Більше...

"Щедрий вечір" - повість Михайла Стельмаха. Розділ восьмий


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

   Повість

 

Читати попередній (сьомий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"


   
   РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


   
    Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.
   Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, - уже три пера виміняв - вісімдесят шостий номер, череватеньке - ложечкою - і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.
   Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
   Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:
   - Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!
   - Оце маю пошану від рідної жінки, - удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонцей вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.
   Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас - і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
   - То як, сину? - косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.
   - Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.
   - Хай пила замінить ковзанку?
   - Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.
   - Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очі - бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: - А злякався дуже?
   - Злякався? Коли?
   - Уже й забувся?
   - Ви про що?
   - Про те, як ти в ополонку вскочив.
   - То ви знаєте? - несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.
   - Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
   І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.
   - Ой таточку!..
   - Ну, що? - сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
   - Нічого, - ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.
   - Ніщо в тебе не болить?
   - Ні, таточку...
   - У чоботях не квакають жабенята?
   - О, звідки їм узятися взимку? - не второпав я зопалу.
   - Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.
   - Не мокрі... А мама знає про це?
   - Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамі на дровця? - ставить мене на землю.
   - Постараємось! - одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко... І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.

   От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін ішарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.
   - Де ви, господарі? - стиха, ласкаво гукає тата й мене і на піврозкритих устах тримає любов.
   - А нащо ми тобі? - ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.
   - Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, - з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.
   - Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? - удавано строго допитується тато.
   - Це ж люблячи вас! А кого любиш - навіть коцюби не пожалієш, - грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.
   - Ти диви! - похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.
   Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров'я, і щастя, і червоного цвіту.
   Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання... А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
   - Прямо не біб, а срібні карбованці.
   Глянув я на миску, - і справді лежав у ній біб срібними монетами.
   Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь,що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:
   - Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!
   Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об'явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо тактихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.
   - Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! - вже голосніше покликав тато.
   Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:
   - А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!
   Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:
   - А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!
   Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.
   Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сивісрібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.
   Аж ось на вулиці обізвалися колядники. Я перший вибігаю надвір. Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки - звіздоноша, "береза" й міхоноша попереду, а "коза" й "дід"у страшній машкарі позаду. І чого тільки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дід", лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар - і всі притихли, з'юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі:А чи вдома, вдома та бідна вдова?Нема вдома - пішла до бога,Бога благати - щастя прохати:- Ой дай, боже, два лани жита,Два лани жита ще й лан пшениці,Лан пшениці - на паляниці.А ще гречки - на варенички...
   Яка не є убога наша хатинка, а і їй колядники наспівали щастя, наспівали, що в нашому дворі будуть стояти і місяць, і ясна зоря...
   Гай-гай, куди відійшли ті далекі роки? Вже одних колядників забрали войни, других - сира земля, треті стали дідами, а й досі віриться, що в твоєму дворі, біля тебе, стояли з одного боку місяць, з другого - ясна зоря...
   По всьому селі порозходились колядники, до кожної хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю:То не з моря тумани,То із коней пара...
   Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена...
   Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.
   А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита. Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постатівершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.
   То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.
   Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, - і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.
   Задуманий і радісний, підходжу до подвір'я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?
   Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.
   "Протри, чоловіче, свої очі, - кажу сам собі, - бо ж над тобою глумиться якась вечірня мана".
   Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби і тільки тепер догадуюся, що в гнізді стоїть дерев'яний лелека. Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця.
   І поки я собі любуюся птахом, поки перелітаю у весну, на ті лужки, де на латачі, м'яті, зіллі і сонці вибілюються полотняні стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:
   - Михайле, дитино, це ти?
   - Авжеж, я, дядьку Себастіяне, - затремтів мій голос від радості і вдячності до людини, що першою, після мами, нахилила над моєю дорогою зорі, взяті чи то з неба, чи з доброго серця.
   - От і добре, - виходить дядько Себастіян із сіней. - А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.
   - Е? - віриться і не віриться, і мені аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стільки любові і від дядька Себастіяна, і від людей?
   - Справді. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собі, мороз чи сірий вовк.
   Рослий, красивий, горбоносий, він підходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вітрець підмітає срібло, а дерев'яний лелека виглядає весну.
   - Тато просили, мама просили і я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та й передаю чоловікові ув'язані в білу хустку горшки-близнята з теплим узваром і кутею.
   - Спасибі, спасибі, дитино, - бере дядько Себастіян вузлик, а мене охоплює тією рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. І робота, і скорбота вибили на ній знизу глибокі борозни і мозолі, а зверху виліпили жили завтовшки з мої пальці.
   - Це правда, що ти на льоду завалився?
   - І ви знаєте?
   - Я вже й на ковзанку їздив, і хотів було до вас приїхати.
   - Ото б настрахали маму, - знову лячно стало мені.
   - Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тісніше однією рукою притуляє мене до себе дядько Себастіян.
   - Буду дивитисяі - вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: - А де ви такого лелеку дістали?
   - Славний?
   - Славний.
   Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйво.
   - Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.
   - Ви вкрали? - жахнувся я.
   - А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку - і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.
   Біля сінешних дверей навсторч стояло дві камінні плити, їх не було ще кілька днів тому.
   - Що воно таке, дядьку Себастіяне? - нахиляюсь до плит.
   - Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, - проводить рукою по напівстертих людях і конях. - Їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити - завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.
   Ми заходимо до хати - в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.
    - От і гість до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова комнезаму із дядьком Стратоном, колишнім міністром селянсько-бідняцької республіки, далі звідомим на всю округу музикою Федоренком (його сім'я складає аж цілий духовий оркестр), з кобзарем Левком і навіть зі своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в білій сорочці й білих штанях, мов розгніваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вітер, а вуса опустилися вниз, на дощ.
   Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився із сином і навіть у свят-вечір знайшов час гарикатись. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії. Старий ще й досі не може забути, що в революцію син узяв з економії не корову чи коня, а піаніно, і завжди, коли підходить до цієї панської забави, презирливо каже: "У-у-у..." - і пальцем шпиняє її в зуби.
   Батько Себастіяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:
   - Злидні всіх країн, єднайтесь!
   А в хаті всі, окрім нього, починають сміятися.
   - Що, я, може, щось смішне сказав? - дивується старий, і дивуються під сивобрів'ям його перестояні, наче памороззю прихоплені очі. - Ні, таки піду додому, - не кумпанія ви мені! - береться за шапку і зачерствілий кожух, що лежить на скрині.
   - Та чого ви і куди ви, тату? - дядько Себастіян рукою притримує сміх. - 3 вами так усім весело, їй-бо, давно так не реготав.
   - Трясця твоїй матері! - обурюється батько. - Дурносміх завжди знайде з чого пореготати, навіть коли має піст на копійку. От подумайте собі, люди добрі, як мені дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цілий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молоді очі, кидають їх на стіл, - стіл щебече! Ще й могорич і закуски городські ставлять. А він, як бейбас, повертає гроші, повертає напитки-наїдки, а піаніну лишає собі. То хіба ж я винен, що на самісінькій середині його розуму розсілася дурість?! Коли б не вона, мав би чоловік грошви і на корову, і на кабана, і на вариво, й на приварок.
   - Так то ж, тату, гроші від непмана.
   - Ну і що?! Аби не від дідька! - старий випив чарку, поморщився і зажурився: - Ні, щось я тепер не те що людей, а навіть свого засмута ніяк не врозумію. І птиця на срібну сітку летить, а він аби знайшов навіть перо жар-птиці - віддав би у фонд.
   - Революція, діду, зробила вашого сина таким, - обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:
   - Говори та балакай мені! Революція - велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
   - Це ж як вас, діду, зрозуміти? - на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
   - А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
   - Та не треба, тату, - дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. - Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
   - От бачите, йому та служба не до душі! - ще більше розгнівався старий. - А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
   - Та цур йому, тій балаболці, - обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою - прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:Ой горе тій чайці,Чаєчці-небозі,Що вивела діточокПри битій дорозі...
   До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.
   В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій - кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
   І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
   - Що з вами, діду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
   - У кожного своє, сину, - підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
   - Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
   Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.
   - То чого ж ти, Левку? - знову співчутливо запитав дід діда.
   - Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?
   - Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.
   - То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.
   Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:
   - Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж - революція. - і тихо попрохав сина: - Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.
   І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.
   - За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! - після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повсталипроти гетьмана й кайзера.
   - Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.
   - А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.
   - Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі - душевність, а решта - все тлін, - по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.
   - Артист! - показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: - А ти артистом не думаєш бути?
   - І чого тебе весь час до артистів тягне? - здивувався дядько Стратон.
   - Ой, люблю сцену, як своє життя! - зітхнув Федоренко. - Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш - у рай попав, і ніяк не менше!
   - А платять за це добре? - спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. - Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.
   - Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!
   - От навіжений. І що мені робити з тобою? - пробурчав старий, але залишився.
   - О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
   Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, - на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.
   - Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! - запросив господар.
   - Для сугріву душі і рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?
   - Це запитайте Федоренка! - засміявся дядько Стратон. - Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.
   Демко Петрович зітхнув:
   - Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.
   - Чого це ви такої сумної завели? - здивувався дядько Себастіян. - Хто вас зобидив?
   - А будеш на свят-вечір слухати грішне?
   - Та що робити? Послухаю.
   - То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.
   - Хто ж вам життя вкорочує? - насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.
   - Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.
