Олег Ольжич, "Рудько" ("Життєпис одного півня") - ілюстроване оповідання для дітей


 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

Олег Ольжич  — автор багатьох оповідань та віршів. «Рудько» — лише малесенька часточка його творчої спадщини, що сповнена духом неспокою  та любов'ю до всього живого на землі. А писати Олег Олександрович Кандиба (таке справжнє ймення письменника) почав ще в ранньому віці. Першим поціновувачем віршів та прози Ольжича був його батько — видатним український лірик Олександр Олесь. В сім’ї хлопчика називали Лелекою, Бобом. Тож і перший друкований твір Олега Кандиби підписаний псевдонімом О. Лелека. І називався той перший твір «Рудько», або «Життєпис одного півня». Батько про творчий доробок свого сина писав так: «...я не помилюся, коли скажу, що він має всі дані для того, щоб стати і поетом, і белетристом...». Пізніше Олег взяв собі псевдонім Ольжича, під яким ще замолоду став автором трьох поетичних збірок. Крім того, він був всесвітньовідомим вченим археологом (працював у Празі і Гарвардському університеті США). Олег Ольжич усе життя віддав в ім’я своєї поневоленої Батьківщини — України, виборюючи її незалежність.

 

*************


Олег Ольжич

РУДЬКО

(ЖИТТЄПИС ОДНОГО ПІВНЯ)

Оповідання

 

Завантажити ілюстровану книгу Олега Ольжича "Рудько" (djvu.zip)

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

Отже, я розповім вам про півня. Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного півня, яких ви безліч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких відносинах. Він непереможно вабив вас до себе яскравістю барв та дзвінким голосом, і ви, пручаючись в обіймах матері, тяглись до нього малими рученятами.
Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в піску посеред подвір’я, ви відчули до нього пошану. Ви уступи лися йому з дороги або, кинувши всі скарби, стрімголов бігли в сіни і причиняли за собою двері, коли він надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тоді, як виводив свою голосну пісню, грудками, і нарешті він став для вас зовсім байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас існувати.
І от роки ви тішитеся з літа, нудьгуєте взимку, і менше знаєте про те, що твориться в душі вашого колишнього приятеля, ніж він, що відчуваєте ви!
Сором! Сором! Отож — про півня. Слухайте!

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

В сінях було душно, і сіра чубата квочка, що два дні тому була перенесена сюди з прохолоди стайні, часто дихала розкритим дзьобом. Квітневе сонце таки добре припікало! Можна було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнізда, але вона досиджувала сьогодні свій двадцятий день і обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще від позавчора. Двадцять днів! Це вам не хруща проковтнути!
Її майже голі від сидіння груди горіли останнім огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тіла. Ще доба, ні, не доба, ще кілька годин — і прийде найщасливіший мент її життя, мент, за який можна віддати все, витерпіти всі муки!
Яйця були якраз в міру теплі, й, перевертаючи їх ніжно дзьобом з одного боку на другий, вона всією своєю істотою відчувала в кожному маленьке скорчене тільце і величезну силу життя, що його наповняла. Година ще!
А проте я не оповідатиму, що сталося за годину. Я не малюватиму вам щастя матері, коли тріснула перша шкаралупина і почулось жалібне хлипання немовляти. Я не маю для цього гідних барв. Не згадуватиму і всіх тих переживань, що їх мали нові мокрі громадяни світу, коли ступили на межу свідомого життя. Вони мало чим різнилися від ваших власних, коли ви були в такому становищі. Безліч незрозумілого, дивного і сила неприємного, як-от шкаралупка, що не хоче одстати від пупика, або погана колюча соломина.
Прийшла господиня і, вийнявши, щоб не подушилися між яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на піч. Тут зібралися вони всі п’ятнадцять (не було ні одного бовтуна чи заморка), тут навчились підводитись на ноги і вперше відчули голод, що відтоді став їх найвірнішим товаришем на ціле життя.

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Здебільшого лежали вони, притулившись одне до одного, і тихенько пищали, немов заспокоювали самі себе. Якийсь заворушиться, і всі прокидаються зі свого напівсну та вибухають жалібним лементом.
На другий день, після того, як квочка добре викупалася в піску та досхочу наїлася, під неї підпустили курчат.
Чи вона пізнала своїх дітей? Чи ті почули в ній матір? Пізнала! Почули! Почули і побігли до неї на перший ніжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на двадцять перший день сидіння має такий настрій, що прийняла б під свої крила цілий Всесвіт. В цей час в ній знайде собі оборонця взагалі кожне курча, нехай воно навіть убереться вже в колодочки.

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Хитаючись на непевних ногах, розбігались наші малі по хаті і раптом, злякавшись чи то чорної тіні, чи власної самотності, летіли назад на тихий голос матері. Вони хотіли їсти. Мати це чула, і, коли чиїсь великі руки покришили на долівку жовток з яйця і грудку пшоняної каші, кілька самі кинулись на неї, а решті почала поясняти призначення цих жовтих шматочків мати. Ніжне дрібненьке квокання, щось наче: «Так, так, так, так, так», що його вона ще в дитинстві чула від своєї матері, тепер само з’явилося на язиці. Брала зернятка каші і знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовної страви. Сама вона сіла їсти тільки гречку та житнє зерно, насипані поруч. Малеча хапала глевкий жовток, давилася, чмихала. Нарешті це обридло. Всіх стали більше цікавити очі першого найближчого або його жовтенькі пазурці. Вони здавалися особливо смачними, і то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусіда занадто сильно сіпав його за палець.

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинці курча зацікавилося маминою бородою, підскочило і повисло на ній. Квочка несамохіть тріпнула головою, і мале покотилося по землі. Запам’ятайте собі це курча. Задля нього одного я почав своє оповідання. На вигляд було це звичайнісіньке мале курчатко, півник, з цікавим поглядом карих оченят та ледве помітним зубчастим гребінцем. Він довго не міг заспокоїтись після цієї пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всі тепер учились пити.
Мокрий, він поліз під матір, але не міг там довго висидіти, виглядав то з-під крила, то спереду, вилазив на спину або біг геть і націлявся на стіні на поважну чорну муху.
Проте всьому буває кінець. Прийшов кінець і сонячному квітневому дню, і все товариство опинилося під піччю. Було темно, душно, і не лишалося нічого іншого, як забитись в мамине пір’я і віддати себе на поталу тривожним снам.


* * *


Другого ранку, коли висохла роса, всіх винесено на двір. Стурбована квочка бігла ззаду, підскакувала, хотячи відняти свій скарб. Та нічого страшного не сталося, курчата знов були коло неї. Малеча дивувалася з усього, що бачила навколо. М’який порох під ногами, довгі зелені травинки, які ніяким чином не можна висмикнути з землі, гаряче світло, що сипалось згори,— все це і бентежило кожного, і наповняло душу веселощами.
Тепер вони вперше побачили інших схожих на маму істот. Довірливо бігли до їх і зразу ж розчаровувались. Ці створіння або, здивовані, йшли собі геть, або гірше — дзьобали малих боляче в тім’я. Мати мусила ставати в їх обороні, і за перший день їй довелося кілька разів витримати порядну бійку.
Треба сказати, що за час сидіння на яйцях багато подруг, які колись ставились до неї з належною пошаною, встигли цю пошану цілком втратити. Охляла та заклопотана, вона під час своїх коротких прогулянок не могла дати їм доброї одсічі, зате тепер, почуваючи себе матір’ю, вона зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навіть очей звести не сміла б.
Перед самим півнем, цим володарем курячих душ, вона своїм тілом закривала дітвору і, намагаючись не дивитись на його обурене обличчя, кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями. Колишня полохлива сіра курочка не вагалася тепер кинутись на голову Сіркові, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканців подвір’я, а кота Кирила вона погнала галопом через увесь двір до першої дірки в паркані.
Всі думають, що кури вміють лише цокати та кудкудакати. Ніхто з нас, певне, і не підозрівав, що у них є власна, розуміється, не подібна на людську, а проте багата і вироблена мова. Цією мовою можуть кури і висловлювати свої почуття чи бажання, і ділитися зробленими спостереженнями.
Отож цієї самої чудової мови вчились тепер наші малі клубочки. Про значення одних звуків догадувались інстинктом, інших — навчались з досвіду. Коли мати кричала довге «кре-е-е» — всі бігли під паркан чи ховалися в лопухах, бо це значило, що в повітрі є якась небезпека: шуліка абощо.

