Леся Воронина
НЯМЛИК І БАЛАКУЧА КВІТОЧКА
ТОВАРИСТВО БЕЗПРИТУЛЬНИХ КОТІВ
Розділ перший,
у якому Олянка фотографує котячі збори,
а Буцик дізнається про те, що й коти можуть отримувати медалі
Що це за дивні звуки?» — подумала Олянка, прокидаючись від пронизливого вереску, що долинав знадвору.
Крізь шибку до кімнати просочувалося бліде місячне світло. Дівчинка підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Те, що вона побачила, було таке дивне й кумедне, що вона голосно засміялася.
На дитячому майданчику, оточеному яскравими ліхтарями, просто під їхнім будинком зібралося кілька десятків котів. Вони сиділи скрізь — на лавочках і на гойдалці, на краю пісочниці й на гілках старої груші.
А посеред майданчика на каруселі примостився величезний рудий котяра з пухнастим хвостом.
Решта котів пильно дивилися на рудого, а він, підвівшись на задні лапи, почав щось швидко муркотіти.
Дівчинка придивилася і впізнала рудохвостого. Це був Пухнастих — кіт їхньої сусідки тьоті Галі, який несподівано зник іще місяць тому.
Олянка схопила фотоапарат, який їй подарували на день народження, і зробила кілька знімків.
А потім вихилилася з вікна і тихо покликала:
— Киць-киць!
Пухнастих наполохано озирнувся на дівчинку, прищулив вуха, а тоді щодуху чкурнув геть. Решта котів також кинулася врозтіч.
— Нічого не розумію, Пухнастик так любив зі мною гратися, а тепер злякався, наче я — баба Яга!
— Ти що, почала розмовляти сама з собою? — почувся тоненький голосок, і з маленького отвору в стіні, прикритого клаптиком шпалер, вистрибнув Буцик.
Нямлик, як завжди, був убраний у костюмчик із таким самим візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
У бляклому ранковому світлі нямлика майже не було видно. Тому дівчинка обережно взяла маленького чоловічка на руки і посадила на підвіконня.
— Уявляєш, Буцику, щойно я бачила котячі збори. Тут, у нас під вікном, на дитячому майданчику. Правда-правда, коти так верещали, що я навіть прокинулася. А коли вони мене побачили, то втекли...
— Гм, — недовірливо мугикнув Буцик, — особисто я котів не люблю. Це страшні нахаби. Одного разу я прогулювався вночі по сусідній квартирі, і рудий мордатий котяра вхопив мене за камізельку й почав підкидати в повітря. Я ледве втік від нього крізь потайний хід. Але я ніколи не чув, щоб коти збиралися зграями та ще й проводили якісь котячі збори.
— А ось — поглянь, — Олянка простягнула Буцикові фотоапарат і показала на маленькому екранчику те, що сфотографувала кілька хвилин тому.
— Постривай, та це ж і є отой кіт, від якого я ледве врятувався, — промовив нямлик, придивляючись до Пухнастика. — Але, знаєш, тепер він сам вскочив у халепу, он у нього який переляканий вигляд.
— Мені теж здалося, що у всіх цих котів якісь неприємності. Пухнастик так несподівано зник... Усі ми думали, що його в тьоті Галі вкрали.
— Тю, та кому він потрібен? — здивувався Буцик.
— Ти не розумієш — Пухнастик стільки разів перемагав на котячих виставках, що у квартирі тьоті Галі всі стіни обвішані грамотами, дипломами й медалями. А у вітальні висить величезний портрет тьоті Галі з Пухнастиком на руках. Тепер вона щодня сидить навпроти того портрета, дивиться на свого котика і тяжко зітхає. Ми їй пропонували взяти кошенятко, але вона й чути про це не хоче. Сподівається, що колись рудий чемпіон до неї повернеться.
— Дуже дивна історія, — замислився Буцик, — мабуть, я спробую її розгадати, але тільки після того, як трохи попоїм...
* * *
Розділ другий,
де Буцик, попоївши чудодійної каші, починає чарувати,
а Пухнастих готує своїх хвостатих друзів до нового життя
— Ой, вибач, я зовсім забула, — перепросила дівчинка, — частування на тебе чекає. Цього разу я принесла подвійну порцію!
Олянка витягла зі схованки під кріслом металеву коробочку, вщерть наповнену манною кашею, — чи, вірніше, Чарівною Стравою, як її називали нямлики.
Малий чоловічок дістав із кишені крихітну ложечку і почав швидко-швидко наминати кашу, примовляючи:
— Ням-ням-ням!
Не минуло й кількох хвилин, як коробочка спорожніла, а вдоволений Буцик акуратно облизав ложечку і сховав її назад до кишені.
— Ось тепер можна братися до діла, — проказав нямлик і вдоволено потер ручки.
Олянка вже звикла до того, що Чарівна Страва може подіяти на нямлика в будь-яку мить.
Тому вона не здивувалася, коли раптом на її очах маленький чоловічок збільшився і перетворився на хлопчика, вбраного у кумедний квітчастий костюмчик і такий самий ковпачок.
— Спершу треба простежити, куди поділися усі ті коти. Певно, у них десь тут поблизу є якась схованка. Полетіли! — сказавши це, Буцик ухопив Олянку за руку, і вони разом вилетіли крізь відчинене вікно.
За мить дівчинка й нямлик плавно приземлилися посеред двору.
— Поглянь, ось сліди котячих лап. Ого, тут і справді була величезна котяча зграя. Цікаво, навіщо вони збиралися? Невже лише задля того, щоб понявчати під твоїми вікнами?
— А може, Пухнастик хотів, щоб його почула тьотя Галя?
— То чому ж він утік, коли ти його покликала? Я відчуваю, що за всім цим криється якась таємниця, і без Пухнастика ми її не розгадаємо.
Уночі пройшов дощ, і тому на вологій землі було добре видно відбитки круглих котячих лапок. Сліди зникли біля великого скляного павільйону, що стояв посеред густого старовинного парку.
— Як ми туди зайдемо? Он який замок висить на дверях! — захвилювалася Олянка.
— Чи ти забула — після такої порції Чарівної Страви я можу пройти крізь будь-які стіни, — нямлик приклав долоню до скляної поверхні й ступив усередину темного павільйону.
Тримаючись за Буцикову руку, Олянка теж легко туди пройшла — їй було страшенно цікаво, куди ж поділися коти.
— Чуєш? — прошепотів Буцик.
Олянка прислухалася, але нічого не почула. Нямлик приклав палець до губ і показав, щоб вона йшла за ним. Вони обережно скрадалися довгим скляним коридором і нарешті побачили тьмяне світло.
Дівчинка зазирнула всередину величезної зали зі сценою посередині й завмерла, вражена побаченим.
На сцені, вишикувавшись у кілька рядів, стояли коти. Були серед них зовсім маленькі кошенята, були прості сіренькі кішечки й дорослі мордаті коти усіх кольорів і відтінків.
І видно було, що всі вони — безпритульні. Перед ними на задніх лапах стояв Пухнастик і урочисто промовляв:
— Дорогі хвостаті друзі! Я зібрав вас із підвалів, підворіть та горищ, бо ви нікому не потрібні.
Безпритульні коти захитали головами й жалібно занявчали на різні голоси.
— Колись я жив у затишній квартирі й тричі на день їв котячі консерви і запивав їх свіжим молочком. Я думав, що моя господиня тьотя Галя любить мене. Але потім зрозумів, що їй потрібні були тільки мої медалі. А коли я не переміг на останній котячій виставці, моя господиня схотіла мене продати. Тоді я й подався світ за очі. А коли побачив, скільки котів не мають ні даху над головою, ні їжі, то вирішив зібрати вас усіх і навчити... співати. Ми будемо влаштовувати котячі концерти, а люди нас за це годуватимуть. Згода?!
— Згода! Згода! — закричали безпритульні коти.
— Тоді почнемо, — скомандував Пухнастик і змахнув лапами.
І тут піднявся такий страшний лемент, якого Олянка не чула ніколи в житті. Вона затулила вуха й озирнулася на Буцика. Та, здавалося, котячі співи дуже розвеселили нямлика, бо він реготав так, що аж схопився руками за живіт.
* * *
Розділ третій,
у якому звучить неймовірно зворушлива пісня,
і читач разом з Олянкою та Буциком ледве стримує сльози
— Ти чого? — здивувалася Олянка, дивлячись на Буцика.
— Просто я уявив, як ці котяри співатимуть перед публікою. Наприклад, зберуться посеред міста рано вранці й почнуть отак верещати на сотню голосів. Боюся, що мешканці вашого міста не дуже зрадіють...
— Зажди, — перебила нямлика дівчинка, — я не зрозуміла, що там Пухнастик казав про тьотю Галю?
— Він сказав, що господиня хотіла його продати. Через те, що він не виграв медаль.
— Тут щось не так, — захвилювалася Олянка, — я ж бачу, наша сусідка весь час шукає свого Пухнастика, навіть порозвішувала оголошення по всіх стовпах: «Прошу того, хто знайде надзвичайно вродливого рудого кота із зеленими очима й дуже пухнастим хвостом, повернути його за пристойну винагороду». І фотографії Пухнастика скрізь розклеїла. До нас перший час зносили котів з усіх усюд. Я навіть дивувалася — ніколи не підозрювала, що в нашому місті є стільки рудих котиків.
— Шкода, що цей Пухнастик не вміє читати, а то б, може, він сам повернувся, — пожартував нямлик — А якщо серйозно, то, може, тьотя Галя шукає свого кота якраз для того, щоб якомога дорожче його продати...
Поки Олянка з Буциком розмовляли, котячий хор заспівав трохи тихіше і злагодженіше. А найдивнішим було те, що дівчинка й нямлик поступово почали розрізняти слова. Пісня була така сумна, що в Олянки навіть сльози набігли на очі, а хвостаті співаки виводили на різні голоси:
|
|
Сердешні малі кошенятка Не мають ні мами, ні татка, Самі вони містом блукають І жалісну пісню співають, Їм хочеться м'яса і риби Чи крихти засохлого хліба. Та марні усі сподівання, Не жде їх смачне частування! А ви сидите у квартирі І булку їсте із кефіром. У вас на ногах теплі капці, — А в котика вавка на лапці. У вас в холодильнику шинка, — А в котика змокла вся спинка. Іде під дощем він і плаче, Та сліз цих ніхто не побачить... |
|
Дівчинка поглянула на нямлика і помітила, що й Буцик крадькома змахнув з очей непрохану сльозу.
— Я ніколи не замислювалася над тим, як важко живеться безпритульним тваринам, — прошепотіла Олянка.
— І я теж якось на це не звертав уваги, — відповів нямлик, а тоді рішуче вхопив дівчинку за руку й потяг її до виходу з павільйону.
— Зачекай, ти куди мене тягнеш? — здивувалася Олянка.
— Нам треба пробратися до Пухнастикової господині. Щось мені дуже не подобається ота розповідь про медалі.
— А чому ти просто не можеш нас перенести до тьоті Галі?
— Як ти не розумієш? Проходити крізь скляні стіни — це все одно, що пірнати в прохолодне глибоке озеро. Для цього треба володіти особливою майстерністю. Ніколи не знаєш — пропустить тебе скло, чи ти застрягнеш у ньому, як необачна муха в павутинні. З усього нямликового роду цей фокус уміють робити лише двоє — мій рідний дядечко Юліан і я. А щоб перенестися з одного місця в інше, багато чарів не потрібно. Досить просто сплеснути в долоні й уявити місце призначення.
— Слухай, Буцику, а мені дуже страшно проходити крізь скло. Я весь час боюся з усієї сили буцнутися об нього лобом. От, якби я змогла так, як ти, плеснути в долоні й потрапити, куди захочу... Як ти гадаєш, у мене це може вийти? — запитала Олянка й благально подивилася на нямлика.
— Зі здорованями все набагато складніше. По-перше, на вас зовсім не діє Чарівна Страва. А по-друге, я не впевнений, що ти вже готова до чаклування...
— Буцику, я готова, готова, — ти лише скажи, що треба робити!
* * *
Розділ четвертий,
де ми стаємо свідками жахливого шахрайства,
і на наших очах Сніжок перетворюється на Пухнастика
Нямлик із сумнівом подивився на дівчинку, а тоді рішуче стріпнув головою й прошепотів їй на вухо лише два слова. Напевно, вам дуже хочеться знати, що то були за слова.
Але ж ви самі розумієте, що якби ці чарівні слова знали всі, то нічого доброго з цього б не вийшло. Ось, наприклад, не хочеться людині йти в дитячий садочок. Вона швиденько шепоче заклинання і — раз! — зникає невідомо куди.
Або сидиш ти над тарілкою супу й виловлюєш звідти шматочки противнючої розвареної цибулі, а бабуся весь час заглядає на кухню й повторює:
— Май на увазі, поки не доїси суп, гуляти не підеш!
А ти — раз! — тихенько шепочеш чарівні слова і опиняєшся на пляжі десь у далекій Африці.
Олянка замружилась і уявила, що вони з Буциком стоять у передпокої сусідчиної квартири, а потім проказала ті слова, які почула від нямлика. Коли дівчинка розплющила очі, то зрозуміла, що чари подіяли.
Вона стояла біля великого люстра, що висіло у передпокої помешкання їхньої сусідки. Та що це? Коли Олянка туди зазирнула, то не побачила у гладенькій блискучій поверхні дзеркала ні себе, ні Буцика.
— Не бійся, про всяк випадок я зробив нас обох невидимими. А тепер треба подивитися, чим займається тьотя Галя. Бачиш, он із-під дверей її кімнати пробивається світло.
Олянка підкралася до дверей і почала тихенько тягнути їх на себе. Двері так голосно зарипіли, що дівчинка завмерла на місці, забувши, що вони з нямликом — невидимі.
— Знову ці протяги гуляють по хаті, — пробуркотіла тьотя Галя сердитим голосом.
А Олянка, полегшено перевівши подих, припала до шпарини й зазирнула до кімнати. Спершу вона не повірила своїм очам. Тьотя Галя стояла біля великого обіднього столу, на якому видніла купа баночок, пляшечок та коробочок, і фарбувала великого білого кота в рудий колір.
Кіт сумно дивився на розпашілу жінку, і видно було, що фарбуватися йому зовсім не хочеться. Та що могла зробити бідолашна тварина? Адже тьотя Галя міцно тримала його за повідець, примовляючи:
— Ось так, ось так! Був ти Сніжком, а станеш Пухнастиком! Іще кілька тюбиків рудої фарби, і ти станеш новим чемпіоном. А до хвоста ми приклеїмо тобі трохи шерсті. Ану, не смикайся! Треба, щоби ця краса протрималася хоча б один день.
— Бачиш, я був правий! — озвався Буцик. — Твоя сусідка тільки прикидалася лагідною й доброю. А головним для неї були лише медалі й призи! Тепер я розумію, чому сердешний Пухнастик від неї втік, коли програв змагання.
— Зажди. Здається, я розумію, чому тьотя Галя так хотіла розшукати свого Пухнастика, а тепер дістала десь цього сердешного білого котика й перефарбовує його. Вчора я бачила величезне оголошення. У нашому місті відбудеться міжнародний котячий конкурс краси «Містер Няв».
Господар кота-переможця отримає великий грошовий приз. І проходитиме цей конкурс якраз у тому павільйоні, де зараз співає котячий хор.
* * *
Розділ п'ятий,
у якому Олянка пробує створити собі двійника,
а тьотя Галя розповідає по телебаченню про свою любов до тварин
— Доню, прокидайся — час іти в садочок! — почула Олянка мамин голос і ледве розплющила очі.
Вона одразу ж пригадала свою вчорашню пригоду. Додому вона повернулася лише під ранок, коли небо на сході почало сіріти.
Вони домовилися з Буциком зустрітися вранці, але, мабуть, нямлик також дуже втомився і проспав їхню зустріч.
«Що ж робити?» — розпачливо думала дівчинка, повільно натягаючи тісні смугасті колготки й надягаючи свою улюблену сукенку з вишитим рудим котиком на кишеньці.
Раніше дівчинка ніколи не звертала уваги на те, що вишитий котик дуже схожий на Пухнастика. А тепер, поглянувши на усміхнену котячу мордочку, вона зрозуміла, що їй слід робити.
Одного разу Буцик уже проробляв такий фокус, а тепер Олянка хотіла повторити його сама. Адже вчора вночі малий чоловічок довірив їй таємне заклинання, і вона вже змогла перенестися за допомогою чарівних слів у помешкання підступної тьоті Галі...
— Молодець, ти вже майже зібралася, — похвалив дочку тато, зазирнувши до її кімнати.
— Так, не хвилюйся, зараз я буду готова! — вигукнула Олянка й підстрибом побігла до ванни.
Там вона вхопила шматочок пахучого полуничного мила, підставила його під струмінь води, а тоді замружилася, подмухала на нього і проказала два чарівні слова.
— Ой, як холодно, як мокро! — почула вона ніжний голосок.
Перед Олянкою стояла дівчинка — точнісінька її копія. Ось лише вираз обличчя у цієї дівчинки був дуже сумний і невдоволений, а в очах бриніли сльози.
— Кулько, не плач, — заспокоїла двійника Олянка. — Ти мені дуже потрібна. Підеш замість мене в садочок?
— Та що ти, я така тендітна, така ніжна, така вразлива, — захлипала Кулька. — А якщо почнеться дощ? Та я ж просто розтану!
— А я дам тобі свого жовтого дощовика! Крізь нього жодна краплинка не просочиться! І перестань пхинькати, хіба тобі не хочеться допомогти врятувати бідолашну тварину? Уяви собі, ходить безпритульний котик під дощем, у нього мокрі вушка, спинка й лапки. І нема кому його пожаліти... А якби ти чула, як він співає...
— Ну, годі вже, годі! — зойкнула Кулька. — Я ж-тебе попереджала — у мене надзвичайно м'яке серце... Я згодна. Тільки за однієї умови — колись я також хочу почути, як співає цей обдарований, хоча й нещасний котик.
— Ура! — закричала Олянка. — Я знала, що на тебе можна покластися!
— Ні-ні! На мене не можна нічого класти, а то я просто лусну! — захвилювалася Кулька.
Мама й тато дуже поспішали на роботу, тож зовсім не звернули уваги на те, що їхня дочка трохи змінилася. Щоправда, тато принюхався і сказав мамі:
— Яка у нас акуратна донечка. Помилася так, що від неї на метр пахне суничним милом!
Щойно за батьками й за Кулькою зачинилися двері, як Олянка вилізла з-під ліжка й почала діяти. Спершу треба було дізнатися, коли почнеться конкурс.
Саме зараз йшла ранкова телевізійна передача про домашніх тварин під назвою «Роги, крила та хвости». Там уже, напевно, мали розповідати про конкурс.
Перший, кого дівчинка побачила, ввімкнувши телевізор, була... тьотя Галя. Вона вмостилася у зручному глибокому кріслі, а на руках у неї сидів великий пухнастий рудий кіт.
«Невже Пухнастик все ж вирішив повернутися до своєї господині-шахрайки?» — подумала Олянка, але, придивившись, зрозуміла, що на колінах у сусідки сидить перефарбований Сніжок.
— Найголовніше — це любити свого чотирилапого друга, — щебетала тьотя Галя й чухала кота за вушком. — Для мене головне, щоб мій муркотун був щасливий та здоровий, а отримає він головний приз чи ні — мені байдуже!
— А чому він такий сумний? — запитала в тьоті Галі ведуча.
— Та що ви, то він просто засоромився. Мій Пухнастик надзвичайно сором’язливий — весь у свою хазяйку!
— Отож, — сказала ведуча, — усіх наших глядачів запрошуємо на конкурс «Містер Няв», який розпочнеться о 10-й годині ранку у скляному павільйоні, що стоїть посеред центрального міського парку.
* * *
Розділ шостий,
де судді намагаються зробити правильний вибір,
а Олянка їм у цьому допомагає
До початку конкурсу залишалося зовсім мало часу. Олянка все ще сподівалася, що Буцик ось-ось вистрибне з потайного отвору в стіні, але врешті зрозуміла, що нямлик не з’явиться і їй слід діяти самій.
Вона замружилася, проказала заклинання — і за мить уже стояла посеред схвильованого натовпу, що оточував високий подіум, на якому по черзі походжали коти зі своїми господарями.
Дівчинка й не підозрювала, що на світі існує стільки котячих порід. Були тут коти з довжелезною шерстю й великими пласкими мордами, були зовсім лисі, з маленькими видовженими мордочками й тоненькими голими, як у пацюків, хвостами.
Але увагу всіх глядачів та суддів привертав великий яскраво-рудий кіт з таким пухнастим хвостом, що решті котів біля нього просто не було чого робити.
Та ось прозвучав ґонґ і всі учасники змагання вийшли на сцену.
До них підходили судді, заглядали їм у вуха, смикали за шерсть і мацали подушечки на лапках.
Тьотя Галя, яка з нагоди міжнародного котячого конкурсу вбралася у довгу сукню рудого кольору, обшиту золотими блискітками, сяяла від щастя. Вона, усміхаючись, поглядала на суддів, які про щось радилися.
Врешті найповажніший дядечко-суддя у чорному фраку і з краваткою-метеликом на шиї прокашлявся й урочисто оголосив:
— Переможцем нашого конкурсу визнано найвродливішого і найпородистішого кота Пухнастика. Особисто я об’їздив цілий світ, але такої котячої краси не бачив зроду!
— Ура! Слава! — загукала публіка й зала вибухнула оплесками.
Тьотя Галя, наступаючи на поділ рудої сукні, вибігла на сцену, притуляючи до грудей кота-переможця.
Суддя повісив на шию котикові велику золоту медаль, потис йому лапку, а тоді вручив тьоті Галі диплом і товстенький конверт із грішми.
— Дякую, дякую, — повторювала тьотя Галя і вдоволено мружилася від спалахів фотоапаратів.
Її оточили журналісти, а Олянка, скориставшись нагодою, підійшла до сумного перефарбованого Сніжка й кілька разів провела по його лискучій рудій шерсті серветкою, просякнутою засобом для виведення плям. На спині у кота з'явилися дві білі смуги, а потім шерсть із хвоста почала відпадати товстими пасмами.
— Що це?! — вражено вигукнув суддя, помітивши, які дивовижні перетворення відбуваються з переможцем.
— Фарбований кіт! — закричали журналісти і спрямували камери на Сніжка. Перелякана тварина врешті вирвалася з рук підступної тьоті Галі й чкурнула геть зі скляного павільйону. Медаль злетіла з його шиї й із дзенькотом покотилася по підлозі. .
І в цю мить на сцену почали вибігати безпритульні коти. На відміну від своїх породистих родичів, вони були худющі й брудні.
— Проженіть цих приблуд, — обурено закричали організатори конкурсу, і до сцени побігли охоронці з палицями в руках.
Ось тут Олянці знову стали у пригоді чарівні слова, які їй прошепотів на вухо нямлик Буцик. Варто було дівчинці їх промовити, як охоронці завмерли на місці, й безпритульні котики вишикувалися на сцені у кілька рядів.
Перед ними став Пухнастик. Він підніс вгору лапи, і котячий хор заспівав сумну котячу пісню, яку Олянка й Буцик уже чули минулої ночі. Але тепер коти співали ще краще — видно, далася взнаки багатогодинна репетиція.
Усі присутні вражено слухали котячий спів, а коли пісня скінчилася, публіка почала несамовито плескати в долоні й кричати:
— Браво!
— Це сенсація!
— Співочі коти!
— Такого немає ніде у світі!
— Ось кому треба давати золоту медаль! — промовив головний суддя.
— А на гроші, які привласнила шахрайка тьотя Галя, треба побудувати притулок для цих бідолашних тварин! — вирішили решта суддів.
— Та це ж мій любий Пухнастик! — зарепетувала тьотя Галя, — киць-киць-киць!
Але кіт навіть і не глянув на свою колишню господиню. Він ґречно вклонився суддям і публіці й скромно сів біля своїх безпритульних друзів.
— То як, ти задоволена, що все так гарно скінчилося? — це був знайомий голос Буцика.
Олянка озиралася навсібіч, але нямлика ніде не було видно.
— Не шукай мене — я зробився невидимим, адже з цими журналістами треба бути дуже обережним. Сфотографують тебе непомітно, а тоді шукатимуть скрізь і всюди. Так ще й до нашої Країни нямликів можуть добратися...
— Слухай, Буцику, а чому ти мені не допоміг? Мені все довелося робити самій — і Кульку вичарувати, і Сніжка від фарби відмивати, і охоронців затримувати...
— Але ж ти і сама впоралася. А я, на всяк випадок, весь час був біля тебе. Просто ти мене не бачила. Ти ж хотіла навчитися чарувати сама?
— Так, звичайно, — усміхнулася дівчинка, — а тепер, якщо ти не проти, я вичарую своє повернення. Треба вже мінятися місцями з Кулькою. Та й тобі варто завітати до нас у садочок. Тим більше, що сьогодні у нас на вечерю має бути манна каша!
За матеріалами: Леся Воронина. "Нямлик і Балакуча Квіточка". Ілюстратор Катерина Білетіна. Київ, видавництво "Грані-Т", 2008 р., стор. 46 - 67.
Читати усі частини книги Лесі Ворониної "Нямлик і Балакуча Квіточка":
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 