   - Говоріть! - наполягає дядько Себастіян.
   - А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
   - Хто ж вас ужалив?
   - Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. - Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
   Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.
   - Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
   А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.
   - От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
   - Бог Адама теж виліпив з глини, - вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.
   - Спасибі вам за радість, - подякував гончареві дядько Стратон.
   - І справді ви маєте хоч краплину радості? - подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.
   - Про що й казати, - аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. - І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?
   Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:
   - Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.
   - Не знаєте ви ціни своїм рукам.
   - Найшовся такий, що склав їм ціну, - зажурився гончар.
   - Що ж воно трапилось?
   - Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
   - Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнівався дядько Себастіян.
   - А хто інший? Своячок!
   - Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастіян.
   - Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?
   - Ви йому про це казали?
   - І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.
   - І ніхто не рятував вас?
   - Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.
   - Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.
   Гості й батько насипались на нього:
   - Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!
   - Нащо він тобі на святий вечір здався!
   - Я комусь зроблю його грішним!
   - Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? - знову розгнівався батько.
   - На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.
   - Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?
   - Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманиласьза ним.
   З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
   - І що ви скажете про нього? - питається сам у себе кобзар.
   - Що я скажу? - обізвався дядько Стратон. - Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.
   - А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.
   - А він живе для лінії! - засміявся Федоренко.
   - Лінії! - перекривив Себастіянів батько. - Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?
   Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.
   Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.
   - І вас отак сюди привезли в гості, як мене? - звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою - живіт.
   Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:
   - От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!
   - А тобі в місті? - запитав дядько Стратон.
   - Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, - говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.
   - Ти наче втікати збираєшся? - питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.
   - Тікати? - дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. - Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
   - Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова комнезаму.
   - Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?
   - Лиха година возила б тебе!
   - Е, це вже випад! - підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. - Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?
   - Яку анархію?! - скипів дядько Себастіян.
   - Ну, оту, не зовсім культурну.
   В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:
   - Виходить, дорвався до влади?
   На це Юхрим, як по писаному, відповів:
   - Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: "Оратор подробно остановился..."? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на цедивишся?
   - Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.
   - Чекай, коли маєш час, - знизав плечима і позлішав Юхрим. - Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.
   - Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?
   - Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! - безжурно відповів Юхрим. - А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.
   - З м'ясом?
   - Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.
   - Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! - придушив гнів дядько Себастіян.
   Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:
   - Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.
   - Побачимо!
   Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:
   - Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.
   - І таки може, - погодився Себастіянів батько. - Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.
   - Ти впізнаєш цього чоловіка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.
   Юхрим споважнів:
   - Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.
   - І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! - В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.
   - Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? - обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: - За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?
   - Тобі дай волю - усе красиве вичавиш! - обізвався сивий кобзар.
   - І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві - понахабнішав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпитиз глини, - горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар - масам!
   - Дайте мені батога! - метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. - Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!
   З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всіїї широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.
   Юхрим з подиву сказав: "О, прибіг Євген накоренок" - і притулився спиною до печі.
   - Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. - Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.
   - Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!
   - Ти справді не будеш його вбивати? - не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - і знову до дядька Себастіяна: - То не будеш?
   - Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.
   Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.
   - Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.
   Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:
   - Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?
   - А він мене жаліє? - тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. - Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта - бісом станеш! Аякже!
   - Тоді, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.
   - І тут утік! - здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина. - Він, певне, і від смерті втече.
   Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:
   - Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?
   - Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість - і досі без цивілізації колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято! Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. - солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.
   - Ти спершу обтрусись!
   - Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
   - А хто тебе з цієї хати випроваджував?
   - Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.
   - Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!
   - Можу, Василю Івановичу, можу й повним, - і одразу стишує голос: - Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!
   - Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?
   - Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.
   - А двері ж цілі залишились?
   - Не знаю, мабуть, цілі.
   - За що ж ви не помирились?
   - За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян - індивідуальний.
   - Та що ти мелеш?!
   - Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він - пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.
   - А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?
   - От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!
   - Ти дивись! Здорово сказано! - в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.
   - Кого це так розжалоблює мій пустослов? - смутніла тітка Христина.
   - Голову повітвиконкому, - відповів дядько Стратон.
   - Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? - уголос дивується жінка. - Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.
   Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.
   - Добрий вечір добрим людям, - простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. - То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?
   - Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, - підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угорувказівний палець. - О!
   - І на кого ти, навіжений, окаєш? - тихенько запитала тітка Христя.
   Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:
   - Познайомтесь, Василю Івановичу, - моя вірна, благовірна і предана половина.
   - Чи не тю на тебе! - зніяковіла, засоромилась благовірна половина. - Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.
   - Нічого собі характеристика! - повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії. - Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п'ят не розгубив?
   - Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, - одразу ж відповів голова комнезаму.
   - От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого - біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.
   - Язик діамантовий, тільки слова - жабуриння, - спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.
   - Нате й мої штани в жлукто! - позлішав Юхрим. - Вони тут всі одним мотузочком зв'язані! А в'їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.
   - Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів? - Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.
   Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому :
   - Та не вірте губі мого чоловіка, - вона давно з правдою розминулась.
   - Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує! - огризнувся Юхрим.
   - Весело ви тут живете! - хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?
   - Отак, щоб не розгулялась вона! - і тицьнув пальцем на Демка Петровича. - Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку - все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся умечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо нашголова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.
   В очах Василя Івановича посвітлішав дрімливий туманець.
   - Ти чого сваволиш, Себастіяне? Закон є законом і для гончарів, хоч би що вони виробляли. Хлібороб платить за землю, гончар за глину.
   - Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину! - У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.
   - Чого мовчиш, Себастіяне?
   - А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.
   - Та нащо? - безнадійно махнув рукою гончар. - Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.
   - Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!
   - Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!
   - Ні, не догнув! А щоб повірили, - демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!
   - Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
   - Показуйте, чоловіче, свої фантазії! - звернувся до гончаря Василь Іванович.
   Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:
   - А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?
   Юхрима аж залихоманило:
   - У вас знов об'явились невозможні?
   Демко Петрович невинно відповів:
   - І на них вистачило глини.
   Юхрим всвердлив очі в гончаря:
   - Не трусіть біду - обтрусите горе!
   Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:
   - Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе! - він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.
   Глянув Юхрим на чорта - позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"
   Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.
   - Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна! - регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько. - От аби тобі насправді випала така дуля!
   Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.
   - Заждіть, хай люди подивляться.
   - А податку на чортів не буде?
   - Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду! - шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.
   Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
   - То хто контрреволюцію творить: він чи ти?
   - Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете! - розколовся на дві половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка. - Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?
   - Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
   - І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
   - А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
   - Ну, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.
   - Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
   - То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. - Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидкотреба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, - вона слизька, - тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
   - Іди, слизький, звідси! - бліднучи, стишив голос Василь Іванович. - Завтра ж передаси свої справи.
   - Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! - вискнув Юхрим.
   - А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
   - Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
   - Відчиняй двері! - підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
   - Оце кому-кому, а мені дістанеться, - зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
   - За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! - чаркується з гончарем Василь Іванович.
   - Спасибі.
   - Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастіян.
   - Маю клопоту й без неї.
   - Чого це не повну налили їй?
   - Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
   - За твоє здоров'я, Христе.
   - За ваше, люди добрі, - і молодиця втерла очі.
   - Ти чого?
   Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
   - Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
   - І де мої очі були, як ти дівувала? - тихо спитав себе дядько Себастіян.
   - Ой! - тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: - В лісах тоді були твої очі.
   - І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
   Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
   - Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
   Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...

   - А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Іванович.
   - Михайлик! - одним словом відповів дядько Себастіян.
   - Це часом не той, що космографію читав? - примружився голова повітвиконкому.
   - Він самий!
   - То он який ти? - дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. - Дуже кортить читати?
   - Дуже, - ніяково кажу я.
   - А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
   - І посередині трошки, - хитаю головою і не журюся.
   - І що тепер читаєш?
   - Ет!
   - То чого запишався?
   - О! Таке скажете, - починаю пекти раків.
   - Як ця книжка зветься?
   - "Арабська земля і Магометова віра".
   - А це тобі доконче треба знати? - і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
   То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
   - І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, - обізвався дядько Стратон.
   - Біда? - співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
   - Не так біда, як прибідок, - одходячи, відповідаю йому.
   - А читати ж хочеться?
   - Аж душа болить.
   - От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, - і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. - Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3]- там тепер найкраща бібліотека.
   - Оце діло! - схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. - Там книжок - море!
   - Ой! - несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
   А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
   Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
   - Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. - Вчися, виходь у люди!
   Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені,розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
   А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:То не з моря тумани,То із коней пара...
   Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
   І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вжене чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
   Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько - Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: "Закрий мені хвірточку" або "Відкрий мені хвірточку".
   З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, - все це йому разом заміняло сміх.
   - Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до жінки дядько Себастіян.
   - Ет, хай він говорить... навчився ж. - Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
   - Розказуй, Василю!
   Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову - сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, - все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.
   - От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! - переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.
   - На яку це контрреволюцію ти наскочив? - недовірливо запитав дядько Себастіян. - Може, на тітку Марину?
   - На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
   - Розказуй, як умієш, - нахмарився і зажурився дядько Себастіян.
   - Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! - знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою - в двері і до Якова: "Руки вгору!"
   А він на мене, понятно, ніякого вніманія.
   "Пішов ти, - каже, - Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
   "Я стріляти буду!" - гримаю на коваля.
   А йому й за вухом не свербить.
   "Стріляй, - каже, - собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?"
   "За цей кулемет судити будем!"
   "За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть перековую на леміш?"
   "Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?" - припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.
   М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет небув її собственістю.
   - Тітко Марино, це правда?! - не віриться дядькові Себастіяну.
   - Та правда ж, - похитала головою тітка Марина.
   - І ви продали кулемет Якову?
   - Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
   - Що ж це за обмін?
   - Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
   - Так і Яків сказав! - підтвердив міліціонер. - Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани - й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
   - Як людину ж, - стиха обізвалася тітка Марина.
   "Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
   "Нащо вони тобі, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
   "В міліцію треба здати!"
   "Дурно чи щось заплатять мені?"
   "За це діло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
   А вона до мене:
   "Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".
   Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, - от ніхто не повірить, - іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
   Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
   - Невже це правда?
   - Та правда, чого ж...
   - От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є - це ж далека ваша рідня.
   - Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? - з жалем запитав дядько Себастіян.
   - Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! - тримався свого міліціонер.
   Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
   - Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
   Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
   - Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! - Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
   - Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети - і на вогонь? - довірливо запитала тітка Марина. - Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...
   - Ет, сільська наївність! - безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: - І яку тут придумати резолюцію?..
   
    За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1871 - 1913.

 

Читати наступний (дев'ятий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" 

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.


Останні коментарі до сторінки
«"Щедрий вечір" - повість Михайла Стельмаха. Розділ восьмий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті