Олександр Висоцький. Поезії про війну

Олександр Висоцький

МАБУТЬ, ЦЕ Є ДОЛЯ
ВЕЛИКИХ КРАЇН…

Мабуть, це є доля великих країн…
Зводитись з попелу та руїн,
Геноцидів, потопів та війн,
Фізичних травм і ментальних зламів.
Що буде завтра ? Ніхто не знає,
Але якщо виживу — запам’ятаю
Як гідно прожили скрутні ситуації.

Мабуть, це шлях великої нації…
Триматися курсу попри довгу дистанцію,
Емоційну стагнацію й болі поразки.
Коли не важливо, ти з Дніпра чи Луганська,
Чернігова, Сумщини чи Первомайська,
Слов’янська, Донецька чи Львівщини.
Життя мільйонів зазнало тріщини,
Але прийняте власне свідоме рішення,
Не бути осторонь цієї війни.
Мабуть, ці люди, сьогодні — МИ!

* * *

УКРАЇНА

Про неї поети заходились віршами.
Вона не давалася першому ліпшому,
Деяких тішила, але завжди йшла далі.
Її присутність на АзовСталі
Надихала весь світ до нових ідеалів,
Наче з тих серіалів про супергероїв.

Вона спонукає тримати зброю…
В моменти тривоги ставати до бою
Та робити з окопів міцніші фортеці.
Котрі ніколи  не стопчуть російські берці…
Бо СВОБОДА  — це те, що карбується в серці!

---

Її тіло горіло в масштабній війні.
Весь світ говорив : їй лишилось три дні,
Але ні, вона вижила, попри прогнози.
Ті, що слали прокльони і вічні погрози,
Тонули у слині й молили крізь сльози

Отримавши дозу відплати та люті.
Її болі та рани — це клятий лютий…
Її ліки та зілля — найкращі люди,
Що мали забути себе учорашніх.
І нехай нам буває місцями страшно…
УКРАЇНА — це місце сміливих та справжніх.

* * *

З НОВИМ РОКОМ...

Тридцять перше. Опівночі. Грудень.
Святкувати, мабуть, не буду.
Але щиро подякую людям,
З ким зустріла тривожний рік.
Хто був поруч, а не оддалік,
Коли шепіт сходив на крик
І вчинки втрачали свою адекватність.
Розпач, сльози, всесвітня ненависть…
Нова об’єктивна людська реальність.
І народ… що довів свою справжню незламність.

Тридцять перше, опівночі, грудень.
Віртуальні обійми стискають груди,
Їх надсилають найкращі люди
З якими прожили надбання та втрати.
Тисячі смс з повідомленням : «Як ти?»,
Обстріли, вибухи та блекаути
Не зможуть зламати мою Україну.
Покоління відважних та вільних…
Воїнів світла країв неподільних,
Що дістали в бою своє право на славу.
З Новим Роком, найкраща у світі Держава!

* * *

ЗАМІСТЬ СЕРЦЯ У ГРУДЯХ...

Замість серця у грудях — безформний чавун.
«Місце сили» розніс здичавілий табун,
Нічні променади тепер табу,
А лелеки не гніздяться на дахи.

Помість них теж крилаті, але не птахи…
«Прильоти», що з мордора шлють нам Lохи
В знак незгоди із ними носити ярмо.

Хтось — бурлак біля волги, хтось — «султану письмо»…
Оrки в землю на корм, ну а ми — злетимо
Понад рідним Дніпром крізь Карпатські ліси.

Щоби знову поринути в ті часи,
Де лунали моєї ріднІ голоси
За одним великим сімейним столом.

І вмирати не страшно, гірше — жити рабом,
Роздавати поклони та бити чолом
Перед купою «ботексу» в формі обличчя,
Що сконає у бункері в світ потойбіччя…
Без краплі поваги… кохання… величчя…

* * *

ДІТИ

У Колі під кроваттю мешкають монстри,
А в шафі захована купа скелетів.
Думки про війну, що заповнюють простір
І з напрямку спальні загроза шахедів.

В палаті у Каті літають крилаті,
Але, на жаль, не колібрі… калібри.
Забравши «у вирій» бабусю і матір…
Лишивши її без Надії та Віри…

Будинок Дениса оточує ворог.
Денис їм готує «гостинний прийом».
Без хліба і солі, лиш кулі та порох,
За все, що зробили із рідним селом

Дарина в автобусі, десь під ростовом.
Навколо однолітки сповнені плачем.
Їх вивезли з міста військовим конвоєм…
А що буде далі…?
Не знаю.
Побачим.

* * *

КОЛИ ВОРОГ ШТУРМУЄ...

Коли ворог навколо штурмує новинами.
Загроза ядерки криє лавинами.
Янголи з крилами змушені падати.
Я розумію, що потрібно донатити.

