Володимир Даник. "Затопчу неволю босими ногами" (Тарас Шевченко як поет-пісняр)

 

На відео: Сестри Тельнюк: "Наш Шевченко".

 

Володимир Даник

ЗАТОПЧУ НЕВОЛЮ БОСИМИ НОГАМИ

Тарас Шевченко як поет-пісняр

 

Тарас Шевченко – як поет-пісняр?! Сама постановка цього питання є до певної міри досить суперечливою, оскільки відповідь на нього тісно пов'язана з тим, що ми вкладаємо у зміст цих слів сьогодні. 
Бо у наші дні загалом пишеться пісень немало, але серед них занадто багато таких творів, про які не скажеш однозначно – пісня невдала! А з іншого боку і вдалою її – теж не назвеш… 
Тобто забагато пісень здебільшого нібито цілком професійних, однак у той же час дуже  вже сірих і середньоарифметичних. Майже повністю позбавлених власного обличчя. Пісень, у яких не знайдеш ні живої думки, ні свіжого і зворушливого суцвіття почуттів.
А життя і творчість такого поета, як Тарас Шевченко, важко назвати інакше як – неординарними!
Отже, хто ж такий поет-пісняр у сучасному розумінні цього слова? Це людина, яка добре знає чи інтуїтивно відчуває закони, згідно яких будується пісня, і, написавши вірш, може, як правило, майже відразу помітити – ось тут буде пісня!
 Інколи уже на рівні творчого задуму митець знає, що хоче написати саме пісню,  і прагне до того, щоб творчий задум зміг найти своє відповідне до законів жанру втілення.

Згадується такий випадок. У популярній телепередачі, ще за часів колишнього Союзу, відповідаючи на одне з запитань журналіста, автор багатьох популярних пісень поет Михайло Танич спересердя відрізав:
– Ну, що ви все – поет-пісняр! Поет-пісняр… Давайте уже так – або поет або не поет!
Аудиторія, що була  присутня на  зйомках – гаряче зааплодувала! Та і митця можна було зрозуміти – крім багатьох пісень ним було створено і кілька ліричних збірок,  де було чимало віршів – не пісенних.
Зізнаюся, що і я у той момент подумав:
– От молодець! Он як гостро і влучно зумів відповісти!..
Однак за плином  років усе частіше починаєш приходити до розуміння, що стосунки поезії та пісні є вельми непростими. Та і саме по собі музичне втілення пісенного твору у великій мірі залежить і від епохи, у якій живемо.

Згадується мені – ще аж 1974 рік… Закінчивши школу, я навчався тоді у Рязані, у краю Єсєніна, у Рязанському радіотехнічному інституті. І ось на одному з вечорів, що проводилися у вузі, виступає рок-група і раптом звучить пісня, музика до якої була створена одним з учасників групи, а на чиї слова пісня написана, чомусь не було оголошено. Починалася пісня  такими словами (привожу перші рядки пісні у тому вигляді,  в якому вони мені у той момент запам’яталися) –

 

 

Я зразу ж відчув – це Шевченко… Хай і в перекладі – російською! Хто був автором музики – чи хтось з земляків-українців, кого доля занесла до пісенного єсєнінського краю,  чи хтось з представників інших республік колишнього Союзу, цього не знаю. Але пісня схвилювала і примусила замислитись.  У ті часи рок-музика, яка подобалась молоді, у засобах масової інформації оцінювалася вельми критично і протиставлялася офіційній, дещо солодкавій і надміру пафосній естраді. 

То я і думав, а якщо твори музичного жанру, до якого ставилися, ніби до музики другого сорту, здатні доторкнутися до таких вершин – як Шевченко! – і до того  ж досить вдало, то чи є таке ставлення виправданим. І може краще усе ж поділяти музику на музику бездарну, якими б іменами і догмами вона не прикривалася, і музику талановиту, здатну хвилювати слухачів.  

А повертаючись до теми – поезія… і пісня! – зазначу, що мені, як уважному і прискіпливому читачу, не раз доводилося констатувати, що далеко не завжди пісенні тексти можна чітко і недвозначно віднести до поезії. 
Хоча, звісно ж, і не кожен справді поетичний твір можна покласти на музику. Але при всьому цьому хотів би усе ж зауважити (а якщо хочете, і дати власне визначення – поезії… Якщо хтось не встиг дати подібне визначення – раніше!), поезія – це музика… прихована у слові! І дай, Боже, нам цю музику – чути… Хай – не завжди! Хай – хоча б… інколи.
І потім, використовуючи термін поет-пісняр, маємо на увазі насамперед те, що той чи інший поет (якщо він і справді є – поетом!) у своїй творчості чи свідомо (чи на рівні підсвідомості!) користується певними законами і правилами, властивими саме цьому жанру. 
Але для поета геніального, яким і є наш славетний земляк, є характерним подекуди іти – проти правил! До того ж, відчутно виграючи у художній висоті написаного. 
Хоча – і це теж не є особливою таїною! – для того, щоб порушувати усталені правила (навіть істотно виграючи при цьому!), слід правила і закони жанру, у якому пишеш чи у якому тобі… удається писати (інколи навіть самому того не бажаючи!), або знати, або хоча б відчувати інтуїтивно.

Можливий і інший підхід – написано на вірші поета немало (і до того ж – дуже немало!) пісень, то давайте і з’ясуємо, а завдяки яким особливостям творчості митця це могло статися. А чи ставив перед собою подібну задачу поет – може, це і не так важливо?! 
І якщо у сучасних поетів-піснярів підхід щодо форми може бути усталено-прагматичним: ось вам, будь ласка, кілька куплетів, ось вам – приспів! І нічого іншого, і нічого зайвого. Читайте, панове музиканти! Ну, і, звісно ж… створюйте талановиті пісні – якщо  зможете! А якщо пісенний, звиняйте за слово, «текст» чимось не влаштовує, ну, то його… (ну, цей… прости, Господи… текст!) можна і переробити. І раз – переробити, і два – переробити… І навіть – десять разів! Ну, коли треба… І це, певна річ, гарантує достатній (можливо навіть до певної міри –  високий!) рівень ремісничого уміння! Але чи – творчий?!

 

 

Коли говоримо про Шевченка, то про вузько-ремісничий алгоритм «куплет… приспів… і нічого зайвого!» і згадувати смішно. Однак слід наголосити і на тому, що мова у подальшому йтиме не скільки про саму по собі поетичну творчість Шевченка, скільки про те, якою вона стає, переливаючись у золоте вирування пісень! Золоте, бо пісні ці стали… народними піснями. А цього (при всій повазі до суворих канонів пісенного жанру!) усе ж  допомагає досягти не тільки (і не скільки!) гросмейстерське ремісниче уміння, скільки – високий цвіт поезії… у душі митця!

