забудьте насамперед принести жертви богам. А ти, Ясоне, помолися ревно богині кохання, золотій Афродіті,– вона зарадить тобі в найбільшій скруті.
Щиро подякували аргонавти старому Фінеєві за розумні поради, добре відпочили в його покоях, а вранці подалися в далеку путь, назустріч новим небезпекам.

 

 

Нові небезпеки

Перші дні «Арго» спокійно плив блакитним плесом, що тихо стелилося перед ним. Та вже скоро береги стали вужчати, корабель увійшов у протоку, неглибоку, майже прозору. Сонце ясно світило з неба, і ясно вигравала, мінилася проти нього вода. Навперейми «Арго» мчали веселі, товариські дельфіни, а вгорі кружляли чайки, сніжно-білі, мов корабельні вітрила. Здавалося, ніщо не загрожує мореплавцям, усі повеселішали, спокійно гребли і залюбки слухали, як грає та співає Орфей.
Попереду, на корабельному носі, стояв, як завжди, Лінкей, пильно вдивляючись у дно протоки, щоб «Арго», бува, не наскочив на каміння. Раптом Лінкей стривожився, спохмурнів: його зіркі очі угледіли
попереду якусь дивну млу, що клубочилася, наче темна грозова хмара. Вже чувся далекий гуркіт, щось гримотіло, тріщало, і враз наставала тиша. А тоді знов гуркотіло, щоразу дужче і дужче.
Тепер уже й інші аргонавти почули той загрозливий гуркіт. Усі посхоплювалися на ноги і мовчки втупилися в ту химерну імлу. З неї поволі вимальовувалися обриси двох великих скель, що невпинно рухалися – то сходилися, стикаючись із страшним гуркотом, то розходилися знову.
– Сімплегади! – похмуро крикнув Тіфій.
Ніхто не озвався, кожний тільки міцніше стис весло.
Все ближче плавучі скелі, навколо них шалено нуртує вода, здіймаючи до неба хмари дрібних бризок. Десь уже зникли веселі дельфіни, щезли білі чайки, і «Арго» опинився сам перед брамою смерті.
Ясон став поряд із Лінкеєм і в ту мить, коли підступні скелі почали розходитись, випустив дикого голуба. Всі, затамувавши віддих, стежили за сіреньким птахом. Ось голуб уже поміж скель, та вони насуваються одна на одну все швидше і швидше. Ось скелі зіткнулись із страшним гуркотом, а море збурилося чорними водограями. Та маленька пташина вже обминула скелі й тепер летіла до корабля, відбувшись кількома пір’їнами з хвоста.
Радість пройняла аргонавтів, радість і водночас блідий страх – адже тепер їм самим треба проскочити ту браму смерті. Велетенська хвиля раптом підхопила «Арго» і помчала просто на скелі, та інша, зустрічна, хвиля закрутила корабель, наче горіхову шкаралупу. Але Тіфій міцно тримав кермо дужими руками, напруживши м’язи так, що жили от-от, здавалося, лопнуть.
– Пильнуй! – крикнув Ясон. – Скелі розсуваються!
Усі воднораз рвонули весла, і слухняний «Арго» блискавкою помчав між Сімплегадами. Та знову зустрічна хвиля закрутила, завихорила його на одному місці, а скелі вже насувалися.
«Кінець, тепер кінець!» – подумав Ясон, а разом із ним і всі аргонавти.
Зненацька у цьому шаленому вихорі, в чорних водограях збурених хвиль заяріла золотом прекрасна голова Гери спереду «Арго». Вона стала наче більша і ще ясніша, і така влада відчувалася в ній, що скелі на мить спинилися, пропускаючи корабель. А тоді знову загуркотіло, та «Арго» був уже у вільному морі, лише з його корми зірвало кілька прикрас.
Чи справді могутня богиня прийшла аргонавтам у тяжкій скруті на поміч, а чи це їм здалося – хто знає?
Розповідають старі легенди й таке: в тому шаленому вихорі, в гуркоті спінених хвиль, що розбивались об скелі, раптом дзвінко й чисто залунав небесний голос Орфея і, вторуючи йому, забриніли золоті струни. Це було так прекрасно, що хвилі притишились, а скелі, які от-от мали зійтися, раптом стали, пропускаючи корабель із божественним співцем.
Було воно так чи, може, інакше – не знає ніхто. Тільки відтоді, як сміливий «Арго» проплив поміж Сімплегадами, ті грізні скелі розійшлись і стоять непорушно. Збулося прадавнє пророцтво: як хоч один корабель пропливе поміж Сімплегадами, вони назавжди зупиняться і вічно стоятимуть по обох берегах Боспору.
Довго не могли отямитись аргонавти, а коли нарешті збагнули, що найбільша небезпека минула, всі стали радіти, сміятися, наче хлоп’ята, а найстарший за віком – мудрий, досвідчений Тіфій – склав щиру подяку безсмертним богам.
Радісно, на повні груди відітхнули аргонавти, тільки один Ясон не тішився, як усі. Чи він нездужав, або гнітила його яка турбота? Тіфій спитався про це, і Ясон скрушно мовив:
– Справді, гнітить мене думка: навіщо я пообіцяв Пелієві привезти золоте руно? Тепер через мене ви зазнаєте страшних небезпек, важите власним життям.
Ясон говорив голосно, щоб усі чули. То він навмисне, вдавшись до хитрощів, випробовував друзів, чи не занепали вони духом, Чи не хочуть повернути назад. Та на його скрушні слова всі весело відгукнулись:
– Ну то й що? Хіба краще сидіти вдома і не бачити світу? Чи нам забракло снаги? Чи дужі руки послабли?
Від тих слів повеселішав Ясон і радісно крикнув:
– То їдьмо далі! З такими супутниками нічого не страшно. Ну ж бо вперед, до Колхіди!
І довгі весла дружно збурили рівну гладінь широкого моря. Воно плюскотіло спокійно, тихо, але це незнане море таїло в собі стільки небезпек, могло враз стати таким суворим і грізним, що аргонавти, пам’ятаючи Фінеєву раду, трималися південного берега, не підходячи близько до нього. Здалеку вони бачили незнайомі краї, здебільшого пустельні й дикі.
Та якось довелося-таки аргонавтам пристати до берега. Велике горе спіткало їх – несподівано занедужав і помер Тіфій, відважний і мудрий керманич «Арго». Друзі поховали його на далекому чужому березі, і Ясон, дивлячись на високу могилу, згадав мимохіть, як віщий Фіней відповів йому, а не Тіфію, де саме приставати в Колхіді. Видно, старий уже знав, що той незабаром помре.
Новим керманичем обрали Анкея, Лікургового сина. Хоч не мав Анкей великого досвіду кермувати судном, зате мав світлий розум та міцні руки, і їм слухняно скорився «Арго».
Дні минали за днями. Море було все так само спокійне, але зовсім безлюдне. Жодного корабля не зустріли аргонавти, жодне вітрило не блиснуло їм на безмежній морській блакиті. Та якось Лінкей голосно крикнув: «Земля!» Усі зірвались на ноги й побачили: попереду рівною смужкою темніє невеличкий острів.
Стали до нього веслувати, та раптом аргонавтам у вічі щось сяйнуло вогнем. Величезний птах, вимахуючи мідногарячими крилами, знявся з острівця і летів до «Арго». Опинившись просто над кораблем, птах зронив одну пір’їну, вона майнула блискавкою і вп’ялася, наче стріла, в плече гребця Оїлея. А до корабля вже летіла ціла зграя мідних птахів.
Кинули аргонавти весла, сховалися під шоломами і щитами та самі стали стріляти в птахів. Кілька з них попадало в воду, а решта, обсипавши корабель пір’їнами-стрілами, знялася вище і ключем полетіла за море. То були мідні птахи грізного Арея, бога війни.
Мореплавці пристали до острівця і тільки-но вийшли на берег, як із кущів вибігло четверо юнаків, виснажених, худющих, у подертій одежі. Вони впали аргонавтам до ніг і, вмиваючись слізьми, стали благати:
– Добрі люди! Візьміть нас із собою, візьміть!
– Та хто ж ви такі? – здивовано спитав Ясон.
І юнаки розповіли: вони – сини Фрікса, що з далекої Греції прибув до Колхіди на золотому човні. Вмираючи, Фрікс наказав своїм синам повернутись на батьківщину, в рідний Орхомен. Вони свято виконували батьків заповіт, та буря розбила їхнє суденце, і вони ледве добулися до цього острівця, а тепер тут помирають із голоду.
Ясон кинувся до юнаків, підняв із землі, обійняв.
– Ми з вами родичі,– радісно пояснював він. – Наші діди Афамант і Кретей були рідні брати, сини бога Еола. Звичайно, ми не кинемо вас. їдьмо з нами назад, до Колхіди, по золоте руно. Кращих проводирів нам і не треба.
Злякалися юнаки, почувши, куди держать путь мореплавці, а старший з-поміж них збентежено мовив:
– Та чи знаєте ви, який підступний, який жорстокий цар Еет? Він – син бога Геліоса, добре знається на чаклунстві та й військо має численне. Добром він не віддасть золотого руна, а забрати силою теж не зможете, бо день і ніч стереже те руно вогнедишний дракон.
Уважно слухали аргонавти юнакові слова, і блідий страх лягав їм на лиця. Тоді наперед виступив Пелей, син царя Еака. То був відомий сміливець, герой, хоч, правда, не такий славетний, як згодом став його син Ахіллес.
– Не лякай нас, хлопче, ми не лякливі,– спокійно мовив Пелей. – В нас теж тече кров безсмертних богів, а від нашої гострої зброї не врятується і вогнедишний дракон.
Ті слова підбадьорили всіх. А ще більшої снаги додала добра вечеря і молодий міцний сон.

 

 

Колхіда

Аргонавти вже втратили лік, скільки днів збігло відтоді, як «Арго» покинув берег рідного Іолка. Минав день, за ним ніч, знову згасав світлий день, знову з нічного неба високі зорі сяяли мореплавцям, а вони вже геть потомились. Фріксові сини запевняли, що Колхіда вже недалеко, проте мандрівники все пливли і пливли.
Та от якось уранці Лінкей урочисто простяг руку вперед, і всі побачили вдалині на тлі блакитного неба нерухомі пасма сніжно-білих хмар.
– То Кавказькі гори! – скрикнули Фріксові сини.
І справді, що далі плив «Арго», то виразніші ставали обриси суворих засніжених гір. От і скелястий берег уже видно, дикий, безлюдний, ніде ані сліду житла.
Сонце ясно світило, море затихло, вітер ущух. Та зненацька затріпотіли, забилися вітрила, наче буревій закрутив корабель. Почувся голосний клекіт – то летів велетенський орел, збурюючи повітря могутніми чорними крилами.
Аргонавти стежили за дивовижним орлом, поки він щез серед скель. Та враз вони аж стенулися з жаху: до них долинув протяглий, страдницький зойк, і гори його стоголосо відбили. Той зойк шарпав душу, віщував щось лихе, і зимний дрож пройняв аргонавтів. Знову зойк, смертний стогін, наче в нелюдських муках конав чоловік. Ні, людина не могла так страшно стогнати…
– То Прометей! – пояснив один аргонавт, що знався на давніх легендах. – Колись цей титан викрав у богів на Олімпі вогонь і приніс його людям, що доти жили, наче звірі. За це Зевс жорстоко покарав Прометея: він прикутий до скелі тут, на Кавказі, і щодня прилітає Зевсів орел та клює йому груди. От і стогне від мук Прометей.
Уже вечоріло, та ніхто з аргонавтів не думав про відпочинок. Нарешті страшні зойки стихли, і знову завихорилося повітря – то Зевсів орел, наче велетенська чорна тінь, шугонув над ними, вертаючись назад.
Тієї самої ночі «Арго» доплив до Фасісу – найбільшої річки Колхіди. Аргонавти спустили вітрила, на веслах піднялися трохи річкою вгору і в тихій заплаві спинились. Ліворуч од них лежало Еетове місто з його великим палацом, праворуч – Ареєве поле, а за ним темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно.
Ясон наповнив великий келих чистим, як мед, вином і вилив його в річкову воду на шану безсмертним богам, а насамперед – золотій Афродіті, як навчив його мудрий Фіней. Щиро молив Ясон прекрасну богиню зарадити їм у тяжкій скруті, адже він розумів, що найтяжче настало тепер.
Помолившись богам, аргонавти повкладалися спати на прибережній траві. Та тільки, здалось їм, заплющили очі, як засяяла рожевоперста Еос, провісниця сонця.

 

 

На Олімпі

Стурбовані долею аргонавтів, дві могутні богині – Гера й Афіна – зійшлися порадитись, як найкраще сміливцям здобути золоте руно – чи хитрощами, чи силою, або ще в якій інший спосіб. Довго вони міркували, і нарешті Гера сказала:
– Цар Еет – чаклун, тож не страшні йому ні зброя, ні хитрощі смертних. Та є сила, дужча навіть за чаклунство, то – велике кохання
Холодно посміхнулась на те Афіна Паллада:
– Я ніколи не знала кохання і дивуюсь, як це люди, ба навіть безсмертні боги, підвладні йому. Та коли ти гадаєш, що коханням можна зарадити Ясонові, хай буде по-твоєму. Тільки доведеться нам, хоч це і прикро, йти до Афродіти.
Обидві богині відразу подались до величних чертогів, що їх звів кульгавий Гефест для своєї красуні-дружини. Тільки стали богині на дверях, як їм навстріч заструміли п’янкі пахощі квітів, заясніли мармурові колони, повиті гірляндами троянд і лілей, замерехтіло золото на стінах, на стелі.
Бога Гефеста дома вже не було – він, як звичайно, ще вдосвіта подався до своєї величезної кузні, де разом із кіклопами кував для
Зевса гострі блискавки та майстрував усякі хитромудрі вироби на прохання богів чи дивовижні прикраси своїй примхливій дружині.
А вона, Афродіта, саме прокинулась і розчісувала гребенем коси, що вкривали їй білі, як морське шумовиння, плечі, спину і груди, і перед блиском тих кучерів тьмяніло все золото навкруги. Побачивши двох великих богинь, Афродіта, ласкаво всміхаючись, подалась їм назустріч, недбало скрутивши коси на голові, та вони слухняно лягли золотим прегарним вінком.
Привітавшись, Афродіта лагідно спитала, що привело їх, богинь над богинями, до неї в гостину, адже вони не надто вщедряють її своєю увагою.
– Не ображайся, – примирливо мовила Гера. – Привела нас сюди пильна справа: аргонавти вже прибули до Колхіди, щоб забрати золоте руно. Ми вболіваємо за них, а найдужче – за хороброго Ясона. Ще тоді він припав мені до душі, як переніс через бурхливу річку стареньку жебрачку, не знавши, що то я, могутня богиня. А тепер йому загрожує страшна небезпека, і, здається, тільки ти можеш зарадити сміливцеві.
– Я? Що я можу зробити цими безсилими руками? – І здивована Афродіта простягла вперед свої тендітні, ніжні руки.
– Тут потрібна не сила, а велике, непереборне кохання. Ясон молодий і гарний, наче бог. А менша дочка царя Еета – Медея – теж гарна, і хоч знається, як її батько, на всяких чарах, та не здолає кохання. Тож попроси свого сина Ерота, хай він поцілить їй у самісіньке серце золотою стрілою. Покохавши Ясона, юна Медея все зробить, усі чари прикличе, щоб тільки допомогти йому в скруті.
Щиро зітхнула богиня краси і кохання:
– О, малий Ерот став такий неслухняний! Я вже навіть обіцяла поламати йому іграшки – стріли і лук, – якщо він бешкетуватиме знову.
Побачивши, як нишком глузливо перезирнулися Афіна Паллада із Герою, золотокоса богиня на мить замовкла, а тоді сумно завважила:
– Не варто було вам цього казати, то ж бо моя турбота й печаль. Та ви не хвилюйтесь, я спробую умовити сина.
Коли задоволені гості пішли, Афродіта подалась по Олімпу шукати малого Ерота. Довго блукала вона, поки, нарешті, на гарній галявині знайшла свого бешкетника-сина: він грав у золоті бабки з іншим хлопцем, Зевсовим улюбленцем Ганімедом, що був куди старший.
Простак Ганімед увесь час програвав, а меткий Ерот, лукавий, веселий, уже напхав собі повну пазуху виграних бабок. Кинув Ганімед свої дві останні, знову не влучив і скрушно подався геть, навіть не помітивши богині.
А Ерот, дзвінко сміючись, підбіг до матері й притулився до її струнких ніг.
– Чого ти смієшся? – спитала вона, і сама сміючись. – Певне, знову обдурив тюхтія Ганімеда? Ох ти ж, розбишако! Ну, годі сміятися, послухай мене уважно. Хочеш, я подарую тобі іграшку, що нею німфи бавили Зевса, коли він був іще зовсім малий?
– Хочу! – аж скрикнув Ерот. – А що ж то за цяцька?
– То золота куля на золотих коліщатках. Як кинути її догори, вона мерехтить і падає, наче зірка вночі. Я подарую ту цяцьку тобі, тільки спершу зроби мені послугу. Полети до далекої Колхіди, там в Еетовім палаці ти побачиш чорнооку царівну Медею. Поціль їй у серце золотою стрілою, та найгострішою, щоб вона навіки полюбила аргонавта Ясона, полюбила дужче за батька, за брата, дужче за рідну землю. Тож лети здобувай собі цяцьку.
Афродіта нахилилася до сина й ніжно поцілувала його в круте чоло, осяяне світлими кучерями. А малий Ерот поспішав: висипав матері в пелену виграні бабки, схопив свій лук із сагайдаком, що лежали, недбало кинуті, під кущем, та й полетів, весело виблискуючи золотими крильцятами.