Коли люди з окопів ідуть в контрнаступ,
Терористи й вандали розміщують пастки.
Щоб духом не впасти та міцність не втратити,
Я вірю і знаю: потрібно донатити

Роль дипломатів сьогодні взяли солдати.
Вони потребують підтримки й донатів.
То ж можна і далі страждати чи плакати,
Але при цьому потрібно донатити!

* * *

Є РЕЧІ, ЯКІ НЕ ЛІКУЮТЬ
МЕДИЧНИМ ВТРУЧАННЯМ

Є речі, які не лікують медичним втручанням:
СМСка відіслана на прощання,
Зруйновані вщент дитячі бажанння
Та плани, що звели на попіл та дим.
Артем народився в Республіці Крим.
В дитинстві покинув свій власний дім,
Щоб мати змогу лишатися вдома.
Він як і всі відчуває цю втому,
Але різниця, мабуть, у тому,
Що Артем вже навчився сприймати реальність.
Власний гнів — це не більше ніж слабкість.
Його підмінила холодна ненависть
І сидить в голові тепер, наче мантра.
Оптимісти крокують до психіатра,
Реалісти сьогодні створюють «завтра»,
Тож Артем разом з ними, готовий до бою.
Взявши до рук обладунки та зброю,
Його гуманізм поростає травою,
Бо й кістлява з косою, також за нас.
За Дніпро та Херсон, Бровари та Донбас…
За підступно вкрадений кращий час
Та посіяну темряву в наших душах.
За новини, що й досі катують та душать
І за мир, який вже більше ніхто не порушить.

* * *

ПІД БАХМУТОМ

Бахмут. Люди. Дніпро. Соледар.

Під Бахмутом воює доброволець Андрій.
Він не будує країну мрій
Не сповнений світлих рожевих надій
Та не чекає саморозпад мoskoвії.

Він став добровольцем, так звеліла історія
Тримати зі зброєю фронт території
Заради інших людських життів.
Серед окопів та сталевих дротів

Він пригадає рідних батьків
І ту, що мала зійти за дружину.
Вона переїхала в іншу країну…
Знайшла собі хлопця, будує родину

Ніж у спину… але якось мине.
Час не залишить зайвих імен
І кожен пізнає свій власний дзен
Як тільки сконає fедeрaція «Z».

Я ЧЕКАВ ТРИСТА СОРОК
РАКЕТНИХ ТРИВОГ...

Я чекав триста сорок ракетних тривог.
Став ветераном підвальних епох,
Новинних облог та очікувань в дії .

Коли орки в Гостомелі нищили «Мрію»,
Щоденно плекав невимовну надію,
Що з тобою усе в порядку.

Ти знаєш, я чекав тебе кожного ранку…
З думками про тебе сідав за сніданки,
Відвідував парки та ходив в магазини.

Коли об міць АзовСталі дробилися спини,
Чернігівську область звели на руїни,
Я далі вичікував і пантрував.

Вже липень та серпень надворі минав,
А я, наче Хатіко, тебе виглядав,
На противагу болі та смерті.
Смс-ки у вайбер, листа в конверті,
Хоча б декілька слів на якомусь концерті
Про те, що ти поруч, просто довга дорога.
І з вірою в правду, Збройні Сили та Бога
Я побачу тебе і скажу: «Перемога»!

* * *

ТРИВОГА. ПІДВАЛ. УКРИТТЯ...

Тривога. Підвал. Укриття.
Бентежний досвід «нового» життя,
Що вимагає свідомих вчинків.
Темні вікна сусідських будинків
Наче ехо лютневих відтінків
Нагадають «прильоти», які долітали.
І я згоден, сидіння в підвалах
То доволі сумнівна забава
Але  краще ніж ментальна поплава
Від маразму р@сійsьких новин.
Краще кожного дня мати кілька годин
Без газу, світла або води
Ніж туди, де панують тирани.
Де замість свободи — пакет з целофану,
«Атступлєніє войск прАходит пА плану»
І нова Лада «Каліна» — «дарунок» за сина.
УкрПошта. Доставка. ростов. Домовина.

* * *

ЛЮДИНА... «ЧЄЛОВЄК»...

31 березня — річниця деокупації Бучі.

Є людина, а є «чєловєк»
І у цьому — велика різниця.
Тут питання не в мові , а в принципах,
Різних поглядах та амбіціях,
Що наповнюють кожного з них.

⚪️ Людина не є подібна до тих,
Хто грає ролі добрих чи злих,
Зазіхає на ранг неземних святих,
Або ж марить про владу з одвічним мандатом.
Людиною треба стати…
«Чєловєку»,зазвичай, цього не пізнати
Крізь свої меркантильні, корисливі ґрати.

⚫️ «Чєловєк», в свою чергу, приходить в цей світ
Руйнувати й чинити на людство гніт,
Не лишаючи спогад чи заповіт,
Що зробили б цей Всесвіт ліпшим і кращим.
Його сила  — ресурс для знущання над слабшим,
Заздрість — як стимул статавати багатшим
І не стане інакше… причина єдина :

Імператор життя — це каліф на годину,
Раби не «звільняють» того, хто є вільним,
Від колиски до домовини:
«Чєловєк» — лише тінь силуету людини!

* * *

ЯКБИ НЕ ВОНИ

Якби не вони, життя було б значно краще.
Не було б стільки ментально-пропащих,
Дітей, що кинуті на призволяще
Й дорослих застряглих десь за кордоном.

Якби не вони, що прийшли своїм кодлом
Наповнивши злістю, стражданням і болем
Дике поле моєї країни…

Друга армія покидьків тоне у слині,
В танку на кістках, торжествах на руїні
Торує і нині свій шлях в забуття.

Якби не вони, було б інше життя…
Без вибухів, пострілів, кроволиття
Й почуття, від якого ніяк не втекти.

Якби не вони, якби ж не прокляті тричі кати…
Ми б з тобою,мабуть, були поруч,
будуючи кращі натхненні світи.

* * *

ЯКИМИ СЛОВАМИ НАЗВАТИ?

Якими словами назвати тих
Хто ракетами б‘є під дих
По садочкам, школам та паркам?
Свинособаки…
Або ж їх нащадки,
Що воюють заради стіралки?
Та готові вмирати за це кожен раз.

В такий нелегкий та буремний час
Де мордорський сказ об‘єднав усіх нас
Пригадай про своє громадянство.
Там де твій український паспорт
Це вакцина від «антирабства»
«Антипанствата» та віроломства.
Невимовне бажання помсти
Що руйнує кримські помости
Вирує сьогодні у наших містах.

То ж коли Ілон Маск у своїх постах
Пропонує почати з нового листа
Пам’ятай про дві речі, які не змінити.

Вони горді за те, що бомбили Рейхстаг
Підіймали в Чечні свій скривавлений стяг
І готові на все, щоби заново це повторити.

* * *

ЩО ТАКЕ «ДРУГА АРМІЯ СВІТУ»?

Що таке «Друга армія світу»?
     Псевдовійсько псевдоеліти?
         Зграя покидьків без освіти?

Чи псевдоцарі, в котрих ботоксні лиця?
Солдат чи воїн? Велика різниця…
Солдат — цільова бойова одиниця,
Імперських амбіцій вічна служниця,

Що стріляє в цивільних за царським наказом.
На людях виміщує всі образи,
Приходить в Бучу, вкрасти тєлєк чи вазу,
Щоб потім засипати в неї свій прах.

Воїн — це той, хто забувши про страх,
Приймає на себе увесь той жах,
Що несе за собою мордорський орк.
Воїн ще вчора мав студентський квиток,

Ходив у театри чи співів гурток,
А сьогодні він в ЗСУ.
Може їсти коріння чи пити росу,
Не боїться кістляву й її косу,

Бо мета його вище ніж гроші та слава.
Родина, кохання, власна держава,
Жити за принципом честі та права,
Якщо не нам, то хоча б нашим дітям.

В ОСІННІМ ПАЛЬТО...

В осіннім пальто одноразова маска…
Непогані часи… Пам’ятай їх, будь ласка!
Бо тепер замість маски, лиш зброя і каска,
Наказ: на «нулі» не зазнати поразки,
Щоб потім піти в контрнаступ!

На культурному фронті не слухати Басту
Ані Лорак, Джигана чи інших «фантастів»,
Що мовчали увесь цей час.
Нам  краще без газу але й без вас…
Боротьба за свободу… не в перший раз
І новини з Ізюму… болить і досі.
Тож тепер на підході «лютнева» осінь,
Ми їдемо дахом, частково і зовсім,
Бо ця осінь… вона трохи інша.
Замість спогадів літа, спогади тиші,
Ненависть zомбованих орків ще глибша,
А з термосу чай має присмак провини.
Провини за гибель чиєїсь дитини,
Яка б могла будувати країну
Й відкривати з ноги всі зачинені двері…
Руйнуючи намір ворожих імперій!

* * *

К@Ц@ПСЬКИЙ ШАНСОН

В таксі, що везе на вокзал
            грає російський шансон.
Дивний сюр, що неначе жахливий сон
Про байдужість до подій, що навколо.

Зруйновані храми, садочки та школи
Замикають це кляте порочне коло,
Що привносило кодло десятками років.

Тут не треба мудреців чи пророків,
Щоб бачити слабкість людей до пороків,
Що слухають музику орків,
            пробиваючи власне днище.
            
Знайомих на кладовищі
З кожним днем стає більше та більше,
В той момент, як частина інших
Не готові змінити плей-лист.

Він же просто звичайний таксист…
Він же просто слухає музику…
Не шукаючи логіку й зміст…

* * *

МЕНІ ПРИКРО

Мені прикро, гуляючи містом,
Чути треки р@sійських артистів.
Відчуття, ніби ми мазохісти,
Що постійно шукають пригод.
Послухай міягі, задонать на прильот,
Підтримай р@sійський культурний фронт
І отримай за це… «косметичний ремонт».

Не забудь промокод… все легко і просто :
Акційна ракета за ціною репосту,
«Shaхеди» за лайки до кліпу чи посту
І в дарунок, як бонус - уран та плутоній.
За Басту в смартфоні…
За Мота на фоні…
Що слухаєш ти сьогодні.

Ця повість про р@sійських артистів у місті -
Ще той, повсякденний іспит.
Він часом складніший ніж наслідки віспи,
Тож побічні ефекти також в кожного різні.
Я дійсно боюсь, щоб не стало пізно,
Коли знову накриє цей купол залізний
Та верне в буття той старий епізод:
р@sійський контент
        про «вічний братський народ».

* * *

Я БОЮСЬ...

Я боюсь, що одного ранку,
На районах, де їздили танки,
Затанцюють під інстасамку.
І вона, отримавши бабки,
Виплатить з них на ракети податки.
«Внє палітікі музика», снаряди на ґанку.

Я боюсь що одного дня,
В нас попросить прощення rucня
І напне на нас «братське» весільне вбрання.
Маріуполь, Гостомель, жахи Ірпеня,
МиколаЇв, Донбас де живе вся рідня…
Все в одному моменті піде навмання.

Я дійсно боюсь, що колись серед ночі,
Випадково побачу на власні очі,
Як в країну повернеться бидло отроче.
Народ обере його в мери охоче,
У суди та парламенти, в церкви як отче,
Воно матиме змогу знову мізки морочить.

І простенька мораль варта купи скарбів:
rysофіла вбивають спочатку в собі,
Щоб зажити спокійно в своїм мирнім краю.
Ну а ті, хто на волю сьогодні слабі,
Спіткатиме доля нещасних рабів,
Бо рабів — не пускають до раю!

* * *

НЕ ВІРЮ

Не вірю особам з минулим «совка».
Тим, кому треба «царська» рука,
Влада в країні, типу ЦК,
Що для всіх забезпечить стабільність та сталість.
І «Совок» — не про час, а духовну ментальність,
У старих парадигмах довічну застряглість
Повернутись до лона «магучєй країни».

Де черги з талонами до магазину,
Світло з водою по певним годинам
Та обмежений виїзд за власний кордон.

І коли недобитки п’ятих колон
На весь голос кричать: «Як же класно було»,
Я згадую речі, яких могло б і не бути:
«П’ять колосків», репресії, Крути
«Іловайський котел» та ненависний лютий
Під  постійним нагадом про «братські народи».
Лицемірство й зухвалість рідкої породи
Коли ситий козел, також лізе в городи,
Бо «ц@пська» натура прозора й чітка:
«Не сьогоднішнім днем, а минулим «совка»…»

* * *

ПАВЛО «СВЯТИЙ»

І був настоятель Павло «Святий».
Ходив по Лаврі, мав хрест золотий
І кожну неділю у вихідний
Проводив зібрання по інтересам.
У дні охоплені смутком та стресом,
Павло катався на мерседесі,
Купив за пенсію…з Божою поміччю.
Павло ,сам по собі, людина творча…
Бував в кгб, працював як наводчик,
Короче, не Отче, а цілий Джеймс Бонд.
Для відмиву грошей — благодійний фонд,
Двічі на рік закордонний курорт,
«Маямі резорт» та канікули в Римі.
Шляхи Господні несповідимі…
Не всі актори ходять у гримі
Та не всі святі є насправді святими…

Я і сам не святий та багато чого не пізнав.
Але я не молився за тих, хто підступно стріляв,
Виконував всі забаганки сусіда з кремля
І вірив не в Бога, а в міцність курсу рубля.

То ж «світлі» ченці та їх репутація з темних плям,
Це спадок радянщини, з прикрістю даний нам
На довгі і довгі роки, одвічної з ним боротьби.
Боротьби , де є завтрашні «вільні» ,
а навпроти — є вчорашні «раби».

* * *

І БУЛО НА ПОЧАТКУ СЛОВО…

І було на початку слово…
Кожного разу, знову і знову
Воно надавало підґрунтя й основу,
Щоб людство ставало зразковим.

Час минав і слово ставало як зброя.
Обманом робило з поганців героїв,
Не маючи жодних моральних кордонів,
Творило імперію вічного зла.

Солдати слова в будинках зі скла
Розкидали каміння і мepтвi тіла
Заради пітьми та постійних руйнацій.
Бал сataни під час «спецоперацій»…
Нафталіновий шабаш з державних дотацій…

Танок на кістках серед пekла подій.
«Momento mori», гуляй та радій.
Імпepiя рабства та втрачених мрій,
Що сконає в своїй круговерті.

І на останок, для прислуги та смердів,
«Вaгнep» заграє танго власної смepti…
Як останній акорд на кар’єрі медійних «адептів».

СПІЛКУВАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ…

У нас із нею є теми-табу :
Ми мовчимо про жорстоку війну,
Про хрести на горбу і прокляту орду.
Таких співрозмовників вже не знайду,
Чи то на щастя, чи на біду,
Але…
Розмови із нею підтримують дух.

На моєму роду були болі та втрати,
Вона навчилася їх лікувати,
Цитатами… словом руйнуючим ґрати.
І намагаючись приховати
Думки, що можуть її травмувати,
Вона відчуває їх…як батько чи мати.

Їй краще б не знати такого життя,
Пізнавати любов та її почуття,
Від щастя з прискореним серцебиттям
Засинати кожної ночі.

В неї світла душа… В неї лагідні очі.
Не хочу, щоб їх хоча б якось зурочив
Мій порочний, руйнуючий відчай.

Це давно вже зійшло за звичку,
Лишати на власних ментальних поличках,
Обпалені свічки, згорівших думок.

Закриваючи серце на подвійний замок
І знов не зробивши назустріч крок,
Котитися колесом стриманим віссю.

Бо, коли цьому мракобіссю
В житті не залишиться місця,
Її місія дійде розв‘язки.
Прощальна посмішка засвідчить фіаско…

Спілкування під час війни…
       надало змогу вірити в казку.

* * *

ДО ЗУСТРІЧІ З НЕЮ

Допоки нас з нею не звели дороги
Я був кар’єристом, поетом, убогим.
Ходив до театру та пив на балконах,
Працював на заводах і жив навмання.

До зустрічі з нею, кожного дня
Я прагнув пізнати високі звання,
Глибокі знання та звеличені дійства.

Складаючи свій адекватності іспит
Серед псевдобогеми великого міста,
Вишукував змісти й новітніх пророків.

І тепер, через сім з половиною років,
Я зустрів ії знову в присутності орків,
Серед купи пороків кривавого тану.

Війна… навчила інакше дивитись на плани.
Просто вірити й жити, на зло всім тиранам.

* * *

ПАМ’ЯТАЄШ РОЗМОВИ
НА КУХНІ?

Пам’ятаєш розмови на кухні?
В моїй голові вони й досі присутні.
Розбавляють мої повсякденні будні
Наче листя пожовклу траву.
Я чую твій голос уві сні й наяву
А це означає, що й досі живу
В парадигмі старої надії.
Надії на втілення марної мрії
Відчути повторно усі ті події
Що мають спільне з тобою походження.
Я їх пам’ятаю як табличку на множення
Як розстріляне власне відродження
І розвіяний попіл любові.
Цей спомин міцніше, ніж кава у Львові,
Ніж сталь на Азові
І бавовна в ростові.
Запекліше крові на моїх зап’ястях,
Одвічного пошуку вічного щастя
Та стійкої напасті невтілених спроб.
Моє незабутнє, кохане тавро.

* * *

ОДНОГО ВЕЧОРА

Одного вечора вимкнуть світло
І твій силует непомітно зникне.
Я думав ніколи до цього не звикну
Та з часом, все ж таки, це прийняв.
Ти би бачив, яким я став…
Емоційний стан мов сталевий сплав
Що не гнеться від купи буденних справ
І тримає тверезий погляд.
Твої повчання — найліпший спогад,
Заклали основу в поточний світогляд
Щоб своїми думками сягати неба.
Я вже не та безталанна амеба
Котра не мала бажання й потреби
Робити, як було треба.
Тепер далі без тебе… крокую гідно.
Я бажаю тобі спочивати спокійно
Але піклуйся про наших…
            згори краще все видно.
            
            

* * *

ОЛЯ

Вечорами, закриваючи очі,
Оля бачить жахіття ночі.
Один вихідний на вісім робочих
Та недосипи кожного ранку.
Життя тимчасової  емігрантки:
Гель для душу з гуманітарки,
Харчі, що надали брати-поляки
У квартирі від вірних литовських друзів.
Нервова система в постійній напрузі,
Вона у вимірі світлих ілюзій,
Що повернеться скоро додому.
Оля марила життям за кордоном…
Вірила в гроші та силу закону.
Але тепер, коли має цей шанс,
Зрозуміла один нюанс:
Немає різниці, Донбас чи Прованс.
«Добре там, де немає нас» —
Хворобливий ментальний сказ,
Що постійно руйнує долі…
Україна чекає повернення Олі!

* * *

СПІЛКУВАННЯ З ТОБОЮ
В ВОЄННИЙ ЧАС

Забуваю сказати вже в котрий раз.
Спілкування з тобою в воєнний час,
Відтепер величезна потреба.
Так, ці рядки будуть саме про тебе…

Діалог — наче ліки, ефект плацебо,
Імітує мирне життя.
Якщо новини — ракети, то твій чат — укриття,
Убиває всілякі дурні відчуття,

Що спіткають на кожному кроці.
Весь той шквал негативних емоцій,
Який я відчув у поточному році,
Неначе в якомусь жахливому сні.

Чернігів і Буча… ненависть ₚуsні
Азовсталь і Донбас, очі знову скляні
Та бажання помсти від цього жаху.
Якби не ти, я поїхав би дахом

А так ми разом і чекаємо краху
Сусідських псевдоцарів.
Без вагання та страху…
Бо закон так звелів!

ПРО ЩО ТИ МРІЄШ ВНОЧІ?

Про що ти мрієш вночі
    перед тим, як лягаєш спати?
Заради чого готовий страждати
Та зазнавати критичного стресу?
Людина у пошуках справжнього  сенсу
Не завжди знаходить кінцеву адресу
Розмінявши цей самий сенс
На владу, гроші, рандомний sex.
Благородні пани шукають принцес,
Щоб забезпечити свій інтерес
      та поринути в світ нірвани.
І там не важливо : Іра чи Дана,
Таня, Олеся чи барменша Оксана.
Головне, щоб також була в устілку п’яна.
Іра… Олеся… барменша Оксана…

Замість краплі моралі — докора й вердикти.
Заручники власних тваринних інстинктів,
Що вечорами гризуть собі лікті
Через свій соціальний статус.
Звівши себе через власну недбалість
Одного ранку зустрінемо старість.
Не відчувши прекрасного…
  що б могло колись статись.

* * *

СТО РОКІВ САМОТНОСТІ

Сто років самотності.
Всі ми, так чи інакше, хворі.
Коли втрачаєш того, з ким дивився на зорі,
Зорі втрачають свою таємничість.
Самотність дивиться вовком у вічі
І вже неважливо : травень, квітень чи січень…
Ізольованість сходить за звичай.

Зазвичай люди не є святими:
Вони навмисно стають чужими
Залишаючи ледь живими,
Випускають внутрішніх монстрів
На безлюдний самотній острів.

Туди не приходять раптові гості,
Бо острів стоїть на старому погості
          одвічного болю та втрати.

І якщо мене запитають раптом:
«Чи було воно, все ж таки, того варте?»
Так, рідний брате!
Кохання — всякчас того варте!

* * *

ТАБУ

У нас із нею є теми-табу:
Ми мовчимо про жорстоку війну,
Про хрести на горбу і прокляту орду.
Таких співрозмовників вже не знайду,
Чи то на щастя, чи на біду,
Але…
Розмови із нею підтримують дух.

На моєму роду були болі та втрати,
Вона навчилася їх лікувати,
Цитатами… словом руйнуючим ґрати.
І намагаючись приховати
Думки, що можуть її  травмувати,
Вона відчуває їх…як батько чи мати.

Їй краще б не знати такого життя,
Пізнавати любов та її почуття,
Від щастя з прискореним серцебиттям
Засинати кожної ночі.

В неї світла душа… В неї лагідні очі.
Не хочу, щоб їх хоча б якось зурочив
Мій порочний, руйнуючий відчай.

Це давно вже зійшло за звичку,
Лишати на власних ментальних поличках,
Обпалені свічки, згорівших думок.

Закриваючи серце на подвійний замок
І знов не зробивши назустріч крок,
Котитися колесом стриманим віссю.

Бо, коли цьому мракобіссю
В житті не залишиться місця,
Її місія дійде розв‘язки.
Прощальна посмішка засвідчить фіаско…

* * *

ДОПОКИ НАС З НЕЮ
НЕ ЗВЕЛИ ДОРОГИ

Допоки нас з нею не звели дороги
Я був кар’єристом, поетом, убогим.
Ходив до театру та пив на балконах,
Працював на заводах і жив навмання.

До зустрічі з нею, кожного дня
Я прагнув пізнати високі звання,
Глибокі знання та звеличені дійства.

Складаючи свій адекватності іспит
Серед псевдобогеми великого міста,
Вишукував змісти й новітніх пророків.

І тепер, через сім з половиною років,
Я зустрів ії знову в присутності орків,
Серед купи пороків кривавого тану.