І ось ще один суттєвий аспект цієї проблеми. Далеко не завжди поету-пісняру, що пише пісні для естрадного виконання, удається написати пісню для народнопісенного колективу і написати так, щоб свіжоспечене творіння сприймалося природно. Це удається далеко не усім навіть досвідченим поетам. Для Шевченка ж цієї проблеми, здається – просто не існує!
У той же час, використовуючи термін «поет-пісняр», більше властивий другій половині минулого та і початку теперішнього століття, а не часам, коли жив Шевченко, хотілося б  усе ж більш точно з’ясувати,  у чому ж співпадають наші уявлення про великого поета з цим терміном і у чому ми могли б знайти суттєві відмінності.
Хоча і остаточно «прив’язувати» пісенну творчість на слова Шевченка лише до народнохорових колективів мабуть таки не слід, бо її можливості у сфері молодіжної музики не те що не вичерпані, а навіть у великій мірі  – не виявлені! Але про це – трохи далі. 
Ну, що ж… почнемо – хоча б з такого! Інколи для того, щоб композитор міг створити пісню – і пісню дійсно вдалу! – він використовує лише частину вірша, а то і, скажімо, поеми. 
Це рідко трапляється у творчості сучасних поетів-піснярів – а мову ведемо саме про поетів, а не авторів пісенних текстів! У той же час для пісень, створених на слова Тараса Шевченка (можна згадати ще і відому пісню про маму, створену на основі уривка з поеми Бориса Олійника! Але у Бориса Олійника – це значно рідше… Здається, лише раз! Хоча можливо – пісні ще з’являться!), це є не таким вже й рідкісним явищем! І зустрічається далеко не один раз. 
А коли говоримо про пісенну творчість Шевченка, то давайте не забувати і ще однієї обставини. Те, які саме строфи того чи іншого вірша увійдуть до складу пісні, у багатьох випадках вирішував усе ж не скільки поет, скільки музиканти, які створювали мелодичну основу  пісні. Так би мовити – надавали пісні… голосу!   І багато хто з цих (безперечно, дуже обдарованих!) музик не мав можливості спілкуватися з поетом особисто. А спілкування (згадаймо, хоча б Андрія Малишка та братів Платона і Георгія Майбородів!) у пісенній творчості є фактором неабияким.
У той же час вплив поета на те, якою саме за змістом і кількістю строф має бути пісня, міг бути визначальним хоча б уже за тим, як написані рядки, що стали першоосновою для її написання.

 

На відео: 7-річний Олег Александров  виконує пісню на слова Тараса Шевченка "Реве та стогне Дніпр широкий" (концерт присвячено річниці з дня народження Т. Г. Шевченкa, Київ, 2011 р.)

 
Пісня "Реве та стогне Дніпр широкий" [1, 172] є однією з найвідоміших пісень на слова Тараса Шевченка. Цей твір не тільки можна віднести до української пісенної класики, але і слід сприймати як один з духовних фактів, що сприяють нашому самоусвідомленню, утвердженню національного духу у його найвищих виявах! 
І я сам, і кожен з читачів міг би пригадати, яке велике і неперебутнє враження залишалося після прослуховування цього твору.
І в той же час це той рідкісний, або, якщо точніше, дуже нечастий випадок у історії пісні, коли основою для створення вокального твору послужили рядки, що – якщо глянути на них уважно! – повністю належать до пейзажної лірики.
З одного боку поети-романтики – а ранні твори Шевченка у великій мірі пронизані глибоко-романтичним світосприйняттям! – частенько у своїх творах зображали природу у її вагомих, потужних проявах – буря, шторм і т.д. Це асоціювалося з душевними поривами чи ліричного героя, чи і самого автора того чи іншого вірша. 
Ми звикли до уяви про пейзаж як щось статичне, позбавлене динаміки. Хоча уже сама картина, що виникає перед очима – вируючий, бурхливий Дніпро… – наділена великою дозою динамізму! 
Але є і динамізм прихований – динамізм людського сприйняття! Це погляд поета, що ніби гострокрилий птах перелітає з місця на місце і веде за собою читача.
І бурхливе вирування природи уже асоціюється у свідомості з гнівом цілого народу, який встає до боротьби за власну волю і кращу долю! І можливо саме тому пісня і викликає такий сильний вплив на людей, які її слухають. 

 

На відео: Тарас Компаніченко виконує пісню на слова Тараса Шевченка "Думи мої, думи мої" на шевченківському вечорі-тризні 17 березня 2013 року.

Або згадаймо перші рядки іншої, добре нам відомої пісні на слова великого поета [1, 189] –

 

 

І відразу ж, уважно вчитавшись, хочеться вигукнути:
– Звиняйте, та це ж… так званий «вірш про вірші»!
І згадуються довгі і завзяті обговорення на літературних об’єднаннях, через які пройшов кожен з майстрів пера, коли люди більш досвідчені у літературі раз  за разом (звісно ж, при відповідній нагоді!) переконували:
– Ну, навіщо ж створювати… «вірші про вірші»?!  Є ж чимало інших вагомих і животрепетних тем – кохання, краса природи, рідний край, Батьківщина… А «вірші… про вірші»?! Ні, не варто…
Треба бути і справді великим поетом, найяскравішою зіркою  на нашому літературному небі,  щоб, на перший погляд, типовий «вірш про вірші» зміг стати і став народною піснею!
Бо починаючи розмову нібито про вірші, поет насправді говорить і про власну непросту долю, і гірку долю власного народу! А це якщо і можна по-справжньому відтворити віршем, то тільки віршем – непересічним! І саме це хвилює, і саме це вражає якнайширшу читацьку аудиторію.

І ось ще на які важливі риси пісень на слова великого Кобзаря хотілося б звернути увагу. Це глибокий психологізм і неабиякий (я б сказав – рівновеликий шекспірівському!) драматизм пісенної творчості Шевченка. Психологізм і драматизм, що надзвичайно тісно пов’язані і ніби доповнюють один одного, виявляючи себе то у глибокій стриманості, то у стрімкій гостроті пристрасті, вихлюпнутої – у вірші!

 

 

На відео: "Перебендя старий, сліпий" - пісня на слова Т. Г. Шевченко у виконанні групи "Перебендя".

 

А ось ще одна, коротка (лише дві строфи!) пісня – «Перебендя старий, сліпий» [1, 191]. Про що ж ця пісня? Про артиста. Народного артиста. Мова, даруйте, йде не про сучасного співака, якому (заслужено чи ні – не будемо на тому акцентувати увагу!) присуджене звання «народний артист». Мова йде про митця,  у своєму житті і творчості невіддільного  від свого народу. Народу, про який у нас і часто, і давно, і довго. і нудно – хто тільки не звик говорити?! Митця невіддільного від цього самого народу – і долею, і душею, і піснею! 

А тепер щодо назви. Саме слово перебендя у словнику [2, 122] має два значення.

Перше – вередлива, капризна, перебірлива людина, вередун.

Друге – людина, що вміє весело, дотепно що-небудь розказати, проспівати і т. ін. 

У самій назві уже є певна суперечливість. Сліпий – отже, у людини біда, людина тяжко скривджена долею. А чи буде така людина – вередувати?! Коли доля над нею он як – …повередувала!
Старий?! Отже, є немалий життєвий досвід, є мудрість – можливо, занадто болюча… Що прийшла зарано – для прожитих літ, але запізно – для глибоких і нестерпних переживань! Чи буде така людина  – вередувати?! Та, мабуть, ні…
Тут більш доречне, як мені здається, інше (хоч і близьке!) значення  – вразливий… чутливий до чужої біди… людина, сповна наділена здатністю до творчості… Артистична натура – одним словом!
Якщо ж, говорити про друге, приведене у словнику значення, то і тут наявні у назві пісні суперечності – помітні! Саме слово старий більше тяжіє до спокою і стриманості, а не до відчайдушних веселощів. А слово сліпий аж ніяк   не співзвучне з нашим уявленням про людину, що дуже старається розвеселити знайомих і незнайомих співрозмовників. Хоча, певна річ, у репертуарі кобзарів (а мова йде, як ми дізнаємося далі – саме про кобзаря!) було немало і веселих, завзятих, енергійних, я навіть сказав би, відчайдушних за настроєм пісень!
І справа тут, звичайно ж, не у бажанні поета зіграти на суперечливості значень слів, що стоять у пісні поруч, а у його намаганні повнокровно, гостро і глибоко зобразити і героя пісні, і відповідну твору епоху. І це поету, врешті-решт, удається. І до того ж – мінімальними художніми засобами. 
А саме так дуже часто буває у пісні. Бо вірш пісенний має легко сприйматися на слух, а отже бути – при всій своїй глибині! – доступним. А поєднати оці дві суттєві вимоги – доступність і… глибина! – під силу    далеко не всім поетам. Шевченку ж це – удається!
Починається пісня – і це невипадково! – надзвичайно стримано, підкреслено прозаїчно. Ніякої патетики! Хоча мова йде про людину непростої долі, людину мужню, людину, можливо – героїчну… Бо немало кобзарів були у молодості – козаками! І брали не раз участь у битвах і далеких походах.
А втім, якщо мова йде про митця, то, пишучи про героя пісні, наш великий поет хоч у невеликій мірі пише і  про себе. Так буває, коли про щось важливе і болісне кажуть – ніби між іншим, ніби про когось, а не про себе. 
Ось він цей початок –