 

В Еетовому палаці

Того дня аргонавти прокинулися рано – турбота позбавила їх спокою і сну. Ще й Геліос не виїхав своїми полум’яними кіньми на небо, а вони вже зібралися радити раду.
– Друзі,– сказав Ясон, – зоставайтесь із зброєю тут, у затоці, де ні вас, ні «Арго» ніхто не побачить, а ми з Теламоном, Авгієм і двома старшими Фріксідами підемо до Еета. Хтозна, може, по-доброму ми швидше дійдемо згоди з колхідським царем і він сам віддасть золоте руно, бо це ж було б справедливо.
На тому аргонавти і стали. А дбайлива Гера оповила Ясона та його супутників непроникною млою, як ті йшли до Еетової столиці. Тож ніхто з-поміж колхів не побачив чужинців, ніхто не образив їх лихим словом, ніхто не попередив Еета.
Так ніким не помічені аргонавти дійшли до самого царського палацу, і тут розтанула мла. Дивом дивувалися прибульці, оглядаючи цю величезну споруду, яку звів сам божественний митець Гефест для Еета, сина осяйного Геліоса.
Колись давно, під час битви із гігантами, Геліос урятував кульгавого Гефеста, умчавши з бойовища на своїй вогненній квадризі. А згодом вдячний митець спорудив для його сина палац, що радував око: скрізь сяяло золото, срібло і мідь, здіймалися стрункі колони з чистого мармуру, а поміж ними стояли гарні постаті, вирізьблені зі слонової кістки.
Висока брама вела у середнє подвір’я, де під зеленим шатром розлогих дерев струміли водограї: з одного лилося медвяне вино, з другого – густе молоко, з третього – духмяна олія, а з останнього – чиста джерельна вода, взимку тепла, а влітку холодна як лід.
Обабіч найбільшого палацу, де жив сам Еет, стояли ще три трохи менші палаци. Вони належали Еетовим дітям – старшій дочці Халкіопі, що лишилася вдовою по Фріксові, Медеї та юному Апсірту, синові Еета від другої, молодої дружини.
Аргонавти ще роздивлялись довкола, коли в одному палаці прочинилися двері і з них вийшла струнка дівчина з чорними косами, що сягали аж краю її чорного хітона. То була царівна Медея. Ще зовсім юна, вона вже була жрицею страшної богині підземного царства Гекати. Щоранку Медея молилася в її похмурому храмі, та цього дня – чи не з волі дбайливої Гери? – зосталася вдома. Вона саме йшла до своєї сестри Халкіопи, та, побачивши якихось чужинців, злякано скрикнула.
На її голос вибігла із своїми служницями Халкіопа, кинувши пряжу й шитво, та не встигла вона огледітись, як її сини, цілі-здорові, вже обіймали її й цілували.
Заплакала Халкіопа зі щастя і враз засміялась. А сини підвели до неї аргонавтів і шанобливо сказали:
– Це наші рятівники, мамо, якби не вони, ти ніколи б нас більше не побачила.
Подякувала Халкіопа прибульцям від щирого серця, аж тут на голоси вийшов з палацу сам цар Еет дізнатися, що означає той гомін надворі. Знову почалися вітання, розмови, одна тільки Медея стояла осторонь, прихилившись до колони, і її струнка чорна постать чітко вирізнялася на тлі білого мармуру.
Враз наче сонячний зайчик блиснув по стінах палацу – то пролетів на своїх золотих крильцятах малий бешкетник Ерот. Сховавшись угорі за химерними прикрасами колон, він оглядівся, побачив меншу царівну-красуню і радо всміхнувся: Зевсова іграшка тепер буде його! Невидимий для всіх, Ерот став за спиною в Ясона, витяг найгострішу золоту стрілу і стрелив у Медею, просто в те місце, де під чорною тканиною гаряче билося юне серце.
Пекучий біль вразив Медею, але біль дивний, приємний, від нього тугою і щастям спалахнули їй очі, глибокі, чорні як ніч. Не зводячи палкого погляду з чужинця, Медея шепотіла нечуване досі ім’я: «Ясон! Ясон!»
За царським наказом слуги вже смажили гладких овець і теличок на пишний обід, наливали в срібні кратери променисте вино, і незабаром гості сиділи за величезним столом та розповідали Еетові про свою довгу, небезпечну мандрівку.
– А що ж вас привело до Колхіди? – насторожено спитав цар, ховаючи очі під чорними насупленими бровами.
Почувши, що аргонавти припливли сюди по золоте руно, Еет страшенно розлютився. Звівшись на весь свій велетенський зріст, він гнівно крикнув:
– Якби ви не були мої гості, я звелів би відтяти вам язики й руки, негідники, брехуни! Не золоте руно вам потрібне, вам і цим Фріксовим синкам, а моє могутнє царство, що розпросторилося від синього моря до скіфських снігів.
Від тієї образливої мови скипів гарячий Теламон і стис погрозливо кулаки, та Ясон не дав йому прохопитися й словом і спокійно сам відказав Еетові:
– Твоє царство нам не потрібне, ми всі мріємо мерщій повернутись до рідного краю. Та ми обіцяли привезти додому золоте руно, і не для того ж ми так довго пливли, уникли стількох страшних небезпек, щоб повернутися з порожніми руками.
Еет похмуро слухав лагідну, мирну мову свого гостя, а сам потай снував чорні думки.
– Гаразд, – сказав він уголос, – я віддам золоте руно, але тільки справжньому сміливцеві. Коли ти, Ясоне, зробиш те, що я загадаю, то повезеш додому золоте руно.
Зрадів Ясон, бо ще не знав, який лихий і підступний Еет. А той нишком зловтішно всміхнувся і повів мову далі:
– Колись бог Гефест викував мені залізний плуг – дивину, якої ще ніхто з-поміж смертних не бачив. А в додачу до нього подарував дужих биків із мідними ногами і мідними вогнедишними пащами. Запряжи тих биків і зори ними поле, а я дам тобі драконові зуби.
Ти посієш ті зуби, з них повиростають воїни і підуть збройно на тебе. Як подолаєш те військо, то можеш негайно рушати додому із золотим руном. Ну як, згодний?
Мовчки сидів Ясон, не зводячи погляду. Він розумів, що Еет загадав неможливе. Та, глянувши на своїх збентежених, зажурених супутників, Ясон підвівся і твердо сказав:
– Я згодний!

