Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір". Розділ сьомий


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

   Повість

 

 Читати попередній (шостий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"


   
   РОЗДІЛ СЬОМИЙ


   
   Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?
   На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".
   І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.
   Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!
   Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
   А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..
   Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.
   Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді - на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...
   У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата - і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.
   То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
   - Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.
   Я пропустив характеристику повз вуха.
   - А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
   - З мене досить і такого вариводи, - чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
   - Так уже, мамо, хочеться того галіфе...
   - А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
   - А галіфе пошиєте?
   - Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
   - Хіба ж галіфе на спину шиється... - ще не здаюся я.
   - Можна й на спину, аби витримала вона, - і насмішкувато, і журно посміхається мати.
   Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!
   Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки - і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому - із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.
   - Ну, як воно, сину? - обертається од печі мати.
   - Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?
   - А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть - розтягнемо, широкі - підшиємо, довгі - на виріст підуть.
   От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинці, чи то у взутті, - міцність.
   - Приміряти можна?
   - Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
   - Я до дядька Себастіяна піду.
   - Ох і надокучаєш ти йому.
   - Це я чую тільки од вас, а не від нього.
   - Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
   Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.
   - Як воно, мамо?
   - Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
   - Таки справді менша.
   - То я підріжу більшу.
   - Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
   - Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
   Доки мати готувала королівське снідання - картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
   В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
   - Прямо як городське!
   - А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
   - Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
   - Піду.
   - Е?
   - Хіба воно мене родило?
   - Не побоїшся замастити?
   - Пусте, - кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. - Ти прийдеш на леваду?
   - А даси ковзани?
   - Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
   - І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, - в'їла Люба і кинулась до дівчат.
   Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, - ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
   Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
   На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
   Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
   "Здоров, шибенику!" - в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід - і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
   А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість - витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
   - Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспівне обізвався біля верб Любин голос.
   Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
   - Іч, яка ти сьогодні!
   - Яка? - радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
   - Святешна.
   - Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? - І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
   Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
   - Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
   - У цій? - одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
   - У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
   - А як тепер тітчин дядько?
   - Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
   - Тільки не впади.
   На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
   - Хіба обійдешся без цього?
   Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
   - Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
   - Ти чого? - здивувалася дівчинка.
   - У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
   - Хі-хі-хі, - злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. - Втішився, пустомолот!
   - Чого це я пустомолот?
   - А чого видумав таке?
   - Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
   - Це ми сьогодні їли парені чорниці, - І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?
   - Поїдемо далі, - з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.
   - Можна й далі.
   Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?
   Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.
   - Михайлику, а тут не страшно? - підбігла захекана і розчервоніла Люба.
   - Чого тобі страшно?
   - Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.
   - Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
   - Я трохи далі!
   - Дрижаки позичаєш?
   - Що не кажи, а страшнувато!
   Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, - в очах було повно завзяття.
   - Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! - захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.
   А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.
   І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.
   З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.
   Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.
   - Ой Михайлику, ти не втопився? - підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.
   - Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.
   - Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
   Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
   - Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.
   А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:
   - А що скажуть твої батьки?
   - Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, - передала мамин голос.
   Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.
   "Це ж кому святий вечір, а комусь - грішна купіль", - знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.
   - Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.
   З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.
   А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.
   - Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.
   Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:
   - Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? - заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.
   Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
   - Не болить?
   - Хіба я знаю?
   - Задубіли, не чуєш, видко, їх. - Тітка ще провела рушником - І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.
   Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".
   - Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! - Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку,а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.
   - Ну, чого ви, тіточко, плачете?
   - Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
   - Чую, тіточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
   - Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.
   І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:
   - Щоб ходив здоровий і не журився!
   Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.
   А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:
   "Чир-хик" - І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.
   Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.
   - Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавіли під віями звужені очі. - Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
   - Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.
   На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:
   - От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.
   - Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки - дітям радість.
   Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.
   - Нема тепер радості на світі, - починає міряти хату порепаними чобітьми. - Нема, і не скоро буде.
   - Не каркай, лиховісний! - розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. - Від тебе й хата потінявіла.
   - Ще раз підведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець. - А де ж твій господар?
   - У лісі.
   - І перед свят-вечором у лісі? - дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: - Вигріваєш злиднів на своїй печі?
   - Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! - обурилась тітка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
   - А що, христосуватись накажеш із ним? - змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.
   - Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.
   - Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. - Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, щона долівку сиплеться біління.
   - Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, - з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. - Ви, діти, не зважайте - не на ньому тримається день.
   З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.
   В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.
   Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:
   - Іди додому!
   - Як додому? - не повірив дядько Сергій.
   - Ногами... Отакий голос мати - із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!
   Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:
   - Тільки подумати: заспівав пісню - і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони - на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...

   В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, - іще одна напасть відлягла мені від серця.
   - Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.
   - Ні.
   - А обідати будеш?
   - Ні.
   - Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені - вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!
   І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:
   - Їж мені й не журися.
   Я глянув на Любу і засміявся.
   - Ти чого, надзигльований? - сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся. - Ну, кажи!
   - А гніватись не будете?
   - О, потрібна мені така печаль. То чого?
   - Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
   - Хіба? - спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: - Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились...
   
    За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1855 - 1870.

 

 Читати наступний (восьмий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.


Останні коментарі до сторінки
«Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір". Розділ сьомий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka