"Розфарбовую свою душу.." — духовна лірика від Марії Дем'янюк

Споконвічне

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу у віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди - соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич : Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
Мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутніх...

* * *

Фарбую

Фарбую очі Неба, блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця,
рожевий усміх Сонця - 
        заграву світанкову,
що день новий вдягає
у ніжність пелюсткову,
верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп’янках  
          відкритих,
та легкий подих ранку, пречистий
          і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

* * *

Пасхальний ранок

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з’являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

***
Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.
Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає –
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.
Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно –
Всесвіт щирих обіймів хоче.
По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

* * *

У небесному морі

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла,
і сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі –
забавлялися зорі,
і плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко, скоро світанок,
і краплинами море
осідало на ганок.

Коли стихає все і чути голос серця...

Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.

Небесна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь "люблю" тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.

І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.

І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

* * *

Миросяєво

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.
Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...

* * *

Світань

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.
Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...
Сніп рожевий зорейсвітоясних,
Хай угледить ясночолий ранок –
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.

* * *

Небесне

Умилася душа сльозами,
І засміялась, мов дитина.
І я відчула: серце – ціле,
А думала... вже половина.
Засяяло тендітне, ніжне,
І чисте, наче немовля.
На білих крилах тихий спокій
Несе до мене Янголя...

***
Плакав Бог – дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила,
Щоби усміхнувся
Сонячним Світилом,
Полум’ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць – 
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог – дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

В обіймах Бога

Коли ти мене обіймаєш, Господи,
то я ніжно горнуся до тебе.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я стаю крапелиною неба.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
огортає пречисте смирення.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я торкаюсь твого Одкровення.
І в скорботну тяжку годину,
коли серце німіє від болю ,
я до тебе, мій Боженько, лину
і приймаю Небесну волю.

***
І зупинилась біля образа.
    Й образа
від серця мого
    відійшла одразу...

***
Третє око людини – її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає
        у світ іншого.
І невидимо плаче, або усміхається
третє око людини – її душа...

* * *
 

Любов

Під небо гріхи піднімаються
        темними хмарами
і світло від нас відмежовують.
Та дивне проміння проникне
        між злісними чарами –
ці сяючі промені радо чоло обціловують. 
У світлих долоньках тримаю
          оте Ясносонечко,
Господь усміхається, ніжно шепоче: 
          “Донечка”...

* * *

Він

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.
А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.
Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...
Ба! – дивувались, Ти прости їм, Боже,
– Чи Він спокутувати всю гріховність світу 
                    може?
Гріх за гріхом – тяженний Його Хрест...
Останній шлях... і цвях...
        Пресяюче: Воскрес!
Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Нам треба менш грішити,
        хоч наполовину...

* * *

Дякую

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.
Боженько! Зерно Твого Світла 
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько! В Світлополум’ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.
Боженько! Дай нам Щастя Яскравого 
Ясномить – коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю: Алілуя!

* * *

Коли небо вдивляється у мою душу

Коли небо вдивляється у мою душу
стаю берегом, де хвилі голублять сушу.
І пісок, пофарбоований 
соняшними пелюстками,
і смарагдовим поглядом
стежить за небесами....