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Як мати киркала одривчасто «кр, кр, кр!» (небезпека на землі)— малі розуміли, що треба уважати на кота, який, ідучи за своїми справами, щось занадто підозріло б’є хвостом. Вони й самі за матір’ю гукали зляканим голосом на нього, і цей голос скидався на сюркотіння цвіркунчиків.
Настали найщасливіші дні життя наших курчат. Їх переселено з-під печі до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня одчиняла вранці двері і сипала їсти, починався день самих насолод. Мати вела дітвору крізь дірку в плоті на город, на грядки з різним зіллям або мандрувала в сад, що весь заріс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечніш, як на городі, звідки господиня захвачувала родину віником. До того попід тином лежали цілі купи старого листя, де чудесно можна було шукати різних гробаків.
Тут, на лоні природи, дітвора здобула всю науку, що її має знати тижневе курча з доброї родини. Мавпуючи матір, вони навчилися чухати собі ногою за вухом (і не падати при тому!) та дзьобиком розправляти пух на ма лих крильцятах. Навчилися купатися в сухому піску, під кидаючи його вгору, наче дощик, лягати боком, відкинувши ноги, проти сонця і навіть удавати, що гребуться.
Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати дов железного гробака, чи заплутатись у траві і переполохати матір своїм вереском. Це він весь обробився у павутиння, він сам на сам зустрівся з загадковим зеленим коником.
Коли надвечір квочка вела всіх додому, курчата почували себе найщасливішими істотами в світі Вола їх були повні добірною стравою, переважували їх на бік, а дома чекала ще вечеря з рук господині. Переганяли одне од ного, тріпотіли крильцями й удавали, що б’ються. В цій забаві однакову участь брали і півники, і курочки. Згодом одступили одні, поважніші півники, далі останні, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили їй аж до сивого волосу. Але це сталося потім. Тепер усі з однако вим захопленням стукали носиком в носик і робили це доти, доки не забували, чого вони, власне, стоять один проти одного в таких страшних поставах. Е ні, не всі! Одне курчатко, мізинчик, якому господиня мусила помогти ви лупитись з яйця, не тішилося білим світом. Весь час бігло воно, жалібно квилячи, слідом за матір’ю і, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося під крило. Мати перш турбувалася, заспокоювала його ніжно, але скоро побачила, що йому однаково вже не топтати рясту, і зовсім перестала звертати на хворе увагу. І справді, одного ранку воно не вибігло разом з усіма з бочки.
День минав за днем, і курчата незчулись, як гидкі палочки на крилах та в хвості обернулись в красні новенькі пірця.
Наш Рудько мав хвостик не менший, ніж курочки. Це показувало на його низьке походження (півники добрих порід довго не мають хвоста), але Рудько тим не журився.

 

 Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

Досить було навколо речей багато цікавіших, щоб звертати увагу на власний хвіст.
Взагалі за останній час настали в житті курчат поважні зміни. По-перше, вони ночували вже на сідалі, мов дорослі! Мати — посередині, діти довгою низкою по обидва боки. Щовечора, звичайно, траплялась сила непорозумінь. Курочки лізли під матір або на неї, одні курчата, злітаючи, збивали з сідла інших; щоразу ніч заставала когось на землі. Далі: їх перестали так смачно, як раніш, годувати. Але найдивніша зміна сталася в поводженні матері. Вона не була вже така дбайлива, як колись, і часто, ідучи поперед своєї родини, дзвінко-дзвінко цокотала. Цього вже курчата за нею ніколи не помічали. їм було навіть ніяково слухати. Згодом і ночувати вона стала не з ними, а з дорослими курми і, коли якесь занадто їй обридало, злегка дзьобала його в голову або плече.
Взагалі давала зрозуміти, що старе минулося. «Що ж, як ми з своїм не в лад, то ми з ним і назад»,— вирішили курчата, і тільки деякі курочки все не могли забути смачних шматочків з дзьоба матері і постійно наражались на неприємності.
Настала нова доба в житті родини. Курчата ще трималися купи і разом виправлялися на здобитки в старі, знайомі місця. Але тепер на них самих лежали всі турботи про хліб насущний і про власну безпеку. Перед Рудьком послався широкий шлях самостійного існування, і він, не вагаючись, ступив на нього.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

* * *

 

Рудько знайшов у собі новий хист. Він і сам не знав гаразд, як це сталося, але одного сонячного ранку зі старого саду почулося його хрипке тремтяче "ку-ку-рі-ку".
Старий півень, що був саме на дворі, здивовано крутнув головою, а далі погірдливо скривився. Справді, це «кукуріку» було таке дитяче, таке несміливе, що й ми б з вами напевне засміялися, але самому співцеві здавалося воно вершком мистецтва й сили. І з того часу Рудько повторював його з кожної нагоди і взагалі без жодної нагоди. Раптом він непомітно виріс сам у своїх очах. Він не почував себе вже тим руденьким курчам з довгим хвостиком, яке кожний може безкарно ображати. Рудько розумів, що своїм співом сказав усьому світові про своє право на радощі життя й що він боротиметься за це право.
Сестри, які вже давно з зачудованням поглядали на його мужню бороду, тепер відчували до нього просто побожність, а брати... заздрість. Ця остання і призвела до того, що на другий день заспівав ще страшнішим голосом його старший, сіренький брат, а за тиждень сім запальних горлянок з ранку до вечора, забувши про все на світі, намагалися переспівати одна одну. Дорослі кури глузливо посміхалися, і тільки мати зайшла одного разу в сад і, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

Але поруч з тим перед нашими півниками стали з’являтися питання, які раніш їх ніколи не турбували. Це питання їх взаємовідносин та становище кожного в їх тісній громаді. Колись з одної зовсім незначної причини виникла суперечка між Рудьком і його сірим братом. Таких непорозумінь траплялося вже досить, і вони зараз же забувались, але сьогодні кожний спитав себе, чому, власне, він має поступитись, спитав і враз почув себе гірко ображеним.
Бачили ви, як люто б’ються між собою старі півні? Отже, бійки малих півників бувають куди страшніші. Там змагаються два досвідчені вояки-лицарі, два митці у своєму фасі, тут — діти, недорослі діти стають до боротьби, обняті одним гірким почуттям враженої гідності. Час такого змагання прийшов і для наших курчат, а початок йому поклали Рудько з братом.
Вони бились не день і не два. Бились посеред двору, в саду, навіть в темному курнику, бо обоє не мали сили злетіти на сідало. їх купали в бочці з водою, замикали в різних помешканнях. Даремне! Вгледівши один одного, бігли вони собі назустріч радісні, що зможуть знову згасити свою згагу ненависті. Найшла коса на камінь! їх гребінці уявляли собою живе м’ясо, очі злипались від крові, пір’я на грудях зашкарубло. Коли раніш один міг легко перемогти, то тепер це було неможливе. Їх завзятість дійшла до останнього, і вони майже не відчували болю.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов
 

Проте Сірий мав перевагу. Він бився розважніше, був витриваліший і багато більший. Йому ставало все легше і легше боротися з Рудьком, у якого зовсім запухло одне око. Сірий постійно був зверху, але, коли він хоч на хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребінець Рудька, той сліпо ліз на нього знову. Сірого почала лякати ця безстрашність, це божевільне завзяття, і от одного ранку він побіг од Рудька...
У курей є одна негарна риса: вони б’ють лежачого. Боротьба Сірого з Рудьком дала початок для вияснення стосунків між останніми півниками. Кожний з них витримав бій з кожним іншим, але всі хот ли використати слабість Рудька (Сірого вони не чіпали, бо той був не такий знесилений), щоб він визнав їх перевагу. І хворому Рудькові доводилося боронитися.
Навіть курочки — і ті підходили до нього тільки на те, щоб ударити в скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якісь давні кривди. Зате, коли Рудько вичуняв, він усім їм задав доброго хльосту. Встановився ось який ряд послуху: Рудько — Сірий — Чорний — Рябенький і т. д. Але була й така чудна річ: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а цей знову ганяв Чорного.
Такі відносини скоро поклали край колишньому щасливому життю родини. Вона почала розсипатися. Перший утік Рябенький, бо йому не давав дихати Чорний. Другим подався Рудько — просто з туги по цілковитій незалежності. Незабаром тільки курочки тримались ще купи, а з ними цибатий Сивко, найбільший боягуз, що його всі лупцювали і який ще досі пищав по-дитячому.
В курячій суспільності панують суворі закони. Найважливішим з них є закон шанування старшого. Хай ви будете які хочете мізерні, а коли хтось молодший за вас на два дні, то малий він чи високий до неба, а мусить вам коритися. Ви можете скубти його, можете ганяти по по двір’ю, і він не смітиме вам слова сказати.
Певне, що трапляються бунтарські душі, як не коряться благочестивим звичаям, але їх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку і самі знають, на що ідуть. Все це найліпше було б бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось навколо господині. Кожний бив другого чи для того, щоб зірвати свою злість за те, що не може з’їсти сам всього зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити.
Скільки тут було вигуків, і справедливого гніву, і гіркої образи! Скільки погроз і жалібного нарікання! 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

Кожна курка щипала сусідню, кожна квочка лупила курчат чужого виводка, кожне курча вважало обов язком скубнути свого меншого брата. Найгірше було тим, що їх покинула вже мати За таких ніхто не заступався. На цьому вечірньому зібранні Рудько найближче стикався з товариством, тут почав свій переможний життєвий шлях.
Всі курчата молодших виводків ставились до нього з належним жахом. Двох пишних Марчуків, яких прикупив десь господар, він приборкав у перший же день, але Рудька пекло презирливе відношення до нього дорослих курок. Кожна з них могла видерти йому цайліпше перо, йому, що співає незгірш за старого, могла з ганьбою прогнати геть від миски з водою, могла... Коли Рудько не хотів тікати, його так бито в голову, що він несамохіть кричав, наче двомісячний. Боронитись він перше не смів, тепер йому цього не дозволяла його лицарська честь.
Він одхиляв свою голову від ударів, примушував себе приємно всміхатися* і показати тим, що він уважає все це за милу забаву, але коли якась занадто вже на нього напосідала, терпець вривався, і Рудько одним мистецьки ударом вибивав з неї увесь гонор. Після такої пригоди курка ставала як шовкова і цілком визнавала в Рудькові дорослого.
Так мусив він переконати у своїй повнолітності усе старше громадянство і до початку вересня побачив, що далі йти нікуди. На горішнім щаблі життєвої драбини стояв великий сірии півень, пан і господар цілого подвір’я.
Відколи звезли з поля хліб і коло клуні виросла величезна скирта, а на городі почали збирати картоплю, стали траплятися загадкові подіїї. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (неприємні хлопці, але свої) і взялися знімати з сідала курчат. 
Один парубок схопив Рудька і закричав: «А цього також?» — «Так!» — і хотів запхнути в клітку, де вже шкреблося кілька полоняників. Та Рудько раптом тріпнувся, вирвався з рук і, спотикаючись, вибіг на двір. Там у бур’янах він і просидів до ранку.
На другий день усіх зловлених з огидною кліткою побачив він на возі. Господар (поважна людина) махнув батогом, кінь хвостом, і Рудько ніколи вже їх не стрівав.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


 
Нічна пригода зробила на нього таке враження, що Рудько став диким та обережним і навіть ночувати почав десь на дереві. Його ще раз зловили вже вдень, але півень забився у хмиз, і хоч сам насилу звідти виліз, та зате лишився живим. І коли на дворі було складено дрова і господар з сином заходилися молотити жито, з давніх Рудькових знайомих та товаришів дитинства лишилось дуже мало. Зникли деякі старі кури, зникли всі півники, крім Рябенького та Сивого Дилди. Молодших курочок теж багатьох не стало, Рудько за ними, правда, не жалкував занадто. 
Тепер це був присадкуватий мідяно червоний півень з довгим, ще мало закрученим хвостом, великим гребінцем та напрочуд мелодійним голосом. 
Йому лишалося вже дуже мало рости. На ногах у Рудька з’яви лися невеличкі, не зроговілі ще остроги, а коло вух біліли білі, як сніг, сережки.
Рябенький теж став струнким та вродливим юнаком, і тільки Дилда досі корчив з себе маленького. Старий півень щось став звертати на них свою увагу. Він побачив в юнаках небезпечних суперників і почав переслідування. Увечері не пускав у курник, вдень протурював з двору. Бідні парубки не мали ні хвилини спокою, але не мав його ще більш за них Старий. Заздрим оком стежив він за молодицями, застукував їх в глухих кутках, неочікувано з’являвся з-за рогу хати і бив, бив і ногами і дзьобом. Перший не витримав Рябенький. Десь у третього сусіда знайшов він пару щирих курячих, душ, що в самоті там проживали, у них днював і ночував. Сивий незрівнянно розв’язав питання: просто не виходив аж дотемна з саду. 
Не піддавався один Рудько. Правда, й він з горя заходив до сусідів і навіть дражнив там чудернацького волохатого півня, але здебільшого тримався двору, зручно уникаючи зустрічей із Старим. Різними правдами і неправдами віднімав у нього курей, вів гуляти на город, на тік, розгрібав їм гній та здобував собі все більшу й більшу прихильність, особливо серед молодших. Старий вискакував з себе, біг, спотикаючись, туди і, на чім світ стоїть, гнав гречного молодика аж у діл, де колись росла капуста. А за хвилину, коли він задиханий вертався на подвір’я, Рудько вже вів своїх товаришок на вулицю збирати розсипаний овес. Та це ще нічого, але уявіть собі муку Старого, як чув він серед ночі майже поруч на сідалі мелодійний спів свого ворога. 