 

Медея

Менша царівна пильно прислухалася до розмови між батьком і гостем. Вражена жорстокістю Еета, вона в розпачі думала:
«Батько навмисне прирікає Ясона до загибелі. Ні молодість, ні врода, ні царська кров, що струмує в жилах сміливого юнака, не врятують його від скорої смерті. Тільки мої чари можуть тут зарадити. Та хіба я зважуся піти проти рідного батька? І заради кого – заради чужинця?»
Та ці горді думки відразу урвалися, тільки-но Медея глянула на того чужинця.
«Я вже не підвладна собі,– знічено зітхаючи, думала царівна. – Наймогутніший бог, бог кохання, заволодів моїм серцем, і я все зроблю, чого зажадає Ясон, – піду проти батька, кину рідний дім і рідний край. О Гекато, підземна богине, якій я вірно служу, допоможи мені врятувати Ясона!»
Нарешті учта скінчилась, і аргонавти стали прощатися. Нечутною тінню Медея прослизнула поміж колонами і зникла в присмерку. Аргонавти йшли до свого корабля, та, як минали священний гай богині Гекати, зненацька з-за дерев вийшла Медея і тихо гукнула Ясона. Здивований герой трохи відстав од свого товариства і ступив крок назустріч Медеї, назустріч великому коханню і непозбутній біді.
З волі дбайливої Гери юнак став напрочуд гарний ту мить, привертаючи погляд, мов яскравий Сіріус темної ночі. Медея не зводила з Ясона своїх чорних очей і ніяк не могла здобутись на слово.
– Не дивуйся, Ясоне, – нарешті заговорила царівна, та голос їй зрадливо тремтів. – Я хочу тобі допомогти, врятувати від неминучої смерті. Візьми ось цю мушлю із зіллям, я сама здобула його серед Кавказьких гір. Там, де впала краплина крові з тяжкої рани титана Прометея, виросла чорна квітка, я зірвала її і зробила це чудодійне зілля. Воно надає великої сили і боронить від зброї й вогню. Удосвіта намасти цим зіллям собі тіло, меч свій і щит та сміливо йди запрягати Гефестових вогнедишних биків.
– І той вогонь не спалить мене? – здивувався Ясон.
– Ні, не спалить, навіть не завдасть тобі ніякої шкоди. Але пам’ятай: це зілля діє один тільки день, тож завтра ти повинен перебороти всі перешкоди і забрати золоте руно.
– О царівно, як дякувати тобі? – вигукнув розчулений Ясон.
– Коли повернешся до своєї сонячної Еллади, згадуй мене хоч зрідка, я відчуватиму це і буду щаслива.
Медея казала спокійно, та в її голосі бриніли причаєний біль і нездоланне кохання. Що далі дивився на царівну Ясон, то дужче переймався чаром її дивної юної вроди.
– Ми поїдемо до Еллади разом, – впевнено мовив герой. – Адже Еет одразу здогадається, хто міг мене врятувати, і жорстоко тебе покарає. В Елладі ж усі будуть вдячні тобі, рятівниці аргонавтів, а найдужче радітиме мій батько, обіймаючи рідного сина і його прекрасну дружину.
Від щастя в Медеї замліло серце, прекрасні очі взялися сльозами, але ті сльози швидко щезли, як щезають на квітах краплини роси від перших променів сонця.
– А ти любитимеш мене, Ясоне? – ще не вірячи своєму щастю, спитала Медея. – Любитимеш вічно? Поклянись мені тут, у священному гаї богині Гекати.
– Любитиму вічно, клянуся тобі, Медеє, – вигукнув щиро Ясон.
Скільки разів по тому він згадував цю свою клятву, згадував у розпачі, в чорній смертельній скруті…

 

Ясонові подвиги

Наступного дня, тільки-но заясніло на небі, всі колхи подалися до Ареєвого поля, зачувши про те, що його має зорати сміливий чужинець, як приборкає Гефестових мідноногих биків. Незабаром прибув сюди з великим почтом і цар Еет, пишно вбраний, у золотому шоломі і з золотими ознаками царської влади.
Водночас на Ареєвім полі з’явились і всі аргонавти. Попереду йшов Ясон – високий, дужий, стрункий, а тіло його блискотіло і немов променилось – таким воно стало від чарівного Медеїного зілля. Намастившись ним, Ясон відчув небувалу силу в м’язах, а його щит і меч стали від того мастила напрочуд міцні. Зрадів герой і тепер ішов Ареєвим полем так спокійно та гордо, що всі колхи мимоволі милувалися ним.
Зненацька розляглося дике ревіння, таке моторошне, страшне, що навіть звичні колхи сахнулась назад. Тільки в Ясона не затремтів жодний м’яз, ніби він нічого й не чув. Із підземного хліва вискочили мідноногі бики, вони люто ревли, а з їхніх мідних пащ виривався пекучий вогонь.
Та Ясон пішов просто на лих, і сталося диво: вогонь не завдавав йому ніякої шкоди, хоч огортав звідусіль, і герой спокійно стояв у вогненному колі та чатував. Знавіснілі бики наставили роги і кинулись на сміливця, та наскочили на щит, мов на камінь. Тричі кидались вони на героя, та тричі не подужали пробити той щит. Тоді могутній, наче юний бог, Ясон схопив їх руками за роги, пригнув до землі, і за якусь хвилю бики були вже в ярмі. Невдовзі Ясон стояв уже за плугом і довгим списом, що подали йому аргонавти, поганяв мідноногих биків.
Ніколи не гадав цар Еет, що чужинець приборкає вогнедишних биків, і тепер спохмурнів іще дужче. Та, згадавши про драконові зуби, він лиховісно посміхнувся і звелів прислужникам мерщій принести ті зуби Ясонові, щоб засівав ними зоране поле.
Цілий день ішов Ясон за плугом, поганяючи приборканих, слухняних биків, та кидав у землю драконові зуби. А як стало вже сонце хилитись до заходу, проклав герой останню борозну і розпріг потомлених биків, що одразу ж повтікали до підземного хліва. Аргонавти оточили Ясона і всі разом подалися до річки. Витерши піт на ясному чолі, герой набрав шоломом води і вгамував страшну спрагу.
Та Ясонові не було часу спочивати. Глянув він здалека на Ареєве поле, а воно все взялося якимись дивними блищиками. Ті блищики швидко більшали, зростали, і от із землі повитикалися блискучі гостряки мідних списів. Тепер усе Ареєве поле нестерпно блищало. А далі виросли із землі озброєні люди, ціле військо, і, наставивши списи та щити, пішли на Ясона.
Герой не розгубився: легко піднявши здоровенну каменюку, яку четверо чоловіків не змогли б навіть підважити, він метнув її аж у середину війська, і там враз знялася колотнеча.
Наче скажені собаки, кинулися землеродні воїни один на одного, кожний гадаючи, що каменюкою його вдарив сусіда. Забули воїни про Ясона і рубали, вбивали один одного, поки все військо було винищене до ноги. Ще й Ясон насамкінець допоміг тому лютому війську полягти незворушно, і незабаром усе Ареєве поле було всіяне трупом. Так страшний буревій, промчавши над лісом, залишає по собі вирвані з коренем ясени і дуби.
Аргонавти гучно вітали Ясона і як переможця повели до царя Еета. Але той, не тямлячись із люті, скочив на свою колісницю, рвонув учвал коней і помчав до палацу, а за ним поспішили всі колхи.

 

Золоте руно

Того ж вечора цар Еет скликав до себе найспритніших прислужників і звелів їм удосвіта зненацька заскочити аргонавтів та всіх живцем спалити разом із кораблем.
Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, чула за стінами люті вигуки, брязкіт зброї, і чуйне серце віщувало їй небезпеку. Напевне, батько здогадався про її допомогу чужинцям і тепер її покарає, а Ясонові та його друзям щось зробить жахливе.
Зірвалася Медея з ліжка, в яке була вже вклалася спати, схопила свою скриньку із всяким чарівним зіллям і, скрадаючись, босоніж вибігла надвір.
Ніч була місячна, ясна, і Медея майнула знайомими стежками через гаї та луги до швидкоплинного Фасісу, туди, де стояв «Арго». Ніхто її не бачив, ніхто не гукнув, тільки з високого зоряного неба дивилася на неї зажурена Селена, богиня Місяць, і сама до себе казала:
– А, не тільки я страждаю від кохання. Тепер Медея теж відчула його силу і через нього тікає з рідного дому. Дарма що вона чаклунка – те кохання завдасть їй великого горя.
А Медея не думала, що її чекає попереду, – вона поспішала на допомогу своєму коханому. Невдбвзі царівна побачила вогнище, яке аргонавти розклали на тому березі річки. Вони щиро веселилися, пили вино і гучними вигуками знову й знову вітали переможця Ясона. Видно, сміливці і гадки не мали про небезпеку, що вже простерла над ними свої чорні крила.
Ясон перший почув голос Медеї і перший опинився біля неї. Розповіла йому царівна, що віщувало їй чуйне серце, і Ясон, хоч і не дуже перейнявся її тривогою, зрозумів: зволікати не можна, треба мерщій здобути золоте руно та тікати з Колхіди.
Вони пішли вдвох – Ясон і Медея – густим Ареєвим гаєм. Ніч у зоряному плащі вже проминула півдороги на небі, сумна Селена сховалася за хмарами, і все довкола огорнула пітьма. Але царівна впевнено вела юнака, адже вона не раз блукала тут уночі, шукаючи чарівного зілля, і всі стежки були їй здавна знайомі.
Попереду стало щось дивно ясніти, наче там сходило сонце й осявало своїм промінням нічну пітьму. Що далі вони йшли, то дужче розгорялася та заграва.
– То мерехтить золоте руно, – пояснила Медея. – Тепер стережись: біля нього чатує вогнедишний дракон, що не знає спочинку ні вдень ні вночі. Он бачиш у темряві дві червоні жарини? То його очі.
Криваво-червоні жарини наче більшали – мабуть, дракон помітив людей і вже нишком скрадався до них. От на тлі мерехтливого сяйва виникли обриси гидкої потвори. Дракон сунув уперед, витягши довгу драглисту шию і висолопивши три язики.
Раптом він люто дихнув вогнем, засичав, і те сичання ніби поповзло по траві слизькими гадюками. Ясонові аж дух перехопило з огиди, а Медея сміливо ступила драконові назустріч. Дивним голосом стала вона кликати собі на поміч підземну богиню Гекату й бога сну Гіпноса. А потім тихо і владно сказала драконові:
– Засни, засни, стуляй повіки і спи.
І дракон, наче сп’янілий від того чарування, справді став ладнатись до сну: перестав сичати, важко простягся на землі, проте очі в нього ніяк не стулялись. Тоді Медея дістала зі своєї скриньки сонного зілля і бризнула ним драконові просто в очі. За мить дракон уже міцно спав, а Медея, виламавши гілочку ялівцю, мазала тим зіллям повіки потворі й увесь час тихо приказувала:
– Спи, спи, спи…
За її знаком Ясон кинувся до золотого руна, зірвав його зі священного дуба і завдав собі на плечі. Медея схопила героя за руку, і вони побігли щодуху назад. Дорогу тепер було добре видно, бо далеко навколо розливалося мерехтливе сяйво від золотого руна, що, мов плащ, вкривало Ясона.
Поки дісталися вони «Арго», вже й на світ зайнялося, та навіть у сонячному промінні не тьмяніло чудесне руно. Дивом дивувалися аргонавти, розглядаючи, як воно мерехтить і міниться золотом. Нарешті Ясон згорнув його і сховав на палубі, прикривши дбайливо рядниною.
– Тепер, друзі, немає часу милуватися цією красою, – сказав стурбовано Ясон. – Здобувши золоте руно, що стане славою нашого краю, нам треба мерщій рушати додому. Цар Еет швидко дізнається про все і пошле нам навздогін свої кораблі. Тож не гаймо часу!
Аргонавти взялися хутчій ладнати корабель, відрізали з обох боків камені-кітви, і звільнений «Арго» полетів, наче білий птах, підхоплений швидким плином бурхливого Фасісу.

 

 

Втеча

Цар Еет справді швидко дізнався і про золоте руно, і про Медеїну втечу. В лютій нестямі він звелів своєму синові Апсірту скликати колхів до берега і сам поспішив туди на конях, що йому колись подарував бог Геліос, його батько. Ніби подих північного вітру Борея, летіли ті коні й на млі ока примчали царя Еета до берега бистроплинного Фасісу. А там уже була така тьма-тьменна збройного люду, як жовтого листя на лісовій землі в листопаді.
Усі голосно гомоніли, горлали, та враз запала мертва тиша, коли Еет, страшний у своєму нестримному гніві, випростався на колісниці й на весь голос владно сказав:
– Начувайтеся, колхи! Якщо ви не спіймаєте і не приведете до мене Медеї, щоб я вгамував своє серце лютою помстою, то ви всі відчуєте цю лють на собі. Тож негайно рушайте навздогін за «Арго», а поведе вас мій син Апсірт.
Колхи притьмом кинулися до своїх чорнобоких кораблів, стали їх хутко спускати на воду, а юний Апсірт ще й квапив їх, запалений батьковим гнівом.
Як летять у вирій птахи і немає їм ані числа, ані ліку, так один по одному рушали колхські кораблі навздогін за самотнім «Арго». Він уже встиг щезнути з обрію, і марно найгострозоріші колхи пильно вдивлялись удалечінь – жодної цятки не видно було на безбережному морі.
Тоді Апсірт звелів кораблям роз’їхатись у різні боки і навмання шукати «Арго», а сам із кількома кораблями швидко подався попід північним берегом туди, де лежить Скіфія, дика країна. Як Апсірт здогадався обрати правильну путь – невідомо, але зробив він це собі на біду.
Аргонавти вертали на батьківщину не тим морським шляхом, яким дісталися Колхіди, а зовсім іншим, – попід північним берегом, сподіваючись, що колхи не здогадаються плисти сюди. І тільки надумали це, як на небі засяяла довга золота смуга і пролягла до обрію саме туди, куди вони обрали путь, – то Гера посилала добрий знак своїм улюбленцям-аргонавтам. Вона ж дбайливо послала їм ходовий вітер, і ніс «Арго» із золотою головою богині швидко розтинав морські хвилі.
Та все ж колхи на чолі з Апсіртом випередили «Арго». Подавшись навпростець, вони перші дісталися місця, де в море впадає багатовода річка Істр, що тепер ми звемо Дунаєм. Тут вони перетяли дорогу аргонавтам і змусили їх пристати до острова в Істровім гирлі.
Ясон зрозумів: сили надто нерівні, й треба будь-що уникнути бою. Врешті обидві ворожі сторони дійшли мирної згоди: золоте руно лишиться аргонавтам, бо Ясон виконав усе, що зажадав від нього Еет, а Медея повинна покинути «Арго» і чекати справедливого суду в храмі богині Артеміди, що стоїть серед острова.
Дізнавшись про це, Медея стала просити Ясона не укладати такої угоди, і благання в її голосі раз у раз уривалось докором:
– Не віддавай мене, любий, пам’ятай свою клятву, яку дав у священному гаї богині Гекати. Хіба не я врятувала тебе від вогнедишних биків? Хіба не я допомагала тобі здобути золоте руно? І далі я завжди стану тобі в пригоді. А тепер нам треба позбутись Апсірта, без нього колхи не дадуть собі ради, і ми швидко від них втечемо.
І Медея намовила Ясона до чорного діла. Вона переказала Апсіртові, щоб прийшов уночі до храму богині Артеміди. Там, мовляв, вона передасть братові золоте руно, яке потай сама викраде з корабля, і вони повернуться разом до батька.
Юний Апсірт був ще такий довірливий, щирий, так не відчував підступу, що зробив усе, як казала сестра, і невдовзі лежав мертвий в Артемідинім храмі. О, коли б Ясон і Медея бачили, як гнівно дивились тоді на них невблаганні Ерінії, богині кривавої помсти! Ті Ерінії, що ніколи нічого не забувають…
Поки колхи ще не дізнались про Апсіртову смерть, «Арго» в нічній темряві вислизнув у відкрите море. Трохи згодом схаменулися колхи й теж вивели свої кораблі, та могутня Гера перепинила їм шлях, метнувши перед ними вогненно-сліпучу блискавку. Злякалися колхи і не стали наздоганяти «Арго», але й вертати додому не насмілились, пам’ятаючи слова жорстокого Еета. Так і зосталися вони жити на берегах широкого Істру.
А слухняний «Арго», напнувши білі вітрила, чимдуж мчав до вже недалеких рідних берегів.

 

 

Зевсова кара

Вечоріло. Аргонавти наближались до Греції і тішились думкою, що незабаром пристануть до Іолка. Та, стомлені до краю, вони надумали переночувати на березі, там, де в море впадає ріка Ерідан.
Та місцевість була здавна відома всім грекам: колись саме тут упав із небесної височини юний сміливець Фаетон, Геліосів син, що схотів був промчати небом на батьковій сонцесяйній квадризі. Тут і поховали Фаетона зажурені німфи, тут його рідні сестри Геліади так плакали й тужили, що врешті стали гінкими тополями на березі Ерідану.
Аргонавти, вкладаючись спати, чули, як сумно шелестить тополине листя. Від цього ставало так моторошно, що герої ледве перебули тут ніч.
Уранці небо облягли темні хмари, заходило на бурю, та аргонавти на те не зважали. Рідний берег уже близько, близько! Дружно веслуючи, вони підганяли свій корабель, і не було їм коли глянути вгору.
А чорні лиховісні хмари вже громадилися просто над ними. Раптом знявся вітер, все навкруг загуло, заревло, а спінені хвилі ставали все вищі. Буревій закрутив «Арго», наче тріску, в шаленім вихорі і погнав у відкрите море, все далі й далі від грецьких берегів.
Довго носило аргонавтів розбурхане море то в один бік, то в інший. Вони не мали тепер уже й гадки, чи близько, а чи далеко земля і скільки днів минуло відтоді, як покинули вони Ерідан. Дні були чорні, як і ночі, тільки часом пітьму краяли сліпучі блискавки, і тоді страшний грім розлягався довкола. Здавалося, збігли вже роки, а буревій не вщухав, тільки дужчав.
Знесилені аргонавти геть занепали духом. їх гнітили тяжкі думи. Чи буде коли край їхнім мандрам? Чи, може, вони роковані загинути тут, серед моря? Чим розгнівили вони безсмертних богів? Так стурбовано перемовлялися аргонавти, коли раптом усі почули віщий голос, що промовляв із корми:
– Всемогутній Зевс Громовержець розгнівався на Медею і Ясона за вбивство юного Апсірта. Цей гнів тяжітиме над ними, аж поки вони очистяться від пролитої крові. Зробити це зможе тільки чарівниця Кірка, рідна Еетова сестра, що живе на острові Ееї. Прямуйте туди!
Дивний голос лунав із корми, де був шматок деревини з віщого додонського дуба – його вставила сама Афіна Паллада, щоб допомагав аргонавтам у скруті.
Наблукавшись розбурханим морем, що поволі заспокоювалося й
затихало, аргонавти нарешті добулися до острова Ееї. Господиня сама вийшла на берег зустріти чужинців, а за нею бігло ціле стадо свиней. То були колись люди, що випадком попали на острів, і тут їх зачарувала своїм зіллям лиха чаклунка.
Зловтішно блиснули очі в Кірки, коли вона побачила, скільки людей на кораблі. Та на берег зійшло тільки двоє – Ясон і Медея. Чарівниця, хоч зроду не бачила своєї небоги, відразу впізнала її – адже в усіх, хто походив від Геліоса, мріло сонячне сяйво в очах.
Господиня повела Медею до свого палацу, а за ними знічено йшов Ясон. Не зводячи на Кірку очей, обоє сіли біля вогню і довго мовчали, та їхні скорботні постаті наче благали милосердя.
Нарешті чарівниця розпитала про все Медею і звеліла їм обом помити руки в теплій крові жертовного ягняти.
Але потім суворо сказала:
– Я не порушила святого Зевсового закону – прощати тих, хто благає милосердця. Але тепер іди звідси із своїм чужинцем, на якого ти проміняла батька і брата і кинула рідний дім. Іди геть і ніколи більше не сподівайся на мою допомогу.
Від тих слів Медея зайшлася гіркими сльозами й затулила обличчя краєм одежі. Ясон узяв її за руку та мерщій повів до «Арго».
Море було напрочуд спокійне, вітер ущух, тільки дув легенький Зефір, і «Арго» полетів, наче на крилах. Острів Еея нарешті зник удалині, і навкруг розпросторилася безмежна мерехтлива блакить.

 

Нові випробування

Навіть у тиху, безхмарну годину на аргонавтів чекали небезпеки, одна страшніша за одну. Якось герої побачили невеличкий зелений острів. Від нього далеко линули медвяні пахощі квітів і чувся спів, такий милозвучний і звабний, що вражені аргонавти кинули веслувати, пильно прислухаючись до нечуваних звуків.
То співали й вабили мореплавців сирени, дивні створіння – напівжінки, напівптахи. Вже не один корабель тут розбився, наскочивши на підводні скелі, що звідусіль оточували той острів. Скільки загинуло тут мужніх героїв! Вони витримали найстрашніші морські бурі, а тут, серед начебто тихого моря, зачаровані сиренами, знайшли наглу смерть.
Так загинули б і аргонавти, бо вони вже ніби сп’яніли від того солодкого співу. Керманич Анкей уже завертав «Арго» до острова, про
сто на підводне каміння, а пильноокий Лінкей навіть не бачив цього, не помічав, як попереду нуртує вода і тягне в той вир корабель.
Аж тут підвівся Орфей і, вдаривши по золотих струнах своєї кіфари, заспівав на весь голос. То була пісня, що її найдужче любила його мати, прекрасна Муза Калліопа, і, може, згадка про рідну матір надала Орфеєвому голосу ще більшої сили, щирості, влади.
Збентежено замовкли сирени, їм забракло снаги змагатися з дивним співцем, а звуків кіфари вони ще зроду-звіку не чули.
Тільки-но замовкли сирени, як аргонавти отямились, схопилися за весла, а керманич Анкей усім дужим тілом наліг на кермо. І слухняний корабель спокійно проминув сирен, а над морем ще довго лунав чарівний Орфеїв спів.
Так аргонавти щасливо уникнули смерті, але попереду на них уже чигала інша страшна небезпека.
У морі стало траплятися дедалі більше й більше островів, і нарешті «Арго» підійшов до вузької протоки поміж високими скелястими берегами. Аргонавти наперед жахалися тієї протоки, бо знали: обабіч неї живуть чудовиська Скілла і Харібда, що трощать кораблі, а мореплавців пожирають живцем.
Здавалося, немає тепер аргонавтам рятунку, та могутня Гера не забула за них. З її волі до «Арго» невидимо підпливла ціла зграя морських німф – нереїд, підхопила його і так швидко промчала протокою, що Скілла й Харібда навіть не зауважили корабля.
Ще не раз загрожувала героям неминуча загибель, поки нарешті дісталися вони острова Схерії, де жили мирні люди феаки і правив ними мудрий цар Алкіной. Аргонавти сподівалися тут бодай трохи відпочити, та майже водночас із ними до Схерії прибилися колхські кораблі, що зовсім з іншого боку шукали «Арго».
Колхи зажадали від феакського володаря видати їм царівну Медею, і той розгубився: Ясон і Медея були його гості, та й чи не шкода розлучати таку гарну пару? Але незаміжня дочка має бути завжди при батькові. Від тих думок у мудрого Алкіноя вже голова йшла обертом. Тоді його дружина, цариця Арета, спокійно порадила:
– То хай Ясон і Медея одружаться!
І тієї ж ночі аргонавти відгуляли їхнє весілля.
А на ранок цар Алкіной урочисто повідомив колхів, що він не може розлучати подружжя, і хоч як колхи ремствували й напосідали, та справедливий господар стояв на своєму.
Ці колхи теж не зважилися вертати додому без Медеї – надто всі боялися мстивого, лихопомного Еета. Вони бачили, що цар Алкіной зовсім інший, добрий і справедливий, тож надумали зостатися на острові Схерії, і радо прийняли їх гостинні феаки. А невтомний «Арго» полетів білою чайкою далі.
Та знову, коли вдалині замріли обриси грецьких берегів, раптом знявся шалений вітер і не вгавав дев’ять днів і дев’ять ночей. А на десятий день височенні хвилі викинули корабель на пустельний положистий берег, і «Арго» глибоко ввігнався в пісок.
Коли буря врешті затихла, аргонавти розгледілися довкола, і їх пойняв чорний розпач. Перед ними лежала дика, гола пустеля. Жодне дерево, жодний кущик, ба навіть жодна зелена стеблина не вабили зору, ані ручай ніде не дзюрчав, ані джерельце не било. А велика затока, куди занесли їх збурені хвилі, швидко пересохла, скрізь стирчало каміння, та на мілководді щільно плелися темно-зелені водорості. Скільки сягало око, тяглась ця затока, і не було надії провести по ній корабель.
Можна було б довго-довго розповідати, як скрутно довелось аргонавтам, як голодні, знесилені, вони несли на своїх плечах корабель, згинаючись під неймовірним тягарем, несли через Лівійську пустелю, як поховали там кількох товаришів, що не витримали голоду й спраги, як усі вже геть занепали духом і прощалися з білим світом, як ішли до знемоги, до скону, та все-таки дійшли до священного моря.
Мабуть, самі боги-олімпійці схилилися перед мужністю цієї купки людей і не дали їм загинути. А коли на морі знову знялася буря, сам далекосяжний Аполлон став кидати попереду свої золотосяйні стріли, вказуючи героям путь до рідного берега.
На тій путі трапився їм ще великий острів Кріт, що славився багатими містами, жвавою торгівлею з іншими країнами, славився своїм мудрим, але жорстоким володарем Міносом, Зевсовим сином, а також мідним велетнем Талосом. Божественний коваль Гефест сам викував того велетня, а Зевс подарував його синові, щоб вартував острів Кріт.
Талос був увесь мідний, а всередині в нього, наче в людини, текла тепла кров, але одною-єдиною жилою, що кінчалася на п’яті, де її затуляв мідний цвях. Тричі на день Талос швидко оббігав увесь острів Кріт і пильнував його краще за ціле військо.
Побачивши «Арго», що прямував до острова, Талос заходився жбурляти в нього великі уламки скель та кам’яні брили. Одна така брила могла б розтрощити судно, і з переляку керманич Анкей уже взявся мерщій завертати корабель, та його спинила Медея. Вона стала обличчям до Талоса і заговорила чаклунською мовою, повторюючи, ніби закляття: «Спи, спи, спи…»
Мідний велетень слухняно стулив очі, ще ступив крок, наче сновида, і впав на землю. Та, падаючи, зачепився п’ятою за гострий камінь, цвях випав, і з того місця заструменіла кров, схожа на розтоплену мідь. А з кров’ю вийшло із штучного тіла життя, і Талос зостався назавжди лежати на крітському березі нерухомою мідною горою, що своїми обрисами нагадує лежачу людину.
Аргонавти спокійно перебули на Кріті кілька днів, добре спочили, а тоді знову сіли до весел. їм і далі траплялися острови, невеличкі, але зелені, привітні. То були вже грецькі острови, і, пристаючи ввечері до них, аргонавти приносили від щирого серця жертви безсмертним богам. А вранці, тільки-но радісна Еос простягала по небу свої рожеві руки, «Арго» поспішав уже далі.

 

 

Повернення

І от настав той щасливий день, коли «Арго» підійшов до рідного Іолка. Та ніхто не зустрічав героїв, ніхто їх уже не чекав. На березі сидів тільки старий рибалка, і від нього аргонавти дізналися про дивні й прикрі речі.
Всі жителі Іолка давно вже повірили в загибель «Арго», а найперший повірив цар Пелій, що сам послав Ясона на неминучу смерть. Коли збігло багато часу, а від аргонавтів не було ні чутки, ні звістки, Пелій звелів убити Леонових батьків, гадаючи, що тепер ніхто за них не помститься. Добрі люди попередили старих, але ті випросили в Пелія тільки одне – дозвіл самим позбавити себе життя. Так загинули Есон та його вірна дружина.
Від тих слів Ясонові аж потьмарився сонячний день, і люта ненависть до Пелія обпекла йому серце. Проте він не сказав ані слова, тільки глянув на Медею, і та мовчки кивнула.
…Аргонавти прощалися з кораблем, що витримав найстрашніші бурі, не раз долав розбурхані хвилі, пройшов поміж скелями, де ледве птах пролітав, промчав повз кровожерних чудовиськ і завжди – і в ясну годину, і в чорну негоду – був їм вірним другом, рятівником. Герої витягли «Арго» далеко на берег і поставили біля Посейдонового храму, присвятивши корабель могутньому володарю моря.
По тому аргонавти всі разом подалися до міста. Коли вони урочисто вступили в царський палац, несучи золоте руно, вкрай здивований
Пелій мимохіть встав їм назустріч, не зводячи погляду з блискучого дива. Ясон нічим не виявив перед старим і недужим царем своїх почуттів і віддав йому, як належало, золоте руно, здобуте нелюдськими зусиллями. Пелій став голосно вихваляти мужність і розум Ясона, але і не здумав передати йому царську владу.
Перемігся Ясон і змовчав, та ввечері, побачивши його скам’яніле обличчя, Медея заходилася варити якесь чорне зілля.
Недарма Медея була чаклунка – вона швидко заприязнилася з Пелієвими дочками і розповіла їм потай, що вміє повертати молодість. Спершу царівни не йняли тому віри, ніколи ж бо вони про таке диво не чули. Тоді Медея на їхніх очах зарізала старого барана, що ледь дихав, укинула його в казан, де кипіло чаклунське зілля, і невдовзі з Того казана на очах у здивованих Пеліад вискочило маленьке біле ягня.
Нетямлячись із захвату, царівни стали благати Медею повернути молодість цареві Пелію, що був уже зовсім хирлявий, кволий.
– Нашого батька геть дужає старість, а що станеться з нами? – казали царівни. – Допоможи нам, Медеє, зроби батька знову молодим і. могутнім.
А чаклунці тільки того було треба. Не виказуючи своєї радості, Медея помовчала і ніби по довгій надумі сказала:
– Гаразд, хай тільки сонцесяйний Геліос тричі випряже потомлених коней, а на четверту зоряну ніч я поверну молодість цареві Пелію.
Проте в ту зоряну ніч старий Пелій через Медеїне чаклунство не став молодим, а навіки зійшов у похмуре царство тіней. Жахнулися царівни, збагнувши свою провину і чорну підступність чаклунки.
Та, вдавшись до злочину, Медея не зарадила Ясонові. Царем Іолка став Пеліїв син Акаст, колишній товариш і супутник Ясона на «Арго». Ще в Колхіді він намовляв Ясона не брати із собою на корабель чорноокої чаклунки. А тепер, після наглої смерті старого Пелія, розгніваний молодий цар звелів Ясонові й Медеї негайно покинути Іолк.

 

У Корінфі

Знаменитий герой, вождь аргонавтів, що про нього по всій Греції йшла гучна слава і прослава, тепер смиренно подався разом із дружиною з рідного Іолка. їм дав притулок давній друг Ясонового батька Креонт, що царював у великому місті Корінфі. Тут Ясон і Медея про-
жили десять літ, тут знайшлося в них двоє синів, що стали втіхою в домі.
Але безтурботне, щасливе життя поволі ставало Ясонові гірше за кару. Сіра, безнадійна туга оповивала його, коли згадував подорож на «Арго» і вірних друзів, бурхливе море і нестримне буяння сил у молодому дужому тілі, що долало всі перешкоди на шляху до звитяги, до щастя.
Скільки він зазнав небезпек, скільки витратив сил, а навіщо? Ясон нічого не мав – ні царства, ні рідного дому – і жив як жебрак на ласкавому хлібі в Креонта.
Все його щастя – сини. Вони підростають, та що їх чекає попереду? Ця думка дедалі дужче ятрила серце Ясонові, і він нарешті звірився старому царю. Креонт, який уже давно прихилився серцем до мужнього, щирого, але завжди сумного Ясона, несподівано порадив йому:
– Одружися з моєю дочкою Главкою. Коли я помру, ти станеш царем у Корінфі, а згодом царську владу успадкують твої діти.
– Та я ж одружений, – збентежено мовив Ясон.
– Викинь те з голови. Ти привіз із далекого краю варварку, полонянку, а ми, греки, не вважаємо це за шлюб. Ти належиш до давнього царського роду, тож повинен узяти грецьку царівну.
Нічого не відказав на те Ясон, але відтоді став мимохіть придивлятись до юної Главки. З нею, завжди привітною, лагідною, доброзичливою, він охоче проводив час у Креонтовім палаці. Та коли повертався додому, чорні Медеїні очі пронизували його наскрізь, від них ставало незатишно, зле.
Своїм диким, гордим серцем Медея відчувала, що Ясон її вже не любить, і тяжко страждала. Велике кохання спалило її, як палить нещадний вогонь струнку сосну на жертву безсмертному богові.
А тут іще містом пішла чутка, що Ясон одружується із царівною Главкою. В нестямі Медея стала йому докоряти:
– То це так ти віддячуєш мені за те, що стільки разів рятувала тебе від неминучої смерті, що допомогла здобути золоте руно, а для цього кинула старого батька і батьківський дім, убила рідного брата і подалася за тобою в далеку, незнану країну. Все це я зробила заради тебе, ти ж бо поклявся мене вічно любити. А тепер, коли у нас двоє скнів, ти згордував мною і порушив святу обітницю.
– Я одружуюся заради наших синів, – тихо мовив Ясон.
Та Медея ще дужче розпалилася від тих слів.
– Іди справляй своє свято, запалюй Гіменеєві смолоскипи! – вигукнула вона. – Але закликаю у свідки підземну богиню Гекату, що день цього весілля коли-небудь ти проклянеш!
О, як вона ненавиділа тепер Ясона! Як бажала йому – не смерті, ні! – а найтяжчого горя, що гірше за смерть.
Спохмурнілий Ясон поспішив у Креонтів палац, а Медея, наче мана, блукала всю ніч покоями і вголос картала себе:
– То я, я винна в усьому! О мій батьку, мій брате Апсірте, це ваша кара, я розумію. Жорстоко скривджена, я тільки тепер збагнула ціну того, що віддала заради Ясона. Та хай начувається! Моя помста буде така люта, страшна, що навіть сама богиня Геката здригнеться!
Напередодні весілля цар Креонт зажадав, щоб колхідська чаклунка залишила Корінф. Він сам прийшов до неї оголосити свою волю і здивувався: Медея була покірна, слухняна і просила тільки одне – дозволити їй зостатись хоч на день, щоб намилуватися дітьми і попрощатися з ними. Розчулився Креонт і сам себе запевнив, що за один день чаклунка нічого лихого не вдіє. А вголос сказав:
– Гаразд, залишайся ще сьогодні в Корінфі, але якщо завтра перше ранкове проміння застане тебе ще тут – ти помреш!
І Медея залишилася. На один тільки день, та хіба чаклунці для чорного діла треба багато часу? Креонт помилився, а Медея потай зловтішно сміялася, але не підводила своїх довгих вимовних очей, аби ніхто не побачив їх грізного чорного полум’я.
Усе місто радісно готувалося до весільного свята: хто плів великі гірлянди з троянд і лілей, хто ладнав смолоскипи, хто вирізав новенькі сопілки. Готувалася у своїй спочивальні і юна Главка, весела, щаслива.
Такою застав її Ясон, що прийшов із своїми малими синами. Хлопчики несли скриньку – дарунок молодій від їхньої матері. Ясон переказав, що Медея просить Главку опікуватися дітьми, а за те посилає їй весільне вбрання, якого не мала ще жодна грецька царівна.
І справді, у скриньці лежав тканий золотом пеплос і золотий вінок такої краси, що Главка засміялася з радості, наче дитина. Коли Ясон із дітьми пішов, вона мерщій вбралася в блискучий пеплос, а вінком приборкала пишні кучері. Сяючи золотом, вродою, щастям, Главка всміхалася до подруг, а ті милувалися нею.
Та враз обличчя молодої зблідло, пополотніло, ноги їй підігнулися, і вона мало не впала. Марно царівна силувалася зірвати вінок – він тільки дужче стискав їй голову. Раптом його золоте сяйво перетворилося на полум’я, вогнем узявся весь пеплос, і Главка закричала нелюдським смертним криком. На той крик прибіг Креонт, став зривати з дочки вогненну одежу, та отруєна тканина прилипла до ніжного тіла. Тим часом полум’я перекинулося на старого, і незабаром і дочка, і батько лежали мертві.
Тяжкий плач і стогін залунали в палаці. Ясон, ще нічого не знаючи, здивувався, прислухався, і тривожне, млосне передчуття пройняло героя. Він побіг на той плач, на той стогін і скам’янів на порозі. Так він стояв якусь мить, і враз пекучою блискавкою сяйнув йому страшний здогад. Він крутнувся і побіг назад, до свого колишнього дому.
А Медея не гаяла часу. Вона вся палала невгамовною жадобою помсти і, знаючи, як найдужче зранити Ясонові серце, звела ніж на власних дітей. їхній крик шарпав їй душу, сльози лилися в неї з очей, та рука не схибила, не здригнулася.
Коли вбіг Ясон, діти були вже мертві. Наче лев, кинувся він до чаклунки, та вона випорснула йому з рук, підбігла до дверей і щось дико гукнула. Ту ж мить підлетіли два чорні крилаті дракони з колісницею, Медея вскочила в неї і щезла за хмарами.

 

 

Ясонова смерть

Минули довгі роки. Старий, знесилений Ясон самотою блукав з одного грецького краю в інший, і ніхто не впізнавав у ньому колишнього славетного героя, вождя аргонавтів. Невблаганний час зорав глибокими зморшками високе чоло, розумні очі погасли, зникла сила в руках, колись дужих і вправних, могутні рамена зігнулись. Та старечі ноги не знали спокою, як не знала спокою його вбита тяжким горем душа.
Якось, блукаючи узбережжям, Ясон добувся місця, де стояло велике старе судно, пошарпане хвилями й вітром, а ще дужче роками. Ясон підійшов ближче, і враз наче сонце яскравіше засяяло навколо. Давно забуте почуття радості пройняло старого, і він схопився тремкими руками за напівзотлілі дошки. То був «Арго», його вірний друг, свідок і товариш його далекої прекрасної юності.
Тепер Ясон часто приходив до «Арго» і, сидячи під кораблем у холодку, згадував молоді роки, згадував небезпеки, морські бурі та звитяжні свої перемоги. Як і Ясон, «Арго» доживав свого віку. Вітер руйнував його дедалі дужче, облавки ледь трималися, деревина потрухла.
Одного пекучого дня Ясон ліг спочити під кораблем. Спека дужчала, вже заходило на громовицю, і Ясона огорнув тяжкий сон. Довго він спав і не чув, як над морем знявся страшний буревій, як налетів на «Арго». Старий корабель захитався, затріщав і враз розвалився, поховавши під своїми уламками Ясона, колишнього вождя аргонавтів.
Та рід аргонавтів не щез. Згадка про них навіки лишилась у невмирущій мові людей. Аргонавтами і тепер ми вдячно звемо гордих сміливців, що, долаючи смертельні небезпеки, важачи власним життям, торують шлях у далекі, незнані краї, і веде їх незгасна золота мрія, наче яскрава зірка на небі.

За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 75 - 119.

 

 

Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:

Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.

Зміст книги:

Передмова Андрія Білецького

Деметра і Персефона 
Дафна 
Нарцис 
Пігмаліон і Галатея
Адоніс 
Мідас 
Фаетон 
Прометей 
Пандора 
Данаїди 
Персей 
Тантал 
Ніоба 
Аргонавти 
Мелеагр 
Геракл
Орфей і Еврідіка 
Тесей 
Дедал та Ікар 
Тірренські розбійники 
Ерісіхтон 

Словник міфологічних імен та географічних назв

 

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.