Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»

 

 

 

Сергій Губерначук

СОПІЛКА

(оповідання)

 

І.

Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.

Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!

Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…

Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.

Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.

Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.

– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.

– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий^[1] загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.

Дід Лександр реготав із усієї душі.

– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…

Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.

Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.

– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину^[2], приліг біля куреня. А товар^[3], збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати^[4] цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.

Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?

Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.

– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…

І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.

У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.

А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники^[5] вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною^[6] (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.

Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…

 

 

 

ІІ.

Той ранок майже нічим не відрізнявся від цього, хоч і було то майже шістдесят років тому…

 

Малий Лесько, як то нерідко бувало, зник ще з самісінького ранку, непомітно прослизнувши поза маминою спиною, коли та поралась коло печі. Захопивши в коморі за старою скринею велику полотняну торбу, він вискочив за ґанок і помчав, нагнувши голову, до хвіртки, за якою його чекали друзі. Усі вони гуртом відійшли за колодязь.

– Ну що, приніс? – запитав найстарший серед них.

– Приніс, – відказав Лесик.

– Показуй! І малий утікач, спустивши рукава так, щоб не поколоти руки, витяг із широкої торби згорнутого клубком їжака.

У дітей засвітилися очі. Здавалося, і не дивна штука для сільської дитини. Та цей їжак був якийсь особливий. Він був на диво великий, рази в два більший за звичайного; так що малі Леськові руки швидко втомилися, і він передав їжака іншому.

– А важелезний^[7] же! – вигукнув білокурий хлопчисько й трохи підійняв, оцінюючи на око колючу істоту, ніби збирався її купити.

Кожен хотів доторкнутися, потримати злякану тваринку.

– От уже бурмило! І де ти такого здорового^[8] їжака взяв?

– Де-де, – вдавано байдуже відказав малий Лесько. – Під старою грушею в дворі лазив, у нього на голках ще декілька гниличок було, та я їх викинув, а його – цок в лобок та й у мішок. – Хлопці почали сміятися, далі бавлячись із їжаком.

Нарешті відізвався найстарший, сусідський син Федько років дванадцяти. Він задоволено сказав:

– Добре. Ловкий^[9] їжак! Для нашого діла згодиться. Нам саме такий здоровий і треба. Молодець, – і поплескав Леська по плечу. – А тепер, братва, гайда на луг!

І тільки курява заграла^[10], знята зраділою босоногою дітворою…

 

…На лузі вже скінчилася косовиця. Минали останні серпневі дні, такі короткі для дітлахів, ласих на ігри, бійки та вигадки. Сонце розпеченим коржем уже стояло на півдорозі до неба, коли зграя збудженої дітвори примчала до старого явора. Леськові завжди здавалося, що цей явір – найвище й найтовстіше дерево в світі. Він уже декілька разів пробував обняти його товстелезний стовбур, і все марно. Тільки вчотирьох – він, Федько, Данилко і ще один хлопець, який приходив із сусіднього села сюди, у Калинів Луг, у гості до бабусі, змогли оперезати старе дерево.

Усі врешті зібралися докупи під оксамитовим яворовим шатром. Кожен чимось був зайнятий. Яшко лагодив пошкоджену в минулій бійці рогатку. Семенко з такою ретельністю колупався в носі, що здавалося, ніби він там щось забув. Стецько ж увесь час переконував Леська, що їжаків не видно зимою тому, що вони одразу ж, як випаде перший сніг, перетворюються на нечисту силу і лякають серед ночі малих дітей, які не хочуть спати, у що Лесько аж ніяк не міг повірити.

– Не віриш?! Це мені моя баба Христя казали. У них є така трава, що коли вип’єш, усяка вавка заживе, й бородавка зійде.

– Знову брешеш! – викрикнув Лесько. – Чого ж тоді в тебе всі ноги в бородавках?! Може, в тебе ноги не як у людей?! Ха-ха-ха!

– Ноги, як ноги, – насупився Стецько. – А бородавки зовсім недавно нові понаростали.

Залунав голосний сміх.

– Смійтесь, – скривджено озвався Стецько. – Смійтесь. А їжаки все одно зимою стають нечистою силою.

– Та тихо вже! – зненацька вигукнув Федько, який до цього весь час десь пропадав. – Тихо! – Всі стихли.

– Ну то що, братва, знову будемо горобців стріляти?! – запитав він із набридливим виразом обличчя.

– Еге ж встрелиш! Тут неподалік дід Кас’ян корів пасе; як побачить, що ми з рогатками – голову зверне, – пояснював цю несолодку перспективу Данилко, кмітливий хлопчик з синяком на все праве око, доповнюючи себе мовою жестів. У його руках хруснула гіллячка, що означало чиюсь шию. – А з ним ще й собака. Як його? Циган. О!

