Михайло Стельмах. "Щедрий вечір" (повість). Розділ шостий


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

   Повість

 

Читати попередній (п'ятий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"  
   
  

РОЗДІЛ ШОСТИЙ


   
   Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.
   Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:
   - У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, - націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну - з цурпалками вусів, а другу - з вм'ятинкою.
   По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
   - Хіба тепер залізо?
   Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх...
   Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли - все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".
   І от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тітка, вибираючи вальок білої глини, зневажливо прорекла:
   - Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина...
   І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрихлюдей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:
   - Хіба тепер парубки? От колись були парубки...
   Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем...
   Сьогодні батько теж отак узяв чоботята - за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:
   - То як воно?
   - Буває гірше, - невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: - Тату, а на Філіппінських островах буває зима?
   Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері "Жемчуг", і забув про мої чоботята!
   - А тобі нащо це?
   - Інтересно.
   - Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?
   - О, мені й наших вистачить.
   - На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси? - Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.
   Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз іне два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.
   - Таки протер! - дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залізо не заіржавіє!
   А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?
   - Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, - продовжує батько оглядати взуття.
   Я одразу ж прикидаю в голові: "От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.
   - А це що? - Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це?
   - Каблук, - безнадійно зітхаю.
   - Сам знаю, що каблук! - грізнішає батьків голос. - А чого це він націлився на попівську леваду?
   Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.
   - Хтось іде, - обізвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?
   Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:
   - Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
   - За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, - бурмочу собі під ніс. - Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
   - І скажеш таке, - розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи - хтось довго на морозі ходив.
   Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
   - Добрий вечір! - вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й мороз узявся на ніч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? - киває на пляшки.
   - Можна і в піч, - дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
   Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, - він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів - вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
   - Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, - казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. - Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
   Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, - знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...
   Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:
   - Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, - сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер - інші.
   - Не таке воно й трудне, - сказав тато. - За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер - тридцять.
   - Справді? - здивувався дядько. - Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, - він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.
   - Все ціну звіряє, - насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг...
   Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.
   - То як ви проживаєте в цих хоромах? - гупає дядько Яків промерзлими чобітьми. - Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла - не від багатства?
   - Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, - оживають бісики в батькових очах. - Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?
   - А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, - засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: "Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом".
   - То звідки до тебе радість прийшла? - насмішкувато допитується тато і навіть на мене дивиться веселіше.
   - Питаєшся, звідки радість прийшла? От з цих шести пальців, - простягнув брат братові обидві руки. - Хоч вони й сироти, а не зледащіли, і щось у них таки є. Сьогодні прискочили до мене з Літина, щоб я поворожив біля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навіть інженер порався і нічого не зробив. А хтось і здогадався послати за Яковом! - Дядько аж підростає посеред хати.
   - І як? - усміхнувся тато.
   - Таки полагодив! - завзято гупає чобітьми дядько Яків. - І за неповний день заробив дурні гроші - аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили.
   - Аж десять сріблом?! - не повірила мати.
   - Перелічіть! - Дядько повагом виймає з кишені чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. - Бери, Панасе, на корову!
   Від цього дива у матері випав починок з руки, і вона, певне, вже побачила в торзі свою корову.
   - Спасибі, Якове, спасибі, - зникають бісики з батькових очей. - А я вже грішив на тебе.
   - І варто було, - смутніє дядько. - Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душі, інколи й вимиваю його, а до кінця вимити не можу... От сам скажи: нащо мені було забирати батькову катрагу? Хіба своєї не маю? Так ні, змізкував забрати і залишив рідного брата з однією клунею, ще й копійку його хотів утаїти. То не батожити мене за це? От сьогодні я каюся, а завтра знов таки за це саме візьмусь.
   - То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, - з жалем глянув батько на брата.
   - Не можу скрутити його, - аж зітхнув дядько. - Він, клятий, міцніший за мене.
   - І чого?
   - Чого? - ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали. - Бо ношу страх біля серця.
   - Ви носите страх біля серця?! - не повірила мама. - То як же ви снаряди розбираєте?
   - Що снаряди! - поглянув кудись удалину дядько Яків. - Є страшніше за них.
   - Що ж воно?
   - Страшніше - мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепнодрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді - очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу. - Дядько сумно подивився на мене. - Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
   Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:
   - Яка йому випаде доля - ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, - батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло. - Так, сину?
   - Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.
   Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:
   - Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.
   - Це нащо йому такий торг? - сполохано озвалася мати.
   - За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.
   - Який ви, Якове, недобрий, - зітхнула мати.
   - От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік - від Івана й до царя - має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе.А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.
   - Це хто?
   - Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, - вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда - вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.
   - Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, - похитав головою батько.
   - А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?
   - Краще б з тобою рогаті пили!
   - Люблю характер свого брата! - засміявся дядько Яків. - Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, - там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю...
   Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі...
   Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий - іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті - з тулубів снарядів.
   Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде - це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі - чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!
   Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим - знаю сам...
   Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку-
   - То ви хочете продати Обмінну?! - аж скрикнув я, почувши таке.
   - А що ж маємо робити?
   - Не збувайте її, - затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.
   - Не ми її продаємо, злидні наші продають, - через якусь хвилину сумно сказав батько. - Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...
   - Тату...
   - Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.
   І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.
   Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.
   - І худоба щось чує, - зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку? - От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.
   - Хоч ви не кажіть такого, - навивається смуток на очі.
   - І мені жаль, та що зробиш.
   Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:
   - Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?
   Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.
   "Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!" - не раз наказувала йому жінка.
   - У вас горілки нема? - питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної. - Підпоїти треба її.
   - Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це? - дивується мати.
   - Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, - зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
   - А зуби вона теж молодить? - підсміюється тато.
   - А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, - і ліверант[1]і років не взнає.
   - Так у неї уже на голові посіялась гречка[2].
   - А гречку треба пофарбувати.
   - Багато чого їй треба, то не будемо тратитись ні на фарбу, ні на горілку.
   - Діло хазяйське, - посмутнів дядько Трохим, який умів підпоювати коней, а після такої роботи не забував і про блиск у своїх очах.
   Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь.
   Біля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Він так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собі на плечі.
   - Володимире, не скрутіть їй в'язи, - обізвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не відстав від нього:
   - Володимире, садовіть її на плечі, а то вона вас на роги посадить.
   - Є й безрогі, що на роги садовлять, - нарешті похмуро обзивається дядько Володимир.
   - А скільки за корову правите?
   - Усі гроші.
   - А молоко від неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
   - Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив.
   Але дядько Трохим не гнівається, а сміється і вже націлює очі на узбіччя:
   - Ось подивіться на танець!
   Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.
   - Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? - запитав тато.
   - Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, - аж застогнала жінка. - Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він - кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє! - Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованимичервоними очима поглянув на господиню.
   - Він у тебе і на сцені зміг би виступати, - засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.
   - Свиням горілка не так іде на душу, як коням, - пробубонів дядько Трохим.
   - От не знав досі, що й свині мають душу, - підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: - Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.
   - Так, напевне, й доведеться зробити, - сумовито погодилась жінка. - Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..
   І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?
   І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п'ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї,і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються, і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червонного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.
   Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, - усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і цим показують увесь свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:
   - І що ви будете споживати: какао чи хляки?
   А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, уяких чогось не вистачило олії в мізках.
   А от краму на ярмарку мало, і він кусається - дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.

   Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.
   - Хіба це горщик?! - вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я. - В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові...

   - Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! - показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
   - Чого ж твоя Варвара в стрічках? - підозріло допитується немолода жінка.
   - Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати...

   - Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
   - Ніяк не можу дешевше, - впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.
   - Чого ж не можете? Чи він родив вас?
   - Та ні.
   - А може, він із срібла-золота?
   - Та ні, - тягне своє бондар.
   - То чого ж тремтите над ним?
   - Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, - собі дорожче коштує.
    - Га-га-га!..

   На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.
   - Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
   - На всякий товар є купець, - заспокоїв тата дядько Трохим. - Знайдеться і на Обмінну.
   - Хоч би за неї десятку дали.
   - Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім - гроші, - не журився дядько Трохим. - Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, - видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
   - Пособляй.
   Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
   - Чуєте, люди добрі! Продається корова - не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст - і все доїться! В дійках - молоко, роги збирають масло, а хвіст - жир.
   Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.
   До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.
   - То продасть Володимир корову? - запитав його батько.
   - Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.
   Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.
   - Як же ми всі підемо? - завагалася мати.
   - Чого ви, Ганю, журитесь? - знизав плечима дядько Трохим. - Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! - блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.
   Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:
   - Вона ще жива?
   Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і - диво - Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.
   - Таки жива! - ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.
   Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.
   - Хлопче, а скільки цей одер править? - хитруватенько подивився на мене купець.
   - А нащо він вам?
   - Та думаю поставити його в рамку і любуватися.
   - Оце ж і ми робили.
   Покупець засміявся і знову запитав:
   - То яку він ціну править?
   - Дванадцять карбованців.
   - То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?
   - Це вже тата спитайте.
   - А де ж він?
   - Десь на ярмарку, - пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, - Дядьку, ви думаєте купити її?
   - Таки думаю. Або що?
   - Я не радив би вам цього робити.
   - Що-що?! - витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. - Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..
   Йому це була комедія, а мені - горе.
   - Чого ж ти не радиш купувати? - аж нависає наді мною покупець.
   Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, - йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
   - То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? - нетерпеливиться цибаневі. - Скажеш чисту правду - куплю бублика.
   - Не треба мені вашого бублика.
   - Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
   - Ви ж татові не скажете?
   - Нащо мені на спільника наговорювати? - правдиво дивується увесь вид цибаня. - Говори!
   - Стара вона дуже.
   - Стара, але здужала, - заступився за Обмінну покупець. - Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?
   - А це для чого? - з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.
   - Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
   - Трохи кривоклуба...
   - Для робочої коняки - це не велика біда. Ще що?
   - І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
   - Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, - знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. - І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
   Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:
   - Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?
   - Золотими галушками, - не розгубився батько.
   - Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?
   - Хіба дитя не казало?
   Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.
   - Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
   - Ой дядьку!.. - скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
   - Що ж мале напатякало вам?- вірить і не вірить тато покупцеві.
   А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.
   - Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній - нічого й думати.
   - Оце дочекався помочі! - батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.
   - Так-так, - нахмарився й дядько Трохим. - А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
   Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
   - Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!
   - Вашою?! - зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. - Невже вашою?
   - Моєю! - добродушно засміявся цибань. - Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!
   - Веселий ви чоловік, - не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.
   А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:
   - Ви її горілкою не підпоювали?
   - У нас не ваша вдача, - насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" - на сміх.
   - Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, - приязно поглядає цибань на дядька Трохима. - На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?
   - Може, й будемо.
   - Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять - і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
   - Хай буде так! - Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.
   - От люблю, коли якась комерція є! - нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?
   Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:
   - Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.
   - Усюди, але не на ярмарку! - заграв очима батько. - В торгу і святі правди не кажуть, - неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
   - Ой хочу! Коли можна - з маком!
   - Ще й з маком? - погрізнішало батькове надбрів'я. - Дома я тобі утру маку!
   - Е? - не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.
   А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
   - Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, - мало не плачучи, благаю селянина.
   - Та не буду її кості калічити, - пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.
   Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.
   
    За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1832 - 1854.

 

Читати наступний (сьомий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.

 


Останні коментарі до сторінки
«Михайло Стельмах. "Щедрий вечір" (повість). Розділ шостий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka