Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
73. ЯК ЖЕ ПРИХОДИТЬ ДУХОВНА ЗРІЛІСТЬ ЮНАЦТВА
Можна почути суперечки: коли починається рання юність — у чотирнадцять чи в шістнадцять років? В останні роки учених турбує акселерація — прискорення фізичного розвитку юнаків і дівчат, і в той же час - відносне відставання розвитку соціального, духовного, морального.
Юність, за твердим переконанням нашого педагогічного колективу, починається в І2 — 13-річному віці. Якщо ви хочете, щоб хлопчик став духовно зрілою людиною, допоможіть йому зробити перші кроки на громадянській ниві. Зовсім безтурботне дитинство й отроцтво — ось корень духовного інфантилізму. Турботи в житті юнацтва повинні бути. Я маю на увазі турботи нашого народу, суспільства, Батьківщини. Нехай усе, що оточує наших хлопчиків і дівчаток, уже на зорі їхньої юності бентежить, хвилює, турбує їхні серця. Нічого в житті — ні безпосередньо поряд них, ні десь далеко, на краю світу, не повинно бути такого, що не стосувалося б їх особисто. Дати підліткові громадянське бачення світу — одна з вершин педагогічної мудрості.
Найголовніше - щоб хлопчики й дівчатка жили турботами та хвилюваннями суспільства. Щоб громадське стало особистим.
Як це досягається практично?
Громадянське змужніння приносить думку про те, що я щось зробив для людей, щось дав їм. Це найважливіше джерело морального багатства юності. Осягнути Батьківщину розумом і серцем може лише той, хто в 12—13-річному віці вже придбав своє моральне багатство. Не придбав — безсилим виявиться ваше слово, не може стати воно тим вогненним словом, яке надихає серця, завдяки якому юнаки й дівчата ставлять перед собою запитання: «Для чого я живу на світі?». Можливо, вам доводилося чути скарги вихователів юнацтва: ти їм говориш про святі речі, про героїзм, мужність, самопожертву, а слово твоє чомусь не доходить до їх душі... А не доходить воно тому, що душа сповнена лише радістю споживання: насправді ж вона убога, пуста, у ній нема морального багатства — радості творення для людей.
По крихітці, по зернинці нагромаджуйте моральне багатство юності, нагромаджуйте з дитинства, з отроцтва. У 12 — 13-річному віці людина повинна, оглянувшись назад, побачити те, що вона зробила для людей, і пережити гордість: ось це моя праця!
Коли моїм юним друзям було по десять років, ми вирішили створити Виноградник для Людей. Перед нами — випалений некучим сонцем, мертвий південний схил неродючого грунту. А з цього ж гектара можна зібрати десятки центнерів «сонячних ягід». І ось ми трудимося: очищаємо схил від бур’янів, копаємо ями — сотні ям; носимо в кожну яму мул, перегній і ще, за порадою старших, грунт з-під коренів тих рослин, які вбивають шкідників виноградників (є така народна «рослинна медицина»). Перетягуємо з одного місця на інше сотні тонн землі: треба біля кожного куща створити захист валики, щоб вода не стікала. Для вихователя це найважчий період: адже одпоманітна фізична праця сама по собі не може бути приємною і не приносить ніякого задоволення. Що ж спонукає підлітків до цієї праці? Слово, тільки вогненне слово, яке запалює в юних серцях порох громадянського служіння людям. Вірю у велячезну силу слова, одухотвореного патріотичними переконаннями.
Зазелепіли перші паростки виноградпих ліз, тепер ми вже милуємося своєю працею. Тепер мене вже не лякае, що важке фізичне напруження може надломити у когось духовні сили, породити зневагу до праці. А праця в нас лише почалася: треба поливати рослини, оберігати їх від спеки й холоду.
Минають місяці й роки, турбота про виноградник стає для кожного з нас чимось дорогим, рідним. Ми дуже міцно приростаємо до землі. З’являються перші плоди, настають дні торжества наших громадянських почуттів. До нас приходять маленькі діти й старі люди, і ми частуємо їх плодами. Несемо сонячні ягоди хворим, серця наші б’ються частіше, коли нам дякують і бажають добра.
Ось вона, одна з вершин педагогічної мудрості: нехай 13 — 14-річні хлопчики й дівчатка почують подяку за сердечність, душевність, людяність. Важко знайти силу, яка одухотворяла б більшою мірою, ніж ці прості слова. Мої вихованці переживають радість творення добра для людей, яку ні з чим не можна порівняти. Тепер уже вогненне слово оселилось в їхніх серцях, тепер натхнення, яке спонукає до нової й нової праці, стало внутрішньою духовною силою кожного серця. Тепер кожний — я в цьому твердо переконаний—здатний виявити громадянську самовідданість не тільки в колективі, але й віч-на-віч із самим собою.
Ось за якої умови громадське стає особистим, сердечним, мій друже: коли власна совість не дозволяє бути байдужим до людей.
Поле, на якому ми виростили Виноградник для Людей, стало для моїх вихованців полем громадянського самовиховання. Наші очі знайшли громадянське бачення світу. У світі немає нічого, що не стосувалося б кожного з нас особисто.
Нелегка фізична праця духовно загартувала нас. Юнаки стали справжніми чоловіками. Я з радістю бачу, що в ті періоди, коли фізичні сили досягають особливо великого напруження, юнаки й думають якось по-іншому: вони думають про те, як перебороти трудність, а не про те, можна чи не можна її перебороти.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 586 - 589.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.