Війна… навчила інакше дивитись на плани.
Просто вірити й жити, на зло всім тиранам.

* * *

Я ХОТІВ БИ, ЩОБ ПІСЛЯ ВІЙНИ...

Я хотів би, щоб після війни
в людей не лишалось психічних травм.
Пережитих ментальних драм,
Що руйнують духовний храм,
Коли кати приходять до хати.
Скажіть мені, куди нести донати
На лікарські засоби чи препарати
Для тих, хто буде тепер пам’ятати,
Що несе за собою війна.
Ті, що бачили все не з новин, а з вікна,
Пам’ятають загарбників по іменах
І вже навряд чи забудуть р@с€йську мову.
Бо кожне сказане їхнє слово…
Тепер сниться в жахіттях знову і знову.

Повсякденна основа реального світу:
Окупантам все рівно, чи є у нас діти,
В яких умовах доведеться нам жити
І чи будуть для цього прожитку зарплати.
Тож допоки ми будемо толерувати
Фанатам м@sковських патріархатів,
Є ризик, що нас можуть взути у лапті
В тій, до болю знайомій, психічній палаті.

* * *

РИМОВАНІ ДУМКИ...

(не про війну)

Ти хотів захопити світ,
Але світ захопив тебе.
Солодке життя заподіє колись діабет,
А бажання монет, зумовить
              пристрасть до влади.
В Верховних Радах
Навряд чи є правда.
Довіру карбують  відсутністю зради
І важливі батьківські поради,
Розумієш, завжди, трохи пізніше.
Кохати розумних, чомусь, складніше…
Є ризик впасти в очах її ближніх,
Її колишніх та власне, в її очах.
Той що писав, говорив та кричав
Про те, що щастя в простих речах,
Сам цю віру втрачав, отримавши
            купу несплачених чеків.
Сучасні тіні забутих предків
Прагнуть машин і крутих маєтків,
Метеликів та естетики.
Я теж, мабуть, входжу до цього переліку.
Прагну бути у спокої, менше істерики.
Без патетики…просто ловити момент.
Закохатися в чийсь стрункий силует…
Віднайшовши істину світу,
              який захопив тебе!

24 ЛЮТОГО

Є ті, кого не забудемо.
Є ті, кому не пробачимо.

Україно, привіт.
За вікном знову лютий.
Перші звуки тривоги, налякані люди.
Є річниці, які не забути…
Як тут бути, втрачаючи ліпших ?
Свобода дарована кров’ю інших,
Від незнайомців до найрідніших,
Що покинули грішних нас.
Так важко вживати минулий час,
Коли згадуєш тих, з ким ще вчора був шанс
Говорити про все на світі…
Дарувати вінки, а не квіти
І той драмтеатр з надписом «Діти»,
Що хотіли радіти і жити.
Щоб не здуріти від цих новин,
Ми трималися поруч своїх половин,
Розділяючи біль із власних глибин
По телефону чи на побаченнях.
Вболівали на Євробаченні…
За перший тріумф символічного значення
Та Перемоги, що ще будуть здобуті.
В Запоріжжі…
В Криму…
У Бахмуті…
І за пам’ять про тих, що ніколи не будуть забуті!

* * *

ЯКЩО Я СТАНУ СВІТЛОМ...

Якщо я все ж таки стану світлом
То буду блукати цим грішним світом
Непомітним для всіх окрім тебе.

Осяявши стежки промінням із неба
Приходячи з подихом поміж ребер
За потреби, лишатимусь тут.

Серед горя й печалі душевних смут
Серед заздрісних вчинків й подальших спокут
Захищатиму твій повсякденний спокій

Захищати від всіх життєвих утопій
Людей, що існують мільйонами копій
Схиляючи інших снувати копірою.

Простір між нами просякне довірою…

Цей простір не змірити жодною мірою
Лиш вірою в зустріч опісля війни.

Я буду приходити в спогади й сни
Руйнуючи світлом обійми пітьми
Від зими, що триває вже декілька років

Якщо я, все ж таки, стану світлом…
Якщо знайду свій одвічний спокій…

* * *

ПАМ’ЯТІ ТИХ, ХТО СЬОГОДНІ НЕ З НАМИ...

Пам’яті тих, хто сьогодні не з нами.
Навряд чи це можна описати словами,
Але шана всім тим, хто своїми життями,
Дав можливість, сьогодні, знаходитись тут.

Тим, кому зброя тепер атрибут.
Законом життя є військовий статут
І замість кав’ярень — постійні окопи.

Хто затомість Провансу Старушки-Європи,
Бачить мордорських орків,бурятських циклопів,
К@ц@пських холопів, що так і будуть рабами.
Ми шукали героїв, а вони — поміж нами…

Продовжують битву днями й ночами,
Проклавши к свободі нелегкий маршрут.
Вони дали можливість знаходитись тут…
Не пізнати реалій тих жахливих спокут.

* * *

ГЕРОЯМ ВІЧНА СЛАВА!

І знову привіт.
Пишу тобі з неба.
Коли ти це читаєш, я помер вже за тебе,
Але мабуть, все ж таки, так було треба
Заради твоєї свободи.
Знаєш, не було зручної нагоди
Розгледіти велич козацького роду,
А тепер, я зверху це бачу.
Передай моїм рідним, нехай не плачуть,
Бо душа невмируща, якщо не пропаща.
Я знаю це краще…адже вільна натура…
Книжки з української літератури
Про katiв-мoskoвитiv та  їхні тортури,
Бережи наче мури,щоб знали і згодом.
Тут Хмельницький з Шевченком та Скрябін з Патоном,
На небі пишаються мужнім народом.
Красою доньки та відвагою сина.
Бо це все є діти твої, Україно!!!

* * *

НІКОЛИ ЗНОВУ

У нас нові ветерани війни.
У нас інший різновид загарбників.
Оновлений список державних зрадників
Від політиків до естрадників,

Але, все ж таки, дещо лишається сталим:
Важливість не стати тим самим стадом,
Для кого трагедія стала святом.
«На Берлин без проблем»,
«Повторим, если надо!»

Та інша бравада з рекламних плакатів.
Живемо в епоху подвійних стандартів,
Де тepоpиsтів не можна назвати,
Ким вони є насправді.
І справді…

Наслідки обстрілів від ракет
Блокує спільнота…
Чутливий контент…
А фрагменти з ток-шоу «фанатиків-zед»
Трактують свободою слова.

Театр абсурду зійшов за основу,
А я вимовляю ту ж саму промову:
Вічна пам’ять загиблим!
Ніколи знову!
Ми — не вони !
Пам’ятайте, панове…

* * *

ЦЕ БУДЕ НЕ СОН

Мені наснився осінній Крим.
Там Чорне море, а поруч дім
Де зібралась велика родина.
Можливо весілля, можливо христини.
Нехай святкують, важливо єдине :
Навколо тиша і безтурботність.

Мені наснилась Луганська область…
Місцеві степи та їх неповторність
Від яких колись віяло мріями.
Для декого юними, декому сивими…
Важливо, що чесними та щасливими
Як бачили той незабутній пейзаж.

Мені наснився Донецький кряж…
Мелітополь, Токмак, маріупольський пляж,
Рожевий Сиваш та вільний Херсон.

Я сподіваюсь … колись це буде не сон.

* * *

З ВІРОЮ В КРАЩЕ ТА В ЗБРОЙНІЇ СИЛИ...

— Алло, привіт, розкажи мені, як ти?
Країна, що варта усіх галактик
Моя незалежна, доросла держава…
Розкажи мені, як ти? Як твої справи?

— Привіт, я в порядку, поруч з народом.
Відтепер, вiн синонім до слова «Свобода»
І це — є найвища винагорода,
Яку не придбаєш за нафту чи газ.
А сусіда мого охоплює сказ…
Але сказ цей, ще більше об‘єднує нас
Навколо нової ідеї.
Ця ідея про світ, де немає імперій
Вільність думок не лише на папері
З вірою в краще та в Збройнії Сили.
І вони, на своїх жовто-блакитних вітрилах
Несуть Перемогу, неначе на крилах
Даруючи ще один день для надій
Сповнений віри та світлих подій.

* * *

ЯК ТІЛЬКИ ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ...

Як тільки війна закінчиться
ми вип’ємо кави у Львові.
Посміємось, що криза в Ростові
Та черги за цукром в м@сковії,
Але більше про них ані слова.
Бо за планом у нас після кави і Львова,
Настане швидка  містовідбудова
У країні нашої мрії.
Маріуполь, Охтирка, Чернігів
Миколаїв, Суми і Київ,
Харків, Луганськ та Чугуїв…
Україно, ми все відбудуєм
І ніколи вже не забудем
Ту справжнюю ціну свободи.
То ж живи та цвіти,
 мій величний народе!

* * *

ОБІЙМАТИ КРІЗЬ ВІДСТАНІ

Обіймати крізь відстані через смартфони,
Котрий місяць привчає лютий.
Сумувати за тими, хто землю боронить,
Бо життя — то, по суті, є люди!

Відшукати в собі нові жили щоб жити,
Якщо хтось навіть змусив впасти.
Де розриви в душі, вміти знову їх зшити,
Бо життя — то, по суті, контрасти!

Фіксувати на фото найкращі моменти,
Проглядати їх, знову і знов.
Щоб кохати безмежно ці світлі фрагменти,
Бо життя — то, по суті, любов!