Ігор Калинець
НЕБИЛИЦІ ПРО КОТИКА І КИЦЮ
Завантажити текст збірочки Ігоря Калинця "Небилиці про Котика і Кицю" (txt.zip)
КОТИК
Наш чорний котик —
білий животик
і білі лапки —
просив канапки:
— Тільки, будь ласка,
зверху ковбаску
класти на масло,
також, будь ласка!
Хлібця вкрай тонше,
хлібця — не конче.
Пора всім знати,
котам і людям,
коти в канапках
хліба не люблять.
КИЦЯ
А наша киця
(де ж то годиться?)
така ласунка, що аж лизунка:
з усіх тістечок і пиріжечок
лизала б тільки кремову пінку
і з торта масу лизати ласа.
Що в роті тане —
це із сметани,
з яєць — білочків,
із різних сочків,
із трішки масла —
як збити разом —
чудова маса!
Лиш де горішки —
це не для кішки.
КОТИК
Наш любий котик
не до роботи,
не до клопотів
тепер ні потім.
Він тільки любить
власні муркоти
у сні-дрімоті,
власні мурчання
втішні й печальні,
власні мурлики
гучні і тихі,
і муркотіння
на сонці й в тіні,
і муркотання
перші й останні.
Муркоче радо
ще й мурмурандо.
Лиш би поспати
в будень і свято!
КИЦЯ
А наша киця,
як їй не спиться,
любить роботу
навіть в суботу:
в теплі і тиші
вона колише
наше дитятко,
немов котятко.
Мурчить чудово
ту колискову,
яка лиш має
єдине слово:
«мур-мур» співає
і більш нічого.
«Мур-мур» муркоче —
більше не хоче.
Дитині сонній
цього ж бо досить —
іншого співу
вона й не просить.
КИЦЯ
А нашій киці
щось не сидиться:
взяла клубочок
собі під бочок.
Як господиня
знайшла у скрині
дротики-шпиці —
все як годиться!
Ще до вечері
сплела светерик.
Не спала нічку —
сплела спідничку
і рукавички
з одним палюшком.
Сплела й навушник
під капелюшок,
щоб гріти вушка.
Ще трішки-трішки
були б панчішки -
забракло нічки.
До того ж мало,
що не зв'язала,
було волічки.
Ось маєш, коте,
трохи роботи:
і не шнурочок,
а весь клубочок
дав перед очі —
роби, що хочеш!
Котик відразу
не тратив часу -
почав гасати
по цілій хаті:
і наостанку
обплутав лапку
і другу лапку
(все за порядком)
третю и четверту,
бо був упертий.
Мав лап чотири,
як всякі звірі.
І ще зі злості
обплутав хвостик.
Геть обмотався,
що й не зістався:
стався коточок
сам, мов клубочок.
КОТИК
Мій любий коте,
маєш клопоти?
Милий коточку,
сопиш в куточку.
Коте-котусю,
відведи душу —
вповіж коротко,
котику-котку!
Що непокоїть?
Що ти накоїв?
Мовчазний коцур
з тебе напрочуд,
такий котище,
аж носом свище.
Важка натура
в тебе, котюро.
Німий незграбо,
ти, кацарабо!
Мені ж ти мав
сказати "няв".
КИЦЯ
Кохана кицю!
Це ж не дурниця:
все тобі личить,
як тебе кличуть,
бо кожна назва
для тебе красна:
ти і кицуня —
пишна красуня.
Ти і котуся —
гарненька бузя.
Ти навіть кицька
здаля і зблизька.
Ти навіть кішка
інколи трішки.
Ти навіть кітка
інколи зрідка.
Найбільш годиться,
як тебе будуть
звати повсюди:
киценько! кицю!
Чи того мало?
- Мяу, мяу...
* * *
КОТИК
Котику-жмурку,
я тебе штуркну:
доволі спати —
виглянь із хати.
Чом ти не хочеш
вийти в садочок?
Там стільки всього
для нас нового.
Там сонце світить
котятам й дітям,
кожній травичці
і кожній квітці,
бо, щоб розквітла,
їй треба світла.
Пташка літає,
бо крильця має,
та хоче вище —
до сонця ближче.
Лиш песик Бровко
поводить оком,
сонця не любить,
бо вліз до буди.
КИЦЯ
А киця жваво,
як тільки встала
помила лапки —
й шмигнула з хатки.
Стала на ґанку,
тримає склянку.
На дворі гарно,
не дуже парно:
сонце лиш встало,
його ще мало,
одначе досить
зігріти носик.
Кругом чудово:
мичать корови,
пташко співає,
лиш Бровко лає.
І мовить киця:
— Чого сваритись?
Не хочу сварки —
жду молочарки!
КОТИК
Котику, досить
крутити носом —
байдики бити:
свій хвіст ловити.
Час до науки!
Вимий-но руки,
бо книжка — диво,
диво й малюнки —
гортай поштиво!
Там стільки літер
з цілого світу —
все треба знати,
щоб прочитати.
Але чи книжку
йому, опришку,
варто давати
просто у лапи?
Лишились раптом
із неї клапті,
то й клапті дряпав!
Коте! це ж книжка,
цілком не мишка!
КИЦЯ
А киця наша
як з'їла кашу,
вразпо сніданку
сіла на ґанку,
спокійно, тишком
відкрила книжку.
І дуже пильно
дуже прихильно,
дуже привітно,
дуже тендітно,
дуже поважно,
дуже уважно
і акуратно,
і делікатно
перегортає
книжку,що має.
Страшно дихнути,
щоб не здмухнути
букву з сторінки,
наче пір'їнку,
а особливо,
щоб не скотилось
з книжки додолу
О - буква-коло.
КОТИК
А де наш котик?
- Розкажу потім.
Що це за тайна?
Кажи негайно.
Пішов він зрання
на полювання.
Не хоче кашки —
хоче вже пташки.
Не хоче з миски —
хоче вже мишки.
Мусив мовчати,
бо став на чати:
сидів у травах,
сидів в канавах,
сидів в болоті,
сидів на плоті,
а потім вище —
аж на горищі,
аж на покрівлі,
стрімкій, нерівній.
Нікого в лапи
не міг спіймати.
І було смішно -
не міг він злізти.
І довелося
його, бідосю,
здіймати з даху
геть бідолаху,
здіймати з муру
геть замазуру!
КИЦЯ
В нашої киці
мокрі очиці,
плаче потиху,
бо справді лихо:
пішов десь котик
без повороту:
за ним ні духу,
жодного слуху!
Вона немало
спереживалась:
і виглядала,
і зазирала
в кожен куточок —
то у садочок,
то на подвір'ї,
де Бровко вірний,
то за ворота,
де всяка псота.
Далі ні слуху,
далі ні духу!
Але, на щастя,
кінець напасті —
звела очиці
до черепиці —
там і уздріла,
що котик цілий!
Драбини треба,
щоб злізти з неба.
За матеріалами: Калинець Ігор Миронович. Небилиці про котика і кицю. Літературно-художнє видання. Малюнки Вікторії Ковальчук. Львів, Видавництво "Аверс", 2011, 16 с.
Більше творів Ігоря Калинця на "Малій Сторінці":
