Іван Сенченко. Ілюстрована збірка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить" - народні приказки та загадки в оповіданнях


Іван Сенченко

ЗА ЛІСОМ, ЗА ПРАЛІСОМ ЗОЛОТА ДІЖА СХОДИТЬ


Як виникли прислів'я, приказки, народні загадки? Коли вони вживані? Що означають? На такі питання не завжди легко відповісти. У коротеньких казочках та оповіданнячках, написаних дотепно й весело, Іван Юхимович Сенченко розкриває перед своїми читачами глибини народної мудрості, вчить їх спостережливості й пошани до рідного слова.

 

Іван Сенченко. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської

 

Завантажити ілюстровану збірку оповідань Івана Сенченка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить" (djvu.zip)

Завантажити текст оповідань зі збірки Івана Сенченка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить" (txt.zip)

 

ЗМІСТ ЗБІРКИ ЗА АБЕТКОЮ:

Бува, що й вовка пійма теля    
В осінній час сім погод у нас
Вимок, викис, виліз, висох...
Де сім господинь, там хата неметена    
Добре вівці: і кожух, і свита, і сама сита    
Жаль, та не дуже; плакала б, та не хочеться 
За лісом, за пралісом золота діжа сходить  
Здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима 
Кумася Гася й кумася Кася    
Лисий віл через ворота дивиться    
Маленький — батькові штанці по колінця    
Ніхто не чув, як комар чхнув    
Пастух рогатий...    
Пес бреше, а сонце світить    
Плюснуло, луснуло та й нема    
Розпалилася, як жаба на каченят    
Рукавичка і струмочок    
Сердитий Юрчик    
Стоїть верба насеред села, розпустила гілля у кожне подвір'я    
Така пара, як миша з волом    
Ударив, як жолудь ведмедя    
Хліб святий    
Я ж інкубаторський!    
Як на лихо, то і в киселі пальця поламаєш    
Яке ж це сіно — сама суха трава    

 

 

Іван Сенченко. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської. Бува, що й вовка пійма теля

 


БУВА, ЩО Й ВОВКА ПІЙМА ТЕЛЯ

 

Паслося Теля на моріжку. Аж тут Вовк до нього:
—    Ага, піймалося? Клацну зубами, тут тобі й смерть! Шарпнувся з усієї сили бичок, висмикнув прикорень. Біжить, мотуз за собою тягне, за мотузом прикорень підстрибує. 
А за прикорнем уже Вовк. Гиркає:
—    Стій, стій! Думаєш, втечеш? Не втечеш!
Бичок вскочив у двір, з двору в хлівець, а там сховатися нікуди, тільки кадуб стоїть посередині. Оббіг Бичок навколо кадуба і — на двір! Мотуз за ним потягся. За мотузом прикорень застрибав. А біля порога—гоп! — підскочив, зачепився за двері і потяг їх за собою та й причинив перед носом у Вовка.
Вовк так і залишився у хлівці. А Бичок ще дужче тягне мотуза, кричить:
—    Ме-ме-ме-е-е-е! Рятуйте, рятуйте! Вовк мене хоче з'їсти! Почули люди. Телятко звільнили від мотуза. Вовка мисливцям віддали.
Еге ж! Бува, що й Вовка пійма Теля!

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської. В осінній час сім погод у нас

 

В ОСІННІЙ ЧАС СІМ ПОГОД У НАС

 

В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете, гуде і зверху йде.
—    А як же це розуміти? — спитала в баби Катруся.
—    А ось так, моя внучечко,— одказала баба.— 
Сіє — це значить, падає дрібненький-дрібненький дощик — мжичить мжичка. Краплиночок не видно, а погуляєш трохи — і шапочка одволожіє... 
Віє — ти знаєш що — вітер. Восени йому воля, ганяє полями й дорогами. Щільніш загортайся, бо наскрізь продме. 
Туманіє: з'являються тумани, висять над землею вранці і ввечері, а то й цілий день. 
Шумить: листя восени жовкне, стає цупке, неначе з міді виковане. Налетить вітер, пожовкле листя од гілок відривається, котиться по стежках, по алеях: а тоді як війне, ніби мітлою мете і листя, і куряву — тільки свист у повітрі! А то й дощ піде. Б'є у шибки — і теж шумить за вікнами. 
Гуде: восени надворі холодно. Вітер дме у димар, як у велику трубу, і гуде там: гу-гу-гу-у! І зверху йде: часом дуже захолодніє, тоді дощ на сніг обернеться, сиплеться зверху. Поки до землі долетить — розтане. І знову сиплеться — зверху йде.
Одне слово — осінь.

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Вимок, викис, виліз, висох. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ВИМОК, ВИКИС, ВИЛІЗ, ВИСОХ...


Ішли через річку Білочка і Борсук. Там колода лежала. Білочка легко й швиденько плиг-стриб по колоді і вже на тому боці. А Борсук ішов важко, неначе манної каші миску з'їв. Підсковзнувся на колоді та й бух у воду!
Вимок, викис, виліз, висох. Ступив на колоду та й знову бух у воду!
Білочка каже:
—    Ну, хіба ж так можна! Треба легесенько йти. Бачиш як?
—    Та бачу! — відказав Борсук. Ступив на колоду та й знову бух у воду!

 

 

* * *

 

Іван Сенченко. Де сім господинь, там хата неметена. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

Іван Сенченко. Де сім господинь, там хата неметена. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ДЕ СІМ ГОСПОДИНЬ, ТАМ ХАТА НЕМЕТЕНА


 У нас в хаті небагато дівчаток. Тільки Оксана, та Юля, та Марина, та Христя, та Катря, та Оля, та Ліна... Порахуйте, скільки їх?
Мама каже:
—    Оксано, хату підмети!
—    Добре,— обзивається Оксана, та тільки мама за двері — кричить: — Юлько, хату підмети! Кому кажу!
А Юля відповідає:
—    І не подумаю. Хіба немає меншого за мене? Он Христя. Чуєш, Христе? Хату підмети, мама сказала!
—    А чого це мені підмітати? — розсердилася Христя.— Я он і місяць тому підмітала, і ще раніше — влітку... І минулого року раз... Я не хочу. Я не маленька. Он Катря без діла сидить. Чуєш, Катре, хату підмети!
—    Еге, яка,— обізвалася Катря.— А ось і не підмету. То тобі Христя сказала, щоб підмела. Так що можеш. Та й Олька у нас є. Чого це Ольці така полегкість, що вона ніколи й за віник не візьметься? А вже їй сім років. Чуєш, Олько, кидай свої ляльки. Віник бери. Хату підмітай!
—    Оце ще мені лихо,— захлипала Оля.— Все Олько та Олько! Не хочу я підмітати. Он Лінка ніколи нічого не робить. Кажуть: маленька. А яка вона маленька, коли їй вже п'ять років? Хай привчається, а то виросте за нашими спинами і не знатиме, як мамі допомагати. Чуєш, Лінко, віник бери!
Ліна не опиралася. Взяла віник і як почала підмітати! Кушпелу таку збила, що і в хаті нічого не видно.
Зайшла мама. Взялася за серце:
— Лишенько моє, лишенько! Правду люди кажуть: де сім господинь, там хата неметена!

 

Іван Сенченко. Де сім господинь, там хата неметена. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 



* * *

 

 

Іван Сенченко. Добре вівці: і кожух, і свита, і сама сита. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 


ДОБРЕ ВІВЦІ: І КОЖУХ, І СВИТА, І САМА СИТА

 

Прийшла зима. Поле вкрилося білою габою. Морози так тріщать, що у бідного Вовчика-братика зуб на зуб не потрапить. Цокає ними сердешний та думає:
— Ну й холод собачий! А ще і їсти хочеться. Аж живота підводить. Де б оце його розжитися на свіже ягнятко?
Пішов у село. А там кошара. У кошарі повно овець. Стоять біля ясел, жують пашу. І так їх багато, так тісно збилися, що аж гаряча пара зі спин підіймається. І розходиться в повітрі.
І так же цей запах дратує Вовчика-братика! А доступитися до овечок не можна. З цього боку охоронник Валерик з рушницею ходить, з того боку баба Неоніла з граблями, а між ними пес Бровко сюди й туди бігає, ніс угору підіймає та принюхується: чи не чути де Сірого?
Сховався Вовчик-братик за горбочок, ковтає слинку, дрижаків ловить і думає:
— Добре тій вівці у селі жити: і кожух, і свита, і сама сита. Коли б на зиму вовків у кошари приймали!
 


 
* * *

 

 

Іван Сенченко. Жаль, та не дуже; плакала б, та не хочеться. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ЖАЛЬ, ТА НЕ ДУЖЕ: ПЛАКАЛА Б, ТА НЕ ХОЧЕТЬСЯ

 

Піймав Юрчик Синичку. Сидить вона в клітці. Чого тільки не придумав Юрчик, щоб їй не скучно було! І брязкотельцями клітку обвішав, і намистинками, і біленькими черепочками оздобив.
А Синичка — хоч ти їй що! Носа від черепочків верне, все в садок позира.
А в саду вже осінь. Дерева пожовкли. Мжичка мжичить. Вночі заморозок упав на землю і все вкрив срібним інеєм.
Дивиться на все це Синичка, очей не одірве від жовтого листя, від мжички, від паморозі.
Тоді Юрчик каже:
—    Ну, чого ти така? Чого тобі треба? Чого ти хочеш? Куди пориваєшся?
—    У ліс! — крикнула Синичка.
—    Та там же холодно: то вітер, то дощ, то мороз!
—    Байдуже! Не хочу в клітці, хочу в ліс!
Зітхнув Юрчик. Одімкнув клітку, каже:
—    Лети. Але ж глянь! Як тут у клітці гарно, як все виблискує! Хіба тобі не жаль ні цих намистинок, ні черепочків, ні блискіток? Хіба тобі не хочеться заплакати з жалю?
Випурхнула Синичка з клітки, сіла на гілочку, сказала:
—    Жаль мені, та не дуже! Плакала б, та не хочеться!
І полетіла шукати своїх подружок-синичок.

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 


ЗА ЛІСОМ, ЗА ПРАЛІСОМ ЗОЛОТА ДІЖА СХОДИТЬ

 

Катруся розповідала бабі:
—    А Сергієва мама таку загадку нам загадала: за лісом, за пралісом золота діжа сходить, і каже, що діжа — це дерев'яна діжечка, в якій хліб місять. А як же діжечка може сходити?
Бабуся засміялася:
—    То тільки так кажуть, що діжа сходить, а насправді сходить тісто у діжі. Покладуть у тісто дріжджі, воно й почина підійматися, а тоді вилазить з діжі балабухою. Балабуха велика, кругла, ясна, як сонечко. Люди шанують хліб, шанують і сонечко і люблять прирівнювати хліб до сонця, а сонце до хліба. Вийде вранці людина з хати, і їй здається, що отам за лісом стоїть золота діжа і з неї, мов балабуха, викочується ясне сонечко.
—    Ой, як гарно ти розказала! — скрикнула Катруся.— Всі загадки про місяць, зірки і про сонечко дуже красиві. Що люди люблять, про те гарно й розказують!
—    Правда твоя,— сказала бабуся і погладила онучку по голівці.

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ЗДОРОВИЙ НІС МІЖ ОЧИМА ТА ДВО€ ВУХ ЗА ПЛЕЧИМА

 

Мама Катрусі накупила всяких олівців. І червоний олівець там був, і жовтий, і синій, навіть коричневий.
Сіла Катруся за стіл. Взялася малювати. Намалювала хатинку, трактора біля хатинки, а потім почала малювати Юрчика.
Юрчик дуже вредний: завжди дражниться. Стане серед двору і вигукує:
— Катерина гречку в'язала, Катерина правду казала, Катерину хлопці любили, в класі Катрі лоба набили... Отакенну нагнали гулю!
А ту гулю не хлопці в класі Катрусі набили, а сама собі. Підмітала хату, стукнулась об стіл і набила. А все одно прикро, що Юрчик дражниться.
«От постривай,— думає Катруся.— Коли ти пре мене таке кажеш, то я за це так намалюю тебе, що й сам себе не пізнаєш!»
Та й намалювала. Ось він, цей Юрчик. Бачите, який красень: здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима!
Ото щоб не дражнився!

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Кумася Гася й кумася Кася. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

КУМАСЯ ГАСЯ Й КУМАСЯ КАСЯ

 

Кума Гася надумала куму Касю обдурити. То й каже:
—    Кумасю Касю, дозвольте мені мою рибку на вашій олії посмажити.
—    А чого ж,— відказує кумася Кася. — Смажте собі на здоров'ячко та заразом і свою свининку в моїй капусті зваріть!

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Лисий віл через ворота дивиться. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ЛИСИЙ ВІЛ ЧЕРЕЗ ВОРОТА ДИВИТЬСЯ

 

У давню давнину серед лісів-пралісів жив чоловік. В ті часи ніяких машин у людей не було. Ні грузовиків, ні тракторів, ні комбайнів.
Всі роботи той чоловік руками робив. Допомагали йому воли: Сірий і Лисий.
Сірий був дикуватий. Лисий мав лагідну вдачу. Побачить хазяїна, витягне голову, тихо мукне назустріч:
—    Му-у-у-у...
—    Ну, що тобі? — мовить чоловік і пошкребе його пальцями за вухом. Від утіхи віл аж очі заплющить.
Інколи чоловік виходив із хати з густо посоленим куском хліба. Сірий брав свій пай похапливо, неначе боявся, що хто відніме. Лисий не поспішав.
У роботі він теж був повільний, але коли доходило до оранки, то не Сірого, а його чоловік у борозну ставив: там важче тягти.
Сірий часом і охляне, а то підіб'ється. Лисий ніколи ні на що не зважав: ні на сонце, ні на мороз, ні на далеку дорогу. Напнеться і йде вперед, тільки ярмо порипує.
«Хороша, щира худобина,— каже, було, про нього чоловік.— Із таким не загинеш!» — і покладе важку руку волові на спину. Лисий оберне голову і, ніби пустуючи, дмухне на чоловіка. А насправді то він каже: «А може, в тебе ще кусочок хліба знайшовся б?»
—    Гаразд, гаразд,— відповідає чоловік, що за стільки років добре його мову вивчив.— Завтра дам. А тепер — гей у хлів! Вже пора!..
Надворі справді давно уже звечоріло. На небо висипали зірки. Взявся мороз, та такий, що аж нові ворота залускотіли. Ліс за дворищем темною зубцюватою стіною застиг. На старому дубі плачем обізвався пугач. За байраком заквилили вовки-сіроманці:
—    Аву-у-у-у... Аву-у-у-у...
Лисий насторожив вуха, голову підвів, прислухається. Не подобається йому, як виють вовки. «Ні,— думає,— краще все-таки у теплий хлів сховатися за міцні двері і дубовий засув...» І сховався.
—    Отак і краще,— каже чоловік. Прислухався, як дишуть воли за стіною, і рушив далі.
Обійшов чоловік господарство, позамикав на ніч хліви й кошару. Тим часом уже добре припізніло, але мороз неначе менший став, розвіявся. Темно й не темно; видно й не видно. По всьому світло якесь бліде розлилося. Що це?
Підвів чоловік голову, а на нього лисий віл через ворота дивиться. Дивиться і не зворухнеться.
Постояв серед двору чоловік. Глянув на лисого ще раз, глянув удруге... Ввійшов у хату і каже дітям:
—    Ану, відгадайте загадку. Що воно таке: лисий віл через ворота дивиться?
Довго діти розгадували, все розгадати не могли. А тоді Катруся — і в того чоловіка теж Катруся була — каже собі: «Дай і я гляну, що там за віл через ворота дивиться!» Вискочила надвір і бачить: місяць викотився на небо, тихий — не зворухнеться. Як Лисий! А ясний який, а великий!..
Увійшла назад у хату й сказала:
—    А я вже відгадала, тату. То місяць!

Іван Сенченко. Лисий віл через ворота дивиться. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

 

* * *

 

Іван Сенченко. Маленький — батькові штанці по	колінця. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

МАЛЕНЬКИЙ - БАТЬКОВІ ШТАНЦІ ПО КОЛІНЦЯ


 
Івасик все маленький та маленький. І рік йому — маленький. І п'ять — маленький. І дванадцять — маленький. І все мати біля нього:
—    З'їж, Івасику!
—    Випий, Івасику!
—    Ляж поспи, Івасику!
Ліг він, пообідавши, спати, а мати взяла штани й випрала — любила, щоб син у чистеньких ходив.
А тут до вікна хлопці і кричать:
—    Іване, Іване, вставай! У кіно ходім, там картина гарна!
Тут Івась як не схопиться! До штанів, аж вони проти сонечка сохнуть. Що тут робити? Хоч без штанів біжи!
Хлопці дивляться у вікно, радять:
—    А ти батькові одягни. Та мерщій! А то спізнимося!
Кинувся Івась до батькових. Схопив, почав натягати, а вони не натягаються. Насилу у холоші ноги позаганяв.
Обстебнувся, підперезався і до дзеркала — глянути, чи гарно. Аж дивиться, а йому батькові штанці — по колінця!
Все маленьким ходив Івасик і не помітив, як його під стелю вигнало!

 

 


* * *

 

 

Іван Сенченко. Ніхто не чув, як комар чхнув. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

НІХТО НЕ ЧУВ, ЯК КОМАР ЧХНУВ


 
Ішли селяни сіно косити понад озером. Їздовому Іванові схотілося чхнути. І він так чхнув, що всі жаби поховалися у воду, а Комара ледве з листочка не здуло.
Спочатку Комар був злякався — чи крильця цілі. Махнув ними — ні, не пом'яті. Тоді він і каже:
— Хіба ж так чхають, як той їздовий Іван? Ось я як чхну, так у Полтаві одгукнеться!
І чхнув.
Але косарі йшли не обертаючися, жаби на болоті спокійно грілися проти сонечка, а в Полтаві й пір'їнка не зворухнулася.
Ніхто й не чув, як комар чхнув.

 

 


* * *

 

 

Іван Сенченко. Пастух рогатий. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ПАСТУХ РОГАТИЙ...

 

Вийшла Катруся ввечері погуляти. А надворі сніг, а надворі мороз і такий пекучий, що в Катрусі щоки почервоніли, як яблучка. Взяла вона саночки. Почала з гірки спускатися. Ще червоніші щоки стали в Катрусі. Очі блискотять. Пара з рота клубком вилітає. Гарно!
Спинилася відпочити. На небо глянула і задивилася.
Все небо синє-синє, аж темне, і на ньому без кінця і краю зірок насипано. А між ними ясний ріжок молодого місяця.
Аж тут Юрчик вискочив з двору. Кричить:
—    Гей, Катрусе, це ти?
—    Я.
—    Що ти робиш?
—    Загадки пригадую.
—    Загадки пригадуєш? — Юрчик підбіг до Катрусі, глянув на неї і спитав: — А яку ти вже пригадала?
—    А ось яку,— відповіла Катруся.— Пам'ятаєш, бабуся загадувала: поле неміряне, вівці нелічені, пастух рогатий?
Але Юрчик не був тоді дома, як бабуся цю загадку загадувала, то й не знав, як її відгадати. Насупився. Пальця до лоба приклав.
Думає, думає, а відповіді не знає. Здається йому, що він ніколи не бачив ні такого великого поля, ні таких овечок, ні рогатого пастуха.
Тоді Катруся сказала йому:
—    А ти глянь на небо. Добре придивися та подумай гарненько. Глянув Юрчик угору і закричав радо:
—    Е, тепер я вже знаю, що то! Небо, зірки, молодий місяць! Гарна загадка! Тільки я теж таку знаю. Ану, вгадай, що воно: ішов волох, розсипав горох; почало світати — нема що збирати.
Тепер Катруся почала відгадувати. Сказала:
—    Волох — це чоловік такий, з Волощини; горох — зірки на небі. Це я розумію. А чому, коли почало світати, не стало чого збирати, не вгадаю!
Юрчик пояснив:
—    Бо зірки тільки вночі світять, а вранці, коли почне розвиднятися, вони зникають з неба.
А тим часом, поки Катруся з Юрчиком загадували і відгадували загадки, як узявся біля них мороз! За ніс щипає, за щоки щипає! Заліз Катрусі в рукавичку; почав добиратися до пальчика на нозі. А тут і баба з дверей:
—    Катре, Юрчику, ану, час уже до хати! Бачите, який мороз? Так береться, що аж скалки проти місяця скачуть. Мерщій у хату. Ну, кому я сказала?
У хаті затишно. Вікна закутані. Грубка горить. Від неї тепло по всій хаті розходиться. Пороздягалися Катруся і Юрчик, посідали біля грубки, руки до вогню простягають...
Гарно, коли тепло, коли є де зігріти руки...

 

 


* * *

 

 

Іван Сенченко. Пес бреше, а сонце світить. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ПЕС БРЕШЕ, А СОНЦЕ СВІТИТЬ

 

Жив на світі собака Сірко. Ні один собака в селі не міг його подужати. Бригадирового Кудлая він аж на леваду загнав; Білана ковалевого з ніг збив; Рябка директорового так за вухо потяг, що й дірку прокусив.
Став Сірко переможцем. Вибіжить на вулицю, тільки гавкне:
—    Гав, гав, гав! — і зразу всі собаки тікають і ховаються.
Та й люди теж почали побоюватися Сірка.
Запишався наш кудлатий.
Було раненько. Саме Сонце встало — червоне, красиве. Кожен голову до нього повертає, і кожен каже:
—    Яке ж сьогодні гарне Сонце!
Глянув і Сірко. І не сподобалося йому, що Сонце підіймається по небу і зовсім не зважає, що тутка ж і Сірко. Анітрохи не боїться його!
Вишкірив зуби наш пес. А Сонце — красується.
Гиркнув, ледве гнів стримуючи. А Сонце хоч би що: красується!
Урвався терпець псові. Він як гавкне:
—    Гав, гав, гав! Щезни, пропади, бо я тебе порву, пошматую і клаптики по світу рознесу! — і так гавкає, так переривається, мало Сонця за полу не схопить.
А воно не зважа. Що йому? Підіймається та красується.
Пес бреше на сонце, а воно світить...

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Плюснуло, луснуло та й нема. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 


ПЛЮСНУЛО, ЛУСНУЛО ТА Й НЕМА

 

Високо в небі літали дощові краплини, гукали одна одній:
—    Гей, збираймося докупи та станемо чорною хмарою!
Незабаром з них справді утворилася чорна хмара. А краплинки
не вгавають, кричать:
—    Ой гарно як! Ой як нас багато! Давайте поллємося на землю дощем! Тільки треба вітру та грому...
А тут де не взявся вітер, де не взявся грім. Як торохне! Блискавка як блисне!
А тоді й сипнув з хмари дощ.
Селяни радіють, кажуть:
—    От хороше. От добре. Буде у нас урожай. Буде у нас хліб і картопля!
Діти теж радіють. Вискочив Юрчик з хати, бігає під дощем та виспівує:
—    Дощику, дощику, припусти, припусти, на колгоспні капусти, на зелене листя бригадира Христі!
Але там, за хмарами, була ще одна краплина, що дуже пишалася та величалася.
—    Пхе,— казала вона, позираючи згорда на подружок своїх,— хай купчаться та збираються, на землю дощем падають. Пуста то затія. Буде з них дощу, як кіт наплакав. Ось я, як зірвуся, як на землю впаду,— затоплю всі ліси і поля!
Одірвалася і з розгону упала в калюжу.
Ну й що ж?
Плюснуло, луснуло та й нема!

 

 

* * *
 

 

Іван Сенченко. Розпалилася, як жаба на каченят. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.


РОЗПАЛИЛАСЯ, ЯК ЖАБА НА КАЧЄНЯТ

 
Зібрала качка Крячка всіх своїх каченят і подалася на ставок.
Були серед її дочок дівчатка: Вуточка, Вустечка, Сизокрилочка, Зірочка, Любочка і Первісточка — та, що найперша народилася.
А хлопців качеччиних звали: Василь-Кисіль, Іван-Задиран, Гриць-Тиць-Саме-Сало-Гриця-Киця-Розтерзала і Ках-Ках-Ках.
Прийшли вони всі на ставок, а там Жаба жила. На весь берег сама, більш нікого. Тільки вона, комарі та різні кузьки.
Добре Жабі на ставу. Викине язичок з рота,— хап комара!— і собі на поживу. Роз'їлася на добрих харчах, така повна та огрядна стала. І всім, хто на берег приходить, кричить:
—    Ква, ква, ква! Я тут хазяйка. Ідіть собі геть, забирайтеся, чуєте? — І як надметься, то всі лякаються і тікають.
Можете уявити собі, що сталося з Жабою, коли вона побачила качку Крячку і її донечок — Первісточку, Вуточку, Вустечку, Сизокрилочку, Зірочку, Любочку та її розбишакуватих хлопців Ва- силя-Кисіля, Івана-Задирана, Гриця-Тиця-Саме-Сало-Гриця-Киця- Розтерзала та Ках-Ках-Каха?
Зразу надулася, як гора, а тоді як глипне на Первісточку, на Гриця-Тиця-Саме-Сало-Гриця-Киця-Розтерзала і кричить:
—    Ква, ква, ква! А чого ви, поганці, сюди забрели? Геть звідси! Це мій берег! Нікого сюди не пущу. Нікому не дозволю тут воду каламутити. Чуєте? Ква, ква, ква...
Розпалилася, аж плигає, аж скаче.
—    А чого це ти так репетуєш? — спитала Первісточка.— Або ми чіпаємо тебе, чи що?
—    А ви не смійте сюди ходити! — підстрибнула Жаба.
А здоровило Гриць-Тиць-Саме-Сало-Гриця-Киця-Розтерзала нічого жабі не казав. Тільки придивився пильно до неї, розкрив дзьоба, а коли взявся закривати, то вже разом із Жабою. Ніхто й не помітив, як він її ухопив!
І з'їв. Качки ніколи не минають такої поживи.
І не стало на березі Жаби. Сиділа б тихенько, а то розкричалася, розпалилася. А на кого? На Гриця-Тиця-Саме-Сало-Гриця-Киця-Розтерзала?

 

 
 
* * *

 

 

Іван Сенченко. Рукавичка і струмочок. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 
РУКАВИЧКА І СТРУМОЧОК

 

Юрчик каже Катрусі:
—    Хоч ти йди в ліс по дрова, а я дома сидітиму; хоч я дома сидітиму, а ти йди по дрова!
—    Подумаєш!—відповіла Катруся.— Я ще кращу обдурилочку знаю. Не віриш? То слухай. Спершу ти мене підвези, а як стомишся, я на тобі покатаюся.
—    Ач яка!—образився Юрчик.— Я так не хочу!
—    Хочеш чи не хочеш, а бери мотузку та й подамося в ліс. А Юрчикові не хочеться. Він і каже:
—    Як одгадаєш загадку, то піду. А не одгадаєш — сама йди.
—    Яка ж у тебе загадка?
—    А ось яка: плету хлівець на четверо овець. А п'ятий осібно. От і не вгадаєш!
—    Хоч і не відгадаю,— відповіла Катруся,— так і ти ж не відгадаєш. Ану, що воно буде? Біжу, біжу — не вибіжу; течу, течу — не витечу?
Довго думали. І ні Юрчик, ні Катруся не відгадали. Це тому, що не глянули на назву оповіданнячка. А коли б глянули, то одгадали б відразу!
 


 
 
* * *

 

 

Іван Сенченко.Сердитий Юрчик. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

СЕРДИТИЙ ЮРЧИК

 

Юрчик сердитий, бо гратися в грязьку калюжу не пускають. Стоїть серед вулиці і так же доказує бабі:
— Хоч піду додому, та не піду в двір: хоч піду в двір, та не піду в хату; хоч піду в хату, та не сяду за стіл; хоч сяду за стіл, та не буду їсти; хоч буду їсти, та не кислий борщ, не галушки рвані, а варенички в маслі, млинці у сметані!

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Стоїть верба насеред села, розпустила гілля у кожне подвір'я. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

СТОЇТЬ ВЕРБА НАСЕРЕД СЕЛА, РОЗПУСТИЛА ГІЛЛЯ У КОЖНЕ ПОДВІР'Я

 

Катруся сказала бабі:
— Я вже в кімнаті все поприбирала. Бачте, як чисто стало. А тепер давайте у загадки гратися. Ви загадуйте, а я буду відгадувати. Добре?
—    То й давай,— згодилася бабуся.— Ану, вгадай, онучко, що воно таке: стоїть верба насеред села, розпустила гілля у кожне подвір'я.
Катруся не вміла ще гарно відгадувати, подумала трохи і покрутила головою:
—    Ні, це така загадка, що я її і за сто років не відгадаю. Хіба буває така верба, що може гіллям закривати все село?
—    Буває,— відповіла бабуся.— І не тільки одне село, а може хоч і тисячу сіл закрити.
—    Аж тисячу сіл? — не повірила Катруся. І спитала: — Хіба ота верба така рясна?
—    Така рясна і висока,— сказала бабуся. — Стоїть високо-високо в небі. Все на землі бачить, все оглядає і в кожен двір, у кожне віконце спускає гілочку.
—    Ой! — вигукнула Катруся.— Це така загадочка, що її можна намалювати.— Зразу взяла олівця, папір і кинулася до столу.
Внизу на аркушику намалювала село: багато-багато хат з віконцями і маленькими подвір'ячками. Над селом поставила високу-високу вербу і таку кучеряву, що вистачило гілочок на всі подвір'ячка, на всі віконця.
Як намалювала все це, одхилила набік голову, подивилася на малюночок. 
Тоді як закричить:
—    Ой бабо, бабо, чуєте?! А в мене не верба вийшла, а сонечко. Ось, бачите, воно кругленьке посеред неба, а оце не гілочки, а промінці. Ллються з неба у кожен двір, у кожне віконечко. Ой бабо, бабо! Я вже відгадала вашу загадочку! Верба насеред села — це сонечко! Сонечко! Сонечко! Правда ж? Відгадала?
—    Відгадала,— промовила бабуся. І погладила Катрусю по голівці.

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Така пара, як миша з волом. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.


ТАКА ПАРА, ЯК МИША З ВОЛОМ

 

Жила у сільській коморі Миша. І все чула, що говорили люди. А люди говорили таке:
—    От у нас Сірий Віл — роботящий та щирий. На яку роботу не постав, скрізь упорається. Так за те йому й шана. Їздові найкращим сіном годують, бурячки підкидають, а дівчинка Олена на правий ріг стрічку блакитну прив'язала. То він такий гарний став, як лялечка!
Слухала, слухала Миша ці розмови й позаздрила Волові.
«Чому це тільки йому така шана? Адже не тільки він у полі працює. І я теж. До того ж він у поле коли-не-коли їздить, а я ціле літо. Все бігаю, клопочуся, спочинку не маю. А йому тільки й роботи — гарбу возити. Подумаєш, велике діло ота гарба! І я можу під ярмо стати!»
Почав їздовий наривати ярмо на Сірого. Миша і кинулась до нього:
—    Чуєте, чуєте, Іване, і на мене ярмо наривайте. Я хочу у возі з Сірим Волом ходити. Щоб і мені солоденькі буряки підкидали, щоб і мені Олена стрічку до вуха прив'язала, тільки не блакитну, а червонясту. Страх як червонясті стрічки люблю! 
Їздовий зважив на прохання Миші і підпріг її до Вола. Тоді гукає:
—    Гей, мої сірі! Рушаймо! Соб, цабе! Соб, цабе!
Наліг на ярмо Віл, гарба й рушила. Миші аж в голові запаморочилося від такого успіху. Місця собі не знайде, аж підстрибує, аж захлинається та вигукує:
— Оце робота! Правду кажу вам: немає кращої пари, як Миша з Волом! Ви тільки гляньте, як покотилася гарба! Мов пір'їнка!
Метушиться Миша, пишається, а на те й не зважає, що сидить, сердешна, на ярмі і що Віл тягне і гарбу, і ярмо, і Мишу на ньому. Справді, гарна пара!

 

 


* * *

 

 

Іван Сенченко. Ударив, як жолудь ведмедя. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

УДАРИВ, ЯК ЖОЛУДЬ ВЕДМЕДЯ

 

У цьому лісовому закуточку жив народ мирний. Осиковий листочок ніколи нікого не чіпав, сам боявся, щоб не зачепили його, і все тремтів, тремтів... Квіточка Материнка теж жила у злагоді з сусідами. Особливо гарно з нею було вранці, коли після роси сонечко пригріє. Тоді Материнка так пахтить, що люди обертаються й кажуть: «Яка гарна квітка».
Але в лісі ще жив невстрійливий, неслухняний, розбишакуватий Жолудь. Висить на дубі й усе гукає:
—    Ану, підійди хто! Як зірвуся, то так лусну, що й кісток не позбираєш!
І всі боялися його. І Соловей, і жаба Ква-Ква-Ква, і Лісові Дзвіночки.
Тільки Ведмідь не боявся. Наставив вухо вгору, прислухався і спитав у Сороки:
—    А що воно ото пищить на дубі: Комариха чи телепень Комар?
—    То це вже я телепень? — сердито скрикнув Жолудь.— Ну, начувайся ж! Цієї образи я не подарую тобі.
Розгойдався Жолудь — і вниз головою!
Жолудь думав, що в ньому сто пудів, що як упаде на Ведмедя, то й хребет йому поламає. А на те й не зважив, що Ведмідь наготувався вже до зими і викохав собі хутро тепле й густе, як повсть.
Упав на це хутро Жолудь, а Ведмідь і не почув навіть. Ходить попід дубом, шукає поживи. А Жолудь репетує:
—    От я його бабахнув! Як паровим молотом. Тепер слава піде по цілому світі: «Бийте так, як Жолудь Ведмедя!»
Крикнув і скотився з спини на землю. Ведмідь глянув на нього, підібрав та й з'їв!

 

 

* * *

 

 

Іван Сенченко. Хліб святий. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

ХЛІБ СВЯТИЙ

 

Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила:
—    Фе, який поганий!
Бабуся розсердилася і почала навчати внучку:
—    Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випечений...»
—    А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся.— Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити...
—    Ай, як негарно! — розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж—голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий.
Катруся задумалася. Потім притулилася до баби:
— Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене...
Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула її до себе.
 

 

 


* * *

 

 

Іван Сенченко. Я ж інкубаторський. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.

 

Я Ж ІНКУБАТОРСЬКИЙ


 
Дома мама підкладає під квочку яєчка. Посидить квочка на яєчках двадцать один день, і з яєчок народжуються курчатка. Жовтенькі, кругленькі, як м'ячики. Бігають за квочкою — за своєю мамою, пискотять:
—    Пі-пі-пі...
У селі виводять курчаток не так. Там є інкубатор. Накладуть в інкубатор яєчок, хоч і сто, хоч і п'ятсот, пустять туди тепло, і там через двадцять один день з тих яєчок курчатка народжуються. Такі ж маленькі, такі ж гарненькі, як м'ячики. Тільки мами-квочки у них немає. Звуть їх просто інкубаторськими.
Отож народився у сільському інкубаторі півник Куррр. Був він жвавий, невстрійливий, ніколи не слухав Христі, яка господарювала у тому інкубаторі. Тільки Христя одвернеться кудись на мить, а півника Куррра вже й близько немає!
—    Ой півнику, півнику! — казала йому не раз Христя.— Добром твої мандри не скінчаться.
—    А, якось-то буде,— відповідав Куррр.— Лис мене не наздожене, від Вовка втечу.
Та й знову в ліс. І наскочив на Вовка. Побачив півника Сірий — і до нього. Клацнув зубами:
—    Ага, піймався?! Ану, побачу, як ти втечеш від мене!
Роззявив Вовк пащу і до півника.
Куррр так і вмер. Видима смерть страшна.
Тим часом Вовк глянув на півника ще раз. А він стоїть перед ним такий бідолашний, такий маленький.
«Небагато з нього наїдку,— подумав Вовк.— Як би його так зробити, щоб замість оцього голопузого пискляти жирну курку з'їсти?»
Поміркував, поміркував і каже півникові:
—    Знаєш що, Куррр? Я тебе їсти не буду. Жаль мені тебе. Але мені хотілося б зустрітися і погомоніти з твоєю мамою — товстою Квочкою. Десь гарна вона Курка,— говорив він далі,— коли зуміла народити і виховати такого славного хлопчика, як ти. Приведи її сюди, в гай. Ми тут погуляємо, послухаємо, як Синичка співа, як сюрчать коники. Добре?
Зрадів Куррр, каже:
—    Добре. Я її приведу. Почекайте, Вовче, тут. Я побіжу на ферму і одразу ж назад.
І побіг. По дорозі зачепився за бур'янину, мало не впав. Вовк сердито гукнув, бо добре їсти хотілося:
—    Та не плентайся, а мерщій біжи. І повертайся з мамою. Чуєш? З мамою, мамою, мамою!
—    Та чую,— одкинувши бур'янину, весело відповів півник і помчав. А як уже одбіг далеченько, спинився на горбочку і закричав:
—    А в мене мами немає! Я ж — інкубаторський!

 

 


* * *


 
Іван Сенченко. Як на лихо, то і в киселі пальця поламаєш. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.


ЯК НА ЛИХО, ТО І В КИСЕЛІ ПАЛЬЦЯ ПОЛАМАЄШ

 

Юрчикові треба було рішити задачку. Він поклав перед собою зошит, узяв олівчик. А рішати не хочеться. Та ще, на лихо, мама киселю наварила, насипала в миску, сказала:
—    Ти, Юрчику, урок готуй. Поки із задачкою впораєшся, і кисіль вихолоне.
Юрчикові до задачки не дуже, а киселю хочеться, хоч він і гарячий.
Зиркнув Юрчик у задачник чи не зиркнув, а до киселю тягнеться. Вмокне пальця й оближе. Вмокне й оближе.
А тут і мама в хату.
—    Учиш уроки, Юрчику?
—    Учу!
—    Як же ти вчиш, коли ще й задачки не списав?
— Еге які,— враз захлипав Юрчик.— А як я буду писати, коли палець болить? Ой! Ой! — ще дужче закричав Юрчик.— Так болить, що й доторкнутися не можна!
—    Та що ж із ним сталося? — спитала мама.— Чи не поламав часом?
—    Еге, поламав! — підхопив мамині слова Юрчик.
—    Об що ж ти його поламав? — допитується мама, позираючи на миску з киселем, втикану пальцями.
—    Об що? Об кисіль! — пхикнув Юрчик.— Ткнув, хотів покуштувати, чи гарячий, а палець і поламався. Та болить! Ой, болить! Ой, ой, ой...
Ну ви скажіть, яка біда сталася! Сказано: як на лихо, то і в киселі пальця поламаєш!
 
 


 
* * *

 

 

Іван Сенченко. Яке ж це сіно — сама суха трава. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.


 
ЯКЕ Ж ЦЕ СІНО - САМА СУХА ТРАВА

 

На літо Катруся і Юрчик поїхали до бабусі в село. В селі будиночки маленькі — хатами називаються.
І в бабусі була хата. Навколо хати садок росте, а в саду яблуні, груші, вишні... Ягоди і яблука ще зелені, їсти не можна ще. Так зате скільки тут затишних куточків! Заховайся та й грайся собі хоч до вечора.
Знайшла Катруся криївочку за кущем чорної смородини, послала ряднину, каже Юрчикові:
—    Давай гратися.
Довгенько гралися, аж чують — бабуся гукає:
—    Катрусе, Юрчику, де ви? На леваду ходімо, матраци свіженьким сінцем набивати!
Катруся і Юрчик повилазили із своєї схованочки і скільки сили подалися на леваду.
На леваді росли старі верби. На вербі сиділа сорока. Перескакувала з гілки на гілку, кричала:
—    Скрикуку, скрикуку, скрикуку!
Трава на леваді вже викошена, і бабуся поскладала її в гарненькі зелені копички.
—    Це сорока, це верби, це копички сухої трави,— клопотався Юрчик.— А от сіна й не видно. Бабусю, бабусю! — закричав він.— А чого тут тільки сорока, верби та три копички сухої трави? А де ж сіно? Ми дивилися, дивилися з Катрусею й не побачили...
А бабуся посміхнулася, похитала головою й сказала:
—    Повиростали в місті, то й не знаєте, що до чого. Оця суха трава в копичках і називається сіном...
—    Ну ти ж глянь! — скрикнув Юрчик.— А я й не знав!
—    І я не знала,— обізвалася Катруся.
—    То будете знати.
Розібрали копичку, понабивали матраци. Свіженьке сіно, м'якеньке, пахне. І так же гарно спати на ньому!

Іван Сенченко. Яке ж це сіно — сама суха трава. Ілюстрована збірка оповідань. За лісом, за пралісом золота діжа сходить. Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської.
 

За матеріалами: Іван Сенченко. "За лісом, за пралісом золота діжа сходить". Народні приказки та загадки в оповіданнях. Малюнки Олени Яблонської. Київ. Видавництво «Веселка», 1977 р., 42 с.

 

 

Більше творів Івана Сенченка на "Малій Сторінці":

Іван Сенченко. Оповідання для дітей

Іван Сенченко. Оповідання для дітей"Сім господинь", "Пастух рогатий" - дитячі оповідання Івана Сенченка. Також дивіться ілюстровану збірку оповідань "Мандрівна квітка", складену за народними приказками та загадками. До неї увійшли оповідання: "Виноград у саду", "Мандрівна квітка", "Що приснилось Катрусі", "Бій за гніздо", "Золота Ренета", "Горобчик Івасик", "Хто вишні поїв", "Льонок", "Добре, як голому в кропиві" та інші.   


Останні коментарі до сторінки
«Іван Сенченко. Ілюстрована збірка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить" - народні приказки та загадки в оповіданнях»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми