Григір Тютюнник. Збірка оповідань та казок "Степова казка" (слухати)

 

На відео: Григір Тютюнник. Збірка оповілань та казок "Степова казка".

 

 

 

 

 

Григір Тютюнник

СТЕПОВА КАЗКА

(збірка оповідань та казок)

 

Зміст:

Забутий курінь
Як свисне бабак...
Небезпечний приятель
Ходи, біда, стороною

 

 

«Увага! На нашому сайті представлено лише фрагменти оповідань та казок.

Повний текст творів, на превеликий жаль, вилучено за запитом правовласників!»

 

 

 

ЗАБУТИЙ КУРІНЬ

Ніхто вже не пам'ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі.
Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні—вітри чорні; вдосвіта—блакитні; в полудень — прозорі; звечора—зелені... І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках: чорний вітер, опівнічний, стогне, по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськае, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур'яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій... А на самому верху Куреневому тополеня росте — залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки — хтозна. Приблудне тополеня.
Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діро-махи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку — зась, тому що і двері, і дірки, і бур'яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними... Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек... Яка думка, така й сіть!
Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль, залетів та ніяк не вибереться.
І ніхто вже не пам'ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові — і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам... А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди й пісні засинали, і тільки полум'я од вогнища то шугало вгору червоними шпичаками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один....

 

Далі — слухаймо відео...

 

 

 

 

 

 

ЯК СВИСНЕ БАБАК...

Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур'янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитки щі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух.
—    Пфу! — сказав підземельник, кинувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
Біля Куреня, в бур'янах, і далі в степу було тихо, а туман — теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
—    Пфу! Як червоно...
Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
«Гм, де ж це я опинився?» — подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв   ноги — передні, з гострими   роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
—    Ту-ру-ру, ту-ру-ру, — замугикав він і рушив обдивлятися та обнюхувати Курінь з усіх боків.
Курінь пах землею і мохом і видавався підземель-никові горою, що зникала десь високо в тумані. А бур'яни навколо — як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
«Добре було б отуто вирити колодязь,— подумав підземельник.— 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий — води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки... Спробуй!»
І тут він опинився навпроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовничо:
—    Турр, турр!
У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
«Гм, виходить, я прокинувся перший.— подумав підземельник.— А може, ще й Бабак не свистів, ще й не весна, а тільки відлига?»
І вже геть осмілів   (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
—    Ану не наступаться! — І луна в Курені теж погрозливо проказала:
«Ану не наступа...»
Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно — в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовничо ворушили вусиками...

 

Далі — слухаймо відео...

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПРИЯТЕЛЬ

Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла — теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало — впала роса, вечір заходить.
А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?
Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він… Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався — і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й не кінчив, блиснуло двое веселих оченя'т і почувся неголосний добрий сміх: хох-хохо-хох…
А тоді ще й голос:
—    Вилазь, Кроте, не бійся.
—    Не вилізу,— озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори.— Не вилізу, бо я тебе знаю: ти — їжак!
І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.
—    Вилазь, кажу, я зараз не голодний,— промовив він.
—    Еге, так я тобі й повірив,— прогув Кріт.— Ти за мною торік ганявся, щоб з'їсти... Знаю я вашого брата.
—    То, мабуть, не я, хох-хох...—засміявся їжак,— бо я від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. Ей, Павуче! — гукнув угору до Павукової сіті.— Скажи йди Кротові, що я не голодний...
Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:
—    Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
—    А ти відки знаєш?—спитав Кріт з підземелля.
—    Знаю-знаю,— заторохтів Павук,— я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих...
Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
—    Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
—    Отже не займу! — вигукнув їжак і додав ображено: — Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!
Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько — про всяк випадок.
—    Ходімо в степ погуляємо, погомонимо,— сказав їжак.— Ходімо?
—    Про що ж ми з тобою гомонітимемо? — буркнув Кріт.— Як я сердитий, а ти ні.    '
—    А так і гомонітимемо,— одказав Їжак. — Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача — це таке: сказав їй «мовчи!»—вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?
—    Ходімо, — не дуже охоче погодився Кріт. — Тільки як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш...
—    Гаразд,— погодився Їжак.—Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу... Тоді ти краще тікай.
І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.
Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген край неба червоніла сонячна заграва, та вітерець ледве чутно дихав.
—    Я тебе од самого полудня ждав, — промовив Їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його.— Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи, ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось кажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає... Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать... А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?
—    Риюся,— одказав Кріт. — Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв'яків повно...
—    Як — три поверхи? — здивувався їжак. — Хіба тобі простої нори мало?
—    Мало,— сказав Кріт.— Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі — і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає... Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або аж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух!— по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: — Очі світять, язик як голка... Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверха на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він попокрутиться!
—    А як на останній поверх зажене, тоді як?—аж зупинився од цікавості їжак.
—    Ніяк,—усміхнувся Кріт.—З останнього поверху вихід є.
—    Хо-хо! Попалися б вони мені! — реготнув їжак.— Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!
—    То ж тобі, у тебе оно голки які,—сказав Кріт.— Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.
—    Те-те,— образився їжак.— І ти, бачу, мене за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, і хапаю не за хвіст, а за голову.
—    Таж вони кусаються отрутно!—вигукнув Кріт.
—    Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня мене не бере.
—    А нашого брата бере,— похнюпився Кріт.
Вони йшли бур'янами, часто ставали й прислухалися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш — і друга, і ворога. Бувало й так, що Кріт відставав, тоді доганяв їжака, облизувався й казав сором'язливень-ко:
—    Слимачок трапився...
І Їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком і казав:
Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Як голодний, то нічим не побракуєш. Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв'ячка всячиною. А тепер ні. Тепер аби .Лишень до села добився, а там знайду чим поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком...
—    І молоком?! — здивувався Кріт.
—    Атож. Оце, буває, виставлять хазяїни мисочку молока своїм прислужникам — котам, собакам тощо, а вони ще й носом крутять. То я вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді — теж моє. Яблуко під яблунею трапиться — сюди його. Ти яблук ніколи не куштував?..

 

Далі — слухаймо відео...

 

 

 

 

 

 

ХОДИ, БІДА, СТОРОНОЮ

І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, не сподівався, яка то біда ждала їх уранці. А сталося от що.
Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до нього рум'яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що все наближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало їжакове кубло та Кротова й Мурашині нори, і Павукова сіть дрижала дрібненько.
Прокинувся Їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігали мурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було: він кидався глибоко в норі з поверха на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі. Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був на один грім, а цей, що наближався,— на сто!
Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли, наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такий ядучий, що й не продихнеш.
—    А що, хлопці,— сказав хтось дуже голосно,— приорем старого Демидовича, а чи пожаліємо?
Зачувши ці слова, Їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутко випростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:
—    Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!
І загуло все товариство разом:
—    Ходи, біда, стороною! — сказало дев'ять тисяч чотириста мурах.
—    Ходи, біда, стороною, хек-хек... — вихекував Павук, бігаючи кружка по своїй сіті.
—    Ходи, біда, стороною! — гув з нори Кріт.
—    А Їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:
—    Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!
—    ...А навіщо нам його приорювати, — сказав другий, лагідніший і тихіший голос. — Дивіться, скільки тут усякої степової братії оселилося! Оно їжак зіщулився, он Павучисько гасає з переляку, нора оно свіжа кротяча, мурах ціла туча... Хай вони собі живуть! А Курінь давайте однесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще в пригоді стане.
І тут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптом:
—    О-о-ох!
І піднявся вгору, і повільно поплив над землею, даленіючи...

 

Далі — слухаймо відео...