* * *

 
Опало листя з дубів. Вранці стало неприємно ходити по землі, що за ніч вкривалася памороззю. Курей знов почали добре годувати. Зі ставка вернулися ситі качки, а гусей давно не ганяли пасти в поле. Вони цілий день сиділи дома і забирали собі щонайкращі шматки. Під час сну дошкуляв холод. Кури, сидячи на сідалі, настовбурчували пір’я і скидались на великі темні клубки. А справжніх морозів ще, власне, й не було.

Одного ранку, коли відкрили курник, його мешканці побачили, що все навкруги укрилось пухкою білою ковдрою. Старі кури побігли до ганку, лишаючи за собою низки дрібних слідів, але молодь, що ніколи не бачила снігу, була страшенно збентежена. Рудько боязко ступав по землі, обтрушуючи після кожного кроку ноги, а Сивий, розігнавшись, спинився посеред двору, з жахом попробував сніг, став на одній нозі і вже не рушив з місця. Курочки просто летіли через подвір’я, бились у вікна, падали і застрягали в снігу. Цей сніг вже не розтав. Хлопці розчистили доріжки, і на них обмежилось поле діяльності курей. Тут товклися і гуси, проходжувався кіт. Тільки пес Сірко не визнавав ніяких кордонів. 
Горобці зав’язали приятельські відносини з усіма мешканцями двору, до свині включно, бо на городі нічого не лишилося, а жити ж якось треба було. Навіть ворони, і ті прилітали поритися на смітнику. Зате кілька разів з’являвся вже коршак і одного разу попав просто проти вікон якусь курку, та вискочили люди і напад не повівся.
Перемерзли дві наймолодші курочки, а Рудько одморозив собі найкращий зубець на гребені.
Старий півень в своїй злості дійшов до останнього, Бігав за Рудьком доріжками, а в курнику заганяв на найвище сідало.
І призвів нарешті необачний до того, чого найбільше боявся. Одного дня Рудько став проти нього! Рудько вже кілька разів заступався за курей, коли, бувало, їх кривдив Старий, але завжди приймав за це належну кару. І цього разу Рудько на свої груди прийняв удар розлютованого Старого, але тепер він не побіг геть і враз переповнився шаленою хоробрістю. Йому нічого більше губити! Це Старий ставить на карту своє панування, а він хіба що свої муки! Старий на хвилину закам’янів від здивування, потім хижо блиснув очима і кинувся вперед...
Ніхто не б’ється так завзято, як повстанці. Бо знають, що їм нема дороги назад. Тому завжди стається, що півень-повстанець перемагає своїм завзяттям пана-гнобителя.
Ніхто не заходив у курник. Вони бились цілий день. А ввечері господиня побачила в двох різних кутках два скривавлені тіла. Коли вона взяла їх на руки, щоб змити поранені голови, малий рудий півень кинувся на великого сірого. Той зовсім не боронився. Старе тіло не витримало в борні. Не міг витримати ганьби й гордий дух. На другий день він був мертвий.
Рудько виборов собі своє щастя. Невеличкий півник, що був колись пухкеньким курчатком з двома блакитними латочками на спинці, взяв тепер на себе провід життям рідної громади. І показав себе гідним свого становища. Рудько належав до тих півнів-лицарів, міцних духом і шляхетних серцем, що сміло підставляють груди кожній небезпеці і останні їдять посилане зерно.
Коли сонце почало дужче пригрівати і вода дзюрками побігла зі стріх, а горобці стали знімати невимовний галас, коли в стайні почало чутись кудкудакання курей, що в яслах лишали теплі яєчка, коли, нарешті, з тих яєчок вилупились маленькі курчатка з блакитними латочками на спинах, Рудько відчув всю повноту свого щастя.
Уважний, дбайливий, він, здається, був усюди. Допомагав курці, що носилася з першим яйцем, знайти найвідповідальніше для цього місце і заспокоював ту, яка вже знеслася. Він вчасно з’являвся на городі коло квочки з курчатами, і ворони, що прилітали сюди вже не для того, щоб порпатись у смітнику, даремне топталися на гілках дерев, ласо поглядаючи на дрібні клубочки.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Двічі мав він у своєму дзьобі сіре пір’я яструба і від нього носив на щоці широкий рубець.
Дурного Сивого Дилду, який встиг вирости за цей час на величезного півнюру, що лякав усіх своїм безнадійним басом, він зовсім зігнав з двору. Так ніхто й не взнав, куди той подівся.
Тепер Рудько поширив свій вплив на цілу вулицю та сусідські двори і запевнив там собі блискуче положення. Кожний півень з того кутка пам’ятав день і ніч про мідяного півника, що так надпівняче побив його в першій і останній бійці. Бо жодному борцеві не допомагали ніякі хитрощі. Даремне було удавати, що ніби обом загрожує спільна небезпека і доцільніше звести рахунки іншим разом, даремне було робити вигляд, що дома чекає пильна справа. Рудько переслідував такого боягуза аж до самого його двору і там примушував прийняти бій. Отож, кажу, кожний півень міг завжди чекати, що на паркан рідного подвір’я злетить пишний Рудько і примусить його до найбільш принизливого, найбільш ганебного для кожного півня вияву покори: підняти вгору тремтячі крила і закиркати куркою...
Рудько, як власної честі, боронив і честь свого народу. Увечері, коли до ганку сходились всі кури і квочки приводили свої родини, гуси здалеку мусили чекати своєї черги, а великий злісний гусак, що душив ногами малих курчат, не раз визнав перевагу Рудькового залізного дзьоба.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Нахабних дурних качок він любив одганяти так скоро, що у них запліталися ноги і вони, зарившись носом у землю, ще довго крякали, дивуючись, як це воно сталось. Кіт Кирило, якому Рудько, попри всі його чесноти, не довіряв, смів ходити тепер лише по парканах та дахах, і часто траплялось, що голодний Сірко, дарма що клацав у повітрі зубами, мусив тікати у другий кінець двору від Рудькових острогів.
Ба й самій господині не дозволяв він зачіпати своїх курей. На цьому грунті виникали великі непорозуміння, 
і Рудько ледве не попав у борщ. Бо й дійсно, коли півневі здавалось, що господиня мучить котрусь курку, то він вважав своїм прямим обов’язком злетіти їй на груди або кинутись на спину. Не зважав на удари ногами чи дрючком і скоро примусив боятися себе навіть жвавих синів господаря. Рудько дійшов у своїй сваволі до того, що просто ганявся за кожним, хто виходив з хати, і, певне, йому не минути б казана, якби не велике горе, що звалилося на щасливе подвір’я.  Захворіло кілька курчат і на вечір були мертві. Вранці Рудько побачив, що дві курки не вийшли разом з усіма з курника. Сиділи настовбурчені на землі під сідалом і не озивалися на всі його заклики. Опівдні під парканом у кропиві лишилися сидіти ще три. Вночі кілька упало з сідала... Страшна пошесть на протязі двох тижнів винищила велику Рудькову родину. Устоявся тільки він сам та ще дві старі курки-бабусі. Кілька видужало, а курчата загинули майже всі.

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


Ця хвороба призвела до тої великої катастрофи, що цілком перевернула життя нашого півня. Господар вирішив завести добрих породистих курей, і от одного дня на подвір’ї з’явилися десять великих чорних курок. Але коли б то вони були самі, а то з ними був ще більший і ще чорніший півень, з такими довгими ногами, що наш Рудько не згинаючись міг би пройти між ними. Ноги ногами, та це не дає права ходити по чужому подвір’ю, і Рудько порадив йому швидше вернутися, звідки прийшов. Той щось глумливо вигукнув, Рудько цього тільки й чекав — і... почалося!
Господар придбав також індика з індичкою. Їх Рудько зразу не помітив. Вони, певне, були з одного двору з чорними курми, бо, коли індик вгледів, як в повітрі метнулося два тіла, і почув гнівний крик болю чорного велетня, він поспішив на поміч чужинцеві. Перистий птах на вигляд куди страшніший за шуліку, з голосом ще чуднішим від свого вигляду, про існування якого Рудько навіть не підозрював, тепер кинувся зненацька на нього ззаду. Та не було на світі нічого, що могло б примусити затремтіти мале серце червоного півника. Він відскочив убік, мить — і вдарив об землю рябою потворою. Чорний кинувся вперед, але Рудько перелетів через нього і вп’явся йому острогами в спину. 

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов

 

Тим часом опам’ятався індик, а незграбний чужинець, лютуючи, став з страшною силою бити своїм дзьобом. На допомогу чоловікові з’явилась вірна індичка, і почалось огидне знущання.
Вони ганяли Рудька по двору, оббігали його з різних боків, і, доки він встигав збити з ніг індичку або потягти за кишку індика, Чорний вже топтавсь по ньому своїми ногами. Але він і на мить не подумав про втечу. Він, що ні разу ще не був переможений і почував своє право! Рудько підбив Чорному око, розрізав йому бороду, але удар падав за ударами, він заточувався, спотикався і лише надзвичайній зручності завдячував, що не лежав ще напівмертвий на землі. Тим часом Рудькові кури гідно стояли за честь свого роду у боротьбі з чужинками. Вона випала на їх користь. Одна навіть спробувала прогнати індичку, але злякалась і мусила щодуху тікати геть.
На галас вибігла господиня і, вгледівши кров на голові Чорного, зловила Рудька і злісно шпурнула його в хлів, замкнувши дверцята. Там заспівав він свої бойові пісні, закликаючи велетня прийти битись крізь щілину, але той, певне, що й не думав про це. Він поводивсь у дворі, як дома, і полохав Рудькових курей. Рудько все бачив і терпів тяжкі муки.
Так минуло два дні. Господиня хотіла, щоб новак освоївся на чужині, і не випускала Рудька. Та він, гнівно довбаючи носом землю під дверима, вигріб добру яму, і на третій день Рудько був на волі! Господарі поїхали на поле. Індик з дружиною саме пішли прогулятися на город. Півень кинувся на подвір’я і за клунею знайшов свого ворога...
Коли господиня вернулася додому, вона в сінях за цебром побачила хвіст свого укоханця. Рудько стояв і сіпав його за пір’я. Напівнепритомного індика знайшли у бур’янах. Його Рудько, певне, застукав після того, як упорався з Чорним. Він не мав на собі живого місця. Я не хочу, не можу розповідати вам про лютування господарів і про всі знущання, що їх витерпів Рудько за те, що не схилив голови перед нахабним чужинцем. Згадалися і смерть старого сірого півня, і прогнання Сивка, і взагалі Рудькова завзята вдача та оборонництво скривджених курок.
На ранок на возі в соломі, поруч з ворочком сиру та кількома головками капусти, лежав зв’язаний в ногах та крилах Рудько, а гнідий кінь, крутячи хвостом, ніс його в невідому далечінь.


* * *


Рудька ніхто не купував. Його брали в руки, роздували йому пір’я, але, побачивши на сухорлявому жилавому тілі самі синці, кидали назад на віз. І це було його щастя.
Господар злякався, що доведеться везти півня назад, збавляв ціну. Аж ось до воза підійшла старенька бабуся, підійшла й понесла Рудька селом, потім лісом, далі знов селом. Рудько бачив багато курей і багато різних півнів, співав до них, щоб показати, що нічого не боїться. Та вони з бабусею пройшли якоюсь хвірткою, і тут, посеред затишного, зарослого калачиками та гусячою травичкою подвір’ячка, ласкаво зустріли його чотири чорні курочки. Це подвір’я і широка сільська вулиця стали Рудькові новою батьківщиною. Правда, йому довелося одучити ходити сюди аж чотирьох півнів, з яких кожний уважав себе господарем, але це не забрало багато часу.
І коли ви вгледите десь малого червоного півня з пишним хвостом і покаліченим смілим обличчям, знайте, що це напевне мій Рудько!

 

Олег Ольжич, Рудько, Життєпис одного півня, ілюстроване оповідання, художник Анатолій Фролов


 
* Кури сміються, і то не лише устами та очима, а й крилами. Такий сміх буває згірдливий, глузливий, погрозливий і т. д.

За матеріалами: Олег Ольжич. Рудько (Життєпис одного півня). Оповідання. Для старшого дошкільного та молодшого шкільного віку. За редакцією Ростислава Радишевського. Художник Анатолій Фролов. Київ, "Веселка", 1991, 34 с.

 

На відео: аудіокнига - оповідання Олега Ольжича "Рудько":

 

 

Більше творів Олега Ольжича на нашому сайті:

Літературна спадщина Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби)

Олег Ольжич, поезіяХудожня спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовим зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Олег Ольжич був незламним борцем за волю свого народу і увійшов в історію української літератури як приклад героїчного типу людини й поета.


Останні коментарі до сторінки
«Олег Ольжич, "Рудько" ("Життєпис одного півня") - ілюстроване оповідання для дітей»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka