Більше...

Іван Андрусяк, "Як подружитися з Чакалкою" (мізансцена з п’єси для дитячого театру)


Іван Андрусяк

ЯК ПОДРУЖИТИСЯ З ЧАКАЛКОЮ

(мізансцена з п’єси для дитячого театру)


ДІЙОВІ ОСОБИ

Хрущ  — травневий жук. Страшненький, але добрий. Вилетів із вірша. Можливо, колись був Антоничем*1, а тепер знову живе на вишнях.

Стефа  — татова мазунка, мамине золотко, капосна вереда. Одне слово, наймолодша дитина в  сім’ї. Весела, кмітлива, але балувана. Ходить у старшу групу дитсадка.

Ча́калка — казкове страшидло, родичка Бабая. Кандидат педагогічних наук.

Ірця — трохи плаксива дівчинка з неповної сім’ї. Ходить зі Стефою в садочок.

Сіяр — хлопчик з родини афганських емігрантів. Добрий розбишака. Теж ходить зі Стефою в садочок.

Орина — дівчинка-розбишака, школярка.

Сестричка — старша сестричка Стефи, школярка.

Голос тата.

Голос мами.


Короткий зміст першої та початку другої дії

Вечір удома. Батьки зайняті своїми справами, Сестричка вчить напам’ять вірш Богдана-Ігоря Антонича*1, який їй задали в школі:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, які оспівував Шевченко.

*1 Богдан-Ігор Антонич  — український поет (1909–1937). Один із його віршів починається рядком: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...».

А Стефа нудиться і тому заважає Сестричці вчитися — вимагає, щоб та з нею погралася. Урешті сестрички голосно сваряться, навіть до бійки між ними доходить, і ображена Стефа відтак засинає, зневаживши попередження батьків про те, що вночі таку неслухняну дитину може забрати страшна Чакалка.
А Чакалка й справді приходить уночі й забирає у величезний звуконепроникний мішок не лише Стефу, а й її друзів із садочка Ірцю й Сіяра та школярку-розбишаку Орину. Несе вона їх далеко за місто, у темний ліс, посеред якого в давно покинутому людьми селі збереглася стара школа. У  тій школі й мешкає Чакалка — кандидат педагогічних наук.
Прокинувшись зранку в мішку, діти користаються тим, що втомлена Чакалка спить, і  вирішують утікати. Однак вони не знають дороги і не вміють орієнтуватися в лісі, тому блукають та  зазнають низки веселих пригод,  — і  врешті Чакалка їх знаходить і повертає назад до школи.
Тим часом Сестричка, виявивши, що Стефу викрали, дуже хвилюється і вимагає в батьків негайно викликати поліцію, наздогнати Чакалку і повернути малу вереду додому. Проте батьки пояснюють їй, що поліція тут не допоможе, бо Чакалка — казкова героїня, а отже, й перемогти її можливо лише по-казковому. І тоді Сестричка посилає Стефі на допомогу Хруща з Антоничевого вірша.

 

ДІЯ ДРУГА

Сцена 4


Клас Чакалчиної школи. Парти, дошка, вчительський стіл.
На партах купами навалено різноманітні штучні наїдки й напої: сухарики, чіпси, шоколадні батончики, газована вода у пластикових пляшках.
Орина, Сіяр, Ірця і Стефа все це з великим апетитом поїдають.


ОРИНА (з повним ротом, періодично запиваючи газованою водою просто з пляшки): Дива та й годі! Оце так обід! Сухарики, чіпси, кола, батончики «Віспа»... Саме те, що я найдужче люблю! І те, що батьки дозволяють хіба зрідка і з великою неохотою. Чакалка, виявляється, молодець!

ІРЦЯ: Ти обе-е-лезно! Віспа — се така дитяся хволо-о-ба...

ОРИНА: Ага! Є  ще кашлюк, кір і  скарлатина. Краса! І всі — шоколадні батончики. Ням-ням! Наїмося і похворіємо Чакалці на зло. Ми будемо лежати і балуватись, а Чакалку вхопить інфаркт!

СІЯР: А що таке цей... ін-факт?

ОРИНА: Хвороба така.

СІЯР: Ні, це недобре. Тоді і ми захворіємо, і Чакалка захворіє. І ніякої від цього не буде користі. Не школа, а лазарет.

СТЕФА: Якщо ми захворіємо, то балуватися не будемо. Тоді не хочеться балуватися. Але їсти все одно хочеться...


Заходить Чакалка.


ЧАКАЛКА: Наїлися? Тепер усі за парти! Починаємо перший урок!


Діти принишкли й неохоче сідають за парти. Лише Сіяр сідає не за парту, а на парту, демонстративно повертається до Чакалки спиною і звішує ноги на стілець.


ЧАКАЛКА (дещо розгублено): Ні, Сіяре, ти не на парту, а за парту сідай!

 

Іван Андрусяк. Як подружитися з Чакалкою. Мізансцена з п’єси для дитячого театру за мотивами повісті Івана Андрусяка Стефа і її Чакалка. Ілюстрації Ольги Кузнєцової

 

Сіяр із неохотою сідає на стілець, але ноги, схрестивши, виставляє на парту — як американець.
Чакалка ще дужче розгублена, але тоді все ж опановує себе й вирішує не звертати уваги. Вона стає перед класною дошкою, складає руки на грудях, глибоко вдихає і — урочисто починає:


ЧАКАЛКА: Ану, розкажіть мені, як ви втікали!

Діти дивляться на неї з  подивом. У  класі зависає гнітюча тиша. Навіть Сіяр забирає ноги з парти...

ОРИНА: Тікали, то й тікали! Вам що до того?

ЧАКАЛКА (хитренько примружившись): А ви все ж розкажіть.

СІЯР (люто блиснувши оченятами): Прямо тікали! Усе прямо і прямо! А вийшло криво...

ЧАКАЛКА: Звісно, що так. Але на що ви орієнтувалися, щоб було прямо?

СІЯР: На око!

ЧАКАЛКА: Зрозуміло.

СІЯР (сердито): Що вам зрозуміло?! Знущаєтеся, що перший раз не вийшло? Не хвилюйтеся: вийде другий, а ні — то третій, четвертий... Ми все одно втечемо! Все одно!

ЧАКАЛКА: А не втечете! Не втечете, бо не захочете!

ІРЦЯ (хлипаючи): Захо-о-осємо-о-о...

ЧАКАЛКА: Ні, не захочете, любі мої! Навіть тоді, коли знатимете, як орієнтуватися в  лісі. Адже для того, щоб утекти, треба знати, куди тікати. Ви знали?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Ні-і-і.

ЧАКАЛКА: А куди ж ви тікали?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Пря-а-амо...

ЧАКАЛКА: А треба тікати не просто прямо, а в якомусь певному напрямку, в  якусь сторону світу. Сторін світу є чотири: північ, південь, захід і схід. Ви про це чули?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Чу-ули...

ЧАКАЛКА: Щоб визначити, куди йти, найкраще орієнтуватися за компасом. Ви маєте компас?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Ні-і-і...

ЧАКАЛКА: Ото ж бо! Але це не страшно. Бо коли немає компаса, можна орієнтуватися за зірками. Ви бачили зірки, коли йшли?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Ні-і-і...

ЧАКАЛКА: Звісно. Бо був день, а зірки видно лише вночі. Але і вдень теж можна орієнтуватися. Скажімо, за сонцем. Звідки вставало сонце?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором, показуючи): Зві-і-ідти.

ЧАКАЛКА: Правильно. Щоб орієнтуватися за сонцем, треба стати так, аби вранішнє сонце було вам по праву руку. Тоді обличчям ви стоятимете на північ, праворуч буде схід, ліворуч — захід, а за спиною — південь. А ще можна орієнтуватися за деревами. На стовбурах старих дерев часто росте мох — бачили?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Ба-а-ачили...

ЧАКАЛКА: Отож найгустіше він росте са́ме з північного боку. А ще...

ОРИНА: Тю! Маєш тобі! Я гадала, що потраплю в справжню пригоду, а потрапила в банальну школу!


Орина сердито блимає окулярами й ображено випинає груди, де красується на футболці напис: «Школа не вовк, у ліс не втече».
Діти сміються.

 

СТЕФА: Пані Чакалко, а навіщо ви нам усе це розказуєте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас звідси — та й по всьому.

ЧАКАЛКА: Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І оповідаю це тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди тікати не захоче!

ОРИНА: А... чому?

ЧАКАЛКА: Ви ж неслухняні, правда?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Пра-а-авда!

ЧАКАЛКА: Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухняних дітей — ви ніколи над цим не задумувалися?

ІРЦЯ: Сцьоб злобити слухняними...

ЧАКАЛКА (обурено фиркнувши): Ото ще! Ні, слухняні діти мені й  близько не потрібні. Слухняні діти потрібні їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, розбишаки, пустуни... Знаєте навіщо?

СІЯР, ІРЦЯ і ОРИНА (хором): Наві-і-іщо?

ЧАКАЛКА: Бо лише з  таких дітей можуть вирости справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їм трішечки допомогти. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі діти все одно не потрібні — з ними лише клопіт, морока. І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу — позбавляємо батьків від таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні школи і виховуємо так, щоб вони виявляли й розвивали усі свої шкодницькі здібності. І  діти ніколи не тікають із чакалячих і бабаячих шкіл, бо тут їм дозволено все те, що заборонено вдома. Хлопчики можуть майструвати рогатки й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати волосся, вдягати, що заманеться, кусати й  дряпати одна одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися телевізор, навіть усі дорослі програми. І в інтернеті длубатися, й у комп’ютерні ігри грати скільки влізе. Тут можна все! І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати, де вам захочеться, — або не спати взагалі. І зуби не чистити. І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно... Тому неслухняні діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу до міста і  принесу новачків до вашої компанії,  — а  тоді й почнемо навчатися по-справжньому...

 

Іван Андрусяк. Як подружитися з Чакалкою. Мізансцена з п’єси для дитячого театру за мотивами повісті Івана Андрусяка Стефа і її Чакалка. Ілюстрації Ольги Кузнєцової


І Чакалка заводить свою пісеньку.

ЧАКАЛКА: А де тут неслухняні дітлахи?
Хи-хи!
Я нагадаю їм усі страхи!
Хи-хи!
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
до звуконепроникного мішка.

А хто це тут не слухає батьків?
Хі-хі!
Хто манну кашу їсти не хотів?
Хі-хі!
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
до звуконепроникного мішка.

А хто облаяв брата чи сестру?
Беру!
Кому комп’ютер заміняє гру?
Беру!
Усіх беру — хоч ноша і тяжка —
до звуконепроникного мішка.

Хто мамі помагати не хотів?
Хе-хе!
Хто з друзями не гра без копняків?
Ого!
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
до звуконепроникного мішка.

Хто мультики дивився б хоч до сну — 
ну-ну! —
а книжечки боїться як вогню?
Ой, ну!
Всіх заберу — хоч ноша і тяжка —
до звуконепроникного мішка.

Я добре знаю капості свої!
Еге ж!
З вас чакалки ростуть і бабаї!
Гурра!
Я кожному — хоч ноша це й тяжка — дам звуконепроникного мішка!


Співаючи, Чакалка виходить у зал і витанцьовує між рядами, намагаючись залучити до свого танцю охочих глядачів.
Виходить у кінці залу.


* * *

 


Сцена 5

 

Діти в класі.
Сіяр зосереджено майструє ножиком рогатку. Ірця спить, згорнувшись у куточку калачиком. Орина сидить по-турецьки і смачно хрупає чіпсами. Стефа думає.
Збоку, мовби у вікно, час від часу заглядає Хрущ. Діти його не помічають
.

ОРИНА: Ха-ха! Ти, Сіяре, був як Івасик-Телесик. Сідай, Івасику-Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь сідай. А як це весь сідай? Та м’яким місцем, як же іще! Ха-ха-ха! Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти не на парту, а за парту сідай. Сміхота!

СТЕФА (раптом схоплюється): А й справді! Як же я раніше не здогадалася!

СІЯР (здивовано відриваючись від роботи): Про що?

СТЕФА: Про казку!

СІЯР: Яку ще казку?

СТЕФА: Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той... як Івасик-Телесик...

СІЯР: Ніякий я  не Телесик! Я  Сіяр-завойовник! Вона сказала, що я можу мати тут справжню зброю — і я її матиму. Але спершу змайструю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!

ОРИНА: Ха-ха-ха! У неї, певно, теж рогатка є, і не одна. І вона тобі теж кудись уцілить.


Сіяр жбурляє в Орину цурпалком, із якого виріза́в свою рогатку. Але Орина легко перехоплює деревинку і з реготом кидає назад у Сіяра, а тоді починає жбурляти всім, що під руку втрапляє, примовляючи:


ОРИНА: Сіярику-Телесику, приплинь-приплинь до бережка! Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти!..

СТЕФА (щодуху): Та годі вам! Набалуєтеся ще! Ви не зрозуміли, про що я кажу. Про казку!

ОРИНА (єхидно): Тобі казочки захотілося? Тобі мамця її на ніч оповідає, щоб доця спокійненько заснула?

СТЕФА: Оповідає! І мамця, і татко. Тому я це й зрозуміла!

СІЯР: Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла!

СТЕФА: Чакалка — вона звідки? З казки! Чому вона так спокійнісінько розповідає нам, як втікати від неї лісом? Бо це — правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою можна боротися тільки так, як борються в казках!

СІЯР: Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний меч?

ОРИНА: Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати, нагодувати ним Чакалку, і  вона розсиплеться на дрібні шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на полях будяки повиростають... Не меліть дурниць, малявки! Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода! У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде більше. То хіба я випущу з рук таку нагоду? Та нізащо в світі! Ні, я  залишаюся тут, повчуся в  Чакалячій школі, стану справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому — і в мами буде шок!

СТЕФА (здивовано): А ти теж хочеш залишитися, Сіяре?

СІЯР (винувато): Я ненадовго. Лише доки не роздобуду справжню зброю. А тоді я їй покажу, де раки...

СТЕФА: То й залишайтеся!


Гримнувши дверима, Стефа виходить у ніч.


За мотивами повісті з книжки: Іван Андрусяк. Стефа і Чакалка. — Київ : Фонтан казок, 2016. Ілюстрації Ольги Кузнєцової.
Джерело: Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в  3, 4 класах. серії «Шкільна бібліотека». Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 20 - 31.

 

 


Останні коментарі до сторінки
«Іван Андрусяк, "Як подружитися з Чакалкою" (мізансцена з п’єси для дитячого театру)»:
Сніжок , 2017-12-20 18:38:14, #
Даша , 2018-01-23 14:31:14, #
анонім , 2018-02-08 17:00:23, #
валя , 2018-03-27 20:34:08, #
Бачинська Валерія , 2018-11-02 18:14:36, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 10     + Додати коментар
На сайті