На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. Уроки війни: хліб.
Проза війни. Авторське читання.
Ілюстрація Аніти Сергієнко (anitepi_art).
Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi
Прозовi мiнiатюри
УРОКИ ВIЙНИ: ХЛIБ
Тепер зрозумiла, чому та бабуся, що стiльки пережила, хлiб не викидала, й навiть крихти бережно збирала. Не тому, що хотiла зберегти, накопичити його для себе, а тому, що бачила очi тих, кого цi крихти могли врятувати, коли ïх, цих крихт, не було... Вiдправити до смiтника той шматочок, мовби зрадити тi очi, знецiнити ïх страждання. Страждання, якi могли бути ïï, та не стали, або торкнулися в меньшiй мiрi. Немовби вони не мали того хлiба, аби вона його мала. Й це почуття провини, свiдоме чи пiдсвiдоме. Цi збереженi крихти в долонi, як символ збереженого життя. Ним можно лише подiлитися: з пташкою, безхатнiм песиком... А викидати? Нi.
(22.03.2022)
На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі.
Уроки війни: він та вона.
Проза війни. Авторське читання.
УРОКИ ВIЙНИ: ВІН ТА ВОНА
Вiн проведе тебе з дитям у безпечне мiсце, а сам повернеться туди, де вибухи, руïни та смерть. Де секунди, як мiсяцi, а година за пару рокiв. I ти, котра казала, що не вiдпустить його, нi за що, нiколи, плачеш, та розтискаєш обiйми, бо це його свiдомий вибiр, поклик його свiтлоï Душi, i ти просто не маєш права збивати ïï з шляху, шляху безсмертя. Це на рiвнi незнаного ранiше почуття. Й хоча уста все ще шепочуть: залишся! Очима ви вже все один одному сказали. Й тепер, коли його не видко з вiкна, залишається лише чекати. Чекати й молитися. Та жити. Роблячи усе можливе, а iнодi не можливе. Тiльки тому, що в тебе, та багатьох таких як ти є Душа, яка iнакше просто не може, коли Батькiвщина у вогнi.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Спецрахунок НБУ для гуманітарної допомоги українцям