– А ти крепко очі не витріщуй, – з удаваним співчуттям розпочав Федько, – а то, не дай Бог, ліве воко^[11] лопне, і як ти тоді будеш дивитися? Прийдеться чекати, поки праве загоїться.

Цей злий дитячий жарт викликав у дітвори нестримний регіт. І зайвий раз підтриманий хлопчиками Федір продовжував.

– І взагалі, що мені твій Циган?! Боюсь я його, як торішнього снігу. Просто льоток^[12] на нього жалко витрачати…

Федько на якусь мить замислився. Хлопці притихли. Та ось на Федьковому обличчі з’явилася посмішка. Діти теж заусміхалися і з нетерпінням чекали, що ж він їм скаже. Нарешті той відізвавсь.

– Були колись на світі такі люди. Звалися вони козаками, мені ще мій покійний дід Охрім розповідав. Вони були страшенно сміливі, нічого не боялися і завжди перемагали, одне слово, герої. У них були довгі шаблі, якими вони вбивали шляхтичів. А що, коли й ми станемо козаками? Будемо й собі охороняти наше село від ворога. А то їх стільки розвелося, цих ворогів.

– А де це ти їх бачив, ворогів? – запитав Яшко, білявий хлопчина з великими чорними очима.

– А на пустирі! Скільки там будяків, полину, лободи і другої нечисті! – заохочував Федько свою босоногу армію. – Зробимо собі шаблі, рознесемо ворога вщент.

– Та які ж то вороги? – не згоджувався Лесько, – то справжнісінький бур’ян.

– Ні, – заперечив малий отаман. – То тобі тільки так здається, що то трава. Вороги дуже підступні, вони вміють перетворюватися, точнісінько, як їжаки взимку. Правду казав Стецько, що їжаки перетворюються на нечисту силу…

Федько й далі про щось розповідав хлопцям, та Лесько не чув його. «Ну як це може таке бути? – думав він собі. – Мені ж тато розповідали, що їжаки ловлять мишей.., а миші, вони ж погані, бо крадуть людське зерно. То виходить, їжаки приносять користь, коли їх їдять. А нечиста сила ніколи людям користі не приносила. То значить усе це брехня?!»

– Усе це брехня! – зненацька вигукнув Лесько, перервавши Федькову розповідь.

– Отамани – не брешуть! – гордо випнувши груди і ступивши крок вперед, вигукнув Федько.

– Сам ти – брехун! – переможно заявив Стецько й гидотно скривився, показуючи Леськові, який сидів поруч, великого рожевого язика. Той, не довго думаючи, вдарив його під підборіддя так, що Стецько сильно прикусив язика. Ошелешений від несподіванки, задавака спочатку нічого не зрозумів, а вже потім, очевидно, відчувши гострий біль і ще більш гидотно скривившись, заревів, пускаючи рясні струмені брудних сліз. Так би він ще довго плакав, якби не згадав про винуватця його сліз. Скривджений хлопчина обома руками схопив Леська за чуприну і почав щосили за неї тягати. Той спочатку вперто упирався, а потім і сам схопив Стецька за його великі відстовбурчені вуха. Що сильніше Стецько тягнув Леська за волосся, то більше той крутив Стецькові вуха й носа. Дітвора обступила двох забіяк, які вже викачали всю траву біля явора. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Федько не викрикнув: «Усе! Ви козаками не будете!»

Тільки-но почувши ці слова, забіяки різко зупинилися, держачи один одного, хто за чуприну, хто за вуха.

– Не потрібні нам такі козаки, що через дурниці в бійку встряють. – Трохи помовчавши, він додав: – Ну, а якщо ви не хочете бути козаками, то можете лупешити^[13] один одного хоч до вечора. А у нас на бійки часу немає. Еге ж, хлопці? – звернувся він до інших, щоб зайвий раз впевнитись у їхній підтримці.

– Авжеж немає, – одразу відгукнувся Яшко.

– Ось бачите, що розумні люди кажуть, – продовжував Федько, вловивши Яшкові слова.

– Тут таке діло: у нас війна на порозі, старе й мале плаче, сам не знаєш, як село врятувати, а вони шаблі покидали і давай один одного періщити^[14]?! Та ви що, хлопці? – Заправило краєм ока поглянув на Яшка – і той, як обпечений, забубонів, сильно насупившись. – Оце ж таке. Ні стида, ні совісті, а ще козаками хочуть бути.

– Тож краще вставайте, щоб з вас люди не сміялися, помиріться і йдіть до гурту, бо в нас іще роботи хватає, – заклопотано твердив Федько і знову стверджувально-запитливо зиркнув на Яшка.

Той підскочив до хлопців і став їх розіймати.

– Вставайте-вставайте, козли рогаті, годі вже дуріти.

Хлопці якусь мить не наважувалися встати – так хотілося ще хоча б раз дати супернику по мордяці, щоб не кортіло , та все ж бажання стати козаком перемогло всі інші.

 

Коли діти нарешті тихо й мирно повсідалися під явором, коли позаду залишилися бійка й образи, малий вожак, немов диригент став лицем до свого бойового оркестру й урочисто запитав:

– То що, хлопці, будемо козаками?! Га?

Заохочені новою грою діти викрикували:

– Будемо, будемо козаками! Розіб’ємо ворогів! Веди нас у бій, отамане!

– Добре-добре. Тільки не так вже й просто стати козаком.

– А що треба для цього зробити? – запитав Стецько, у якого вже і язик перестав боліти.

– Треба нічого не боятися і завжди слухатися свого отамана, інакше діла не буде, – повчав Федько, – а головне, як це колись робили старі козаки, треба випробувати себе на огиду.

– А як це? – запитав Семенко, густо кліпаючи очима.

Малий отаман хутенько приніс з-під калинового куща, який ріс неподалік, оберемок хмизу, за яким, очевидно, бігав у перелісок, і кинув його перед хлоп’ячі очі посеред галявини:

– Як-як?! Ми засмажимо їжака, і кожен повинен буде з’їсти шматок його м’яса, інакше він козаком не стане. Тоді – йому сором! А їжак великий – усім вистачить.

– А як же його їсти, коли він такий колючий, – скривившись від огиди, запитав Данилко, – у нього, мабуть, і м’ясо смердить.

– Нічого не смердить, – завірив Федько. – Я чув від мого діда Охріма, який теж пробував їжаче м’ясо, що воно дуже смачне, і козаки його теж їли. Кажуть, що воно приносить богатирську силу. А їжака ми заб’ємо і знімемо з нього шкіру разом з колючками.

Першим вигукнув Стецько: «Смерть – нечистій силі! Їжака на вогонь!»

А врешті вже всі, окрім Леська, викрикували за упокій їжакової душі.

Хіба міг знати Лесько, що його красивий їжак опиниться розірваним на дрібні шматочки в чужих шлунках? Ні, він не допустить цього! Поки хлопці в запалі криком підтримували свого отамана, штурхались і курдикались на галявині, поки бігали по хмиз до переліску, Лесько непомітно дістав свою полотняну торбу і, рачки обігнувши явір, зник за могутнім стовбуром.

– Ну що, їжачку, налякали вони тебе. Не бійся. – І він випустив перелякану тварину в лугову зелень. Їжак поволі висунув писочок, обнюхався і швидчіш почвалав, шукаючи волі й спокою, у зволожені росою трави.

Лесько швидко повернувся на місце, поклав торбу під явір і як ні в чому не бувало, викрикуючи разом з усіма: «Їжака – на вогонь!», – побіг по хмиз.

Коли посеред галявини лежала чимала купа хмизу, усі кинулися по їжака. Але нічого в торбині не знайшли, окрім окрайця хліба і цибулини, якими Лесько запасся ще звечора. Власник торби настільки правдоподібно дивувався зникненню їжака, жалкував і навіть обурювався, що так і не зможе поспитати його смачного м’яса, що ніхто не міг і припустити, що винуватець саме він. Від бажання поспитати їжачого м’яса прийшлося відмовитися.

– Ну нічого, хлопці, не переживайте, – утішав усіх інших Федько, – завтра я принесу з дому черепаху, яку я спіймав недавно на уздоріжжі. У неї теж м’ясо смачне. Не сумуйте. Краще наламаймо гілляк з явора і калини – і то будуть наші шаблі. Підемо на пустир і влаштуємо війну…

За деякий час зраділа дитяча зграя, наповнена різками, гілляками і просто ломаками, помчала луговою стежкою цього разу вже прямісінько на пустир, де на неї чекала героїчна битва зі злим ворогом…

 

 

 

 

ІІІ.

«Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона.

Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка:

– Що, і твого нема?!

– Нема, – без краплі подиву відказала мати. – Я думала, воно спить, кинулася – де там! Знову втік з такими ж, як сам, розбишаками. Це десь грають по всьому селу, як навіжені. Нехай тільки вернеться, я йому покажу, де раки зимують.

– Ой кумонько! – залепетала далі сусідка. – Якби ж по селу, а то позавчора уздрів мене наш пастух, дід Кас’ян, та й каже: «Е, Параско, знову твій заправило учора по лугу гасав із хлопцями. Десь у горобців стріляли. Я їх нагнав, а вони – знову за своє, тільки товар лякають, а твій Федько ще й поманювавсь. О. Почав собаку дражнити, а якби укусив?! От уже вреднюще! – каже. – Підліз до неї і льоткою прямісінько в голову! А якби у воко?! – Де ти, – каже, – потім такого собаку візьмеш? Мій Циган мені добру службу справляє. Я без нього, – каже, – як без рук»… О.

– Ти бачила, – склавши руки і киваючи головою, обурювалася Леськова мати. – От чорти! Нехай тільки прийде, я йому роги обламаю, – наполягала вона на своєму.

Сусідка на мить затихла, а потім, бажаючи якось заспокоїти подругу, почала її втішати:

– Ну що ти, кумонько, таке говориш? Твій Лесик просто золоте дитя. О. Я ж бачу, як він тобі то воду носить, то курей годує – весь час чимось по хазяйству допомагає. От уже ж ловка дитина! А мій – горе людське… Це десь знову прийде в свинячі голоси^[15].

– Не кажи, Парасю, не кажи! – не погоджувалася Леськова мати. – Твій Федько теж не дурний хлопець. Бувало товар іде, а він піде аж за вигін і звідти і свою і нашу корови жене. Так що не кажи дурниць – у тебе він хлопець добрий; а мого, поки не заставиш, не поможе.

Обидві жінки на якусь мить замислились. Така стороння похвала змусила їх задуматись, що їхні діти не такі вже й погані, якими здавалися вранці. Похвала приємно степлила душу, але все ж таки не змогла затьмарити розум.

Першою озвалася тітка Параска:

– Не знаю, не знаю, Мокрено. Своя сорочка завжди до тіла ближча. Хочеться ж, щоб діло якесь з нього вийшло. О, – продовжувала вона. – А що з нього вийде, коли сама не знаєш, куди душечці дітись. Ночами сиджу і сльози гіркі втираю. Літо сейгод^[16] яке поганюще було, два рази ярину пересівали. Сам не доїдаєш, аби було чим пайок^[17] засіять, а що вже й лишиться – то дітям. О.

– Оце ж таке, дівочко^[18], – погоджувалася Леськова мати. – Це десь знову прийдеться моєму Степанові цієї зими на Херсонщину пішака давать^[19]. Зроду такого літа не було, зроду. У нас на Лисій горі все просо звелося. Хоч би тобі який дощик пішов, а то тільки перед Трійцею град сипонув, та такий же град, що чисто всі гурки^[20] побив, ще три рази дощик покрапав. А потім знов суша. Он у Гринях – глей^[21], так земля до того порепалась, що страшне. А що вже казать про наші піски? Не знаю, щоб просо од сонця згоріло, то це гарне сонце треба.

– От горе. Це ще слава Богу, що на лузі трава зеленіє. Якби там не нижей^[22] було, то й без молока зостались. О, – хитаючи головою, бідкалася сусідка. – Що ми вже не робили, а сейгод великий неврожай буде. Якесь наказаніє Господнє на людей. Я ж кожну неділю, – жалілася вона далі, – аж у Нагірне на відправу ходжу і прошу в Бога помочі, кожного разу ставлю свічку коло святих образів Богоматері й Миколая Чудотворця – і все дарма; видно велику образу ми Господу причинили.

– Хто Його зна? Може, й так, – зі смутком відповіла тітка Мокрена. – Я вже скільки не молилась, а все одно. – Вона у відчаї сіла на ґанок. – Уже скоро три неділі, як кабанчик здох, навіть не вспіли заколоть. Думали ж: вигодую та продам, так – ні. Тепер, навіть, не знаю, як дитині чобітки і кожушок справлю. Зима прийде, а воно босе. Уже й про себе не думаєш, аби дитяті добре. – Вона вела далі, ще більше приходячи у відчай. – А йому ж уже десять років. Нехай би дитя пішло в школу. Воно ж проситься: «Пустіть, мамо, у школу. Дуже хочу, – каже, – навчитися читати й писати. Я, – каже, – коли б виріс, то став би людиною вченою і ходив би в окулярах, як той старий вчитель із Вербичів. Через ті скельця, – каже, – світ, мабуть, краще видно. Воно здавалося б, – каже, – ось тобі курка, а подивись через ті окуляри, так зовсім і не курка; а, може, й курка, але ще щось, окрім курки, чого простим оком не вгледиш».

– От уже ж кумедне дитя, – утираючи одиноку сльозу, посміхалася тітка Параска.

– Воно й таке. Але ж його дивацтвом і витребеньками ситий не будеш.

– Твоя правда, кумонько, – погоджувалася сусідка. – Але ж бачиш, що вигадав! І сміх тобі і сльози. Що не кажи, дівко, а твій Лесик – хороше дитя. Нехай би собі вчилося. Моєму Федькові ось уже дванадцять літ виповнилось, теж у школу хоче… А я що проти? Ні. Тільки як, коли одні чоботи на сем’ю^[23].

– А ти піди у того ірода, що на своєму маєтку салом заріс, попроси, може, й дасть, – несподівано відказав дядько Степан, Леськів батько, який тільки-но повернувся з косовиці і, напевно, чув, про що говорили заклопотані жінки.

Степан вийшов із-за хвіртки. Жінки перелякано озирнулись.

– Ой, це ти, Степане? – сполошилася тітка Мокрена. – От уже ж налякав. Ну що?

Невисокий худорлявий чоловік трохи помовчав, ніби випробував жіночу цікавість, так само несподівано, як і з’явився, вигукнув перші слова:

– А нічого. Останнього деда^[24] скосили на панському полі. Дві скирти, не більш буде. Так прийшов намісник, оте опудало, ота свинота, отей кізяк смердючий та й каже: «Пан каже вам велике спасибі за роботу і дає вам сіна по возу на чоловіка». «По якого ж воза, коли по два? – засичали чоловіки. – Спочатку ж було договорено». А він нам: «А що ви тут пельки рвете?! Земля, що – ваша? Еге ж, дулі – панська, то й трава теж панська. Він і так вам багато позволяє і дарує багато. Вам дають по возу на чоловіка. Що мало? А якби зовсім нічого?» А тут йому у відповідь хтось з гурту: «А якби зовсім нічого, то ми б йому серед ночі ребра порахували, а тобі б носа до пупа стягнули і вузлом зав’язали.» Тут знявся регіт, і озвірілий намісник, так і не злізши з коня, погасав геть, на кінець викрикнувши: «Подождіть… Ви в мене ще поспитаєте травиці зеленої… Воза їм мало. Дулі вам з маком, шмаркачі!»

– Господи, що ж тепер буде?! – спохватилася Степанова жінка.

– А нічого не буде, – на диво спокійно відповів той. – Нехай тільки спробує не дати нам по два вози, то ми всі людом попросимо – і вила візьмемо, і сокири – не відмовить… Ми тепер одне зрозуміли ще з того разу, як вони вимушені були грошові податки знизити – коли всім миром проти них стати, то діло піде.

Перелякана сусідка тільки те й робила, що хрестилася і божкалась. Степан змовк. Видно було – не хотів він більше про це балакати. Він присів на ґанку, дістав із-за пазухи свою херсонську люльку, напхав її минулорічним тютюном із шкіряного мішечка, вийняв із кишені кресало, кремінь і ґнот^[25]. Приклавши ґнот біля краю креміня і декілька разів стругонувши по ньому кресалом, він висік іскру. Жарина потрапила на ґнот. Ґнот затлів, потроху розгоряючись. Цього вогню було достатньо, щоб запалити люльку.

Мокрена, не довго думаючи, взяла коромисло з пустими відрами і пішла на вулицю до колодязя по воду.

Гіркуватий запах диму розповсюджувався по двору. Він вимальовував у повітрі чудні круги, фігури і якось просто, невимушено розчинявся. Це заспокоювало Степана, він знаходив у цьому занятті якусь втіху і таємну насолоду.

Кума вирішила тихенько зникнути, та сусіда, на мить відкривши очі, різко запитав у неї:

– А що твій Сидор? Досі по селах льотрає^[26]? І, не діждавшись відповіді, заговорив: «І коли вже він одумається? Сем’я ж і діти… Бачив його на днях у шинку – не чоловік, а щось страшне. Кажу йому: «Сусіда, схаменися! Скільки можна? Мов той волоцюга, лазиш по селах. У тебе ж яка не є, а земля; є жінка, діти. Їм же самим – загибель.» Так ні, він мені: «То й що? Скільки не живи, не трудись – один кінець. Ось у Нагірному в наймах був, трохи заробив, так поки до Калинового Лугу дійшов, то без копійки зоставсь^[27], – він вивернув кишені. – У кожному шинку побував. Але що не кажи, Степане, у Калиновому Лузі сивуха^[28] найсмачніша». Він перекинув останню чарку і з благальним виглядом скінчив словами: «Дай хоч гривну, бо, якщо не вип’ю – вмру. Ми ж були товаришами, Степане.» Що вже з нього візьмеш? Сором один», – і Степан, знизавши плечима, нагнув голову, ніби шукав відповіді в самого себе…

Тільки що жвава Параска непомітно поникла. Куди й поділася її жива натура. Вона помалу повернулась і, на ходу витираючи краєчком хустини сльози, пішла до своєї хатини – і зникла в сутінках.

А він чи то просто подумав, чи то сумно прошепотів сам до себе: «А який гарний хлопець був. Звела горілка, убила, розтрощила все – і розум, і сем’ю, і самого себе.» Мимоволі подививсь убік… Повз рідку, скуйовджену крону засохлої яблуні, за якою закінчувався двір, виднілося стомлене вечірнє сонце. Воно поволі зникало за обрієм, ніби шукало в нього притулку і спокою. Так зморена працею людина поринає в ліжко і в сон, окрім нього нічого не бачачи і не бажаючи.

– Як я, – приречено кивав головою Степан, дивлячись, як зникало світило, і тільки вечірнє сяйво лоскотало горизонт.

Перебивши спокій чоловіка, з повними відрами води, які злегка погойдувалися на коромислі, повернулася Мокрена. Вона зайшла до хати і злила воду у велику дубову діжку, а пусті дерев’яні відра поставила на довгу широку лавку супроти печі, у самому її краї.

– Мокрено! – гукнув знадвору чоловік. – Піди, мені зіллєш.

Заклопотана жінка взяла великий глиняний глечик, наповнила його водою, перекинула через плече рушник і пішла на вулицю, де чекав її стомлений чоловік.

Згодом той уже задоволено скрикував під дзеркальним струменем холодної води, умиваючи спітніле обличчя, обливаючись по пояс водою.

– Хух!... А де діти? – утершись грубим полотняним рушником, запитав він.

– Микола ще зранку з хлопцями на рибу поїхав, а Варочка пішла з дівчатами на вечорниці.

– А Лесько?

– Знову десь по селу куряву знімає .

– От шибеник, – зареготав Леськів батько. – Хай гуляє, поки мале. Бо виросте, усякого надивиться. Нехай хоч дитинство у його душі зорею світиться. Я ж сам такий був. Пам’ятаю: не раз мені мій покійний батько за це вуха драяв.

Вони зайшли до хати, де на столі невеликим вогником уже чадила лучина. Степан сів на ослоні^[29] до столу. Мокрена ж взяла вилошник і витягла ним з печі чималого чорного чавуна. Потім великою кленовою ложкою накидала чоловікові повнісіньку миску запашного червоного борщу з квасолею. І Степан, відрізавши собі скибку хліба, узявся за їжу. Жінка теж сіла до столу навпроти чоловіка і, підперши руками підборіддя, не без задоволення споглядала, як той охоче вечеряє.

Враз у дверях дзенькнула лямка, і до хати заскочив малий Лесько. Батько з матір’ю майже разом озирнулися до дверей. Розчервоніле, замурзане обличчя, зачухмарені, мокрі від поту коси, пожалені кропивою босі ноги – все вказувало на те, що битва була грізною, геройською і безпощадною.

– Хух! – голосно видихнув хлопчик, і поки на нього не посипалася безперервна мамина лаянина, підбіг до діжі з водою і, набравши у кварту води, почав жадібно пити.

– А куди холодну! – постукуючи кулаком, схопилася з-за столу мати. – От я тобі покажу…

– Заспокойся, мати. Не бачиш – козак захекався, – з неприхованою іронією сказав батько.

– Десь гарного прочухана отримав, бо щось рано сьогодні наш козак додому повернувся, – таким же тоном відповіла мати і, склавши руки, стала коло печі.

– Ну що ти таке кажеш? Такі, як наш Лександр не тікають, а наздоганяють і порішають ворога.

– Якщо тільки шабля не зламалась… – сміялася вона з сина.

Леськові нічого не лишалось, як вислуховувати насмішки до кінця. Він стояв у кутку коло печі, похнюплений. Та все ж це продовжувалося недовго. Мати підійшла до сина і пригорнула його до себе.

– Ну добре, синку, ходімо – зіллю на руки. Ой, ти мій шибеник! Утік од мами на гульки…

Коли Лесько сидів за столом і тільки за вухами в нього лящало, мати стояла поруч і, погладжуючи його по голівці, промовляла:

– Ну от, зовсім друге дитя, чисте, гарно вдіте, як у людей… А то прибігла замазура якась, а не Лесик. Їж, синку, їж.

Лесько тільки задоволено посміхався.

Коли з вечерею було покінчено і Богу за хліб і сіль подякувано, Лесик заліз на піч, де відпочивав стомлений денною роботою батько. Мати кінчала поратись. На столі горіла лучина, розносячи смолистий чад по всій хатині, накликаючи сон і спокій.

– Тату… Тату.

– Що? – спросоння запитав той.

– А це правда, що колись кожен козак випробовувався на огиду?

– То як? – не зрозумів батько.

– Ну от, наприклад, щоб стати козаком, треба обов’язково їжачого м’яса поспитати?

Батько глухо і безперервно закашляв раптовим сміхом. Потім, заспокоївшись, озвавсь:

– Якби тільки від цього все залежало, то, мабуть, півсвіту б козаками стали. То все дурниці і більше нічого. Козаком може стати не кожний. Лише людина чесна, людина смілива, хоробра, безстрашна, людина, яка ніколи не побоїться сказати іншому правду у вічі, хоч це може повернутися і супроти неї.

У пітьмі заблищали Леськові очі:

– А як це – супроти неї?

– Виростеш – тоді дізнаєшся, – з іронією зневіреного відповів батько. Він намацав серед темряви синову голівку і, гладячи по ній, заспокоїв малого:

– Не поспішай. Ще багато чого побачиш і зрозумієш. А зараз – спи. На добраніч.

– На добраніч, – ледь чутно озвався Лесько, позіхнув – і темна ніч обійняла їх своїми чарами, вселяючи в кожного тільки йому зрозумілий сон, даруючи спокій і незалежність лише до ранку, поки не розцвіло сонце, поки не народився новий день…

 

 

 

ІV.

Уранці Лесько прокинувся, розбуджений приємним запахом. «Сьогодні неділя, і мама певно печуть налисники^[30]», – подумав він собі й зіскочив з печі. Мати саме поралась. І дійсно, на ослоні коло печі стояла велика глиняна миска з запашними налисниками. У Леська забурчало в животі. Він, непомітно підкравшись, схопив верхнього млинця, мало не опікши руки, і помчав до дверей.

– А куди натщесерце! Нетерплячка мала! – тільки й встигла вигукнути вслід мати.

Лесько ж уже вискочив на ґанок.

Ранок видався теплий і сонячний, тому світло різко вдарило малому в очі…

Лесько підійшов до батька, який стояв за хатою і гострив косу.

– Боже, поможи, – по-дорослому побажав Лесько.

– Спасибі. Хай Бог дає здоров’ячка, – з посмішкою відповів той… – Ну що, Леську, підеш зі мною по озерах резак^[31] косити?

– Сьогодні ж неділя. Гріх великий по празниках працювати. Ви ж самі казали.

– Таке ж… Але й зима скоро. Корівці нічого буде їсти, а в нас сіна сейгод менше. Зимою молоко буде, як знахідка. А гріх… Підемо на ту неділю в церков свічку поставимо, перехрестимось – от і весь гріх. Бог простить. Голод – більший гріх. Так що, Леську, іди бери свій серпик, поїмо й підемо на озера. А зробимо роботу – надвечір покажу тобі одне місце, де мої жаки стоять. Частенько мені туди линки влазять…

– Хлопці, Степане! Ідіть їсти, – гукала з порогу мати.

– Ну ходімо снідати, хлопче…

 

На озерах стояла німа тиша, час від часу уривана жаб’ячим крекотом. Вони підійшли до Малої Поляни. Так звалося це невелике озеро, яке загусливим кільцем обіймала осока. Воно вже почало висихати, лишаючи позаду потрісканий мул.

– Ну що ж, – за роботу, – скомандував батько і замахав косою, полишаючи за собою стерню і скошену траву.

Лесько, у якого були великі грубі рукавиці, щоб часом не порізатися гострим різаком, узяв серп; пучками збираючи осоку, почав її стинати і складати на купу. Купа росла, а з нею росла і втома…

Нарешті роботу було закінчено. І поки батько в’язав осоку у в’язки, малий Лесько кудись зник. Він невдовзі з’явився з великою калиновою гілкою у руках.

– Це що таке? – незадоволено запитав батько.

– Це моя шабля. Дивіться, як я нею ворога вбиваю.

Лесько з усієї сили шмаганув гілкою по осоці і декілька стебел упали, скошені тією гілкою. Він повторив це декілька разів, та батько зупинив сина:

– Годі, нащо марно траву глумити і свої сили? Дай-но сюди гілку.

Лесько зробив невпевнений крок вперед і віддав її батькові – і зразу ж, боячись отримати прочухана, відскочив назад. Та батько і не збирався наздоганяти сина. Він дістав із-за пазухи невеличкого ножа, зняв з леза чохол і, відмітивши на око потрібну величину, відрізав рівну, товщиною з його великий палець паличку. Лесько спочатку з острахом, а потім уже з зацікавленням дивився на те, як у батькових руках народжувалася сопілка…

За деякий час пронизала світ дивна мелодія – сопілка зазвучала, бо ж кожен новонароджений приходить на землю, подаючи голос.

– На. Тримай, – і батько віддав сопілку синові. – Ніколи не глумися над живим, синку. Навіть над деревом чи кущем. Так-так. Воно теж живе. Дерево росте, цвіте і плодоносить, а, значить, – живе. І йому боляче, коли над ним знущаються. Так само, як і людині – боляче, розумієш? Запам’ятай це, синку… Все живе на землі – рідня…

Вони йшли битим шляхом, який вів до села з Нагірного. Лесько ніс на плечах набагато меншу від батькової в’язку різака. Він всю дорогу думав над батьковими словами, щиро дивуючись, як із простої калинової гілки вийшла така чудова сопілка. «А скільки таких гілок вони з хлопцями вчора наламали, а потім безжально покинули на пустирі!» – червоніючи, думав Лесько, краєм ока поглядаючи на батька. Той загадково усміхався синові, який ще не все розумів.

Вони швидко дісталися дому. На лавці, коло двору Леська чекали його друзі. Косарі зайшли у двір. Занесли в’язки у хлів, і кожен зайнявся своїм. Лесько побіг на вулицю до хлопців, а втомлений батько вирішив трохи відпочити, присівши на ґанок і закуривши свою люльку.

– Здоров був, Леську! Скільки тебе можна чекати? – запитав Федько-отаман у Леська, як тільки той вийшов за хвіртку.

– Не тільки ж гуляти? – хазяйновито заявив Лесько.

– Ой, куди там твоє діло. Справа козака – воювати, а не за резаком шльондрати… Я тут черепаху приніс. Біжимо на луг – спечемо!

– Не побіжу, – відрізав Лесько.

– Чого?

– Їй боляче буде.

– Ой, що там боляче, аби не тобі, – заспокоював його малий отаман.

– Розумієш, Федьку, якби черепахи були такі розумні, як люди, вони б тебе давно засмажили б і з’їли, бо не можна над живим знущатися. Йому боляче. Всі ми, хто живе на світі – я, ти, он – Стецько, ця черепаха, учорашній їжак, наш старий явір, калина і, навіть, проста трава, по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, – наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити. Тепер розумієш, Федьку?

– А як же резак, який ви з батьком косили. Йому ж теж боляче було? – єхидно запитав Федько.

Лесько запнувся, але, добре подумавши, відповів.

– А резак – він для доброї справи призначений. Він відросте, бо корінь лишився. Коли тебе стрижуть, то коси знову відростають, і зовсім не боляче. Або ж, коли зима, листя у дерев опадає, а потім навесні нове з’являється. І при цьому, мабуть, зовсім не боляче.

– Так само, як у людей – зуби випадають, – відкрив для себе Стецько.

– Так. Тепер розумієш, Федьку? – запитав у того Лесько.

– Тепер зрозумів, – тихо відповів Федько, – біжимо на луг?!

– Чому? – розчаровано запитав Лесик, нічого не розуміючи.

– Біжимо! Черепаху випустимо…

 

І вони побігли…

 

– Леську! Го-ов! Леську! – як і вчора гукала з двору мати. — Що, знов утік?

– Утік. То я його відпустив, не кричи, – відповів Степан.

– Так він же ж не обідав. Думала зараз усі сядемо, сім’єю – пообідаємо. Неділя ж.

– Заспокойся, Мокрено. Зголодніє – примчить. Сідай одо^[32]! І вона присіла на порозі коло чоловіка.

– Ти знаєш, Стьопо, дитя хоче в школу…

– Знаю… Піде, – тихо озвався чоловік.

– Так кабанчик же здох, неврожай. Нема в чому.

– Нічого. Все одно піде. Продамо теля – корова на отіллі, – наполягав він.

– Жалко ж. Думали вже свої воли будуть.

– Хай іде вчиться. Він у нас не дурний. Прийде час – і воли у нас будуть, і земля, і все.

– Боюсь я за тебе, Степане. Нащо проти пана стали? – запитала стривожено жінка.

– Щоб швидше час той прийшов… Не переживай… Подивись краще, яке небо блакитне. А то за роботою весь час зогнутий – і не бачиш цього прекрасного світу.

Мокрена схилила голову на Степанове плече. Той поклав свою руку на її плечі, і так вони довго дивилися на небо.

– А знаєш, – порушивши тишу, вимовив чоловік, – коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари, а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…

 

 

 

V.

Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна.

– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!

У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.

 

Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.

– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.

– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.

– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.

– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.

– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.

 

Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…

 

Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.

Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:

– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?

– Яке водосховище? – стомлено запитав він.

– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.

– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!

– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.

Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.

– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.

– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.

Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.

Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…

З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…

А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…

 

…І чого ти, калинонько,

   до води схилилась?...

 

                                                                                                            

1989 р.