 

Але ця відверта стриманість і непатетичнисть, поєднана навіть з таким неприховано-іронічним «вештається…», швидко змінюється нестримно-щирим  і про когось, і про себе –

 

Останні два рядки виявляють і спрагле намагання збагнути чиюсь глибоко вистраждану душу, і то відвертий, то прихований драматизм самої долі поета. Це той невигаданий, не імітований психологізм, що у нашій естраді якщо і буває, то – дуже нечасто!

 

 

На відео: пісню "Така її доля" на слова Тараса Шевченка виконує "Тріо Мареничів".

А ось уже інша за настроєм пісня на слова Тараса Шевченка – «Така її доля» [1, 173].  Це пристрасний монолог! Тут уже нема навіть тіні від стриманості! Уже в самому початку пісні такий заряд вибухового драматизму, що його б вистачило і на десяток драм –

 

 

І мимоволі замислюєшся – а що ж близьке за драматизмом можна було б пригадати у пісенному жанрі?! Згадуються кращі з пісень Володимира Висоцького. Краще з виконаного Аллою Пугачовою. Згадується і найцікавіше з того, що чув у виконанні українських рок-гуртів, щодо яких у нас чомусь чітко сповідується невідомо ким  і коли узвичаєний непорушний принцип: чим талановитіший гурт, тим рідше його можна почути!
Знову перечитуєш приведені вище рядки і не можеш відмахнутися від набридливої, як голодна муха, крамольної думки – цю грозову енергетику вірша, цю пристрасну   вибуховість поезії, що переливається у пісню, чи можна відтворити традиційно у музичному плані? Чи здатні до цього по-справжньому великі за кількістю народнопісенні колективи – надто вже статичні і фундаментальні на сцені? Чи схильні до цього їх диригенти, багато з яких (особливо, якщо мова йде про людей – титулованих!) схожі (дай, Боже, мені у цьому – помилитися!) більше на вірнопідданих чиновників комуністичного розливу, аніж на митців у повному розумінні цього слова! Чи не тому деякі з посередніх «інтерпретацій» пісень на слова поета, коли вони виконуються на шевченківських вечорах, надто вже схожі, даруйте – на вичовгані театральні декорації!  І можливо потрібні нові, більш сучасні, свіжіші і незасмиканіші вокальні форми і засоби для уже давно відомих нам творів! Думаєш – і не знаходиш відповіді на усі ці питання.

А втім – відповідь… є! Кожного поета (і Шевченка – у тому числі!) треба не просто читати, а відкривати. Відкривати – для себе і для своєї епохи! Якщо, звісно ж, вистачає для цього – душі і таланту. А в українських музикантів проблеми з цим, як мені здається – ніколи не було! 

Зупиняєшся, хоча ще стільки хотілося б сказати з приводу усього кола розглянутих вище питань. 
Вважаю, що тема (і проблема!) «Тарас Шевченко як поет-пісняр» далеко не вичерпана викладеними на цих сторінках думками. Отож маю надію внести до розгляду цього питання і свій посильний внесок – покладаючись, як при написанні вищевикладеного, так і при створенні подальших дослідницьких спроб, у великій мірі на власний (і немалий!) досвід у жанрі пісні і намагаючись цим по можливості, бодай на крихту, бодай на дещицю, доповнити ту немалу і вельми серйозну роботу, що проводиться таким вагомим в Україні шевченкознавчим загалом.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Пісні великого Кобзаря. Київ: видавництво «Наукова думка», 1964.
2. Словник української мови. Том шостий. Київ: видавництво «Наукова думка», 1975.

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

Читайте також на нашому сайті: