Остап Вишня
ЗАЄЦЬ
І
Золота осінь...
Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:
— «Чуєш, брате мій, товаришу мій?» Відлітаємо!
Золота осінь...
От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густо-теплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон.
Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито серйозна капелюха...
Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.
Незмінною залишається стопка.
Гіри полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій: коли дивитись крізь дно,— місцевість рельєфніше.
Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі роз-кладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:
— Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм... є... Чи не мало буде?
— Досить, досить! — поспішає посемейство...
— А де ж стопка?
— Та ось, за рюкзаком!
— Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не сгіізнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
— Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!
— А рушницю ти взяв?
— Ай справді, де ж це вона?
— Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась...
— Та хіба ж можна рушницею?!
— А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї... А то ж...
— Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш... Та купи сала не менш як на трьох зайців.
— На трьох?
— Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму.
Поїхали...
II
Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.
З підйому можна полювати одному й колективом.
Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває... Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує...
Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше як на сковорідку бігти нема куди.
Як же краще,— спитаєте,— полювати: одному чи колек-тивом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колекти-вом, то промазуєте колективом.
Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.
Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять.
Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.
Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові...
Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон...
«Скільки жару, скільки страсті в голосах»...
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти,— які б були симфонії!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш...
На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє...
Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:
— Може б, і свитку ще надягли?
— Ні,— кажете,— не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме.
Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи...
Ніч темна, бадьора.
На небі, над ожередом — зорі, на землі, під ожередом — зайці.
Сіли, закутались.
— Ну, налітайте, которі тут зайці є!
Тихо-тихо...
Аж ось десь аж із сусіднього села:
— «Котила-а-а-ася...»
І тихо.
Ще щільніше закутуєтесь у кожуха...
Замислюєтесь...
Мимоволі із грудей:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло...
І знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Під кожухом тепло-тепло...
І на серці тепло-тепло...
Раптом над вухом:
— Доброго ранку! Заснули?!
— Драстуйте! Невже заснув?!
— А вже й сніданок на столі! Ходімте!
— Ходімо.
— А де ж ваша рушниця?
— Нема... Дивись.
Сюди-туди — нема рушниці.
— Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе...
— Неприємно! Не кажіть хоч нікому!
III
Додому ви все-таки зайця привезли.
— А де ж рушниця? — питається посемейство.
— Курок трошки закапризив: заніс до майстра.
Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом
урочисто: перший в цьому сезоні заєць.
Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.
— Будьмо!
— Будьмо!
По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:
— Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.
За матеріалами: Остап Вишня. Твори в чотирьох томах. Том 3. Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1988, стор. 222 - 225.
Більше творів Остапа Вишні на нашому сайті:
