"Степова казка" (Григір Тютюнник)


Григір Тютюнник, Степова казка

 

Григір Тютюнник

СТЕПОВА КАЗКА

 

Завантажити ілюстровану книгу Григора Тютюнника "Степова казка" (djvu.zip)

 

 

Григір Тютюнник. Степова казка. Художник Яким Левич.

ЗАБУТИЙ КУРІНЬ

Ніхто вже не пам'ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі.
Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні—вітри чорні; вдосвіта—блакитні; в полудень — прозорі; звечора—зелені... І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках: чорний вітер, опівнічний, стогне, по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськае, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур'яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій... А на самому верху Куреневому тополеня росте — залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки — хтозна. Приблудне тополеня.
Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діро-махи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку — зась, тому що і двері, і дірки, і бур'яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними... Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек... Яка думка, така й сіть!
Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль, залетів та ніяк не вибереться.
Забутий Курінь.
І ніхто вже не пам'ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові — і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам... А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди й пісні засинали, і тільки полум'я од вогнища то шугало вгору червоними шпичаками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував,— дядька Демида, теслі і вшивальника.
Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
—    О-ох! Болять мої кісточки... Мабуть, на дощ. А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом'яні кулі в'язать, а далі ще й ушив, то перш, ніж сісти на траву і закурити цигарку, — а може, на радощах, що Курінь уже готовий,— вигукнув весело:
—    Хух! Заморився, хай тобі абищо.
Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі:
—    Ш-шо-о? Вік стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ.
Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
—    О-ох!
А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом'яною чуприною Куреневою й терся об його солом'яні боки, він усе казав і казав здивовано:
—    Ш-шо-о? Ш-шо-о?
Коли ж привезли і зсадили з воза на землю. Курінь радо видихнув:
—    Хух!
І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
—    Ой, рятуйте, яка хмара насуває. Гайда, людоньки, до Куреня!
Або:
—    Де се воно вогнище так виграє в степу?
—    А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
Тепер — ні. Тепер хіба мо' хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
—    Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
—    То був колись Курінь,— одкажуть йому.— Тепер там ніхто не живе.
Та й по всьому.
Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже думають, що її й нема. Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм...

 

Григір Тютюнник. Степова казка. Художник Яким Левич.

ЯК СВИСНЕ БАБАК...

Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур'янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитки щі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух.
—    Пфу! — сказав підземельник, кинувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
Біля Куреня, в бур'янах, і далі в степу було тихо, а туман — теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
—    Пфу! Як червоно...
Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
«Гм, де ж це я опинився?» — подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв   ноги — передні, з гострими   роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
—    Ту-ру-ру, ту-ру-ру, — замугикав він і рушив обдивлятися та обнюхувати Курінь з усіх боків.
Курінь пах землею і мохом і видавався підземель-никові горою, що зникала десь високо в тумані. А бур'яни навколо — як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
«Добре було б отуто вирити колодязь,— подумав підземельник.— 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий — води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки... Спробуй!»
І тут він опинився навпроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовничо:
—    Турр, турр!
У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
«Гм, виходить, я прокинувся перший.— подумав підземельник.— А може, ще й Бабак не свистів, ще й не весна, а тільки відлига?»
І вже геть осмілів   (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
—    Ану не наступаться! — І луна в Курені теж погрозливо проказала:
«Ану не наступа...»
Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно — в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовничо ворушили вусиками.
—    Ти хто такий?! — почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.
—    А ви хто? — сердито буркнув підземельник.— І чого лоскочетесь?
—    Ми Мурахи,— поважно одказав той, що сидів на носі.— А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш, ногою на вхід до нашого мурашника? хто такий будеш? і чого тобі в нас треба? Тільки відповідай швидко, бо нам ніколи.
—    Я Кріт, — сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йому стало приємно, навіть смішно трохи,—і шукаю, в кого спитати, чи свистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, як ви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви — ватаг, то скажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вас тут є, бо я, правду кажучи, ніколи ще не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?
Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їм вусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:
—    Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень; поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі: гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь... А всіх нас дев'ять тисяч двісті. Але поки я казав вам, що нас дев'ять тисяч двісті, нас набралося вже дев'ять тисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев'ять тисяч триста, то нас набралося вже дев'ять тисяч чотириста, бо ми ще тільки прокидаємося від зимового сну...
—    Так, так, я сам тільки що прокинувся,— зітхнув Кріт, бо знову відчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: адже внизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажок був такий люб'язний...— Я хотів би подивитися, чи не можна й мені десь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу, де не вийду з-під землі,— скрізь сонце. Іще бачу я: земля тут сира, м'яка... У ній, напевно, є багато черв'ячків, а я, правду сказати, дуже люблю ними снідати.— Тут Кріт сором'язливо посміхнувся і додав: — І обідати.—Тоді посміхнувся ще раз і ще раз додав: — І вечеряти.
—    То, будь ласка! — погодився Мурашиний ватажок.— Будьте нашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав рити нору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тільки зараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви,— пробачте, що знов нагадую,— затулили нею вхід до нашого житла. Пройдіть якось боком.
Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.
Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:
—    Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз — усі як один стали до роботи!
І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.
Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в тумані, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж туркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.
—    Ну-ну, порви-порви! — почув Кріт у себе над головою грізний покрик, і зіщулився, і присів на лапах.
А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою. Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.
—    Хто такий? — спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.
—    Я Кріт,— сердито буркнув Кріт, бо йому знову хотілося їсти.— А ти хто, що вигойдуешся тут?
—    А я Павук,— поважно мовив волохань.— І не вигойдуюся, а дожидаю мух. А ти сюди по що?
—    Нору буду рити,— сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі.— Мені мурашиний ватаг дозволив... А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
—    Ха! — посміхнувся Павук. — Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть?—показав лапкою вгору.
Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
—    Так ото я там сиджу і жду мух,— пояснив Павук.— Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу, де саме.
—    А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? — спитав Кріт.
—    На тебе,— усміхнувся Павук.— І праворуч. І ліворуч. І назад... А ти?
—    А я тільки на тебе, й то недобачаю,—одказав Кріт і теж ніяково усміхнувся.—І в мурашник тільки що вшелепкався...
—    То, може, давай я й тебе навчу бачити у всі боки? — сказав Павук.— Давай?
—    Та якщо зумієш...— не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото' хотілося їсти.
А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
—    Ти мене бачиш?
—    Либонь, мріє щось трохи, таке, як ти — і не ти,— озвався Кріт.
—    Тоді ж пильнуй! — завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті.
Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Разів зо три обернувся так навколо свого хвостика. Тоді втомився й сів.
—    Дивись, дивись!—захекано гукав до нього Павук.— А що, вже й зморився? Хек-хек... От бач!.. А мені якби ти оце кружка бігав... хек-хек... а я сидів, крутитися не треба: на те в мене... хек-хек... восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу... хек-хек... що ти робиш.
—    А що я роблю? — спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвортиком.
—    Хвостиком ворушиш!
—    А зараз — що? — спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.
—    Вусик торкаєш!
Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:
—    Двоє очей та ще підсліпуватих — то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!
—    Не так-то скраю, — образився Кріт. — Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.
—    Як? — спитав Павук насмішкувато, але не дуже.
—    А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.
—    Нумо! — весело погодився Павук.— Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш.— І подався кружка.
Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» — весело подумав.
—    Зараз ти сидиш... напроти сонячної дірки, — сказав Кріт.
Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.
—    А зараз ти наді мною! — сказав Кріт.
—    Як же ти бачиш? — озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів.— А казав — недобачаєш...
—    Казав,— засміявся Кріт,— та не зав'язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип... А як зупинишся — мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.
—    А-а,— кисло мовив Павук, б вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось.— Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався...—і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.
—    А як я твою струну вусом порву? — гукнув йому навздогінці Кріт.— Тоді що?
—    Рви,— сказав Павук, не оглядаючись,— я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.
І загойдався на круглій павутині, і підібгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.

 

Григір Тютюнник, Степова казка

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПРИЯТЕЛЬ

Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла — теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало — впала роса, вечір заходить.
А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?
Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він… Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався — і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й не кінчив, блиснуло двое веселих оченя'т і почувся неголосний добрий сміх: хох-хохо-хох…
А тоді ще й голос:
—    Вилазь, Кроте, не бійся.
—    Не вилізу,— озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори.— Не вилізу, бо я тебе знаю: ти — їжак!
І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.
—    Вилазь, кажу, я зараз не голодний,— промовив він.
—    Еге, так я тобі й повірив,— прогув Кріт.— Ти за мною торік ганявся, щоб з'їсти... Знаю я вашого брата.
—    То, мабуть, не я, хох-хох...—засміявся їжак,— бо я від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. Ей, Павуче! — гукнув угору до Павукової сіті.— Скажи йди Кротові, що я не голодний...
Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:
—    Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
—    А ти відки знаєш?—спитав Кріт з підземелля.
—    Знаю-знаю,— заторохтів Павук,— я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих...
Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
—    Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
—    Отже не займу! — вигукнув їжак і додав ображено: — Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!
Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько — про всяк випадок.
—    Ходімо в степ погуляємо, погомонимо,— сказав їжак.— Ходімо?
—    Про що ж ми з тобою гомонітимемо? — буркнув Кріт.— Як я сердитий, а ти ні.    '
—    А так і гомонітимемо,— одказав Їжак. — Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача — це таке: сказав їй «мовчи!»—вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?
—    Ходімо, — не дуже охоче погодився Кріт. — Тільки як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш...
—    Гаразд,— погодився Їжак.—Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу... Тоді ти краще тікай.
І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.
Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген край неба червоніла сонячна заграва, та вітерець ледве чутно дихав.
—    Я тебе од самого полудня ждав, — промовив Їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його.— Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи, ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось кажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає... Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать... А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?
—    Риюся,— одказав Кріт. — Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв'яків повно...
—    Як — три поверхи? — здивувався їжак. — Хіба тобі простої нори мало?
—    Мало,— сказав Кріт.— Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі — і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає... Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або аж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух!— по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: — Очі світять, язик як голка... Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверха на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він попокрутиться!
—    А як на останній поверх зажене, тоді як?—аж зупинився од цікавості їжак.
—    Ніяк,—усміхнувся Кріт.—З останнього поверху вихід є.
—    Хо-хо! Попалися б вони мені! — реготнув їжак.— Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!
—    То ж тобі, у тебе оно голки які,—сказав Кріт.— Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.
—    Те-те,— образився їжак.— І ти, бачу, мене за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, і хапаю не за хвіст, а за голову.
—    Таж вони кусаються отрутно!—вигукнув Кріт.
—    Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня мене не бере.
—    А нашого брата бере,— похнюпився Кріт.
Вони йшли бур'янами, часто ставали й прислухалися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш — і друга, і ворога. Бувало й так, що Кріт відставав, тоді доганяв їжака, облизувався й казав сором'язливень-ко:
—    Слимачок трапився...
І Їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком і казав:
Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Як голодний, то нічим не побракуєш. Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв'ячка всячиною. А тепер ні. Тепер аби .Лишень до села добився, а там знайду чим поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком...
—    І молоком?! — здивувався Кріт.
—    Атож. Оце, буває, виставлять хазяїни мисочку молока своїм прислужникам — котам, собакам тощо, а вони ще й носом крутять. То я вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді — теж моє. Яблуко під яблунею трапиться — сюди його. Ти яблук ніколи не куштував?..
—    А люди ж на те що? — спитав Кріт.
—    Нічого, — усміхнувся їжак. — Або кажуть: ХАЙ. Слово в них таке є. ХАЙ — це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вони полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мисочки чи там яєчко вип'ю, — вночі, звісно, — а вдень приляжу десь під хмизом поспати, а чи так перепочити — і чую: «О, щось уже молоко оно випило. А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше — ЩОСЬ кажуть, хох-хох... Ну і я їх не обижаю: я їм мишей ловлю, пацюків... Одне слово, жити можна!
—    Можна,— мудро погодився Кріт.
І далі пішли мовчки, бо попереду вже виднівся шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дуже розбалакуй, а краще дивися пильніш на всі боки та наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом, а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує — і тоді клопоту не обберешся. Ні, краще помовчати...
А степ уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червоний місяць.
—    А що, може, вертаймо? — промовив тихенько Кріт.— Бо Курінь наш уже диви де.
І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезні ока, і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися обидва.
—    Скрутись!! — крикнув Кротові їжак і став круглою колючою кулею.
—    Зарийсь!! — крикнув Кріт їжакові й де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли. Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався, подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.
А коли вже геть стихло, Кріт, що сидів у своїй міленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:
—    Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.
—    А ти їсти ще не хочеш? — обережно спитав Кріт.
—    Он диви! — аж образився їжак.— Чого це ти як з нори виходити, так і перелякався.
—    Хтозна,— мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.
До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів на шляху. Світло його зазирало в одну Куреневу діру, а в другу пхалася ніч і зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті Павук.
Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі — та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків з чотири Мурах.
—    Чого це вони не в норі? — пошепки, щоб нікого не розбудити, спитав Кріт у їжака.
—    А то Мурашині солдати,— одшепнув їжак.— Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.
І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і сонно тонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:
—    Пильнуй!
Сусід одвістив те слово далі, і пішло воно навколо мурашника, сонне та зморене:
—    Пильнуй!..
—    Пильнуй!..
—    Пильнуй!..
—    Ну то на добраніч,— сказав Їжак до Крота.
—    Добраніч,— тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся, шепочучи: — Ой!.. Хі-хі-хі... ой!..
—    Чого ти? — аж злякався їжак.
—    Та то я... ой! — згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали...— ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як їжак сказав:
—    Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не розсердився?
—    Я ж послухав твоєї поради,— розважливо мовив Кріт,—і сказав своїй сердитості: «Мовчи мені!» От вона й мовчала.
—    Ба! — зрадів їжак. — Як схоти — так і зробиться!
З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.
А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і не дарма тут стоїть, заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.

Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватого сяйва, а тіней — від кожної бур'янинки, від кожної грудочки. А від Куреня — ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька в гілочках тінь.
І в синій місячній купелі по степу — стовпчики, стовпчики... То стануть і стоять, то зникнуть геть.
І знову стануть.
—    Ф'ють, ф'ють...— між собою пересвистуються— ближче од Куреня, далі, ще далі...
Куняють Мурахи-вартові, куняють. Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:
—    Хто свистить?
Прокинувся й сусіда, та до найближчого куняйла:
—    Хто свистить?
Отак і питаються один в одного.
А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки і стоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться по степу при місяцю, то знову сховаються в бур'янах чи борознах.
А місяць сміється вгорі.
—    Ф'ють, ф'ють, ф'ють...— свиськає увесь степ. І сяє синьо.
І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахне ледь-ледь мале тополеня — теж зморене сном.
А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміж хатами й садами — то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдах на землі новий ранок.
Солодко спиться такої години Куреневому братству — і в норах, і під острішком.

 

Григір Тютюнник. Степова казка. Художник Яким Левич.

ХОДИ, БІДА, СТОРОНОЮ

І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, не сподівався, яка то біда ждала їх уранці. А сталося от що.
Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до нього рум'яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що все наближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало їжакове кубло та Кротова й Мурашині нори, і Павукова сіть дрижала дрібненько.
Прокинувся Їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігали мурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було: він кидався глибоко в норі з поверха на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі. Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був на один грім, а цей, що наближався,— на сто!
Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли, наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такий ядучий, що й не продихнеш.
—    А що, хлопці,— сказав хтось дуже голосно,— приорем старого Демидовича, а чи пожаліємо?
Зачувши ці слова, Їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутко випростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:
—    Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!
І загуло все товариство разом:
—    Ходи, біда, стороною! — сказало дев'ять тисяч чотириста мурах.
—    Ходи, біда, стороною, хек-хек... — вихекував Павук, бігаючи кружка по своїй сіті.
—    Ходи, біда, стороною! — гув з нори Кріт.
—    А Їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:
—    Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!
—    ...А навіщо нам його приорювати, — сказав другий, лагідніший і тихіший голос. — Дивіться, скільки тут усякої степової братії оселилося! Оно їжак зіщулився, он Павучисько гасає з переляку, нора оно свіжа кротяча, мурах ціла туча... Хай вони собі живуть! А Курінь давайте однесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще в пригоді стане.
І тут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптом:
—    О-о-ох!
І піднявся вгору, і повільно поплив над землею, даленіючи.
А Їжак з мурахами та Кротовою норою зосталися просто неба і чули, як Курінь усе тихіше й тихіше казав:
—    Ох-ох... Ох-ох... Доки й затих.
І тут немовби з-під землі вродився Ховрашок, став стовпчиком на задні лапки і засвистів, і загукав до Куреневого товариства оддалеки:
—    Сюди, сюди! Курінь ваш тут!
І тополеня з-за пагорба махало тоненькими гілочками, наче кликало: «Сюди, сюди!»
—    Ходімо! — вигукнув їжак і перший рушив бур'янами вперед, до Куреня.
Слідом за ним подався й Кріт, мружачись од сонця. А за Кротом потяглася й довжелезна чорна нитка мурах з ватажком попереду.
Тільки Павука не було. Його понесли, бачся, разом з павутиною і Куренем.

Григір Тютюнник, Степова казка

За матеріалами: Тютюнник Григір. Степова казка. Художник Яким Левич. Видавництво «Видавництво "Веселка"», 1982 р., 36 с.
 
 
 

Більше творів Григора Тютюнника на нашому сайті:

Григір Тютюнник, коротка біографіяУкраїнську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури - оповідання, повість. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблює він читача. Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи, і весь лад душі, а відтак і стиль, позначений яскравою індивідуальністю митця.


Останні коментарі до сторінки
«"Степова казка" (Григір Тютюнник)»:
Вероніка , 2017-12-12 18:17:47, #
Вероніка , 2017-12-12 18:19:17, #
Оксана , 2017-12-28 23:17:19, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak