Михайло Стельмах. Повість "Щедрий вечір". Розділ дев'ятий


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

  Повість

 

 Читати попередній (восьмий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"


   
   РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


   
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
   А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
   Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
   - Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
   - І багато її? - завмираю од радості.
   - В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
   - Оце п'єса! - тішуся я.
   А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, - такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, - він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
   Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
   - А стрілянина є в них?
   - Є, і навіть багато!
   - Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
   Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
   - Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, - несе йому посмішку мати.
   На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
   - Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
   Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
   - Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується мати.
   - Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, - тато знову зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
   Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
   - І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
   - Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
   - Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
   - Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю - посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
   - Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, - кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
   Мати враз накрила батька мокрим рядном:
   - Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
   - Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
   - Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринів надією мій голос.
   - Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас із мамою в тіятри?
   - Ой таточку!.. - Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
   - То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й справді з нас щось буде?
   А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
   - О, і ви знаєте, - скривився я.
   - Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
   Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
   - Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
   - Як це - роздобути? - недовірливо косує на нього батько. - У воді чи в крамниці?
   - На дурничку! У воді з-під криги.
   - Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? - підсміюється тато.
   - Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає - на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
   - Скільки ж береш із собою мішків?
   - Чотири і торбу про запас, - не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
   Мати затряслась од реготу:
   - Чого ж так мало?
   - Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо - на сани вкинемо, - навіть не посміхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
   - Можна й поїхати, - погодився тато. - Готуй, жінко, мішки!
   - І на рибу, і на в'юни, - додає дядько Микола. - Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
   "Що там у тебе?"
   "Ой, подивись на долівку, - аж тіпається вона, - хтось вужів повну хату напустив!"
   Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, - чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, ідома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
   Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
   - Тату, візьміть і мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
   - Обійдемось без тебе, - відмахнувся тато рукою.
   - Візьміть, таточку.
   - Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
   - А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
   Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
   - Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
   - Хай привчається до всякого ділечка.
   - Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! - гримнув тато.
   Мене з печі як вітром здуло, - босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
   - А хто там?! - гукаю баском.
   - Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
   - Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! - Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
   - От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! - весело вітає гостя дядько Микола.
   - Про ваші внутреності вам лікар розкаже, - сміється дядько Себастіян.
   - То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
   - Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
   - А як же без приросту обійтись? - шельмувато дивується дядько Микола, - На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
   - Ваш навряд чи зноситься - не ті ковалі його кували, - дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
   - Хто це - ми? - насторожується батько.
   - Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
   - Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у тата.
   - Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! - каже дядько Себастіян.
   - Чого ж це мушу?
   - Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам - недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
   - Не хочу.
   - Боїшся? - в'їв тата дядько Себастіян.
   - Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! - блиснули завзяттям батькові очі. - Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
   - А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
   - Коли тобі це подобається, - топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
   - Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
   - Ой! - зажурилася мати.
   - Громадою просимо, берися за це діло.
   - Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, - зітхнув тато...
   І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
   - То що тобі, Панасе, треба на початок? - повеселішав дядько Себастіян.
   - З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
   - Нащо так багато?
   - Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
   - Тобі ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом заїдатись?
   - Хай не забуває, що в нього є брат, - відрізав тато. - Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
   - То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, - погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. - Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
   - Завтра? - аж не віриться мені.
   - Атож. Одягайся тепліше.
   -Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
   - Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
   - Як хочеш, діло хазяйське, - сказав тато.
   Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
   Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
   - Чим це ти напакував торбу?
   - Варениками - і для вас, і для мене. Покуштуйте.
   - А ти куштував?
   - Ще ні.
   - То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
   - Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
   - Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
   - Не так-то й скоро.
   - Та вже циган продав кожуха, - сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
   З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібнотуманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
   Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоківховалися люди.
   - Михайлику, хочеш побачити диво? - обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
   - Хочу!
   - Тоді візьмемо ліворуч.
   Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакуєз саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.
   - Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.
   - Ой, гарно як! - щипаю кілька промерзлих кетягів калини. - І де її стільки взялося?
   - Де? - задумався, спохмурнів дядько Себастіян. - Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата - у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.
   Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав удядька Себастіяна:
   - І ви, значиться, приїхали ламати калину?
   - А ви її ламаєте?
   - Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
   - Простуду лікуєте нею?
   - Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші - навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
   Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
   - Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
   - Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
   - Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
   - Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькі, присмоктані уста. - За що мені така сіпанина?
   - Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
   - Маю.
   - Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
   - А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
   - Хіба ж не видно?!
   - Та видно. З Літина чи Вінниці?
    - З Вінниці.
   - Значиться, такий є приказ, - дивується чоловік. - Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. - Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...
   Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу - і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.
   - Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
   - Не замерз.
   - Все одно трохи пробіжімося.
   І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.
   Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
   З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.
   - Заходьте, заходьте!
   Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
   - Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова комнезаму.
   - Спасибі, - невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
   Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
   - Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
   - Я сам, - прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
   - Випишіть, коли можна, її.
   Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:
   - Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
   - Чого ранувато? - бурмочу собі під ніс. - Я дуже люблю читати п'єси.
   - Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.
   - А в них срілянина є?
   - Що-що? - округлюються сірі очі вчителя.
   - Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?
   - Ага! - зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, - тоді ще наче й пороху не було.
   - То я візьму її, - люблю, коли б'ються, - ніяково виправдуюсь перед учителем.
   - Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. - Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
   - Згода.
   - Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
   - Можна й цю, - беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
   - Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
   - Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...
   Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
   - Михайлику, очі попсуєш! - гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
   І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:Щедрий вечір, добрий вечір,Добрим людям на весь вечір.
   - Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... - жебонить жіночий голос.
   А он біля ставу заспівали самі дівчата:Щедрик, щедрик, щедрівочка,Прилетіла ластівочка...
   Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
   - Любо, не застуди голос!
   Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
   - Михайлику, пиріжка хочеш? - висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
   - А я тобі калини привіз, бери.
   - Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
   - Коли теплий, то що ж... - напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
   - Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
   - І щось уловили?
   - Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска - як срібні карбованці.
   І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
   - Мар'яно!
   - Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: - Це ти?
   - Авжеж, Мар'яно! - зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
   - Ой! Михайлику! Як ти виріс! - Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
   - Справді?
   - Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
   - Та головую.
   - І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
   Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
   - А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
   - Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
   - Говори, говори.
   - Зове ж... коли треба піддобритися, - закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
   - Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
   - Хлопчик... - і так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собі дитя!
   - Їдемо ж до нас! - запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. - У нас і риба свіжа є!
   - Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
   І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:Щедрий вечір, добрий вечір,Добрим людям на весь вечір...
   І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...

  (Київ - Ірпень - Дяківці, 1966)
   
 За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1914 - 1933.

 

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.


Останні коментарі до сторінки
«Михайло Стельмах. Повість "Щедрий вечір". Розділ дев’ятий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak