"... Раджу вчителеві початкових класів: поставте за мету досягти того, щоб дитина на момент закінчення IV класу опанувала швидким, напівавтоматичним письмом, - лише за такої умови він успішно вчитиметься, відпаде постійна необхідність усувати відставання. Треба прагнути до того, щоб учень писав думаючи, щоб написання букв, складів і слів не стояло в центрі його уваги. Поставте перед собою конкретнішу мету: ви учням що-небудь розповідаєте, а вони, слухаючи, вдумуючись в те, що ви розповідаєте, одночасно пишуть стисло, в стислому вигляді виражаючи свою думку. Цьому треба навчити дітей вже в III класі. Якщо вам вдалося досягти цієї мети, запевняю вас: учні ваші ніколи не будуть такими, що відстають, неуспішними; уміючи здобувати знання, вони оберігатимуть час і здоров'я вчителів середніх і старших класів." (Василь Сухомлинський)
"Можна почути суперечки: коли починається рання юність — у чотирнадцять чи в шістнадцять років? В останні роки учених турбує акселерація — прискорення фізичного розвитку юнаків і дівчат, і в той же час - відносне відставання розвитку соціального, духовного, морального. Юність, за твердим переконанням нашого педагогічного колективу, починається в І2 — 13-річному віці. Якщо ви хочете, щоб хлопчик став духовно зрілою людиною, допоможіть йому зробити перші кроки на громадянській ниві. Зовсім безтурботне дитинство й отроцтво — ось корень духовного інфантилізму. Турботи в житті юнацтва повинні бути. Я маю на увазі турботи нашого народу, суспільства, Батьківщини. Нехай усе, що оточує наших хлопчиків і дівчаток, уже на зорі їхньої юності бентежить, хвилює, турбує їхні серця. Нічого в житті — ні безпосередньо поряд них, ні десь далеко, на краю світу, не повинно бути такого, що не стосувалося б їх особисто. Дати підліткові громадянське бачення світу — одна з вершин педагогічної мудрості..." (Василь Сухомлинський)
"У переборюванні труднощів виховується мужність, облагороджується серце. Не озлобляється, а, навпаки, робиться ніжним і чуйним до людини, до добра, і непримиренним, нещадним до зла. Життя, яке ми відкриваємо перед своїми вихованцями,— не уторована доріжка. Молоді, особливо юнакам, треба бути готовою до всього. Треба бути готовою до найсуворіших випробувань. Виховуйте своїх юнаків такими мужніми й витривалими, щоб труднощі й злигодні, які — до всього цього треба бути готовими повсякчас — зустрінуться на їхньому шляху, не породили розгубленості й розслабленості. З фізичною непохитністю й витривалістю зв’язана й непохитність духовна..." (Василь Сухомлинський)
"Щоразу, коли мова заходить про виховання юнацтва, я знову й знову говорю про неспокійне серце громадянина. Це серцевина всієї нашої педагогіки. Як вогню, бійтесь байдужості, мій друже. Це найстрашніша отрута, що породжує обивателя, міщанина, якому ні до чого немає діла, який любить мерзенні істини моралі шкурника: «не моє засипалось — не моє змелеться», «моя справа півняча — прокукурікав, а там хоч і не світай». Чим більше створили молоді руки для людей, тим чистіше, благородніше серце. Воно відчуває радощі й болі людей, лихо й турботи суспільства; погляд юного громадянина на навколишній світ стає допитливим і прискіпливим, натура — неспокійною й турботливою, благородство серця ніколи не уживається із злом, з байдужим ставленням до громадських інтересів, з приниженням людської гідності..." (Василь Сухомлинський)
"Звичайно, матеріальні, господарські відносини породжують відносини іншого виду — духовні. Чим цікавіша праця, що становить саму суть господарських відносин, тим глибшими можуть бути духовні відносини між вихованцями різного віку. Праця ж стає цікавою тоді, коли дитина й підліток, підлітки і юнаки, які працюють в одному колективі, керують машинами й механізмами, оволодівають складними практичними уміннями й навичками, передають один одному знання й досвід — це і є духовні відносини. Без трудового захоплення, без жадоби знань, без спільної діяльності, що являє собою оволодіння порівняно складними уміннями і навичками, різновіковий колектив як інструмент виховання — неможливий. Але якщо вам удалось досягти злиття праці й духовного життя вихованців різного віку, тоді у вас з’являється нове, дуже сильне джерело впливу колективу на особистість..." (Василь Сухомлинський)
"Коли ми створювали наш степовий Куточок Краси для людей, у життя нашої дружної сім’ї несподівано ввійшла доля маленької дівчинки — Наталочки, як ми ласкаво її назвали. Дівчинка жила на околиці. У неї була лише мати. У три роки Наталочка тяжко захворіла — перестала ходити. Навесні і влітку мама клала доньку в маленький візок і ставила його під крислату яблуню. Зелений двір, яблуня, два вулики, колодязь, лелеки на сараї, собака Пальма, кролі, яких оберігала собака,— ось і весь світ Наталі. Голосиста й балакуча, але водночас засмучена своєю хворобою, дівчинка просила нас принести польових квітів, яких вона не бачила. У кожного з нас боліло серце: невже дівчинка не одужає? Лікарі її лікували, але швидкого одужання не обіцяли: якесь глибоке ураження нервової системи, ноги дівчинки нерухомі. Чим же тобі допомогти, маленька Наталочко?.." (Василь Сухомлинський)
"Тридцять років роботи в школі відкрили переді мною один важливий, на мій погляд, секрет — своєрідну педагогічну закономірність: у середніх і старших класах відставання, неуспішність з’являються головним чином тому, що в роки навчання у початкових класах учень не запам’ятав на все життя, не зберіг твердо в пам’яті тих елементарних істин, які є немовби фундаментом знань... Я прагну того, щоб у середніх і старших класах розум учня не завантажувався одноманітними операціями, щоб якомога більше розумової енергії йшло на творчу працю. Уся робота, звичайно, грунтується на свідомому засвоєнні матеріалу, проте не можна не враховувати того, що далеко не все можна пояснити. Я прагну поєднати мимовільну і довільну увагу, мимовільне й довільне запам’ятовування." (Василь Сухомлинський)
"... Благородні хвилювання серця, чисті, високі душевні поривання — ніколи ви не добудете цього багатства, якщо почнете добувати його в зрілі роки. Добувайте, творіть його в роки юнацтва. Бережіть його як неоцінепний скарб. Ще й ще раз, тисячу разів корисно порадити: учіть своїх вихованців бачити людину. Нехай кожний навчиться бачити в людині, як у дзеркалі, самого себе. Дати кожному юнакові, кожній дівчині це дзеркало, навчити дивитися в нього — це одна з вершин педагогічної мудрості. Якщо ви хочете стати справжнім вихователем юнацтва, учіть бачити в цьому дзеркалі найтонші, найзаповітніші, найнесподіваніші рисочки." (Василь Сухомлинський)
"Я спеціально звертаю на це увагу тому, що марнослів’я розбещує душу людини, воно як іржа, роз’їдає колектив. Там, де є пустослів’я, по суті немає і не може бути ідейної єдності колективу. Марнослів’я — це безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку, це духовне роззброєння людини. Разом з тим, як наймерзеннішого пороку, остерігайтесь отрути брехні й лицемірства. Нехай з дитинства, з отроцтва в плоть і кров, у звичку хлопчиків і дівчаток входить правдивість: нехай звичка називати речі своїми іменами перетворюється в характер, у натуру. Виховуйте у своїх вихованців непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази, хвалькуватості. Як же здійснювати на практиці ці золоті істини?.." (Василь Сухомлинський)
"Необхідність наукової побудови процесу дитячого виховання в числі найгострішнх, найживотрепетнішнх питань висуває питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу й особистості. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота й багатство, якщо кожний буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особистості, якщо не розібратися з усією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, які наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, яка спілкується із своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особистість і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особистості не може бути й мови про колектив як про виховну силу, а виховання особистості немислиме без самовиховання. У широкому розумінні поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу й виховання особистості, а у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню..." (Василь Сухомлинський)
"... Треба виховувати так, щоб дитина не боялася матері, батька, вчителя, а любила їх. Щоб у неї взагалі були любимі люди. А любов у дитячому серці народжується до того, хто здатний розсіяти тривогу й розгубленість, утішити, утвердити віру в свої сили, хто здатний оберігати легковразливі, дуже чутливі до грубих, необережних доторкань почуття дитини і насамперед почуття власної гідності... Уміння слухати дитину — велике педагогічне мистецтво. Там, де не має цього мистецтва, немає і не може бути виховання... Знайте, що доторкання до дитячого серця має бути найніжнішим, найобережнішим,— тільки ніжність і обережність ведуть до того, що своєю розмовою з дитиною ви спонукаєте її до самовиховання. Пам’ятайте, що коли в школі панує добро і взаємне довір’я, вихованець сам приходить до вас тоді, коли в душі його розгубленість, коли він не може розібратися в тому, що діється в його душі, де істина, що йому робити... Від чого ж залежить самоповага, як вона виховується? Пам’ятайте, мій друже,— це дуже тендітна річ. З нею треба бути надзвичайно обережним. Так само обережним, як обережні ми буваємо з краплею води, що тремтить на квітці троянди, коли треба зрізати квітку, не струсивши прозорої краплі, в якій сяє маленьке сонце. Щоб виховати самоповагу, треба діяти тільки ніжними, тонкими виховними засобами. Самоповага не терпить грубих, «сильних», «вольових» засобів. Я б назвав самоповагу дитячою інтелігентністю. Це душевна лагідність, помножена на чистоту думок, потягів, намірів..." (Василь Сухомлинський)
"Найважливішим спонуканням до самовиховання моральності є вселення вихованцям думки про те, що ви, індивідуум, живете серед людей. Люди бачать вас щогодини й щохвилини. Люди відчувають вашу присутність навіть тоді, коли не бачать вас. Кожна річ матеріального світу, з яким ви стикаєтеся, залишає на собі ваш слід. Але найпомітніший, інколи незгладимий слід вн залишаєте в людях, з якими спілкуєтеся. Справжній людині не байдуже те, що про неї думають, як її оцінюють інші... Учіть вимогливості, найжорстокішої педантичності в питаннях моралі. Учіть своїх вихованців контролювати самих себе... Самовиховання в моральній сфері ми починаємо з елементарної моральної культури... Протягом багатьох років наш педагогічний колектив виробив програму самовиховання моральної культури. Ця програма — ряд вимог, які ставить перед собою вихованець у моральних відносинах з іншими людьми. Ось кілька цих вимог..." (Василь Сухомлинський)
"... Радість праці — це самовираження в праці. Це той складний духовний стан, коли людина з подивом і захопленням бачить витвір своїх рук, знаходить у ньому саму себе, своє напруження, години одноманітної, нічим не примітної праці. Щоб зробити працю сферою самовиховання (а без трудового самовиховання взагалі самовиховання немислиме), треба дати кожному вихованцеві радість праці, добитися того, щоб праця стала творчістю. У праці починаються ті пошуки самого себе, які, триваюча кілька років, завершуються становленням покликання. Радість праці, трудова творчість, пошуки самого себе — усе це можливе лише в тому разі, коли в праці розкривається індивідуальність. Трудове самовиховання — це не просто вихід на збирання картоплі, на збір металолому. Це заглиблення в самого себе, злиття розумових сил і майстерності рук, свідома постановка мети й подолання труднощів..." (Василь Сухомлинський)
"Ці поради ми даємо учням старших класів, починаючи із сьомого. Вони стосуються дуже важливої сфери духовного життя школяра — читання, мислення, розв’язування розумових задач. Ефективність цих порад залежить від багатьох умов і передумов, серед яких на першому місці стоїть те, щоб у школі, насамперед у педагогічному колективі, панувала атмосфера багатих інтелектуальних інтересів; щоб уроки проходили на фоні багатогранного розумового життя, щоб у кожного школяра було своє розумове захоплення. Є це все — значить і вихованці будуть дуже чутливі до повчань, що стосуються самодисципліни розумової праці. Найважливішими ми вважаємо такі повчання..." (Василь Сухомлинський)
"Фізична, інтелектуальна, емоційна, естетична й трудова культура повинні розглядатися в їх єдності й взаємозалежності. Фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства. Разом з тим, фізична культура облагороджує всі інші сфери людського. У практичній роботі нашого педагогічного колективу червоною ниткою проходить ідея єдності виховання й самовиховання в сфері фізичної культури. Ми б не мали права навіть думати про здоровий дух у здоровому тілі, якби змалку нашими помічниками не були вихованці. За нашим твердим переконанням, єдність виховання й самовиховання у фізичній культурі починається із самого раннього віку й пов’язана вона з ідеєю народної педагогіки: як тільки навчився тримати ложку в руці й нести її від тарілки до рота,— трудись Ми добиваємося того, щоб дитина працювала, думаючи, і думала, працюючи. Тільки за цієї умови людина може зрозуміти смисл фізичної культури, відчути повноту своїх сил, пізнати залежність здорового духу від здорового тіла, уміти спрямовувати свої духовні сили на зміцнення сил фізичних..." (Василь Сухомлинський)
"Ця порада, що ґрунтується на певних теоретичних узагальненнях, дуже потрібна для практичної роботи. Важливо передусім знати вихідні принципові настанови й розуміти складну взаємозалежність виховних впливів на людину. Особливо це важливо, якщо мати на увазі створення гармонійної єдності колективу й особистості. Отже, в чому джерела виховної сили колективу, за яках умов колектив успішно, ефективно виконує роль вихователя особистості?... Розвиваючи, оберігаючи почуття поваги кожного до самого себе, виховуючи чутливість душі до доброго слова, краси, ми тим самим підвищуємо виховну силу колективу. Є цілий період духовного життя людини — вік від 5 - 6 до 9 - 10 років, який я назвав би періодом виховання готовності до життя в колективі. У ці роки особливо недопустимі грубість, байдужість, безсердечність — адже це удари по найтоншій тканині дитячого серця, після яких вона стає твердою й нечутливою, як шкіра буйвола. Пильно оберігайте вразливу тканину дитячого серця в ці роки, вихователю. Якщо в найбільш ранні роки ви зробили його серце морально товстошкірим, знайте, що пізніше, в отроцтві, вихованець ваш сміятиметься з ваших педагогічних хитромудрощів, мета яких — «пробрати», зачепити за живе. Чим менше покарань пережила людина в роки раннього дитинства, чим чутливіше відгукувалася вона на добре слово, тим вірнішим у неї буде страж совісті — серце й тим сильніший буде колектив, який складається з таких осіб..." (Василь Сухомлинський)
"... Що допустимо розглядати в колективі? Нічого. Уточнюю: якщо йдеться про проступки, то їх взагалі не слід розглядати, обговорювати, по-перше, тому, що істинне дитяче виховання полягає в тім, щоб проступків взагалі не було, чи було якнайменше; по-друге, колектив як виховна сила існує і впливає на особистість не розглядом проступків; по-третє, чим менше займається колектив розглядом всіляких конфліктів, тим більшу виховну силу він має. Є ще одно винятково важливе правило виховання: треба вміти згладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку, не роздувати іскру, не робити з неї вогнища, а погасити її тоді, коли вона ще тільки зароджується. Можуть сказати: ви за «безконфліктне виховання»? Так, я за виховання дітей (саме дітей) без тих потрясінь ї вибухів, без тих сильних засобів впливу, які ні до чого доброго не приводять. Не можна з «дорослої» соціології переносити поняття й закономірності в дитячий світ. Потрясіння, конфлікти, вибухи у вихованні дітей не є об’єктивною необхідністю. І краще без потрясінь." (Василь Сухомлинський)
"В учителя не вистачає часу передусім тому, що дітям важко вчитися. Багато років я думав над тим, як полегшити працю школяра. Практичними вміннями, їх формуванням ця проблема тільки починається. Запам’ятовування і збереження знань у пам’яті — продовження проблеми. Я раджу кожному вчителеві: аналізуючи зміст знань, чітко виділяйте в них те, що учні повинні твердо запам’ятати й міцно зберігати в пам’яті. Дуже важливе вміння вчителя правильно визначити в програмі ті «вузли» знання, від міцності яких залежить розвиток мислення, розумових здібностей, уміння користуватися знаннями. Ці «вузли» — важливі висновки й узагальнення, формули, правила, закони й закономірності, які відбивають специфіку предмета..." (Василь Сухомлинський)
"Не багатство духовного життя залежать від самодіяльності, а навпаки, самодіяльність колективу є результатом повнокровного, багатого духовного життя. Чим вище розвинуте в колективі відчування людини, чим більше духовних цінностей приносить кожний своїм товаришам, чим яскравіше розкриває людина перед людиною свою внутрішню красу, чим більше ця краса пізнається в спільній праці для блага людей,— тим більше підготовлений колектив до того, щоб по-справжньому турбуватися про долю кожного свого члена, впливати на людські взаємовідносини, добиваючись, щоб вони були гуманними й виражали високу принциповість, вимогливість, нетерпимість до розбещеності й сваволі... Потрібно, щоб основою самодіяльності колективу були такі норми взаємовідносин, в яких кожна вимога колективу до особистості була б водночас турботою колективу про особистість, захистом особистості... Ми прагнемо того, щоб самодіяльність була яскраво виражена в духовному, особливо в суспільно-політичному житті. Від цього залежить соціальна й моральна зрілість підлітків, хлопчаків і дівчат. Усе, що розповідалося вище про навчально-предметні гуртки, про вечори науково-природничих знань для населення, про різновікові колективи — усе це жива, творча самодіяльність." (Василь Сухомлинський)
"... Наші юнаки й дівчата прагнуть принести радість тим, хто вже не може трудитися, живе самотньо. Щовесни старшокласники розбивають кілька квітників для одиноких старих. Ця праця — оточена романтичним ореолом доброчесності. У ці дні юність переживає думку: всі ми станемо старими, про всіх нас будуть турбуватися молодші покоління. Як потрібно, щоб ця думка переживалась у роки отроцтва і юності! Вона облагороджує юнака, робить його справжнім чоловіком. Вона готує дівчину до великої материнської місії. Романтична, приваблива праця, яка виражає турботу про старість,— це найпотрібніша, найблагородніша діяльність. Не упускайте, мій друже, жодної можливості, щоб доторкнутися до того потаємного куточка душі вихованця, де зберігаються думи й тривоги про старість. Турбота про старих — це найзворушливіша любов до людини. Байдужість до старості жорстоко мстить суспільству — виростають люди з кам'яними серцями." (Василь Сухомлинський)
