На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

6 травня - День святого Юрія, Змієборця та Переможця


6 ТРАВНЯ - ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця. Пам'ятник у Львові Святому Юрію Змієборцю

На малюнку: пам'ятник Св. Юрію Змієборцю у Львові

 

На 6 травня припадає День святого Юрія, за язичницьких часів день Ярила. Цього дня весна сходить на землю і вступає у свої права, цим днем завершується давній язичницький цикл новорічних весняних свят. Юрій відмикає ключами землю, випускає тепло, росу, благословляє майбутні врожаї. Люди виходили на поле хресним ходом, молились за врожай, кропили поле свяченою водою, закопували на нивах освячені крашанки та паски, примовляючи: «Роди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю». Діти забавлялись, качаючись на озимих посівах, це давало силу і здоров'я, дівчата водили хороводи, співаючи веснянки, хлопці кидали грудки в небо, «щоб хліби росли високі», обливались водою, вірячи, що це сприятиме врожайності полів. На Юрія вперше виганяли худобу на цілющу росу, знаючи, що це віджене від тварин усі хвороби. Взагалі, роса на Юрія вважалась священною, її збирали для лікування і охороняли від відьом, використовуючи різні прийоми захисту: чіпляли на воротах, парканах, стайнях гілки свяченої верби, обсипали обійстя і корів маком, малювали дьогтем хрести на воротах, дверях тощо. Господині готували святковий обід із молочних страв та вперше доїли овець, виконували обряди на заворожування краси.

За матеріалами: О. В. Ковалевський. Перлини української культури. Українські традиції. Харків, видавництво "Фоліо",  2011, стор. 204 - 205.  https://toloka.to/

 


* * *

 

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця. Собор Святого Юрія

На малюнку: Собор Святого Юра у Львові

 

СВЯТОГО ЮРІЯ

 

Побідоносця Юрія (Георгія) - одне з найпопулярніших у народі свят, яке відзначали 6 травня. Наші предки шанували святого Юрія як покровителя хліборобства і скотарства.

Згідно зі стародавніми віруваннями, у цей день «весна сходить на землю»: з’являються перші сходи ярових, оживають озимі посіви, зеленіють гаї та сади.

Цього дня люди зранку виганяли худобу на пасовиська. Робили це урочисто й з різноманітними обрядами. Перед тим, як виводити худобу на попас, стелили червону крайку. Якщо корова не чіплялася за неї ногами, то на увесь сезон позбавляла себе хвороб і нападів вовків, а як зачепилася, то «нападуть трясці й звірі». Дехто переганяв тварин і через замкнутий замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови».

На Закарпатті, якщо пастух уперше виганяв тварину поле, мати намагалася зіпертись йому на плечі, щоб корови й телиці цього ж року «побігали». Деякі жінки навіть виходили за село та просили в чужих попасичів хліба для корів, аби було багато молока.

Буковинці намагалися вигнати худобу на пашу рано-вранці на Юрову росу. яка. за повір’ями, мала чудодійну силу.

У Карпатах, виганяючи корів, жінки чіпляли їм на роги спеціальні віночки з живих квітів як священний оберіг від хижаків. При цьому обряд супроводжувався численними піснями — так званими латканками. Щоб захистити тварин від чародійниць, господарі робили дерев'яне колесо, обкручували його сіном і, підпаливши, котили по подвір'ю, а хвіртки й ворота обкладали дерном і затикали в нього вербові галузки — «щоб відьма корів недоїла».

Мешканці Придніпров'я на Юрія запалювали свічки перед іконами покровителя тварин, щоб «він доглядав за вівцями й телицями». Дехто навіть намагався не виганяти в цей день худобу, оскільки «святий Юр звіра пасе». Пастухи, які зголосилися на сезон доглядати череди, від георгіївського дня відпускали бороди.

У багатьох регіонах України на Юріїв день збирали росу, котра, як вважали, вельми корисна для лікування очей. В одних випадках звечора стелили на траву цідилку, а вдосвіта струшували з неї вологу, в інших — до схід сонця голіруч збирали з зела росу в пляшечки.

На Херсонщині робили хресні походи в поле, де під супровід молитов освячували посіви, а потім, сівши за обрядовий обід, піднімали тости з побажаннями: «Дай, Боже, нам урожаю!» 

Поліщуки ж виходили до схід сонця родинами в поле, вмивалися росою, снідали серед збіжжя, а коли підсихала роса, качалися по врунах.


Із цим днем пов'язано багато прислів'їв, приказок та прикмет:

- Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить.
- Коли на Георгія зимно і великий мороз, то під кустом овес.
- На святого Георгія пливуть льоди до моря.
- Юрій на поріг весну приволік.
- Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім.
- До Юр'я паші хватить і в дурня.
- На Юрія посади редьку, то вродить, як кулак.
- Юрій з хати всіх на поле вижене.
- Як на Юр'я стала буря, то буде мокре літо.
- На Юрія починає співати соловей.
- Якщо на Юрка сховається в житі курка, то буде добрий врожай.
- На Юрія сіна коню вкинь та вила викинь.
- Гур-гур — Іде святий Юр.
- Закує зозуля до цього дня — на поганий рік.
- Юрій з водою, а Микола з травою.

За матеріалами: Ілюстрована енциклопедія українського народу. Звичаї. Свята. Традиції. Упорядник І. І. Сметана.  Харків, видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля", 2012, стор. 329 - 330.  https://toloka.to/

 

* * *

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця.

 

ЮРІЯ

6 травня

 

Святий великомученик і побідоносець Юрій — покровитель хліборобства і скотарства. А ще - хоробрий лицар, що здолав страшного Змія. 
Народ уявляє святою Юрія верхи на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває дракона, рятуючи невинну дівчину. Тому святого Юрія ще називають Змієборцем.
У цей день весна сходить на землю — святий Юрій просить свою матір дати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити росу.
Господарі в цей день вперше випускають худобу на пасовисько й обходять поля. Йдуть усією громадою в поле, відправляють молебен, а потім їдять, п’ють і качаються по посівах, "щоб жито родило".

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця.

 

Зими з весною поєдинок очний 
Скінчивсь... Нема вже заморозків злих.
Весна перемагає остаточно - 
Засвідчують це сходи ярових.

Ти свято Юрія люби і поважай!
У хліборобів гурті, в дружнім колі 
Ти за майбутній помолись врожай 
На тільки що пробудженому полі.

Милуймося пробудження красою!
То неповторно-сонячна краса! 
І неодмінно вмиймося росою,
Бо чудодійна в свято це роса.

Господар ниву має обійти 
З хлібиною минулого врожаю.
І він здійснить обхід не поспішає,
Поважно робить це, без суєти.

Розстелимо у поля на краю 
Рушник чи домоткану скатертину.
Ту саму слід розрізати хлібину - 
І починаймо трапезу свою.

До хліба того щонайкращі страви 
Слід виставить, бо звичай так велить. 
Хай за майбутнє серце не болить - 
Подбає Юрій про врожай на славу!


 За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 48 - 49. https://toloka.to/


 

 

* * *

 

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця.

 

Олекса Воропай

ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ

 

Святий великомученик і побідоносець Юрій, що загинув у Нікомедії (Мала Азія) року 303 по Хр., вважається за покровителя хліборобства й скотарства у всіх християнських народів, саме це ім'я, Юрій, у грецькій мові вимовляється «георгос», або "георіос" (у латинській - Gergius), що значить "землероб", або той, хто обробляє землю, - хлібороб по-нашому.

В християнському іконописі святий Юрій зображується лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває дракона. Цей святий лицар, за християнською легендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах. Дівчина, за поганським звичаєм, була принесена в жертву драконові. Сам дракон у християнській символіці — це і є переможене поганство, на руїнах якого відродилася християнська церква.

В стародавній західноукраїнській легенді-пісні, що її записав Ян Колляр, ця християнська символіка зображена так:

Святи Ири знамена Христа Спасителя, 
А драк сатана, злего непрителя; 
Панна Цирков святу знамена, 
Котра єсть крови Христову викуплена.

День святого Юрія святкується в Україні в сімнадцятому тижні після Різдва, тепер це припадає на шосте травня, а за старим календарем — на 23-тє квітня. Це свято в нашого хліборобського населення завжди було у великій пошані. Ім'я святого лицаря Юрія зустрічається в багатьох українських народніх піснях, переказах та легендах.

За стародавнім народнім віруванням, у цей день «весна сходить на землю». Перед тим люди тільки кликали її, запрошували, як бажаного гостя, зустрічали піснями й хороводами, а тепер, мовляв, вона вже тут поміж нами, зійшла на землю й починає господарювати: з'являються перші сходи ярих, відживають озимі посіви, зазеленіли гаї й сади... 

 

Святий Юрій відмикає землю і небо...


В одній з народних веснянок, що записана на Волині, співається:

Та Юрій мати кличе:
— Та подай, Мати, ключі відімкнути небо,
відімкнути небо — випустити росу,
випустити росу — дівочу красу.
Дівоча краса, як літня роса:
в меду потопає, з вином виринає.

А в стародавній коляді весняні та літні свята в'яжуться з іменами церковних святих. Першим серед цих імен згадується святий Юрій:

Перше свято — Святе Юр'є, 
Друге свято — Святий Петро, 
Третє свято — Святий Ілля.

Кожний із цих трьох святих уособлює в собі одну пору року: весну, літо й осінь. Відповідно до цього і розподіляються обов'язки:

Святий Юрій землю відмикає, 
Святий Петро жито зажинає, 
Святий Ілля у копи складає.

В іншій колядці святий Юрій протиставиться святому Дмитрові — четвертому святому, який уосібнює зиму:

У Святого Дмитра труба із срібла, 
У Святого Юра — труба із тура.
Як затрубить Святий Дмитро — 
Та й покрив зимков усі гори біло.
Святий Юрій як затрубив, — 
Усю кригу розбив і дерева розвив.

Далі розгортається широкий образ чудотворної діяльности святого Юрія:

А як затрубив пресвятий Юрій, —
Зазеленіли гори, долини, —
Гори, долини ійе й полонини. 
Пішли голоси ііо всіх низинах, 
По буковинах, по всіх рівнинах, 
Та по річинах, по керничинах. 
Усі низини зазеленіли, 
Усі буковини сі зашаріли. 
Та зозулечки повилітали, 
Повилітали, защебетали, 
Усі ся річки порозмерзали. 
Усі кернички повиповняли, 
Пообцвітало все лататтям. 
Та всі овечки та й заблеяли 
Усі ся вівчарі ізрадували.

Вірування в те, що святий Юрій відмикає землю, існує і в інших слов'янських народів. Так, у Чехії, в «okoli Zatce» дівчата співають:

Svaty Jiri vstava, zem odmykava, 
aby trava rostla, travicka zelena, 
ruzicka cervena, fialka modra.

За моравським народнім віруванням, ключі має Марена і пісня звертається до неї з запитанням:

Helo, held, ma mila Mareno! 
Komus dala klice?

або:

Marena, Marena, 
Kdes ty kluce podela? 

Далі, як випливає з пісні, Марена «nа oleji srnazena», або сама відмикає землю, що трапляється рідко, або передає ключі святому Юрієві, щоб він відімкнув небо й землю та випустив на волю росу та свіжу зелену рослинність.

Про Юрієві ключі співає й білоруська «волочобна» пісня:

Юрья, Юрья, Боже мой, 
Подай ключи, землю одмикать, 
Бычка напасать!

Латиші в своїх піснях запрошують Усіня:

Прийди, Усінь, прийди, Усінь! 
Довго тебе сподівалися: 
Коні ждуть зеленої паши, 
А парубки — веселих пісень.

І Усень прибув до них:

Сюди прибув панцероносець верхи, 
На кам'яноподібному коні: 
Деревам приніс він листя, 
А землі — зелену траву.

Уява про те, що святий Юрій приносить зелену траву чи взагалі рослинність, у хорватів і словенців виявляється тим, що: хор, який цього дня ходить від хати до хати з привітальними піснями, водить з собою «Зеленого Юрія» — молодого хлопця, з ніг до голови вкритого зеленим гіллям.
Сербські жінки й дівчата в день св. Юрія ходять «за билячки», за рослинами, а потім тим зелом оздоблюють церкви й свої житла, ніби тим самим показуючи, що Святий Юрій зелень їм таки приніс.


Збором ідемо...


В день Святого Юрія відбуваються традиційні обходи полів: ідуть збором, всією громадою в поле, «на жита», і там відправляють молебні — спільні молитви за врожай. У кожній місцевості України цей старий, але добрий, звичай має деякі свої особливості. Так, люди з Уманщини розповідають:
«У нас із зеленого жита дівчата плетуть вінки, святять їх в церкві, а коли йдуть у поле хресним ходом, то кладуть ті вінки на хоругви, бо то й гарно, і жито, кажуть, від того ліпше родить. Часом дівчата кладуть зелені вінки собі на голову, щоб голова не боліла».
На Волині (с. Носильці) «на Юрів день ходять на жита. Після обідні священик іде з хресним ходом на поля, править молебень і кропить свіжу зелень свяченою водою». Люди всі разом моляться за врожай. Потім просять священика обійти поле кожного господаря окремо, читати Євангеліє та кропити ниви свяченою водою».
Люди з Поділля згадують про цей звичай так: «Ідучи в поле, кожний селянин бере з собою крашанку й калач. Протягом цілого дня люди п'ють,. їдять на полях, а дехто й качається по посівах, щоб жито родило... Наївшись та напившись, люди закопують у землю "свячене", що залишилось від Великодніх свят: крашанку чи тільки лушпиння з неї, шматок паски, кісточки зі свяченого поросяти... Тут же в полі часом п'ють і горілку та промовляють: "Роди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю" або "Роди, Боже, на всякого долю: бідного й багатого". Прийшовши з поля додому, сім'я, звичайно, сідає обідати. Тут знову п'ють по чарці й співають:

Ой, випиймо, родино, 
Щоб нам жито родило; 
І житечко, і овес, — 
Щоб зібрався рід увесь...

А часом жартують:

І гречичка на крупи, — 
Як не стане, то купи!..

У нас на Херсонщині (с. Надлак), ще в тридцятих роках цього століття, перед колективізацією, такі обходи поля відбувалися дуже врочисто, — це було справжнє свято всієї сільської громади: відправлялося Богослуження, співав хор, а потім обідали на полях. По обіді відбувалися розваги... Діти качалися по цозимих посівах — «на всі чотири сторони». Одні говорили, що |це для того, щоб жито родило, а інші — «щоб зробитися дужими, здоровими, ніякої хвороби не боятися».

На Лемківщині, обходячи поля — «царини», лемки співають:

Збором ідемо, полон несемо, 
Мольмося Богу і всі посполу, 
Жеби нас тучі не заходили, 
Злиї ветрове не пановали. 
Оборонь, Боже, гори, долини, 
Гори,долини, наші царини.
Прийми, Божейку, труд дорожейку. 
Же-сме обійшли гори, долини, 
Гори, долини, наші царини.

Або:

Кади ідемо, Бога слідиме, 
Бога слідиме, Бога просиме: 
Зароди, Боже, гори й долини, 
Гори й долини, наші царини. 
Наша царина преч поорана, 
Сріблом-золотом преч засіяна, 
Стріцовим пірком заволочена.

Весняні обходи поля відомі й у інших європейських народів. Болгари такий обхід називають «Крестноше», а серби — «Заветина». Тут навколо поля йде довга процесія на чолі з духовенством; несуть хрест, хоругви... Процесія зупиняється на кожному розі або в кінці поля, і там священик читає Євангеліє. Обходячи поля, серби співають:

Чесне кресте ми понесемо, 
Господи помилуй, 
Господи помилуй,
Амин!
Чесно кресте милог Бога, 
Милог Бога Руjевита 
Руjевита сильног Бога. 
Што нам биjе душманине, 
Душманине Тартарине. 
Што нам дайе берибета 
Берибета изобильа.

Отже, в пісні кажеться, що люди несуть хрест на угоду Богові, з надією, що Бог пошле їм добрий урожай на полях.

Цього дня там же, в полі, дівчата водять хороводи, а хлопці високо вгору шпурляють каміння або грудки землі й самі підстрибують якомога вище; таким чином вони начебто наврочують високий зріст хліба.

В німецькій літературі весняний обхід поля відомий з XVI-ro століття; тогочасний письменник, Себастиян Франк, описує цей звичай так: «Цього дня в багатьох місцях люди йдуть із палиця­ми навколо поля, тобто навколо засіяних хлібів; священик їде верхи і везе з собою святі дари в торбинці, що висить у нього на шиї; на певних місцях він злізає з коня й тоді над засівом читає євангеліє, відбуваються співи. Так робиться доти, аж поки не об'їдуть усі поля. В кінці процесії йдуть веселі, гарно одягнені дівчата й співають; при цьому відбувається багато жартів, біганини, розмов. Люди бажають і себе показувати, й на інших подивитися».

Подібний обхід поля в Німеччині подекуди зберігся й дотепер; німці називають цей звичай «Flurumritt». Мангардт у свій час зібрав багато цікавих відомостей про цей звичай з різних частин Німеччини й Австрії. Такий традиційний обхід поля тепер відбувається в день Великодня, в день Святого Духа або на 1-ше травня, — як де ведеться, залежить від місцевости. Обхід, чи, краще сказати, об'їзд починається дуже рано, ще до сходу сонця. Вершників називають у цей день Usterreiter, або Saatreiter; їхні коні вириті барвистими стрічками та іншими оздобами. В такому об'їзді поля не завжди бере участь священик, часом на чолі процесії йде хтось із сільської управи, а в Силезії, наприклад, — сільський суддя.

Іноді при обході поля люди несуть у руках запалені смолоскипи й тоді такий обхід називається Molkentonerschen brennen. Із смолоскипами в руках обходять весною свої засіви й селяни в Бельгії та у Франції. 

Весняні обходи полів були відомі і в стародавньому Римі. Саме в кінці квітня та наПочатку травня там відбувалися обхідні процесії на полях: Ambarvalia і Robigalia. Це останнє свято припадало на 25-те квітня й мало за своє завдання очистити хлібні посіви від іржі, грибкової хвороби злаків (Puccinia graminis Pers.). Коли саме відбувалося Ambarvalia, точно не відомо, але, напевно, це було рухоме свято, бо в північній Італії воно святкувало-ся 29-го травня, а в південній — першого травня.

Як бачимо, в стародавньому Римі обхід поля весною мав очищувальний характер. Дуже ймовірно, що і в інших євро­пейських народів цей звичай спочатку теж мав характер очищування, але з приходом християнства значення його змінилося. У всякому разі, у наш час це є добрий християнський звичай: спільно молитися за врожай.


* * *


Для забезпечення врожаю як хліба, так і трави, потрібна насамперед волога, а тому треба накликати дощ; звідси повівся звичай — у день святого Юрія обливати водою пастуха чи якусь іншу, окремо визначену для того особу. Такий звичай з давніх-давен існує не тільки в нас, на Україні, а й у інших народів: естонців, латишів, греків, німців та в усіх південних слов'ян. Найкольоритніше цей звичай відбувається в Сербії. Одна з дівчат укривається з ніг до голови зеленими гілками й листями; вона ходить по селу у супроводі хору й перед кожною хатою її обли­вають водою, а вона при цьому ще й танцює. Хор співає:

Ми йдемо преко села, 
А облаци преко неба, 
А ми бржи, облак бржи, 
Облаци нашь претекоше 
Жито, вино поросише.

(«Ми ідемо через село, а хмари через небо; ми швидше і хмари швидше. Хмари нас перегнали, змочивши хліба і виноградники»).

Існує приповідка: «Як дощ на Юр'я, то буде хліб і в дурня».

Прикмети на Юрія: 

Якщо в день святого Юрія сховається в житі ворона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна, то буде лиха година.
Якщо чути голос птаха або гримить грім під час молебеня в полі — погана прикмета на врожай.
Редьку треба сіяти на Юр'я — соковита буде.


На Юр'єву росу...


Святий Юрій, як співається у веснянках, просить свою матір подати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити росу. Отже, випускати весняну росу — це одно з важливих завдань святого Юрія. За народнім віруванням, роса в цей день має цілющу силу.

Колись наші селяни в цей день ранком, ще до схід сонця, збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню птицю, «дріб», — «щоб курчата плодилися». Та найголовніша дія, яка в цей день відбу­валася, — це вигін худоби на Юр'єву росу, і ця дія в'язалася з щлим рядом магічних актів, роблених для того, щоб «очисти­ти» свійських тварин від усього злого і те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на полях, у лісах, на гірських полонинах, а восени щасливо повернутися в госпо­дарство на зимівлю. Отже, під виразом «вигонити худобу на Юр'єву росу» насправді розумілося відкриття нового сезону вес­няно-літнього випасу свійських тварин.

У різних місцевостях України перший вигін худоби відбу­вався по-різному. Так, у Куп'янському повіті на Харківщині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв по землі черво­ний пояс і через нього перегонив корів, овець і всяку німину, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої верби.

В північно-західніх районах Київщини, де худоба, звичай­но, пасеться в лісах, як виганяють перший раз худобу на випас, то беруть глечики від молока, крізь вушка просувають ланцюг і замикають його колодкою. Той ланцюг із глечиками розстеля­ють посеред двору й женуть худобу так, щоб кожна з тварин через ті глечики переступила. Якщо тварина переступить і по­гою не зачепить, то не зачепить її в лісі ні звір дикий, ні злодій лісовий. Женуть худобу в цей день свяченою вербою.

На Слобожанщині в цей день, вигонячи худобу в поле, «зна­ючі» люди виголошують замову від вовків: «Святий Ягорій По-бідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати».

В Слободі Нікольській чабан, коли виганяє овець у цей день на пашу, читає таку молитву:

Ставлю я, Господи, скотину на луки; 
Вручаю Тобі, Господи на руки, —
Святий Спас, 
щоб ти мені скотину пасі
Святий Ягорій, 
сохрани овець моїх від ябедників,
від ябедниць. 
Заступи їх, Господи, чугунною лавою.

А виганяючи худобу на пасовисько, господар кропить тва­рин свяченою водою й читає таку молитву:

Гоню я, Господи, скотину на луки,  
Вручаю я, Господи, тобі на руки.
Святий Отче Спас, 
Щоб Ти мою скотину пас;
Святий Миколай, додому навертай; 
Святий Отче Ягорій, собак припинай
і лихих лиходіїв, щоб бистрими очима не всмотряли
і лихих слів не вимовляли. 
Зав'яжи їм, Господи, рот на весь год білими хустами.
Дай, Господи, 
час добрий на всякий час, на всяке врем'я.
Амінь.

У північних районах України, на межі з Білорусією, виганяючи худобу на Юр'єву росу, господар, звичайно, розстеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок, що спеціяль-но на це залишені з Великодня, і через це все переганяє тварин: корів, овець і коней.

На Підкарпатті ранком у день святого Юрія ґаздиня виносить коровам залишки свяченої паски чи хліба і годує їх «на щастя», ґазда вирізує кілька дернин із зеленою травою, кладе з обох боків воріт і застромляє в них гілки квітучого терену (Pranus spinosa L.). Крізь отак оздоблені ворота виганяють худобу гілкою свяченої верби. 

У південних районах Київщини, на Херсонщині, а частково і в Лівобережжі, виганяючи худобу на Юр'єву росу, тварин про­ганяють поміж двома тліючими головешками або обкурюють сухим святоянським зіллям (Hypericum perforatum L.).

На Гуцульщині ранком у день святого Юрія ґазди розкладають ватри й поміж ними, як крізь ворота, проганяють тварин на пасовисько, потріпуючи над ними гілками свяченої верби.

Намагання «очистити» свійських тварин від усього злого, примусити те зло перейти до якогось іншого стороннього предмета, — відоме не тільки нашому, а й іншим європейським народам. Перший день вигону худоби на пасовисько, після довгого зимового періоду, саме й є найкращою нагодою для цього.

Так, литовці й лотиші перед вигоном тварин на пасовисько обносять навколо отари овець, або череди рогатої худоби, чорного півня, бо, згідно з народнім віруванням, цей птах здібний приймати на себе все зло, а особливо наврочення злого відьмацького ока.

В Білорусі, в Гродневському повіті, коли виганяють корів з хліва на Юр'єву росу, то перед порогом розстеляють кожух вовною догори й на ту вовну кладуть крашанку. Щось подібне роблять і в Німеччині, в околицях міста Бранденбургу: там худобу переганяють через закопане під порогом яйце, а в Ерці пастух просто кидає яйця коровам під ноги з тим розрахунком, щоб тварини разчавили їх.

Іноді тварин переганяють крізь спеціяльно збудовані для цього земляні ворота, щось на зразок тунеля. Тварини в цьому випадку ніби проходять крізь землю, і земля повинна очистити їх від усього злого. Такий спосіб очищення худоби перед вигоном у поле на пасовисько відомий багатьом слов'янським і неслов'янським народам. Найстаріша згадка про нього («terra forrata») є в проповіді св. Єлегія (VII стол. по Хр.) і стосується до півдня Франції.

В Білорусі перед вигоном худоби на Юр'єву росу відбувається магічний обхід. Найдокладніший опис такого обходу ми маємо з Ново-Александрівського повіту на Ковельщині. Згідно з тим описом, худобу спочатку випускають у загороду, а потім господар бере в руки тарілку, покриває її серветкою чи рушником, ліпить свічі у вигляді трикіря, кладе на тарілку образ, кілька крашанок і, тримаючи все це в руках, обходить навколо зібраної худоби. Слідом за господарем ходить і господиня, несучи в руках горня з жевріючим вугіллям, а в хвартусі — святоянське зілля. За господинею йде «стаддик», старший пастух, з гілкою свяченої верби І злегка вдаряє кожну з зібраних тут тварин. І ось так, обійшовши тричі навколо худоби, вони зупиняються на тому місці, з якого почали свій обхід. Тут стадник, дивлячись на гурт худоби, виголошує заклинання:
«Спасі, Господзі, наша стаэда і усякую стачінінку от усякыга гада быгучаго і от звЬря лихого!»

Після цього всі пастухи обертаються спиною до череди — обличчям у поле, а стадник продовжує:
— А-ту яго! 
Всі пастухи підхоплюють хором:
— А-ту яго! 
При цьому "пастушою" наймолодший із пастухів, голосно гьохкає» батогом у повітрі. Стадник продовжує:
— Соль жну в вочі!

Пастушок шпурляє жменю соли у відкрите поле. Стадник:
— Гылывня жну у зубы!

Пастушок кидає в поле жевріючу головешку. Після цього станнього акту всі пастухи тут же, не відходячи від цього місця, сідають колом просто на землю й починають обідати.

Такий обхід навколо худоби мав на меті, очевидно, два завдання, а саме: огородити тварин магічним колом від усякого стороннього зла та наврочити таку вдачу, щоб під час літнього випасу тварини не розбігалися, а трималися купи.

Очевидно, з цією ж метою латиський пастух, обнісши навколо гурту худоби камінь, кидав його в середину і цим актом ніби об'єднував усю худобу в одно ціле.

В естонців пастух застромляє палицю в землю, надіває на неї свою шапку й тричі читає «Отче наш». Після молитви він згуртовує худобу навколо палиці й тричі обходить згуртованих тварин.

Але найміцнішим способом і найбільш надійним магічним засобом очищення худоби від усього злого був та ще й досі є вогонь. У цім випадку худобу переганяють поміж кількома розкладеними вогнищами або тліючими головешками, як це ми бачили і в нас в Україні на Київщині, Херсонщині та в гуцулів. В XVIII-му столітті це саме робилося і в Шотляндії та Ірляндії. Цей самий спосіб очищення сягає аж до часів стародавнього Риму. Поза межами європейського фолькльору спосіб очищення худоби вогнем спостерігається ще й досі в таких різних народів, як вотяки в російському Сибірі та готентоти в південній Африці.

В Англії обряд «очищення» корів перед першим вигоном їх на випас перетворився на веселу й досить своєрідну забаву. Так, у селі Nassington (Northamptonshire) напередодні дня 1-го травня дорога, що веде на випас, перегороджується рейкою, через яку кожна корова мусить перестрибнути, щоб потрапити на пасовисько. Дуже рано, ще як тільки починає світати, дівчата женуть своїх корів на перший випас.

Завзяті парубки ще звечора збиралися біля цієї рейки, щоб бачити, яка з корів перестрибне цю перепону першою, а також яка буде остання.

Наслідки такого спостереження демонструються перед усім селом цього ж пополудня. Робиться це так: корову, яка перша перестрибнула через рейку, врочисто водять по селі; її роги заквіт­чують барвистими стрічками та різними оздобами. Інша ж з корів, що мала нещастя перестрибнути через перепону остання, мусить нести на собі гілля бузини, а до її ріг прив'язують пучки кропиви та колючих будяків. Неприємність чекає й дівчину, котра ту корову доїть, бо вона мусить вислуховувати глузливі вигуки й сміх, які хоч і спрямовані до корови, але часом зачіпають і її саму.

Крім вогню, свяченої води, молитви, заклинання та інших традиційних засобів, до «Очищення» ще слід віднести й легке биття тварин гілкою свяченої верби. Ми бачили, що в Україні, які б обрядові дії не відбувалися під час першого вигону тварин на випас, вони завжди кінчалися вживанням свяченої верби. Це саме спостерігається і в Боснії та Герцеговині, Болгарії, Білорусі, Німеччині, Франції та в багатьох інших народів старої християнської Европи.

В Білорусі, наприклад, у вербну неділю, прийшовши з церкви, господар іде до стайні й виганяє тварин спеціяльно для того, щоб вжити гілку свяченої верби.

У Боснії в день святого Юрія людина, котрій доручено виконувати обряд, стає в дверях стайні й не дозволяє пройти ані одній з тварин без того, щоб злегка не вдарити її гілкою свяченої верби.

У Франції (в Солоньї), б'ючи корів свяченою вербою, господар примовляє: «Я забороняю вовкові тебе їсти!» Всі присутні підхоплюють хором: «Вовк її не з'їсть!».

У Німеччині, у Вестфалії і Мекленбурзі, б'ючи телиць-ялівок свяченою вербою, господар дає їм нове ім'я (кличку) і при цьому каже, що коли вони стануть коровами, то будуть давати багато молока.

В Баварії гілка, що нею виганяють тварин на перше пасовисько, є іншого походження: її приносить ще восени, в день Святого Мартина, пастух і дає господареві, а той зберігає її ввесь час, доки тварини перебувають у стайнях.

Цікаво, що в стародавніх індусів теж існував звичай уперше виганяти тварин на пашу гілкою т. зв. священного дерева; це робилося для того, щоб худоба була сильною і молочною.

Німецький мітолог Кун, покликаючись на Яйур-веди, пише, що в стародавній Індії жрець, щоб добути молоко для жертвоприносу в часи новолуння, збирає, бувало, щонайменше шість корів, яких ще ссуть телята, й гілкою паласа вперше відлучає телят від матерів. Після цього корів доїли й відтак добували молоко для жертви.

Під час жертвоприношення жрець, звертаючись до гілки священного дерева, що її він тримав у руках, виголошував таку тираду:
«О, гілко паласа!.. збережи тварин, які приносять жертву, які будуть бродити по лісі, — від страху злодія, диких звірів і всякої напасти; корови під твоєю охороною, гілко, безпомилково прийдуть додому».

Далі Кун наводить вірш із Ріг Веди, де говориться про те, як птах, що ніс із неба на землю божественний «soma» (вогонь), загубив пір'їну. Впавши на землю, та пір'їна перетворилася на дерево палас.

Цей вірш підтверджує священність дерева «раіаса» і тим самим допомагає зрозуміти зміст обрядового биття його гілкою.

Наш європейський звичай виганяти тварин гілкою свяченої верби в день святого Юрія, очевидно, не має безпосереднього зв'язку з староіндійським священним деревом, — у нас є вже християнський звичай і він базується на християнських віруваннях, але аналогія все ж таки цікава.

Тут при нагоді згадаємо, що обрядове биття гілкою свяченої верби не завжди в'яжеться тільки з свійськими тваринами, — воно часом застосовується і до людей.

Так, у Болгарії в день святого Юрія дівчата гойдаються на гойдалці, а хлопці в цей час б'ють їх гілкою свяченої верби; коли ж гойдаються хлопці, то їх б'ють дівчата.

Наше — «Не я б'ю — верба б'є...» у вербну неділю — теж стосується цього ж типу обрядового биття свяченою вербою.


Обіди в полі


На Волині в день святого Юрія справляють у полі родинні забави з випивками та закусками. По забаві парубки та молоді чоловіки їздять верхи на конях, вірячи в те, що разом із ними їздить й святий Юрій по полях на білому коні — «об'їжджає багатирського коня». З цим в'яжеться народня казка: «Коня багатиреві виїздить святий Юрій. Ото, бува, в табуні або де в стайні знайдеться такий кінь, що як його не пильнуй, а він завжди втече. Там уже через ніч чи через день або сам при­біжить, або люди де знайдуть його, — отож він бігав до святого Юрія в науку».

На Херсонщині парубки, що водять коней на нічний випас, у день святого Юрія беруть із собою в степи «випить і закусить так, щоб вовків не боятися».

В Галичині пастухи в цей день варили в полі молочну кашу, смажили яєшню....

На Поліссі в день святого Юрія господарі дають, бувало, пастухам пироги з маслом, яйця й молоко.

У нас на Слобожанщині теж хлопці, а часом і дівчата, випи­вали в полі. Було ведемо коней пасти, понабираємо повні тор­би яєць, сала. Горілки або пива теж наберемо і — гуляємо!

Подібні гшри пастухів у полі практикуються й серед інших народів. Так, лотиші в день святого Юрія ведуть коней на нічний випас уперше і там на пасовиську влаштовують вечерю, що складається з пива, м'яса і яєць. Пісні, що їх при цьому співаєть­ся, кажуть про жертвопринос Усіню:

Сьогодні ввечорі, сьогодні ввечорі, 
Поведемо, брати, коней в нічне, 
Принесемо Усіню жертву — 
Сотню яєць.
Я зарізав півня для Усіня,
Півень має дев'ять гребенів
Нехай росте жито, росте ячмінь,
Щоб коні були ситі... 

Усіня вважали за бога сонця, покровителя хліборобства і скотарства; за християнського періоду він був замінений святим Юрієм. За повідомленням Вольтера, не так давно лотиші клали жертву для Усіня в лісі на особливих пнях, окремо від вечері.

Дуже ймовірно, що гуляння в полі з випивкою і закускою наших пастухів у день святого Юрія теж було своєрідним жертвоприносом.

Можна назвати жертвоприносом і оті обіди в полі цілими громадами, а особливо закопування в землю крашанок й кісток зі свяченого поросяти, що ще й досі практикується у нас на Поділлі.

В Сербії та Болгарії існує звичай, що забороняє їсти баранину до дня святого Юрія, а на цей день колять ягнятко. Це ягня вважається за свячене; на його рогах запалюються свічі, його водять до церкви й там воно одержує благословен­ня від священика. Священик дістає шкірку з ягняти, а м'ясо, приготоване особливим способом, з'їдається під час врочистої родинної трапези. За повідомленням Каравелова, в Болгарії господар хати, виконуючи обряд «закланіе курбана», проголошує: «Свят Герги на тя ягне!», а жінки при цьому ходять навколо й обмазують медом рот ягняти. З проповіді ігумена Краль-Маркового манастиря, Пейчиновича, ми довідуємося, що народ вважав «колотье курбановь» за справу, що входить у загальноприйнятий ритуал православної церкви, бо ж воно відбувалося в самій церкві в присутності священика, а народ примовляв при цьому: «Курбань го прачамо Богу». Отець Лейчинович намагається пояснити, що така дія є поганською й вона не повинна толеруватися православною церквою.

Фаминцин наводить свідчення Менеція (XVI століття) про прусів, литву і жмудь, де говориться про те, що в день святого Юрія вони мали звичай приносити жертву Пергрубіосові, котрого визнавали за бога квітів і рослин. Жертвопринос відбувався так: жрець (sacrificulus), якого називано «вуршкайт», тримав у правій руці чашу, наповнену пивом, і, проказуючи ім'я бога (Пергрубіоса), пив за його славу, виголошуючи:
«Ти проганяєш зиму, ти повертаєш чарівність весни, ти вкри­ваєш зеленню поля й сади, вкриваєш листям гаї й ліси». Проспівавши ці слова, жрець схоплював зубами чашу і, не торкаючись до неї руками, випивав пиво, а порожню посудину кидав позад себе через голову.

Про те саме пише і Стрийковський; за його версією, молитва жреця звучала так; «О, всемогутній боже, наш Пергрубій! Ти проганяєш злу зиму і розмножуєш рослини, квіти і трави: ми просимо тебе, роди хліб наш, що вже посіяний і той, який ми будемо сіяти; щоб він ріс колосистий, а весь бур'ян витовчи».

Молитва, ніби якогось напівхристиянського типу, як бачимо, звернена до Пергрубіоса, але ж вона виголошується в день святого Юрія, а тому, логічно, повинна бути звернена саме до цього святого.

Подібна пісня-молитва, але така, що згадує лише ім'я свя­того Юрія, збереглася в білорусів, проте ж вона вже набрала напівжартівливої форми й, очевидно, є значно пізнішого походження:

На святого Юрья 
Была баба дурнемь, 
Напякла нерапіечь . 
Поунюсеньку пьечь; 
Да навибирала 
Двои ночовокь, 
Часто сито. 
Родзи Боже жито 
Чисто ядронисто. 
На колось колосисто,
Ядро зь ведро, 
Колосокь зь пиражокь;
Да зь колосочка 
Будзіе зь поуосьминки.
Да судзи, Боже, ихь поживаци 
И Юрья успоминаци.

І, нарешті, в так зв. «Иномь житій св. Николая», що його староруський переклад стосується XI століття, розповідається, як сам мирлікійський чудотворець, св. Миколай, колов биків на жертовниках святого Юрія. Сучасні хліборобські родини в Греції теж забивають якусь із свійських тварин для святкування в день святого Юрія.

Отож обіди чи вечері в полі, на пасовиську; «закланіє курбана»; пир на честь Усіня і жрецьке пиття пива на славу Перрубіуса, alias святого Юрія, — всі ці дії хоч і стосуються до різного часу й виконуються різними народами, проте вони ма­ють, як нам здається, один спільний характер, а саме: все це обрядовий жертвопринос, що в історичному минулому мав місце багатьох народів Європи.


Чарівниці-лиходійниці...


В Конятині, над Білим Черемошем на Буковині, о. В. Козарищюк записав таке заклинання:

Коровки-благунки спали собі у свого ґазди 
в кошарах, в облогах:
встали рано, пішли собі пасти
не пасену травицю, не збиту росицю
і пити пречисту водицю.
Перебігли чародійниці-лиходійниці, 
травицю загрузили, росицю збили, 
водицю скаламутили 
і відобрали манну-сметану, 
ладне молоко, товсту сметану, 
густий сир, жовте масло.
Коровки-благунки,
єк зачали рижати-гикати,
де Бога три голоси пускати, —
ніхто того не вчюв,
учула Матінка Божа
і зіслала Юрія святого:
«Іди, Юрію, перевідай, запитайся,
чого вони так ричут,
до Господа Бога кличут?»
Прийшов Юрійко і єв си питати: 
«Коровки-благунки! 
чого ви так ричете, 
до Бога личете?»
— «Єк би ми не рикали,
єк би ми не гикали,
коли неребігли нас чарівниці-лиходійниці,
та відібрали у нас манну, товсту сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте масло!»
Юрію святий! пускаєш нори-принори, 
луги, береги, керниці-теплиці, — 
тепер опусти нам так манну-сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте масло
Тьфу, тьфу, тьфу! Зчізай! 
Манну не віднімай! 
І я чужого си не приймаю, 
але свого не попускаю. 
Пристріте, пристрітище, 
зчізай у болотище!
А ви, коровки, а ви, благунки, 
оминайте луги-береги, 
куди погань ходила, 
шьоби вас не зчередила 
ні чередільниця, ні її сила! 
А ти, солице, допомогай, 
чередільниці пожирай! 
зчізай! зчізай! зчізай!

В селі Мшанці Старомиського повіту ґазда Грицаків Гриць оповідав, що день святого Юрія — «се день чарівниць, бусуркань і бусурменів; вони вночі перед Йірьом відбирають люд­ським коровам молоко. Чарівниця має два духи, як опир: єдин правидний, чистий, а другий нечистий. Чистий дух не піде ніде. Як ляже опир, а го ся будять і не мож го збудити, то це другого духа нема в нім. Як би го обернув, там де була голова, щоб були ноги, то би він спав аж доки не вмер, бо злий дух не може ввійти в него, не може потрафити».

В тому самому селі Мшанці, року 1893-го, було записане й друге оповідання про чарівниць: «На Йірья іде чарівниця, опириця, під людські стайні і лупає тріску з обох одвірків і клабука з гори, що над дверима. Раз під Йірьа спав... під вікнами, гонив вночі кота і пса, а такой чарівниця одлупила тріску над одвірком. Бодай хрестика, що ся робить на другий святий вечір, облупить. На Йірька в день, як ввійде ґазда до стайні, дивит ся на двері і видить, що бодай малу тріску на одвірку відлупила. Бусуркані напроти ночі стягають дощ на Йірьа, щоби відібрати молоко... Вночі набирають в скопиць води з бродів, куди худоба ходить, а прийде на добиччьачий слід, бере з сліду глини в скопиць. Перемітуються в кота, пса. Мазярі, або олейкарі привозять дьоготь, у них купують люди, або в місті в крамниці, і вночі перед Йірьом намащують двері, роблять хрестики, щоби бісурканя не взяла молока. Чарівницю мож імити на нову борону. В Бопдарові... імив німець,,, перед стайнев кітку на борону. Борона була цілком нова і зуби нові... Імив на шнурок, як гицель пса. Пробував всякого, щоби ся перевернула в чоловіка, і не хтіла. Він відтяв їй пазур, а коли вернула домів — не мала пальця, то була його сусідка...».

В інших місцевостях України, як свідчить Терещенко, селя­ни оздоблювали стайні своїх корів гілками свяченої верби й запалювали страсні свічі, — «щоб відьом і нечисту силу відігнати». Більше того, окроплювали стійла свяченою водою і обкурювали ладаном, — «щоб оборотні не ховалися по хлівах та загородах». Селяни вірили, що знахарки й відьми на зорі дня святого Юрія виходили в поле, розстеляли по росі полотнища, а потім накидали їх коровам на роги, від чого корови ставали худими й недійними. В Закарпатті виганяли худобу на Юр'єву росу і вірили в те, що відьми не матимуть сили над коровами.

Подібні вірування існували і в інших народів. Так, сербські жінки вночі, напередодні святого Юрія, верхи на патику, голими, або лише з накидкою на плечі, облітали своє «бачило», щоб відьми не крали молока та щоб молоко не псувалося від літньої спеки.

В Ісляндії й Фінляндії селяни святкували день святого Юрія з багатьма поганськими обрядами: чоловіки співали пісень, а жінки молоком поливали священні дерева.

В тому самому селі, Мшанці, М. Зубрицький записав, що в день святого Юрія «бусуркані... збирають коріння, щоб корови літили ся, жовте коріння свічок, щоб масло було жовте». Отже, збирають зілля. Збирають зілля — ходять «за билячки» — і жінки в Сербії, там при цьому співають і спеціальну «билярську» пісню, де зображена розмова юр'євської квітки з квіткою купальською.

Що ж до самого зілля, то з запису Зубрицького важко роз­пізнати, що то за рослини. «Жовте коріння свічок, щоб масло було жовте» — це може бути Galium verum L. fam. Rubiaceae, коріння якого має в собі барвники, що ними й справді можна зробити масло жовтішим. Мелашка Гробиха з Київщини казала про це зілля: «...Дають з хлібом корові, щоб вона була молочна, щоб масло було жовте», але в Мшанці це могла бути й зовсім інша рослина.


Святий Юрій — покровитель звірят

За народнім віруванням, у день святого Юрія звірята з ол ного гнізда сходяться докупи і розмовляють між собою; розказує одно одному, як йому на світі ведеться, а потім знову розбігаються світами. «Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них»; «не годиться в цей день відбирати від звіря те, що він схопив, бо то йому святий Юрій призначив». «Вовк — Юркова собака». Такі повір'я існують в народі,

Існує багато народніх оповідань про те, як святий Юрій за­хищає інтереси звірів, а особливо вовків.

«Їхав чумак степом, дивиться, а проти нього через дорогу біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак махнув батогом і відбив ту гуску. Проїхавши ще трохи, чумак випріг воли, пустив їх пастися, а сам оскуб гуску і почав варити кашу. Каша кипить, а чумак цюка щось собі на дривітні; чоку чи що робив. Коли щось як загуде коло нього, — він глянув, аж де не взявся мис­ливець на білому коні, й собачні коло нього сила. А далі чумак роздивився, а то не собаки, а вовки; оточили мисливця ключем, як ото журавлі летять. Чумак так і завмер на місці, а той, що на білому коні, каже:
— Ага, меткий який, уже й кашу варить. Добре, значить,
їсти він хоче!
А далі звертається до чумака та й каже:
— А в мого хорта ти нащо їжу відняв?
А далі:
— Ти знаєш, хто я? Я святий Юрій, а це мої хорти. Тепер, коли хочеш ще жити на світі, то налигай свого найлуччого вола, та веди в ліс; прив'яжеш там до дерева, а сам, скільки можеш, утікай!
Чумак так і зробив, і тільки-но прив'язав вола, а сам відбіг, як де не взялася тьма-тьменна вовків, і розметали вола».
«Вночі під Юрія повертався чоловік з міста. Була ніч, коні потомилися й ледве плутали ногами. Треба було їхати лісом. Місяць ще не сходив і було темно. Тишина й темрява в лісі наганяли страх, і чоловік щохвилини озирався. Раптом між дере­вами заблимав вогонь. Чоловік подумав, що це теж подорожні отаборилися на ніч і запалили вогнище. Не довго думаючи, він повернув коней і поїхав просікою до вогню. Під'їжджає, дивить­ся, а там немає ні однісінького воза, тільки сидить ще молодий чоловік, перед ним горить свічка, а навкруги сила-силенна вовків. Усі вони роти пороззявляли, язики повисолоплювали, наче пси у велику спеку, та, як ті лагідні щенята, дивляться на того чоло­віка, що сидить серед них. Хоч подорожній дуже злякався вовків, та проте святого Юрія пізнав відразу.
- Не бійся, — каже святий Юрій, — вовки тебе не зачеплять. Вони зібралися сюди скаржитися на тебе, що ти від них здобич відбиваєш; шануйся, а то й сам для них здобиччю танеш! Ось вони тепер на тебе дивляться і ти їм здаєшся увесь облитий кров'ю, якби не я, вони б тебе на шматки подерли...».


Святий Юрій на гуцульських полонинах


Вівчарська коляда зображує нараду святих вівчарів, де вони радяться про вигін овець на полонини:

Що в котру днину вівці мішати — Будем мішати та й виступати, Ой, із царини та в полонину, Будем мішати та й трембітати.

І святий Юрій на цій нараді отримує доручення трембітати на виступ. Виступ на пасовисько в гуцулів в'яжеться з багатьма своєрідними звичаями. Спільну череду женуть вони на все літо на полонини. Днем раніше виряджають туди ватага з пастухами для різної худоби: овець і корів. Ідуть туди й майстрі, котрі вміють виробляти різні гатунки сиру та бриндзі.

Діставшись на місце, ватаг насамперед дає лад усьому таборищу. Головною спорудою на таборищі є стая — довга повітка, поділена на дві нерівні частини: меншу комору для харчів, по­суду та виробленого сиру, й більшу — ватерник для вогнища з кругобіжним гаком для казана. Тут же стоять стіл, лава та ліжка для пастухів. Ватаг, проказуючи молитву, відчиняє двері, захо­дить за ватрище і б'є ліворуч від себе обухом у стіну. З належ­ним закляттям він кидає на ватрище стару підкову, яка повин­на охороняти все таборище від грому і блискавки.

Далі ватаг бере загострене з обох кінців поліно сухого дерева, зі шматочками ґнота й швидким тертям, із допомогою реміня, здобуває «живий вогонь». Давши вогневі розгорітися, ватаг набирає жару і, нашіптуючи молитву, кидає його в воду. Як жар у воді погасне, ватаг тією водою кропить навхрест усі будівлі, Маржину, якщо вона вже надійшла, а решту тієї води переливає в пляшку і зберігає аж до кінця літнього сезону. Все це своєрід­не водосвяття, звичайно, відбувається не в стаї, а на подвір'ї Таборища. Після закінчення цього ритуалу ватру врочисто закосять до стаї і кладуть на ватрище, де вже лежить підкова. Цей вогонь побожно підтримується аж до самої осени. Восени ж, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй погаснути самій.

Взявши з ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить усі будівлі, читаючи «Отче наш», і в кінці свого обходу кладе ту головешку на воротях, через які мусить увійти вся череда, що тим часом наближається до таборища. Прийнявши череду та окропивши її водою з «живим вогнем», розганяють овець по кошарах. А коли вже дадуть всьому лад, варять кулешу та спо­ряджають житло для всіх пастухів.

Нарешті все готово. Ватаг трембітою скликає пастухів, а коли вони зійдуться, підходить до свого місця біля ватри й запрошує товариство до спільної молитви. Всі пастухи стають на коліна й моляться за здоров'я всього народу православного в світі сущого, а потім просять Бога заступити та оборонити всіх християн та всі отари християнські «на росах, на водах та на кожних переходах від усякого лиха і від припадку тяжкого», і «як Бог допоміг зібрати цю худобу християнську, так нехай допоможе і повернути її власникам». Подібні ритуали супроводять і поворот худоби додому восени.

Отже, отримавши доручення трембітати на виступ, святий Юрій відкриває сезон випасу худоби: «По всіх долинах... і полонинах».


Дівчата ворожать про женихів

 

Існує вірування, що в день святого Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля.

Народні прикмети кажуть, що — «як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий рік і на людей, і на худобу»; «як хто вперше, почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме гроші цілий рік».

Дівчата ворожать про женихів. Почувши зозулю, дівчина питається: «Зозуленько, зозуленько, чи довго я буду в батька?» Якщо зозуля більше не куватиме, а здійметься й полетить, то це знак, що дівчина цього року заміж піде. Якщо ж почне кува­ти, то скільки разів «кувне», стільки й років має чекати дівчина свого весілля. Про це співається в пісні:

Прилетіла зозуленька з темного лісочку, 
Сіла вона закувала в зеленім садочку. 
Ой, як вийшла Марусенька та в неї питає:
«Скажи мені, зозуленько, чи довго буду в батька?» 
«Будеш, люба Марусенько, цей день до вечора!» 
Бодай же ти, зозуленько, сім літ не кувала, 
Як ти мені, молоденькій, правди не сказала.

В цей день ворожать про женихів дівчата і в інших слов'янських народів. Так чеські дівчата напередодні дня святого Юрія ловлять молодого голуба, тримають його якийсь час у секреті, а потім випускають на волю через димар; при цьому вони піснею закликають до себе женихів. У Сербії дівчата моляться святому Юрієві, щоб допоміг їм вийти заміж. Це саме роблять і дівчата в Хорватії.

На цьому й закінчується стародавнє народне свято — день святого Юрія, — таке багате своєрідними хліборобськими обрядами.

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 41 - 64.

 

 

* * *

 

 

Українські народні звичаї. Українські народні традиції. Українські народні прикмети. 6 травня. День святого Юрія, Змієборця і Переможця.

 

Василь Скуратівський

ЮРІЄВА РОСА КРАЩА ОД ВІВСА

( з книги "Дідух. Свята українського народу")

 

Святковий календар увібрав безліч імен. Проте одне з них чи не найшанованіше. Мова йде про свято великомученика і побідоносця Юрія (Георгія, Юрая, Урая, Рая, Ір'я, Єгорія), що припадає на 6 травня. 

Щоправда, крім весняного («теплого»), є ще й зимовий («холодний») Юрій (9 грудня), що відбилося у влучних прислів'ях: «У кожному році два Юр'ї і обидва дурні: один голодний, а другий холодний», «Треба добре дбати, щоб не купувати: сіно до одного Юрія, а хліб до другого Юрія».

Весняний Юрій вважався захисником і покровителем землеробства (йому відводилась особлива роль «заорювача полів»), оберігачем полів та врожаю, бджіл і медоносів, опікуном свійських та диких тварин, зокрема вовків, стояв на чатах усіх ловців, вершників, вояків. 

Святий Юрій був патроном молодих жінок і дівчат, які вважали: якщо йому молитися, то він неодмінно зробить подружнє життя щасливим.

Одне слово, святий Юрій — воістину благочестива особа в народних віруваннях. Крім того, він «наче Син Божий і воротар відкриває небо і спускає дощ та росу на землю», а тому з цього дня весна остаточно правує на землі.

Свято «теплого» Юрія відоме в багатьох народів. До нас, як прийнято вважати, воно прийшло з Греції в IV—V століттях. Переказ засвідчує, що перський цар Дадіян протягом семи років мучив Юрія (це ім'я грецькою мовою означало «хлібороб»). Він тричі вмирав і воскресав. Учетверте йому відтяли (усікли) мечем голову. За таку наругу Господь покарав його мучителів наглою смертю. Цей сюжет був дуже популярним у французьких та німецьких поетів.

Натомість існує й інша християнська легенда. Юний рицар за ім’ям Юрій врятував у лівійських степах невинну дівчину, яку язичники принесли в жертву триголовому драконові. Сміливець вбиває його і зберігає життя дівчині.

В іншому сюжеті мовиться, що цар для порятунку своєї землі від спустошення приносить змієві на поїдання свою дочку. Раптом з'являється молодий вояк Юрій і утихомирює хрестом ненажерця. Тим часом царівна, за наказом свого захисника, прив'язує змія до пояса і веде в місто.

Однак на церковних іконах святий великомученик Юрій здебільшого зображується юним лицарем на коні, який убиває триголового дракона.

У дайбожичів володарем сонця та покровителем хліборобства й тваринництва був бог Усіня. В одній із стародавніх пісень мовиться:

Сьогодні ввечері, сьогодні ввечері, 
Поведемо, брати, коней на нічне, 
Принесемо Усіню жертву — 
Сотню яєць.
Я зарізав півня для Усіня, 
Півень має дев'ять гребенів, 
Нехай росте жито, росте ячмінь, 
Щоб коні були ситі...


Вочевидь риси, які були характерні Усіню (в нас цю роль виконували, либонь, Ярило та «скотій бог» Велес) згодом були «передані» Юрію. 

Слова пісні «поведемо, брати, коней на нічне» підтверджують наше припущення, оскільки саме на Юрія вперше вигонили на нічний випас коней, беручи з собою яйця, щоб приготувати обрядову яєшню. Цілу ніч на вигоні палили багаття і не спали, «щоб вовки не загризли лошат». 

Пастухи розповідали один одному забавні історії та легенди. Одна з таких побутувала і на Слобожанщині.
«Якось їхав чумак степом, дивиться, а навпроти біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак ударом батога відбив птаху. Проїхавши ще трохи, він розпріг воли, пустив їх пастися, а сам оскуб гуску та заповзявся варити куліш. Доки він кипів, мандрівник вирішив полагодити мажу. Раптом щось як загуде коло нього,— він оглянувсь, аж де не взявся мисливець на білому коні й собачні біля нього сила-силенна; коли ж придививсь уважніше — не пси то, а вовки. Оточили мисливця колом, а той, що на білому коні, й каже:
— Ага, меткий який, вже й кашу варить, знацця їсти захотів. Навіщо ти в мого хорта їжу відняв?
Чоловік почав сяк-так виправдовуватися, на що незнайомець відповів:
— Ти хоч знаєш, хто я такий? Я — святий Юрій, а це мої хорти. Теперечки, якщо хочеш жити на цьому світі, то налигай свого най кращого вола, прив'яжи його ось тут, до дерева, а сам тікай геть!
Чумак так і зробив, і тільки-но прив'язав вола, а сам відбіг, як де не взялася тьма-тьменна вовків, і розметали вола».

За звичаєвим правом, до Юрія можна було вільно випасати тварин у будь-якому місці, але з його приходом заборонялося робити це на сінокосах й озимині. 

З цього приводу казали: «До Юрія в житах і травах б'ють тільки дурня, а після Юрія наб'ють і умного». 

У перший день свята споряджали початковий вигін домашньої худоби на постійний випас. Робили це вельми урочисто. 

На Юрієву росу, яка вважалася особливо корисною, корів вигонили до сходу сонця свяченою вербовою галузкою, «щоб святковий Юрій оберігав худобу». При цьому годилося помолитися:

Юрію святий! Пускаєш нори-пренори, 
Луги, береги, керниці-теплиці — 
Тепер спусти нам таку манну-сметану, 
Ладне молоко, густий сир, і жовте масло! 
Тьху, тьху, тьху, зчізай, 
Манну не віднімай!

У цей день дорослі люди говіли. Не мав права їсти й пастух, доки не вижене череду на пасовище. Для нього кожна господиня готували ситну (яйця, масло, сир, сало, ковбаси) їжу, загортала її в новий рушник чи в свіжу полотнину. Доки худоба йшла в поле жінки нашіптували молитву:

Гоню я, Господи, скотину на луки, 
Вручаю, Господи, тобі в руки.
Святий Отче Спас, 
Щоб ти мою скотину пас;
Святий Миколай, додому навертай; 
Святий Отче Ягорій, собак припинай,
І лихих лиходіїв, що з бистрими очима, 
І лихих слів не вимовляли,— 
Зав'яжи їм, Господи, рот на весь год 
Білими хустками. 
Дай, Господи, 
Час добрий, на всякий час, на всяке врем'я!

У цей час вдаряли церковні дзвони, і батюшка з процесією теж прямували на пасовисько, «щоб благословити молитвою на сезонне неушкодження худібки од звіра».

Тут же, на вигоні, стояв застелений білою скатертиною стіл, поряд з ним — двоє відер з водою; на ряднині, простеленій долі, господарі складали дарунки пастухові. 

Після молитовного обходу череди присутні обливали водою попа в ризах та пастухів — «на дощ, на очищення, на розродження і щастя».

Дійств, пов'язаних з вигоном худоби в поле, було безліч. Наприклад, перед тим як вигнати корову з обійстя, стелили їй під ноги червону крайку. Якщо вона не зачіпала її ногами, то на увесь сезон убезпечувала себе від хвороб і нападів вовків, а як зачіпала — «обов'язково нападуть трясці й звірі». Дехто перегонив тварин через замкнутий замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови».

У лісостеповій зоні, коли вперше виганяли худобу, брали кілька глечиків з вушками, протягували між ними ланцюг і замикали колодкою; якщо тварина переступить через посуд, «то її не зачепить ні звір дикий, ні злодій». 

У північних районах Полісся корів на Юрієву росу проганяли через розстелений вовною догори кожух, на який ще клали кілька крашанок, збережених од Великодня, а на Лівобережжі — через дві тліючі головешки і обкурювали при цьому їх сухим святоянським зіллям.

На Закарпатті, коли пастух уперше вигонив худобу в поле, його мати спиралася йому на плечі, «щоб корови й телиці цього року побігали». 

Деякі жінки виходили за село і просили в чужих попасичів хліба для своїх корів, аби в них було багато молока. 

Вигонили череду лише тоді, як сонце геть підіб'ється, «щоб зрання відьма не зашкодила їм».

Чимало обрядів, пов'язаних із вигоном домашньої худоби на Юрія, зафіксовано в Карпатах. Це цілком істотно, адже для горян тваринництво було основою господарювання. 

У кожному селі жінки плели до цієї нагоди віночки з живих квітів і вішали їх на роги коровам як священний оберіг від хижаків. Цей обряд супроводжували піснями — так званими латканками. 

Щоб захистити тварин од чародійниць, ґазди робили дерев'яне колесо, обкручували його сіном, підпалювали і котили по подвір'ю. 

Хвіртки й ворота обкладали дерном, в який затикали вербові галузки, «щоб відьма корів не доїла».

Напередодні Юрія гуцули розводили багаття (куриво, курище, «Юрика палити») з глоду та сміття, перегонили через нього худобу, приказуючи:
— Дай, Боже, аби тільки було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища!

Потім золу розтрушували на сінокосах та посівах, а худобі давали їжу із дванадцяти компонентів. Усе це мало убезпечити корів од злих очей, чародійників, хвороб і принести добрий приплід. 

Щоб молоко було жирним та густим, удосвіта на Юрія корівок підгодовували спеціальними квітками (юрочками) із сіллю.

Деінде увечері стелили в хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи ставили борони, посипавши їх попелом від Юр'ївського вогнища, а вим'я натирали часником або цибулею. Обійстя прикрашали галузками берези та глоду.

Але, здається, найцікавіше проходили такі обряди в бойків. Вони вигонили тварин у поле якнайпізніше, «щоб молоко не відібрала нечестивиця»; вважалось, що вдосвіта на випасах ходять відьми. 

Проти них підпасичі плели в полі віночки з лотаю і перед тим як гнати череду додому, надівали їх на роги коровам й співали:

Пасла коровиця, пасла, 
Відерко каші принесла. 
Вийся, віночку, гладко, 
Ой вийся й увивайся. 
На Красечку придайся. 
Пасла Красечка, пасла, 
Відерко каші несла.

Загалом у всьому регіоні й дотепер збереглося чимало пісень-латканок, які виконуються лише на Юрія. Їх співали не тільки в полі, а й коли гнали череду селом. 

Щоб оповістити господарів, що тварини гарно напасені, приспівували:

Повна корова, повна, 
На ній шовкова вовна. 
Шовкову траву пасе, 
Повно молока несе. 
Ой два збанки сметанки — 
Пастушкам на сніданки, 
А йден збаночок сира — 
Аби здорова била! 

Закінчивши роботу, сільські пастушки збиралися в гурт й співали величальну латканку, в якій сповіщали, що їхній сезон уже розпочався:

Звеселіло подвір'я 
Прийшло зелене Ір'я. 
Вівчарі, й уставайте 
Та хліб у торби крайте. 
Та хліб у торби крайте,
Трумбети забирайте. 
Звеселіли вершечки, 
Будуть пасти овечки.


Цікавими були обряди і на Поділлі. Увечері напередодні Юрія копали мурову або кицьки (квадратні плитки дерну), втикали в них гілочки від слив чи інших фруктових дерев і ставили на верхівки стовпів біля воріт, а подвір'я обсипали маком, посвяченим на Великдень, «щоб відьми не доїли вночі корів». 

Вважалося, що в цей день людинопотворниці збігаються на свою раду «до границі» — межі між селами,— а вночі йдуть з дійницями на толоку, розмахують ними і нашіптують заклинання. Коли вони повертаються додому, їхні відра вже повні чужого молока.

Мешканці Подніпров'я на Юрія запалювали свічки перед іконами покровителя тварин, «щоб він доглядав за вівцями й телицями». Дехто навіть не вигонив у цей день скотину, бо «Святий Юр звіра пасе», а «що у вовка на зубах, то Юрій дав». 

Пастухи, що зголосилися на сезон доглядати череди, не голились протягом усього часу.

Зі святим Юрієм пов'язаний ще один обряд, який раніше був поширений в усій Україні, а тепер зустрічається лише у деяких селах Прикарпаття і Карпат. 

У пообідню священик з півчою та мирянами робили хресний хід на поля. На обочині поля, засіяного озиминою, зводили престол і фігуру — хрест з розп'яттям. Священик читав молитву «на щедрий врожай та рясні дощі», виголошував проповідь, а потім обходив поле, скроплював його водою (дехто запрошував його і на своє власне поле). 

Після обходу всі сідали за святковий стіл, де обов'язково мали бути Великодні крашанки та калачі, обідати. Недоїдки й шкаралупи закопували на межі, «щоб польові душі оберігали збіжжя». 

Під час обрядової трапези виголошували тости:
— Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!
— Роди, Боже, на всякого долю: бідного й багатого!
— Дай, Боже, нам урожаю!

По закінченні обряду присутні чоловіки з жінками, хлопці з дівчатами та діти, взявшись за руки навхрест, хиталися в різні боки, «щоб добре родило жито, а Юрієва роса давала силу», наспівуючи давню колядку:

Святий Юрій по межах ходить,
По межах ходить да жито родить.
Із єдиного колосочка да буде жита бочка!
Христос воскрес, святий Юрій Син Божий!

Вважалось, як у цей час проспіває будь-яка птаха чи здалеку долине грім,— «то лиха вістка».

Проти цих походів непримиренно виступав релігійний аскет І. Вишенський, закликаючи знищити цей «праздник диявольський на поле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити».

Подібні обряди відомі й іншим народам. Скажімо, весняні обходи в кінці квітня та на початку травня влаштовували і стародавні римляни, щоб у такий спосіб убезпечити врожай од всіляких хвороб та «кашки».

У регіонах, де не були поширеними хресні ходи, кілька родин разом організовували обіди в полі. 

Найцікавіше це проходило на Волині. Перед обідом або опісля молоді чоловіки та парубки їздили верхи на конях, удаючи, що то святий Юрій «об'їжджає білого богатирського коня», оглядаючи поля та посіви. 

На Галичині з цієї нагоди пастухи в обід варили в полі молочну кашу і смажили яєчню, а на Поліссі жінки дарували відпасувачам пироги з маслом, яйця й молоко, «щоб пообідати в полі».

З цим святим пов'язаний ще один обряд. Якщо весна була пізньою, то з цього дня починали оранку в удів, сиріт та немічних людей.

Чимало легенд, переказів та повір'їв пов'язано з Юрієвою росою. У деяких джерелах про дохристиянські вірування згадується загадкове ім'я Урая, котрий «спускає на землю весняні роси». 

Можливо, наші пращури пов'язували з ним і покровительство «божого дощу» — як називають у народі ранкові роси. 

Одне з таких свідчень — народну пісню — записав на Волині П. Чубинський:

Та Урай матку кличе:
- Та подай, матко, ключа 
Одімкнути небо, 
Випустити росу, 
Дівоцьку красу.
Та дівоцька краса,
Як літня роса:
У меду потопає,
В вині виринає.
Та Урай матку кличе:
- Та подай, матко, ключа, 
Одімкнути небо, 
Випустити росу, 
Парубоцьку красу. 
Парубоцька краса,
Як зимня роса: 
В смолі потопає, 
В дьогтю виринає.


Справді-бо: віддавна на всьому терені України Юрієву росу вважали цілющою не тільки для худоби, а й для людей. Батьки змушували дітей ходити по росі босоніж, «щоб не нападали парші та не боліли ноги»; дівчата вмивали нею обличчя, «аби красивим та рум'яним було». 

Господарі стежили за кіньми: якщо кінь не качався в росі — це було ознакою його старіння чи хвороби. З цього приводу навіть казали: «Коли кінь у росу - ти його в шлею, а коли без роси — фельдшера проси», бо «На Юрія роса — не треба коням вівса». 

Стосовно корів говорили: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», тому череду вигонили пастись якомога раніше, доки на травах не висохли густі роси.

Давній обряд «збирання роси», що побутував на Поліссі, також тісно пов'язаний з народними віруваннями. У деяких глибинних селах він зберігався аж до середини 70-х років. Один з його варіантів я нещодавно записав на Рівненщині.

Кілька сусідніх родин заздалегідь домовлялися про збирання роси на Юрія. Зодягшись по-святковому, прихопивши їжу, до сходу сонця збирались в одній із осель. Як тільки прокидався досвіт, господиня говорила:
— Пора вже йти, бо сонце дає відтінки!

У поле йшли попарно — чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка. Дорогою не розмовляли, а коли траплялися зустрічні, то віталися з ними лише кивком голови.

На межі городів розстеляли білі скатертини, виставляли сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. 

Після цього батьки долонями збирали з озимини в пляшечки росу, якою при потребі змащували рани і кропили дітей, лікували очі. 

Потім всі роззувалися, ходили босоніж полем, оббризкували один одного росою і нарешті вмивалися нею, приказуючи:
— З роси вам!

Як тільки сходило сонце, сідали снідати. Залишки їжі з собою не брали, а закопували на межі. 

Як роса трохи спадала, діти качалися врунами в усі боки, приповідкуючи:
- Хай густим і повнозерним вродить жито і пшениця! 

Юрій багатий не тільки на обряди, а й на численні прислів'я та приказки, народні прикмети та завбачення погоди:

Святий Юрій корів запасає, а Миколай — коней.

І в дурня стане сіна до Юрія, а в розумного — до Миколи.

На святого Єгорія пливуть люди до моря.

Сіно до Юрка, а хліб до Ілька (2 серпня).

З Юрія хороводи, а з Дмитрія (8 листопада) вечорниці.

Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім.

На святого Юра висохне баюра.

На Юрія сіна коню зкинь та вила викинь.

Що перед Юрієм виросте, то після Якова (13 травня) висохне.

Юрій з теплом, а Микола (22 травня) з кормом.

Юрій з водою, а Микола з травою.

Якщо піде дощ на Юрія, то буде хліб і в дурня.

Закує зозуля до цього дня — на поганий рік.

На Юрія мороз — уродиться овес.

Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна — на лихе.

На Юрія починає співати соловей.

На Юрія посади редьку, то вроде як кулак.

Отже, святий Юрій, відімкнувши ключами небо, остаточно передавав їх весні, щоб та добре зросила землю.

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 119 - 125.

 

 

Більше про українські народні традиції на нашому сайті:

традиції
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Останні коментарі до сторінки
«6 травня - День святого Юрія, Змієборця та Переможця»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар