Публікації за тегом: Школа

Фантастична література (фантастика) — різновид художньої літератури, в якій зображується дивний і незвичайний світ, з яким людина в реальному житті зіткнутися не може. Слово «фантастика» з грецької значить «мистецтво уявляти». Засновниками фантастичної літератури вважаються Едгар По, Жюль Верн, Герберт Уеллс. Серед різновидів фантастичної літератури виокремлюють науково - фантастичну літературу і літературу фентезі. Фантастика — різновид художньої літератури, у якому авторська вигадка від зображення надзвичайних, нереальних явищ поширюється до створення особливого, вигаданого «чудового світу», що є творчою уявою письменника.

Для Керролла «людина розумна» значить «людина грайлива». Тому і всі персонажі його казок грають в різні ігри, загадують один одному загадки, шаради, розв’язують логічні задачі. Вони заманюють нас з вами в цей чудернацький світ так, як Білий Кролик заманив Алісу в нору, в подорож по карточній країні.

 

 

 

Розглядати творчість поета, а особливо Шарля Бодлера, в контексті компетентнісного підходу, є справою невдячною. Одвічний конфлікт між життєвими компетентностями і духовними цінностями і по нині залишається не вирішеним. Кожен долає його по своєму. Уявімо, що в двадцять один Ви маєте статок у 75000 франків, вітчима – генерала, дипломата і сенатора, а з іншої сторони літературна богема – Бальзак, Готьє, Гюго, Верлен. Що вибрали б Ви?.. Розумно поєднати перше з другим Шарлю не вдалося. Він обирає життя «паризького денді». 

Почати свій flash fiction необхідно із давньогрецьких філософів, особливо виділити римських поетів, – Лукреція, Вергілія, які писали свої твори у віршованій формі, а останнього Данте взяв провідником по Пеклу і Чистилищу в "Божественній комедії". Для величності, свої твори філософи віршували, розказували в них про різні сфери життєдіяльності тогочасного суспільства, демонструючи ширину і глибину знань у різних царинах. Як відомо, основним тропом поетичного мовлення є метафора. Метафора передбачає визнання нової реальності, яка є багатовимірною і може пророкувати, але не гадати. Така її властивість дозволяє входити у світ, що розширює людські можливості, відкривати нові відчуття і виміри, заходити за горизонти людської свідомості, туди, що називають містичним або божественним. «Божественна комедія» Данте актуальна ще й тому, що розмірковуємо ми напередодні найбільшого християнського свята – Великодня, з його нереальною метафорою – «Смертю смерть подолав». В перефразованій формі у француза Делаланда  «Розмірковування про тіні»: «Як божевільний гадає, що він Бог, так ми думаємо, що ми смертні» (епіграф до «Запрошення на страту» Володимира Набокова). Саме про усвідомлення безсмертя людської душі, сенсу людського буття роздумує Данте у своєму творі.

Мета біуроку за романом Роберта Стівенсона "Острів скарбів" – структурувати та систематизувати знання учнів; розвивати уміння аналізу та синтезу, навички самостійної роботи; сприяння формуванню ціннісних орієнтирів у життєвому морі.

"Не був би Гоголь Гоголем, якби чогось відьмацького не сталося на дату його народження: число 21 зустрічається в цьогорічній даті дня народження два рази. Справжніх поціновувачів і дослідників творчості письменника зовсім не дивує така «чортівня» – з ним все так. Давайте перевіримо його надлюдські здібності, а саме: викликати у людей однакові образи, відчуття, думки. Посміхаєтесь, а даремно. Проведемо експеримент. Уважно розглянемо фото пам’ятника Миколи Васильовича. А тепер запишіть три слова, що прийшли вам на думку. Я свої зашифрувала, записавши їх навпаки: сін, ьлениш, дялгоп. Свят, свят, свят – вони співпали! Хіба це не містика? З ним все так. Все його доземне, земне і, як бачимо, після земне життя не можливо уявити без містики і міфів. Цю особливість він ввібрав від полтавської землі, що пронизана, як і вся Україна, прадавніми легендами, міфами і віруваннями. Високі цінності, витокові образи чоловічого і жіночого, космологія і тотемізм – світ українських прадавніх вірувань. Тому етнічні/епічні твори письменника – це спроба показати давнє глибинне коріння українського народу. Народу, який жив завжди в гармонії з Природою і поважав її закони. Цей етнос він обрамив в сучасність/реальність і показав для петербуржців, що їм такі міфи ближче, ніж європейські...." (Людмила Федорова)

 

Повість розповідає читачу про життя так званої «маленької людини». Головний герой твору — Акакій Акакійович Башмачкін, бідний титулярний радник із Петербурга. Він служив у департаменті переписувачем паперів, любив свою роботу і не хотів претендувати на щось більше.

"Якщо вірити дослідженням, що проводились протягом останніх декількох десятиліть в ряді найрозвиненіших країн, IQ в більшості людей не тільки не росте, а навіть зменшується. Дослідники пов'язують це з тим, що люди в загальній масі засвоюють у школах одну і ту ж суму класичних знань. Що відбувається, коли ці знання не трансформувати і пропонувати кільком поколінням підряд в неактуальній формі? Вони перестають дивувати і переходять в ранг рефлексу, а різні дива НТП – в побутову техніку. Ускладнення ж матеріалу, що не відповідає віковим особливостям дітей викличе скоріше відразу, ніж інтерес до знань. А наслідком таких кризових процесів у шкільній освіті є те, що інтерес у більшості дітей до такого роду знань падає до нуля. Мозок втрачає свої, вкрай необхідні у навчанні, функції..." (Людмила Федорова)

 

"Учитель початкових класів повинен домагатися, щоб кругозір дитини поступово розширювався від рідних полів і лісів до картин природи та життя нашої Вітчизни й усієї Землі. Уже у першому класі мої діти добре знали, що Земля — це величезна куля, яка повертається до Сонця то одним, то другим боком, що в один і той самий час на Землі в різних кутках буває і жарке літо, і сувора зима, і день, і ніч. З другого класу ми почали здійснювати «подорожі» по земній кулі. Діти сидять у «зеленому класі», перед ними великий глобус, освітлений штучним «Сонцем»; «Земля» обертається навколо «Сонця», «Місяць» — навколо «Землі». «Ось, діти, — звертаюсь я до малюків, — простори нашої Батьківщини. Ми живемо недалеко від її західного кордону, рушаймо ж у далеку подорож на схід, побуваємо в містах і селах, подивимось, як живуть люди». Потім розповідаю про поля, річки, населені пункти, які трапляються на нашому шляху. Слово супроводжується показом картинок і діафільмів..." (Василь Сухомлинський)

 

"Розумова праця учня, успіхи та невдачі в навчанні — це його духовне життя, його внутрішній світ, нехтування яким може призвести до сумних наслідків. Дитина не тільки взнає щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається. Учитель для маленької дитини — живе втілення справедливості. Подивіться в очі учневі першого класу, що дістав незадовільну оцінку... Дитина не тільки почуває себе нещасною, а й проймається почуттям неприязні, а нерідко — й ворожості до вчителя. Учитель, який ставить двійку, по суті, за те, що дитина чогось не зрозуміла, здається дітям несправедливою людиною..." (Василь Сухомлинський)

 

"Казка, гра, фантазія — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками, воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів — живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки — живої, яскравої, що заволоділа свідомістю і почуттями дитини, — неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови..." (Василь Сухомлинський)

 

"Дітей приваблює незвичайне — романтика подорожей і пригод, боротьба зі стихійними силами природи. Коли я вперше розповів малюкам про пригоди Робінзона Крузо, їм захотілося погратися в мандрівників, почути шум морських хвиль і гуркіт водоспаду. Діти вирішили зробити свій «Острів чудес» — таємничий куточок, в якому можна було б жити у світі гри. Цей «острів» ми створили у заростях терену та акації: побудували житло Робінзона з частоколом, що захищав від диких звірів, з таким самим вогнищем, як у нашого героя; зробили маленьке віконце, через яке дивились у неозору далечінь «моря», скопали маленьку грядку, посіяли на ній кілька десятків зерен пшениці та ячменю. Коля приводив сюди з дому навіть козеня — адже в господарстві Робінзона були кози. Принесли стару діжку, мотузки, цеглу. З обручів зробили ножі, змайстрували сіті для ловіння риби. Як первісні мисливці, добували вогонь тертям двох шматочків сухого дерева — адже могло трапитися, що у Робінзона не було ніяких інших засобів для добування вогню..." (Василь Сухомлинський)

 

"У початкових класах, як і в «Школі радості», ми слухали музику природи, яка є найважливішим джерелом емоційного забарвлення слова, ключем до розуміння і переживання краси мелодії. Слухаючи музику природи, діти емоційно готувалися до хорового співу. Я домагався того, щоб вони розпізнавали в природі музику, співзвучну пісні, яку ми будемо співати. Недалеко від школи — прекрасний куточок. Вечірнє небо тут відбивається в дзеркальній поверхні ставу, з лугу долинає спів пташок; дзвінкою піснею коники зустрічають вечірню прохолоду. Тут ми кілька разів слухали музику природи перед тим, як розучити пісню українського композитора Якова Степового «Зоре моя вечірняя». У цій пісні прекрасно передано сприймання краси вечірньої зорі. В її мелодії діти вловлювали музику, яка зачаровувала їх тихими літніми вечорами. Тут же, в цьому куточку, ми вивчили пісню. Дітям хотілося співати. А потім, через кілька тижнів, діти виконували її у кімнаті для слухання музики, співів, гри на народних інструментах. Пісня пробудила у дітей спогади про красу вечірньої зорі, їхні обличчя світилися радістю..." (Василь Сухомлинський)

 

"Книжка відіграє велику роль у духовному житті дітей, але лише тоді, коли дитина вміє добре читати. Що означає «добре читати»? Це насамперед володіти елементарним умінням — технікою читання. Я прагнув до того, щоб індивідуальне читання було духовною потребою дитини. У перших — других класах на кожні 1 — 2 тижні учень брав у бібліотеці книжку, читав її вголос. Без цього не можна виробити твердого, стійкого вміння вільно читати й розуміти прочитане. У кожного учня вже у другому класі з’явилася записна книжка — «Словесна скринька». В неї записувалися слова, які здалися дитині цікавими чи незрозумілими (потім я пояснюю дітям значення або емоційне забарвлення слова). У третіх – четвертих класах, за винятком окремих слів, у «словесну скриньку» записувалися звороти, фрази, речення, які сподобалися учневі. Читання як джерело духовного збагачення не зводиться до вміння читати; з цього вміння воно тільки починається. Дитина може читати вільно, безпомилково, та книжка — це часто буває — не стала для неї тією стежиною, що веде до вершини розумового, морального та естетичного розвитку. Вміти читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків. Тільки той учень «читає», у свідомості якого слово виграє, тріпоче, переливається барвами й мелодіями навколишнього світу. Читання — це віконце, через яке діти бачать і пізнають світ і самих себе..." (Василь Сухомлинський)

 

"Мова — духовне багатство народу. «Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», — говорить народна мудрість. Та багатство, втілене у скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не опанувала рідну мову, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до опановування мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова. Я прагнув до того, щоб це життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. «Подорожуючи» до живого джерела думки та слова, мої вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова. Я домагався, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту..." (Василь Сухомлинський)

 

"Навесні, перед закінченням першого класу, ми почали створювати Куток краси. Діти мріяли про нього давно. Він уявлявся нам тихим, затишним місцем, де незаймана краса природи доповнювалася б красою, створеною людськими руками. Мрія поривалася у майбутнє, ми думали про те, як з кожним роком у нашому кутку буде все більше рослин. Тут ми відпочиватимемо й працюватимемо, зустрічатимемо весну й прощатимемося з літом. Між шкільною садибою та заростями чагарника діти знайшли маленьку галявину, що межувала зі схилом яру, зарослим травою. Під час дощів тут збиралося багато вологи. Ми очистили галявину від бур’янів. Почали перетворювати її на зелені луки. Мрія надихнула дітей. Ми багато попрацювали, щоб перетворити галявинку на зелені луки. Довелося перенести з поля плиточки дерну, посадити їх та поливати. Діти з нетерпінням чекали дощу, щоб і він полив зелену травицю. Знайшли в лісі кілька паростків хмелю, пересадили їх на схил яру. На наше щастя, літо було вологим, і всі рослини добре прижилися..." (Василь Сухомлинський)

 

"Я намагався уявити кожного з моїх вихованців дорослою людиною. Мене тривожили думки: яким громадянином, якою людиною ти станеш, малюк? Що ти принесеш суспільству, в чому буде твоя радість, чим ти захоплюватимешся і чим обурюватимешся, в чому знайдеш своє щастя, який слід залишиш на землі? Як учитель і вихователь я прагнув до того, щоб перекласти в юні серця моральні цінності, створені і завойовані людством протягом багатьох століть, — любов до Батьківщини і свободи, непримиренність до поневолення й гноблення людини людиною, готовність віддати свої сили і життя в ім’я високих ідеалів — щастя та свободи людей. Дуже важливо, щоб високі слова про Батьківщину її величні ідеали не перетворилася у свідомості наших вихованців на гучні, але пустопорожні фрази, щоб вони не знебарвилися, не злиняли, не стерлись від частого вживання..." (Василь Сухомлинський)

 

"Життя переконує: якщо дитина тільки "споживає" радості, не видобуваючи їх працею, напругою духовних сил, його серце може стати холодним, черствим, байдужим. Величезною моральною силою, що облагороджує дітей, є творення добра для людей. Одна з виховних завдань нашої школи полягає в тому, щоб дитина серцем відчувала, що навколо нього є люди, які потребують допомоги, турботи, ласки, сердечності, участі. Найголовніше — щоб совість не дозволяла дітям проходити повз цих людей, щоб добро людині дитина дарувала не з бажання відзначитися перед іншими, а з безкорисливих спонукань. Джерело дитячої совісті, готовності робити добро для інших — це співпереживання тим людям, у яких на серці горе. Чуйність до духовного світу людини, здатність відгукуватися на чуже нещастя — з цього починається найвища людська радість, без якої неможлива моральна краса..." (Василь Сухомлинський)

 

"Праця стає великим вихователем, коли вона входить у духовне життя наших вихованців, дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість, яка народжує зворушливу радість подолання труднощів, відкриває все нову й нову красу в навколишньому світі, пробуджує перше громадянське почуття — почуття творця матеріальних благ, без яких неможливе життя людини. Радість праці — могутня виховна сила. У роки дитинства кожна дитина має глибоко пережити це благородне почуття. Перша осінь шкільного життя. На ділянці старші школярі виділили для нас кілька десятків квадратних метрів землі. Ми розпушили ґрунт — праця ця звична для сільської дитини. Кажу малюкам: «Тут ми посіємо озиму пшеницю, зберемо зерно, змелемо його. Це буде наш перший хліб». Діти добре знають, що таке хліб, і прагнуть працювати, як їхні батьки і матері; разом з тим у справі, яку ми задумуємо, є щось романтичне, є елемент гри. Мрія про перший хліб надихає, допомагає долати труднощі. А труднощі чималі: діти носять маленькими кошиками перегній, змішують його з ґрунтом, риють канавки для рядків пшениці, відбирають по зернятку насіння. Сівба перетворюється на справжнє свято. Натхнення працею охоплює усіх дітей. Нива засіяна, та ніхто не йде додому. Хочеться мріяти..."

 

"Прийшла та пора фізичного І духовного розвитку моїх вихованців, коли дитяча енергія стала нестримно рватися назовні, виливаючись у дивні вчинки, які з першого погляду нічим не можна пояснити. На моїх очах відбувався якийсь стрибок, сором’язливі ставали відчайдушними, боязкі — сміливими і рішучими. Одного разу ми пішли в поле подивитись, як селяни і старші школярі скиртують солому. Хлопчиків і дівчаток зацікавило, як тракторист, прикріпивши до своєї машини товстий дріт, тягне на високий стіжок цілу копицю соломи. Дріт натягується, піднімаючись угору метрів на 15. Від скирти ми пішли до комбайна. І ось здалеку я бачу: хтось з хлопчиків, схопившись руками за дріт, підіймається все вище й вище. Подивився — немає Шури. Так, це він висить на 15-метровій висоті. Діти побачили Шуру, побігли до скирти, кричать від радості, кожному захотілося, мабуть, звідати насолоду від підйому на запаморочливу висоту. Я ледве дочекався, коли Шура з’їхав, як на санчатах, зі скирти. Не знав, що робити, — радіти щасливому завершенню незвичайної подорожі чи швидше піти з дітьми звідси..." (Василь Сухомлинський)