Василь Стефаник народився 14 травня 1871 року в покутському селі Русові на Прикарпатті в доволі заможній селянській родині. У сім років пішов до сільської школи, і тут батьки помітили у своєї дитини дивовижні зміни. «Щось не дуже любить роботи в полі, чогось забувається, задуманий, вічно задивлений десь далеко. Вивчимо його і дамо легший хліб, не буде так гарувати, як ми», — напише тоді в одному з листів батько майбутнього письменника Семен Стефаник, тим самим ніби визначаючи долю сина. Потім було навчання в Снятинській міській школі, польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі, на медичному факультеті Краківського університету. У студентські роки Василь нарешті знаходить себе, відкриваючи світ літератури, який стає його справжнім покликанням.
Уся проза письменника складає невелику книжку, але ця книжка створює цілий світ — самобутній, неповторний і магічний.
Василь Стефаник увійшов у історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Його ім’я можна поставити поряд із іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаник-новеліст витесував пам’ятник людському терпінню й стражданням, тяжким, як камінний хрест...
"Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили..." (Василь Стефаник)
"Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі..." (Василь Стефаник)
"В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом: "Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема". За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. . ." (Василь Стефаник)
